Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 р.): історико-правове дослідження

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Першій розділ – “Історичні передумови і організаційно-правові засади створення гетьманського охоронного апарату”. Логіка розподілу матеріалу за підрозділами в першому розділі дисертації передбачала порівняти охоронні надбання гетьмана з його владними попередниками; висвітлити недосконалість державних охоронних систем, передуючих гетьманату, і як наслідок — зміну форми державного правління в Україні; визначити специфіку загальних нормативно-правових засад побудови охоронного апарату гетьмана в цілому, як головну його відмінність від попередніх. У зв’язку з цим історико-правовому аналізу підлягала охоронна політика Тимчасового уряду, Центральної Ради, більшовицької УНР та радянських “південних” республік в 1917 – квітні 1918 рр.

Лютневі 1917 р. народні заворушення в Петрограді розпочали процес руйнації російського імперського карального апарату  й на Україні. Під його впливом  ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки законодавчих постанов, які мали пригасити народне обурення старим політичним режимом, що загрожувало загальною анархією в країні. Серед цих актів до найбільш фатальних наслідків призвели ті, що нищили професіональні органи захисту громадського порядку, які залишилися без державного фінансування. Проте після перших руйнівних нормативних актів з’явилися й творчі. 14 березня 1917 р. було видано постанову, що затвердила Тимчасове положення про міліцію, де останню визначали як “виконавчий орган державної влади на місцях, який перебуває в безпосередньому віданні земських та міських громадських управлінь”. Влітку 1917 р. державне підпорядкування міліції загалом було закінчено. З 15 липня Тимчасове управління у справах громадської поліції і особистої та майнової безпеки громадян, що заступило місце Департаменту поліції і входило до складу МВС, стало іменуватися Головним управлінням у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян і мало здійснювати загальне керівництво міліцією. Практичне вирішення питань щодо організації міліцейських органів на місцях покладалося на губернських комісарів, а безпосереднє керівництво — на органи самоврядування. Тобто Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні без впровадження надзвичайних заходів на підставі дотримання усталених принципів законності, додавши до них нові спеціальні юридичні та організаційні гарантії. А в результаті виявився безсилим перед більшовицьким екстремістським крилом російської соціал-демократії, яке заради досягнення своєї політичної мети не нехтувало ніякими засобами. Отже за часів вищої влади Тимчасового уряду (березень – жовтень 1917 р.) правоохоронні органи в Україні не виконали покладене на них завдання, виявилися неспроможними здійснити особисту і майнову безпеку громадян.

Центральна Рада, оголосивши себе 7 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі спадкоємницею влади Тимчасового уряду в Україні, стала проводити самостійну правоохоронну політику. Вона полягала по-перше, у створенні на основі демократичного представництва спеціальних органів з особливими повноваженнями, на які покладалося згуртування всіх верств населення України в народний фронт для захисту досягнень Лютневої революції, а також і мобілізація ресурсів для забезпечення цього захисту; по-друге, у вдосконаленні організаційно-штатної структури і кадрового забезпечення органів місцевої міліції; по-третє, у формуванні добровольчих збройних підрозділів козацького походження з функціями охорони громадського порядку, підпорядкованих відповідним начальникам міліцейських органів. Історичний розвиток України свідчить, що така правоохоронна політика могла б мати успіх. Але політична конфронтація між Центральною Радою і РСДРП(б), а згодом і війна з Раднаркомом Росії завадили втіленню її в життя. Збройні виступи, мотивовані політичними гаслами, створювали умови правового вакууму, підривали підвалини законності, робили можливими самосуди й безкарне життя відверто кримінальних елементів.

12 грудня 1917 р. Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний у Харкові більшовицькими делегатами, які переїхали сюди з Києва, оголосив Україну “Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів”. 17 грудня було утворено радянський уряд – Народний Секретаріат. 24 січня 1918 р. його Народне секретарство внутрішніх справ оголосило, що “жодне розпорядження, яке надходить від скинутої Центральної Ради, не повинне виконуватися”, а ті, хто порушить цю вказівку, “будуть визнані ворогами вільного народу України”. Через три дні скасували посади губернських, повітових і міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Тоді ж спеціальною постановою уряду радянської УНР були визнані недійсними старі судові, прокурорські і слідчі органи. Таким чином була створена можливість для безперешкодних дій надзвичайних більшовицьких органів, які визначали організацію і компетенцію установ з охорони громадського порядку. Радянських нормативно-право­вих актів щодо їхньої діяльності в Україні в 1918 р. видано не було. Єдиним керівним документом була постанова НКВС РСФРР від 28 жовтня 1917 р. “Про робітничу міліцію”, яка не визначала конкретних організаційних форм міліцейських органів. Надзвичайний статус радянських “правоохоронних” органів не обмежував їхніх повноважень. Пролетарські міліціонери, комісари, коменданти й інші радянські уповноважені не були пов’язані у своїх діях ніякими законодавчими актами і могли виступати як у ролі відправників правосуддя, так і виконавців покарань. Старі органи юстиції залишилися осторонь виконання своїх прямих обов’язків – здійснювати правосуддя, наглядати за дотриманням законності і забезпечувати спрацювання її гарантій під час захисту правопорядку, а нові – ще не сформувалися. Взимку 1918 р. в місцях панування влади радянської  УНР  створилися унікальні умови для червоного і чорного терору, які з “успіхом” використовували надзвичайні радянські органи під приводом боротьби з контрреволюцією. Залучення радянськими владними установами до правоохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, керуючись лише класовим станом, сприяло в цей час вчиненню численних злочинів проти особи. Оголошення про виникнення інших окремих радянських “держав” взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося  відмінностями в їхній формі правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони теж були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного будівництва. Їхні “правоохоронні” осередки створювалися і діяли за загальною радянською схемою “органів по боротьбі з контрреволюцією”. Декотрі з таких республік в Україні навіть не встигли створити власних урядових установ.

Спираючись на допомогу країн Четверного союзу, Центральна Рада перемогла у війні з Раднаркомом Росії. За мирних умов вона відмовилася від своєї правоохоронної концепції революційного періоду і започаткувала в Україні розбудову розгалуженого державного охоронного апарату, намагаючись дотримуватися при цьому загального демократичного курсу зовнішньої і внутрішньої політики. З приходом в Україну німецько-австрійського військового контингенту виникла реальна можливість для вгамування анархічних тенденцій в державному житті.  Але соціалістичні ілюзії Центральної Ради і відповідні засоби управління Ради Народних Міністрів відразу увійшли в суперечності із загальними уявленнями союзників про державне управління. Політики і військові з Німеччини і Австро-Угорщини, які внаслідок Брестського миру опинилися в Україні, були виховані в умовах беззаперечного панування приватної власності і ринкового господарства. Анархо-кримінальна ситуація в країні, навіть з поправками на воєнний час, була незбагненною для німецького менталітету. Вже з початку березня на території, де розташовувалися військові залоги союзників, антивладні виступи і селянські бешкети починали вщухати. Тут було запроваджено режим жорсткого реагування на кожний вчинок, що виходив за межі розпоряджень німецького Вищого військового командування в Києві чи Австро-Угорської імператорської і королівської Східної армії в Одесі. Подекуди каральні заходи союзників були зовсім не адекватними провині і мали на меті загальне залякування населення. Разом з тим введення безпосереднього військового управління Центральних держав в Україні їхні дипломати не вважали кращим засобом вирішення проблеми. Тому на порядок  денний і було поставлено питання про новий український уряд, здатний задовольнити насамперед продовольчі проблеми армій Четверного союзу.

Проголошення П. Скоропадським урядового курсу на ринкову економіку означало кардинальну зміну державних ціннісних пріоритетів. За умов попередньої соціалізації суспільного життя це спричинювало протидію до гетьманської влади в середовищі верств, які отримали найбільшу користь від революційного розподілу власності. Гетьманський уряд неминуче зіштовхувався з необхідністю вжиття непопулярних дій, зокрема адміністративного і кримінального примусу, що відразу закладало зовнішню очевидність суперечності між його деклараціями і засобами їхнього досягнення,  робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних висловлювань. Міліційно-армійські експерименти 1917 – 1918 рр. виявили неспроможність боронити напівгромадськими формуваннями ні зовнішню державну безпеку, ні внутрішній правопорядок. Тому за умов кризового стану держави найважливішим, на думку гетьмана, було не продовження ефемерних пошуків в охоронній галузі, а зупинка руйнації загальної системи діяльності охоронного апарату, побудованої на певних практичних досягненнях і усталених традиціях. Але, враховуючи негативне ставлення більшості населення до царських жандармських і поліцейських органів, каральних військових підрозділів, дзеркально відновлювати колишні російські силові структури в Україні було б не бажаним. Гетьманська охоронна концепція мала кілька магістральних напрямів. В основу міжвідомчого розподілу урядових охоронних функцій Української Держави було покладено російський “Звід статутів про попередження і припинення злочинів” 1890 р. В додатках до його першої статті зазначалося, що “вище направлення дії по охороні державного порядку і громадського спокою належить Міністерству внутрішніх справ”. При оголошенні в місцевості військового стану владні керівні повноваження переходили від МВС до головнокомандуючого чи командуючих арміями. Гетьман намагався чітко виокремити функції армії і внутрішніх охоронних органів на підставі нормативного визначення їхніх дій у мирний і військовий час. Розбудову державної охоронної системи передбачалося здійснювати у взаємодії з союзниками і з оглядом на можливість залучення до боротьби з антивладними виступами їхнього військового контингенту. Дотримання вимог законності в діяльності охоронних структур держави і застосування покарань згідно з існуючими законами повинні були забезпечити органи юстиції і виконання покарань, система яких залишалася протягом 1917 – 1918 рр. в Україні майже незмінною. Серед нормативних актів, які мали впровадити в життя гетьманську охоронну концепцію, слід виокремити такі, що закладали організаційні основи і окреслювали функціональні повноваження охоронних органів; визначали підстави притягання порушників до юридичної відповідальності і регламентували процесуальні дії гетьманських охоронців; розподіляли компетенцію української і союзної влади в охоронній галузі.

Другий розділ – “Державна варта Міністерства внутрішніх справ”. У роботі найдокладнішому аналізу підлягала Державна варта МВС як основна структура охоронної системи гетьманату. Тому другий розділ  розподіляється на чотири підрозділи, в яких відповідно визначається організаційно-правові засади побудови і функціональне призначення; особливості комплектування особовим складом; система матеріального забезпечення вартових підрозділів; основні напрями службової діяльності Державної варти МВС.

Основні сподівання у справі усталення громадського порядку в державі гетьман пов’язував з поліцейськими органами. 18 травня 1918 р. гетьманом було затверджено тимчасову постанову “Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти”. Відтепер постанова Тимчасового уряду про міліцію від 17 квітня 1917 р. і всі розпорядження Центральної Ради щодо міліції скасовувалися. Діяльність департаменту Державної варти в складі МВС визначалася “Зводом Установ Державних”. В основу формування центральних керівних і місцевих структур було покладено російський принцип розподілу і взаємодії загальних і політичних поліцейських підрозділів. Загальні підрозділи варти створювалися відповідно до “Зводу Губернських Установ” у губерніях і градоначальствах: Київському, Одеському, Миколаївському. Вони підпорядковувалися, як і резервні вартові дивізіони та сотні, губернським, повітовим старостам і міським отаманам. Функції політичної поліції виконували територіальні освідомчі відділи, що перебували в подвійному підпорядкуванні губернських старост і міських отаманів, а також освідомчого відділу департаменту Державної варти. Згідно зі “Зводом установ та статутів Шляхів Сполучення” були сформовані підрозділи залізничної варти департаментського підпорядкування. 1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову Ради Міністрів “Про утворення Управління київського столичного отамана”. Цей акт визначив окреме підпорядкування Київської варти. 9 серпня було прийнято закон “Про статут Державної Варти”, в якому зазначалося, що її карно-розшукові відділи підпорядковуються “Міністерству внутрішніх справ тимчасово до передачі цих відділів до відомства Міністерства юстиції”. 13 серпня було затверджено окремий статут “Про організацію Департаменту Державної Варти”. 30 серпня з’явився тимчасовий “Статут про кордонні пункти Державної Варти“.

Урядове піклування про кадровий склад та матеріальне постачання Державної варти МВС створило умови, за яких професійний рівень її співробітників у всіх галузях правоохоронної діяльності загалом забезпечував належне виконання ними службових обов’язків. Вади в їхній роботі здебільшого були пов’язані  з об'єктивними труднощами: складним міжнародним і внутрішнім політичним становищем, спричиненим світовою війною і російською комуністичною революцією. Підрозділи загальної, залізничної, освідомчої, карно-розшукової і кордонної варти були спроможні вирішувати покладені на них завдання. Але підривна робота з боку Радянської Росії дестабілізувала ситуацію в країні, підбурювала населення до збройних виступів проти гетьмана й унеможливлювала усталення правопорядку. На правоохоронній діяльності варти негативно позначилися й прорахунки урядової земельної політики. Карний тиск на селянство і робітників для відновлення збитків приватних власників, відсутність виважених політичних компромісів з опозиційними силами, залучення до карних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривало авторитет влади і посилювало антиурядовий рух. Разом з тим загальну систему службової діяльності варти вважати репресивною не можна. Її службовці діяли в межах нормативних актів Української Держави і не перевищували повноважень, визначених на той час законом.

Заголовок третього розділу – “Армія в охоронній системі гетьманату” має умовний характер. У його підрозділах зосереджено матеріал, що стосується не лише охоронних структур Військового міністерства, а й таких, що на сучасному рівні державності належать до формувань особливого призначення різної відомчої підлеглості (служба державної безпеки, національна гвардія, внутрішні війська). Проте дисертант  навмисно не застосовував у заголовку розділу означення "збройні сили", оскільки, по-перше, на той час усі ці підрозділи повністю або частково підпорядковувались центральному апарату Міністерства військових справ, який, в свою чергу, був підконтрольним воєнізованій гетьманській адміністрації, по-друге, у складі інших міністерств тоді також існували збройні сили з покладеними на них охоронними завданнями. Черговість матеріалу, зосередженого в окремих підрозділах третього розділу, укладається в загальну структурну схему роботи, за якою передусім визначено концептуально-нормативні засади воєнної стратегії П. Скоропадського, а згодом подано інформацію про військові органи за важливістю їхніх охоронних функцій. Тому першою з них  висвітлюється центральна адміністрація глави держави, зокрема Штаб гетьмана як орган, що мав здійснювати загальну координацію діяльності з безпеки Української Держави. Наступному розгляду підлягають центральні та місцеві ланки військово-охоронних органів, які безпосередньо входили до складу Міністерства військових справ. Автор тривалий час міркував, де необхідно розмістити матеріал стосовно військової юстиції. З одного боку, військові суди — це спеціальні судові органи єдиної державної судової системи, з іншого — структурна частина військового відомства. Переважність визначилася в ході аналізу джерел, які довели, що українські військові суди, незважаючи на поширення їхньої юрисдикції на певні категорії цивільного населення, насправді не мали до них значного застосування своїх повноважень. Їхня діяльність залишалася пов’язаною майже виключно з суб’єктами військових правовідносин. Це схилило шальки терезів у сторону подання матеріалу про військову юстицію поруч з іншими військово-охоронними формуваннями. Останніми у третьому розділі розглянуто військово-охоронні частини, що мали певною мірою подвійне підпорядкування Військовому міністерству і гетьманському Штабу (Сердюцька гетьманська дивізія), або взагалі лише частково підлягали українському вищому командуванню: Запорізька українська дивізія — в постійній оперативній підлеглості німецького Вищого командування в Україні, Сірожупанна українська дивізія — на утриманні Австро-Угорщини.

Згідно з попередніми домовленостями між німецьким командуванням і Скоропадським після встановлення гетьманського правління і до виводу союзних військ в Україні не передбачалося власних військових формувань, окрім поліцейських частин. Отримавши завдяки німецькій допомозі владні повноваження, гетьман мусив беззаперечно дотримуватися своїх обіцянок і, покладаючи захист країни на німецькі та австро-угорські багнети, здійснити розформування залишків російської царської армії та озброєних угруповань, що виникли протягом 1917—1918 рр. Але, як будь-який кадровий військовий, генерал-лейтенант П. Скоропадський плекав надію на створення власної армії, що зможе забезпечити підвалини його влади. Влітку 1918 р., в умовах розвалу Центрального блоку, коли будь-які воєнні союзники могли статися Німеччині в нагоді, гетьману вдалося отримати від німецького кайзера дозвіл на створення власної армії, підпорядкованої українському Міністерству військових справ. За законом від 24 липня 1918 р. “Про загальний військовий обов’язок” вона призначалася переважно для боротьби із зовнішнім ворогом. Проте не виключалася можливість використання українських військових частин в межах держави. В кожній губернії, за винятком найменшої Таврійської, розташовувався армійський корпус кадру. Рівномірною по території країни була й дислокація окремих з’єднань безпосередньої міністерської підлеглості. По всій Україні діяло 108 військових повітових комендатур. У підлеглості комендантів знаходились охоронні сотні, які в разі потреби мали протидіяти антивладним виступам. Тому територіальні охоронні осередки Військового міністерства на початку існування Української Держави були фактично поліцейськими підрозділами і брали активну участь у встановленні громадського порядку на місцях, а з початку створення регулярних збройних сил гетьманату стали виконувати функції підрозділів з охорони військового порядку.

Крім охоронних підрозділів і установ цілком міністерської підлеглості, за влади П. Скоропадського існували й формування спеціального призначення, що постійно або тимчасово знаходилися в режимі особливого підпорядкування. Важливе місце в охоронній системі гетьманату мали зайняти гвардійські частини, на які б не могли вплинути революційні настрої. 24 липня 1918 р. було затверджено закон “Про обов’язковість військової повинності і про заклик 5 000 чоловіків для комплектування Сердюцької дивізії“. Особливим військовим з’єднанням, яке повинно було вести боротьбу безпосередньо з “внутрішніми” більшовиками, гетьман вважав озброєне угруповання отамана З. Натієва. Наказом військового міністра УНР від 12 березня 1918 р. № 1 воно було визначене як Запорізька дивізія Осібної армії. Після квітневого перевороту завдяки клопотанню гетьмана формування Натієва стало єдиним українським з’єднанням, яке не розформували німці. Головним мотивом його збереження стала антибільшовицька спрямованість. В оперативному відношенні з’єднання підлягало німецькому командуванню, за узгодженням з яким український уряд міг направити ці частини туди, “куди за політичних міркувань буде потрібно їх направити”. Згідно з положенням “Про Головну квартиру Гетьмана”, ухваленим Радою Міністрів 1 травня 1918 р., у складі Штабу гетьмана діяло Управління коменданта і особливий відділ. При їхньому створенні гетьман також використав російську традицію, за якою 10 квітня 1915 р. при Управлінні палацового коменданта після погодження із міністром імператорського двору було засновано особливий відділ, що відав всіма зносинами у справах таємно-політичного характеру.

 Серед військово-охоронних інституцій, які залучалися до захисту гетьманської влади і підтримки громадського порядку а країні, найшвидше набули службової потужності центральний воєнізований адміністративний апарат і служба безпеки глави Української Держави, оскільки мали чітко регламентовані функції, кваліфікований кадровий і достатній матеріальний потенціал для виконання службових обов’язків. Але їхня питома вага в загальній охоронній системі гетьманату не була значною. Тому під час антигетьманського виступу Запорізької, Сірожупанної та Сердюцької дивізій, полку Січових Стрільців вони виявилися неспроможними відстояти владу П. Скоропадського. Отже стратегічно правильна гетьманська політика щодо застосування в охоронній системі держави військових частин з особливими функціями в стадії її реалізації виявилася невдалою. Вірних гетьману внутрішніх військ і національної гвардії утворено не було. Більшість особового складу частин, на які покладалися завдання притаманні таким підрозділам, використали свій найкращий матеріально-технічний потенціал для повалення гетьмана.

У четвертому розділі – “Охоронні установи та збройні сили міністерств Фінансів, Шляхів та Земельних справ” розглядається решта охоронних органів, що не мали ні організаційного, ні оперативного підпорядкування міністерствам Військових або Внутрішніх справ, але входили до складу інших міністерств. Загальний принцип структурної організації роботи — розгляд органів за відомчою належністю став вирішальним для поєднання в першому підрозділі четвертого розділу всіх охоронних органів, що входили до складу Міністерства фінансів. У другому підрозділі за тим самим принципом досліджується залізнична охорона окремої підлеглості Міністерства шляхів, а в третьому — лісова сторожа підлеглості Міністерства земельних справ.

Для уникнення економічної небезпеки Української Держави в загальному підпорядкуванні міністра фінансів знаходилися відповідні війська і охоронні установи, що мали особисту відомчу організацію. До них належали Окремий корпус кордонної охорони, органи митної служби і підрозділи фінансової охорони, які почали відновлюватися після оголошення УНР за нормативними чинниками, що діяли раніше в Російській імперії. В кордонній і митній галузях охоронної діяльності гетьманський уряд продовжив започатковане кабінетом В. Голубовича. Як і раніше, організація кордонної охорони Української Держави здійснювалася на підставі “Правил про Окремий корпус прикордонної сторожі” 1910 р., а митної служби – Статуту митного 1910 р. У внутрішній службі гетьманські кордонці тимчасово керувалися й Статутом кордонної охорони, що був у квітні 1918 р. затверджений урядом УНР. До законодавчого затвердження готувалися нові Кордонний і Митний статути, але за гетьманату чинності вони не набрали.

До відання гетьманського Міністерства земельних справ за зразком його попереднього складу перейшла лісова сторожа. Її організація і система підпорядкування залишилися незмінними з часів царату. Скасувавши земельні комітети, гетьман повернув справу охорони лісів повністю до нормативного поля Статуту лісового 1905 р., статті 51 – 85 якого регламентували права і обов’язки державної лісової сторожі, а статті 761 – 815 визначали стягнення та покарання за порушення лісових законів і порядок провадження справ за провинами і злочинами в лісовій частині. Лісовий департамент Міністерства земельних справ готував нові законопроекти, що мали здійснити  лісову реформу в Українській Державі, але вони не дійшли до гетьманського затвердження.

Серед охоронних органів міністерської підлеглості були й такі, що зовсім не визначалися на законодавчому рівні. У підпорядкуванні гетьманського міністра шляхів Б. Бутенка знаходився Окремий корпус залізнично-технічних військ під командуванням генерал-майора О. Осецького. Так званий “полк залізничників” сформувався за часів Центральної Ради з безробітних залізничних службовців був неофіційним і не фінансувався з бюджету. В квітні 1918 р. до його складу увійшли особи з числа залізничних міліціонерів. Міністр шляхів УНР Є. Сокович намагався використати військових залізничників для відбудування та охорони залізничних споруд, супроводжування вантажів і залізничних кур’єрів. Після перевороту німці роззброїли полк, але П. Скоропадському вдалося переконати їх, що військові залізничники боронитимуть залізниці від більшовиків. Надалі гетьман міркував підпорядкувати їх Військовому міністерству, тому правовий статус залізничної охорони законодавчо не визначався, організація і діяльність Залізничного корпусу регламентувалася  відомчими актами. Однак реальне життя скорегувало плани гетьмана – 27 листопада 1918 р. міністр шляхів  передав залізничну охорону до складу Державної варти МВС.

Отже органи економічної безпеки і лісова охорона Української Держави загалом виконували функції притаманні відповідним охоронним структурам будь-якої держави. На відміну від них підрозділи залізничної охорони не виконали завдання, покладені на них гетьманською владою, а, навпаки, стали осередками згуртування збройних сил для антигетьманського виступу Директорії.

У п’ятому розділі під назвою “Судовий апарат та установи з виконання покарань” поєднано всі органи, що на той час здійснювали покарання за неправомірні дії цивільного населення України як на попередніх процесуальних стадіях, так і на стадії виконання. Тому в першому підрозділі цього розділу розглянуто систему загальної юстиції: центральний апарат Міністерства юстиції, суди загальної юрисдикції, а також прокурорські органи як окрему частину судового відомства. У другому підрозділі аналізується гетьманська система виконання покарань, а в третьому — охарактеризовано військові суди союзників та каральні заходи військового контингенту Центральних держав стосовно українського населення.

Центральна Рада не встигла з провадженням суттєвих соціалістичних експериментів у судовій галузі.  Її законодавчі зміни, за винятком відкриття доступу до входження у склад вищого і апеляційного судів особам, які навіть не мали спеціальної освіти, стосувалася тут лише зміни назви судових органів. Тому гетьману було досить легко повернути загальний стан судових справ “на круги свої”. Головний сенс реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою, дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П. Скоропадського та його найближчих юридичних радників, десятиріччями апробовану російську систему устрою центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні. Тому в Українській Державі судові органи повністю діяли за схемою, викладеною в ст. 1 “Установ Судових Установлень”, де було вказано, що “влада судова належить: Мировим Суддям, З’їздам Мирових Суддів, Окружним Судам, Судовим Палатам і Урядовствуючому Сенату як верховному касаційному суду”. З них мирові судді визнавалися владою одноосібною, а решта судових органів – колегіальною. Мирові судді та їхні з’їзди складали систему так званої “мирової юстиції”. Всі інші судові органи належали до системи “державної юстиції”. Всі судові інституції, крім вищої, розглядали належні їм справи безпосередньо. Гетьманський Державний Сенат діяв за російською аналогією як верховний касаційний суд, не вирішуючи справ за суттю в загальному порядку судочинства, і наглядав за охороною “точної сили закону і за одностайним виконанням його всіма судовими установами”. Прокуратура в Українській Державі була складовою частиною судового відомства, але зі своєю особистою організацією, як і в Російській імперії. Очолював прокурорську ієрархічну піраміду міністр юстиції. У ст. 43 Закону від 8 липня 1918 р. вказувалося, що “при кожнім Генеральнім Суді, а також Загальному Зібранні Державного Сенату прибувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора”. Обсяг прав і обов’язків прокурорів Державного Сенату та їхніх товаришів встановлювався відповідно до колишніх обер-прокурорів та їхніх товаришів російського Урядовствуючого Сенату. Їм надавалося також право порушення питання про необхідність пояснення,  доповнення чи зміни існуючих законів. Підпорядковуючись міністру юстиції, прокурори Державного Сенату разом з тим займали певне місце в організаційно-штатній структурі вищого судового органу держави. Безпосередньо міністру юстиції підпорядковувалися й прокурори судових палат, які  мали товаришів. Так стали зватися за гетьманським законом “Про Судові палати та Апеляційні суди” від 15 липня 1918 р. колишні старші прокуратори та прокуратори судових установ, які були введені законом Центральної Ради “Про Апеляційні Суди” від 17 грудня 1917 р. Ці посади  входили до спільних штатних розкладів урядових осіб судових палат. У підлеглості прокурорів кожної із трьох діючих в Українській Державі судових палат (Київської, Харківської, Одеської) відповідно до їхньої територіальної юрисдикції були прокурори окружних судів та їхні товариші. Останні поділялися по повітових містах судового округу, де вони здійснювали нагляд за попереднім слідством і брали участь у з’їздах мирових суддів. При цьому в будь-якій цивільній чи карній справі прокурор міг замінити свого товариша, прийнявши справу під свою відповідальність.

Реформувати пенітенціарну систему Української Держави були покликані два закони – від 15 липня і 25 листопада 1918 р. Вони упорядкували штатний розклад центральних тюремних установ при Міністерстві юстиції – Головного управління місцями замкнення і Головної інспекції пересилання в’язнів, а також територіальних тюремних інспекцій і закладів всіх категорій. При цьому новий Тюремний статут залишив частково чинним російські “Установи міністерств” і абсолютно не торкнувся нормативного розпису тюремного режиму, що, як і за царату, визначався Статутом про утримання під вартою  1890 р., а для каторжних в’язниць – Статутом про засланців 1909 р. Особливості режиму виховально-виправних закладів для неповнолітніх визначалися відповідним російським Положенням 1909 р. Реформування пенітенціарної системи України за часів П. Скоропадського носило однобічний характер. Піклуючись про тюремників, гетьман майже не звертав уваги на умови життя в’язнів. Тюремний режим в українських в’язницях практично не відрізнявся від царських. За порушення режиму і дисциплінарні провини в’язні підлягали стягненням, що були встановлені царськими законами від 23 травня 1901 р. про дисциплінарну відповідальність утриманих під вартою.

На відміну від українського охоронного апарату діяльність німецького і австро-угорського військового контингенту в охоронній галузі не знайшла чіткого нормативно-правового визначення. У тексті Брестського мирного договору про це не було навіть згадки. Лише у статтях XX українсько-німецької і XIX українсько-австро-угорської додаткової угоди до договору зазначалося, що сторони надають бранцям і всім громадянам повного звільнення від покарання за злочини, заподіяні до дня ратифікації мирного договору. Затриманню у в’язницях підлягали лише ті особи, які знаходились під слідством “через воєнну або державну зраду, навмисне вбивство, грабунки, розбій, навмисний підпал та вчинки проти публічної моралі”. Більше ніякі міжнародні угоди про охоронні повноваження і судову компетенцію німецько-австрійських союзників ні Центральною Радою, ні гетьманом з ними не укладалися. Єдиним “правовим“ підґрунтям для цього стали обіцянки генерала Скоропадського начальнику штабу німецьких військ генералу Гренеру 24 квітня 1918 р. напередодні державного перевороту. 22 травня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Ейгхорн видав наказ за № 386, яким офіційно підтвердив розпорядження союзного командування від 25 і 28 квітня про підсудність українських громадян німецьким і австро-угорським військово-польовим судам за протиправні вчинки проти військ Центральних держав. Наказ скасовував усі попередні постанови німецького Вищого командування в Україні і окремо пункт 1 наказу від 21 березня 1918 р. про роззброєння місцевого населення. Відтепер роззброєння проводилося “виключно німецьким штабом, відповідним розпорядженням якого українські органи повинні були безумовно підкорятися”. Одночасно з’явився тотожний наказ головнокомандуючого австро-угорською Східною армією № 3964. Необхідність роззброєння місцевого населення використовувалась союзниками як формальний привід для втручання в охоронну діяльність гетьманського уряду, а відтак і застосування до українських громадян покарань з боку німецько-австрійської військової влади. Українська юстиція намагалася запобігти поширенню каральних заходів союзників. З цією метою у червні 1918 р. було утворено спеціальну юридичну комісію. Але німецьке та австро-угорське командування вислухало її пропозиції і відхилило спроби обмеження юрисдикції союзників, визначеної наказами їх командування № 386 і № 3964. Німецькі та австрійські військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу. Разом з тим, маємо визнати, що судовий процес у них не був формальним, а спирався на систему доказів, яку наводило судове слідство. Союзне військове командування досить часто вживало позасудові примусові заходи до місцевого українського населення. Найпоширенішими позасудовими санкціями були контрибуції. Цей вид покарання використовувався колективно за неможливості персонально встановити порушників. Найчастіше контрибуції накладалися за вбивство чи поранення солдат і офіцерів союзного військового контингенту. В ході каральних експедицій до місцевого населення застосовувалися й інші примусові заходи, які не визначалися судовою владою. Зокрема, це були підпали помешкань і руйнування їх за допомогою артилерії. Загалом відоме сьогодні історико-правовій науці архівне підґрунтя не дає підстав для сумнівів щодо жорстокості військової “Феміди” союзників в Україні 1918 р. Однак аналіз розвитку відносин між Центральними державами і Українською Державою наприкінці літа — на початку осені 1918 р., коли визначилася тенденція до усталеності правового життя в Українській Державі, дозволяє стверджувати, що обсяг справ, належних до союзної підсудності, мав скорочуватися, а відтак вона не загрожувала українській незалежності і носила тимчасовий характер.

У  дисертації термін “Добровольчі охоронні формування”, який є заголовком шостого розділу, досить умовний. Під ним розуміються озброєні угруповання, що мали від держави дозвіл на створення і визначені нею функції, але комплектувалися особовим складом без примусової мобілізації і сплати деяким його категоріям грошового утримання із державного бюджету. Характерно, що при їхньому створенні гетьман керувався здебільшого не національними, а соціально-політичними мотивами. Тобто теоретично зброю могли отримати всі здатні до цього особи, що бажали стояти на сторожі приватної власності і ринкового господарства, виступали проти соціалістичних і комуністичних соціально-економічних експериментів, яких зазнала Україна в 1917 — на початку 1918 рр. Виключення становили козацькі організації, де враховувалася національність. Добровольчі формування не мали чіткого відомчого підпорядкування. В різні періоди або одночасно вони перебували під контролем як міністерства Військових, так і Внутрішніх справ, а також гетьманського Штабу і місцевої державної адміністрації. Тому серед формувань, що діяли за гетьманату і визначені дисертантом як добровольчі, доцільно виокремити такі їхні різновиди як військово-козацькі організації, а також сільські загони самооборони і міські офіцерські дружини, які мали відмінності не лише за місцем діяльності, а й у комплектуванні особовим складом і в матеріальному забезпеченні. Кожному із зазначених видів добровольчих формувань присвячено окремий підрозділ шостого розділу дослідження. До того, слід враховувати, що на завершальній стадії гетьманського режиму в Україні активно створювалися добровольчі військові частини російських “білих” генералів, які залучені  до розгляду саме в цьому розділі, оскільки це пов’язано з особливою роллю російського офіцерства в охоронній системі гетьманату.

2 червня 1918 р. гетьман наказав військовому міністру до вироблення загального статусу козацтва скасувати “всі приватні і вільно-козачі організації”, відібрати в них печатки й оголосити недійсними всі їхні посвідчення. Але Генеральна Козацька Рада, заснована на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині 3-7 жовтня 1917 р., продовжувала діяти. 10 серпня 1918 р. було затверджено закон про відновлення українського козацтва, що визначив умови вступу до козацьких громад. Відредагований статут Генеральної Козацької Ради окреслював її головне завдання – поновлення згідно з традиціями української державності історичного козацтва на чолі з гетьманом. Козацтво мало стати основою створення збройних формувань “для боротьби з анархічними виступами проти порядку в Україні”. 26 серпня 1918 р. П. Скоропадський затвердив Положення про Чорноморський козацький кіш. Це спеціальне військове формування утворювалося для боротьби з ворогами Української Держави і формувалося в Бердичеві. В подальшому планувалося направити його на допомогу кубанським козакам. Кіш також комплектувався старшинами і козаками – добровольцями, але за “круговою порукою й по рекомендації старших муштрових начальників”. Особовий склад був на повному державному утриманні. За злочинні дії козаки були підсудні військовим судам. Командир коша мав військове звання генерального хорунжого.

За часів гетьманату існували добровольчі збройні формування некозацького походження. В сільській місцевості після поновлення приватної власності на землю виникали “хліборобські” загони. Їхня діяльність спочатку не мала правових засад і здебільшого викликала вороже ставлення не лише в селян, які під час безвладдя грабували садиби землевласників. Гетьманський уряд намагався покласти край свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та запобіганням антивладним виступам. 13 серпня 1918 р. з’явився обіжник міністра внутрішніх справ № 751/3521, який офіційно дозволяв губернським старостам формувати хліборобські загони. Але спеціального закону щодо хліборобських загонів не було прийнято. Восени на допомогу Державній варті почали формуватися добровольчі дружини в містах. Цей процес здійснювався на підставі урядової постанови від 17 жовтня 1918 р. На відміну від сільських загонів кістяк міських дружин складали штатні значкові з муштрової частини, їхні помічники, старші і молодші інструктори. А начальника добровольчої дружини кожного окремого міста гетьман навіть призначав своїм особистим наказом. На утримання кадрового ядра дружин асигнувалося 5 млн. крб. Решта їх особового складу залучалася до охоронної діяльності без матеріального заохочення. Тому найбоєздатніша частка особового складу всіх з визначених трьох різновидів добровольчих формувань, які створювалися гетьманом в Україні для охорони її державної безпеки і громадського порядку, фактично знаходилися на військовій чи поліцейській службі. Проте такий план організації добровольців здебільшого не було реалізовано. Мінлива політична стратегія гетьмана щодо державного визначення України відвернула від нього козацтво. Натомість з оголошенням військового стану в Українській Державі російські добровольчі формування стали поглинати функції не лише військових, а й поліцейських органів гетьманату. З огляду на існування провокаційного наказу А. Денікіна від 14 листопада 1918 р., яким "участь у офіцерських загонах, що формувалися в Києві та інших містах України, дорівнювалася службі в Добровольчій армії", російські офіцери фактично вже з цього числа служили зовсім не тій державі, уряд якої вони мали захищати. Отже добровольчі збройні формування навіть потенційно не могли бути надійними охоронцями гетьманату.

Останній, сьомий, розділ дисертації – “Охоронний апарат Української Держави під час повалення гетьманату П. Скоропадського” не має розподілу на підрозділи, оскільки в ньому комплексно розглянуто всі структурні елементи охоронної системи гетьманату з позицій їхньої функціональної здатності в забезпеченні існування режиму за нових зовнішньополітичних і внутрішніх обставин. На підставі архівних джерел, які відтворюють перебіг історичних подій осені – початку зими 1918 р., дисертантом зроблено висновок про те, що на більшості території Української Держави, де антигетьманське повстання здійснювалося на підтримку Директорії, охоронний апарат П. Скоропадського не забезпечив непохитність його влади. На решті української території до втручання військ РРФСР їхніми союзниками були лише селянські загони Катеринославщини і Північної Таврії, керовані анархо-комуністами, і робітничі підпільні гурти в містах Донбасу, які до евакуації австро-угорських військ на батьківщину нейтралізувалися гетьманськими охоронцями. Залишившись без військової підтримки союзників з Центральних держав гетьманські охоронні осередки на Лівобережжі цілеспрямовано почали знищувати анархо-комуністичні формування під загальним командуванням Н. Махна. Скрізь махновці вбивали поміщиків, їх майно розподіляли між собою, на німецьких колоністів накладали контрибуції, у заможних селян конфіскували для військових потреб коней, підводи, харчі, зброю. Свавілля щодо власника, невмотивовані вбивства заможних, знущання над посадовими особами і рядовими службовцями гетьманських державних і громадських установ анархо-комуністи ототожнювали з вищим проявом свободи, що дала їм революція. На відміну від регіонів в обложеній з усіх боків столиці майже до останніх днів гетьманської влади охоронні органи продовжували виконувати свої функції. Отже наведені документальні джерела, які висвітлюють події періоду падіння останнього українського гетьманату, доводять, що охоронний апарат Української Держави не виконав покладених на нього функцій з причин не організаційного, а насамперед політичного характеру.