Дмитренко Человек на рынке труда: социальные проблемы занятости и безработицы

Короткий зміст

Основний зміст дисертації.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її об`єкт, предмет, мету й завдання дослідження; розкрито джерельну базу, методи історико-педагогічного аналізу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення добутих дослідних наслідків, сформульовано положення, які виносяться на захист.

У першому розділі – “Джерела й умови виникнення громадівського руху в Україні 40-х років XIX ст.” – розглядаються соціально-економічні умови та їх вплив на зародження й розвиток громадсько-освітнього руху в Україні у XIX ст., аналізується стан освіти в Лівобережній Україні до зародження громадсько-просвітницького руху, обгрунтовується висновок про жахливі наслідки русифікаційної політики царських самодержавців, які впродовж XVII-XIX століть закріпачили раніше вільний, освічений козацький народ, позбавили його політичної й національної свободи, що призвело до крайнього зубожіння й безпросвітної темряви простого люду в Україні.

Дискредитаційна національно-освітня політика царського уряду мала, зокрема, своїм наслідком те, що вже в 30-і роки XIX століття не стало тих трьох умов, без яких неможливе функціонування національної школи: не було вчителів, підготовлених для викладання українською мовою усіх предметів; не було шкільних приміщень, колишні українські школи були витіснені російськими; не було підручників з усіх предметів викладання у вищій, середній і нижчій школах.

У 40-х роках XIX ст. пройняті українською ідеєю діячі культури спрямовують свої зусилля на пошуки шляхів організації шкільної освіти, нових методів навчання і способів залучення якнайбільшої кількості простолюдинів до грамоти. В 1846 році молоді патріоти об`єднались у Кирило-Мефодіївському братстві, щиро прагнули до національного відродження України і до самовдосконалення в дусі християнських ідей.

У першому розділі висвітлюються програмні положення Кирило-Мефодіївського братства, які викладались не тільки в колективних документах, а й у працях його окремих членів: у проекті “Про створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану”, “Пояснення до статуту Кирило-Мефодіївського товариства” В.М.Білозерського; в “Книзі буття українського народу”, в записці “Про панславізм” М.І.Костомарова, в записці “Про емансипацію жінок, а також злиття філософій та релігій” М.І.Савича; в “Проекті досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов`янських землях” та “Ідеалах держави” Г.Л.Андрузького; в листуванні; в художніх і публіцистичних творах.

Унаслідок вивчення епістолярної спадщини кирило-мефодіївців визначено характерне для них коло їхніх науково-педагогічних зацікавлень, напрями діяльності, що сприяло розвиткові української рідномовної освіти. Важливо, що для братчиків неприйнятним було словесне, не підтверджене практикою навчання й виховання, бо, на їх думку, “заучування моралі не створює моральності”. Тому кінцевим наслідком навчання повинні стати не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці. Результативність же виховання – не запам`ятовування тільки правил моралі, а – і, це найголовніше, моральна поведінка особи. Кирило-мефодіївці змагались за виховання нової людини, висуваючи обов`язкову умову розвитку індивідуальності, формування незалежних переконань, забезпечення вільного і повного прояву особистості в дійсності.

Цінну пам`ятку педагогічної думки з питань поширення школи й грамоти серед селян залишив “ідейний прабатько недільних шкіл” Василь Михайлович Білозерський – один з ініціаторів створення Кирило-Мефодіївського братства. Написаний ученим проект “Про створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану” став тим першим друкованим джерелом, яким передбачалась підготовка спеціалістів-землеробів, які повертались в те середовище, з якого вийшли, але з більш ясним усвідомленням своїх обов`язків, своєї важливості і обов`язкової участі в землеробському житті. Кінцева мета ремісничих шкіл – виховати корисних, високоморальних і кваліфікованих членів для освітньої і виховної праці учасників навчання. Написаний в 1846 році проект, містив в собі концепцію організації, змісту й мети ремісничих шкіл, педагогічні ідеї про громадське, моральне виховання, які випередили свій час. Лише через десять років насіння, кинуте В.Білозерським у полтавський грунт дало сходи у вигляді недільних шкіл. Недаремно Г.Є.Жураковський назвав В.Білозерського “ідейним прабатьком недільних шкіл”.

Особливу увагу в розділі приділено педагогічній діяльності Миколи Івановича Костомарова – видатного вченого-історика, філософа, педагога-просвітителя, організатора й керівника Кирило-Мефодіївського братства. Аналіз історичних монографій та інших публікацій ученого дозволив визначити й описати його підхід до багатьох суспільних процесів, особливо до освіти. Як педагог, М.Костомаров завжди виступав за народність школи, за навчання рідною мовою. У статті “О преподавании на южнорусском языке” він пише, що “… поки українською мовою не будуть повідомляти знання, поки ця мова не стане провідником загальнолюдської освіченості, до того часу всі писання цією мовою будуть блискучим пустоцвітом, модою на народність, ніж – любов`ю до народності. Маючи великий досвід педагогічної праці, М.Костомаров головну увагу в освіті, навчанні й вихованні відводив особі вчителя. Вважаючи книги джерелом знань, учений ставив великі вимоги до вчителя, який мав бути високоосвіченим, досконало знати свій предмет, систематично працювати над собою, любити свою професію і учнів.

Саме тоді було вирішено організувати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України: в 1846 році П.Куліш пише “Повесть об украинском народе” – перше популярне видання з історії України, призначене для дітей старшого віку; пізніше І.Посяда збирає кошти для видання короткої “Історії” українською мовою.

М.Гулак, Г.Андрузький, О.Маркович, І.Посяденко (Посяда), П.Куліш, М.Савич, О.Тулуб, М.Костомаров, В.Білозерський внесли помітний вклад в справу активізації національно-культурного руху та розвитку педагогічної думки в Україні. Розпочавши свою працю у вкрай несприятливих умовах державно-чиновницького тиску, завершуючи її у вигнанні, вони стали не тільки генераторами ідей українського відродження, тією консолідуючою силою, яка згуртувала розпорошені сили української ідеї, а й новаторами у кожній сфері українознавства.

У другому розділі – “Громадівський просвітницький рух в Лівобережній Україні другої половини XIX століття” – розкриваються особливості громадсько-освітнього руху 60-90-х років XIX століття, коментується внесок найчільніших представників цього руху у розвиток педагогічної думки в Україні.

Передусім доводимо, що започаткований кирило-мефодіївцями громадсько-просвітницький рух набув подальшого своєрідного розвитку в діяльності Громад. Цей рух істотно визначив зміст і сутність педагогічної думки в Україні впродовж наступних десятиліть XIX і початку XX століть. Саме М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко стали засновниками і ядром Петербурзької Громади (1859), яка виявилась предтечею Київської Громади і громадівського руху на всій Лівобережній Україні. Народ і його доля все повніше оволодівають помислами українських та російських прогресивних інтелігентів, які згуртовуються у так звані Громади в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові. Починається новий етап у розвиткові громадсько-просвітницького руху в Україні. Він тривав до валуєвського указу (1863). На той час припадає масова організація недільних шкіл, рух по збиранню коштів для створення нових шкіл і видання підручників та книг для народу. Незважаючи на жорстокий лінгвоцид царату стосовно українства, народно-видавнича справа стала одним з важливих напрямків діяльності Громад. Услід за П.Кулішевою “Граматкою” (два видання: 1857, 1861) вийшли друком “Таблиці для початкового навчання грамоті”, “Домашня наука. Перші початки” (1860), а в 1861 – “Вижчі початки” К.Шейковського, “Українська граматка” (1861) І.Деркача, “Українська абетка” М.Гатцука (1861), “Букварь Южнорусский” Т.Шевченка (1861), “Граматка задля українського люду” Л.Ященкаё(1862), “Арифметика (Щотниця)” Д.Мороза (1862), “Азбука по методе Золотова для южнорусского края” О.Строніна (1861), “Українські прописи” О.Кониського (1862). Справою честі для громадівців стало створення російсько-українського словника “Збірослов”, над яким працювали кілька поколінь громадівців.

На особливу увагу заслуговує перший загальноукраїнський щомісячник “Основа” (1861-1862), головною метою якого стала “просвіта в народному дусі”. На сторінках журналу з`являються статті, в яких порушуються питання про українську школу, про те, що народ повинен здобувати освіту переважно рідною мовою. Статті М.Костомарова “О преподавании на южнорусском языке”, “Мысли южнорусса”, “Черты народной южнорусской истории”, “Две русские народности”; О.Кониського “З Полтави”; П.Чубинського – “Из Борисполя”, “История Бориспольской школы”, “Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей”; О.Стоянова – “Неправдивость и равнодушие – главнейшие помехи к распространению грамотности” – публікуються на захист культурно-освітнього права українського народу і його мови на свій окремий національний розвиток.

Як це засвідчується проаналізованими джерелами, на початку 60-х років XIX ст. невеликі гуртки осіб, які вже усвідомлювали важливість українського національного руху, не могли створити широкої суспільної думки з цієї проблеми, тому, що суспільство в своїй переважній масі залишалося байдужим до власної просвіти. Невипадково валуєвський циркуляр залишив глибокий слід в історії української суспільності. В 1876 році царський уряд вдається до ще більш жорстоких заходів, прагнучи за будь-що придушити українофільський рух. Зроблено замах не тільки на українську мову, яку уряд вважає за щось нижче, мужиче й вороже, а й на весь культурно-освітній український рух. У цей зловісний для українства час, коли, здавалось, уже навічно заковано українську думку, наш народ народжував нових велетнів – вільних, далекоглядних, гучноголосих, сильних і відданих Україні. В слушності цих слів переконує вже сам по собі перелік найактивніших представників громадсько-просвітницького руху: В.Антонович, П.Чубинський, К.Михальчук, П.Житецький, О.Потебня, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, І.Нечуй-Левицький, О.Русов, Т.Рильський, О.Кониський. Усі вони стояли біля джерел становлення української педагогічної науки, успішно застосовуючи свої теоретичні концепції на практиці в училищах, гімнізіях, університетах, у публіцистичних виступах на сторінках періодики; всі вони якнайбільше дбали про демократизацію й націоналізацію української освіти.

Вивчивши епістолярну спадщину О.Потебні, нами з`ясовано, що цей славетний учений був переконаний у тому, що сама тільки національна ідея спроможна пробудити любов до науки й мистецтва, розуміння населенням громадських стремлінь що без цього університет стане приреченим на занепад. Рівень розвитку внутрішніх сил, височінь моральної сутності людини О.Потебня вимірював рівнем її національної свідомості, здатністю протистояти чужорідним негативним впливам і можливістю позбавлятися їх навіть за найменш сприятливих для цього соціальних умов. Так чинили наші пращурі, такі думки й дотепер не втратили своєї актуальності.

Один з важливих аспектів педагогічного керування процесом навчання знаходить свій вияв у навчанні рідною мовою. В цьому запорука повноцінного розумового й емоційного розвитку дитини, бо діти, легко засвоюючи близькі їм поняття, вчаться поважати свою культуру, свій народ, здобувають життєву упевненість. Ця думка переважала в педагогічних статтях І.Нечуй-Левицького – “Російська народна школа на Україні”, “Педагогічна проява в російській народній школі”; О.Потебні – “Мова і народність”, “О связи некоторых представлений о языке”; П.Чубинського – “История Бориспольской школы”.

У найчорніші часи репресивного пресингування українського слова вчені-патріоти виконали титанічну працю своїм збиранням, фіксацією первинного матеріалу з різних галузей матеріальної й духовної культури українського народу; нагромадили й архівізували цей матеріал, заклавши наукову основу майбутнім дослідженням з української етнографії: “Исторические песни малорусского народа с примечаниями В.Антоновича и Н.Драгоманова” (у 2 т.); збірка казок М.Драгоманова “Малорусские предания и рассказы”; “Народные южно-русские сказки” І.Рудченка; сім томів “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” та “Календар Південно-Західного краю” П.Чубинського; “Збірник українських пісень” М.Лисенка; “Религиозный культ южно-русского народа в его пословицах” П.Іващенка. Цей та деякий інший етнографічний матеріал засвідчував етнокультурну єдність українського народу на всьому просторі етнографічної території. Своєю працею вчені-етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності як неодмінної якості свідомого суб`єкта суспільного організму, заохочували громадськість до знань про себе, про свою історію, культуру, традиції. П.Чубинський, зокрема, довів, що Україна – не окраїна Росії, українці – не друговартісне плем`я російського народу, що українська мова – це зовсім не “наречие” російської.

Наше дослідження також засвідчило: політична реакція виявилась неспроможною припинити процес формування нового українства. Малочисельна ґрупа патріотів-інтелігентів стала рушійною силою в змаганнях за становлення й розвиток освіти серед великої маси українського народу. Цим, крім іншого, було започатковано історичну українсько-громадівську думку, закладено надійні основи для її подальшого розвитку..