Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини ХVІІІ століття

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовані актуальність теми дослідження, об’єкт і предмет, мета й завдання, розкриті основні методи дисертаційної роботи, її практичне значення, апробація теоретичних положень і структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною.

У першому розділі “Історіографія політико-правової спадщини укра­їнської політичної еміграції” вперше висвітлено розвиток джерелознавства, археографії документів української політичної еміграції першої половини XVIII ст. та поступове виокремлення цієї проблеми в історіографії – як вітчизняній, так і зарубіжній.

До 1860-х років еміграція вважалася випадковим явищем (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич). Перетворення вивчення еміграції на окрему історіографічну тему пов’язане з монографіями “Мазепа” та “Мазепинці” М. Костомарова. Проте основна увага вченого зосереджувалася на еміграції як соціально-політичному феномені, біографіях окремих її представників. Концептуальну основу дослідження ідейної спадщини еміграції створила монографія Ф. Уманця “Гетьман Мазепа”, де проаналізовано політичний зміст курсу І. Мазепи на відокремлення Війська Запорозького від Російської держави.

Остаточно виділили проблематику української політичної еміграції першої половини XVIII ст. в окремий напрям наукових досліджень праці М. Василенка, І. Борщака, М. Возняка, М. Битинського, Б. Крупницького, О. Оглоблина, О. Пріцака, О. Путра, О. Субтельного, В. Ульяновського, М. Трофимука та ін. Значна частина цих праць містить елементи аналізу окремих аспектів політичної та правової спадщини еміграції. Стаття “Конституція Пилипа Орлика” М. Василенка стала етапною в аналізі цієї пам’ятки. Проте вона не є систематичним розглядом документу. Значну увагу еміграції приділив І. Борщак (“Григор Орлик”, “Гетьман Пилип Орлик і Франція”, “Вивід прав України” тощо), хоча не розглядав її політичну та правову спадщину. Питання про існування договорів уряду І. Мазепи з Річчю Посполитою та Шведським королівством дослідив М. Андрусяк. Елементи аналізу правових ідей еміграції містить монографія О. Оглоблина “Гетьман Іван Мазепа та його доба”.

У монографії О. Субтельного “Мазепинці” було простежено історію українського сепаратистського руху та політичної еміграції першої половини XVIII ст. як соціального феномена. Дослідник аналізує зміст основних документів еміграції, проте лише з історичної точки зору. Аналізу “Пактів…” присвячена книга О. Лукашевича та К. Манжула. Автори розглядають історію появи цього документу, розкривають постатейний зміст його положень. Проте праця не дає визначення джерел та характеру положень документу, обмежується його формально-правовим розглядом.

Отже, наявна наукова література не вичерпує проблематики даної дисертації. Правова та політична спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст., зважаючи на її велике значення, заслуговує на окреме дослідження.

У другому розділі “Моделі української державності (друга половина XVII – початок XVIII ст.) як основа державно-правової доктрини мазепинського руху” розглянуто правовий зміст формування та розвитку державності Війська Запорозького, відображений у документах його відносин з урядами сусідніх держав – Речі Посполитої, Російської держави та Кримського ханства. Проведений аналіз дав змогу автору стверджувати, що на кожному із цих напрямів відносин була сформульована та розвивалася окрема правова модель української державності.

Дисертант довів, що основні правові норми договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою залишалися незмінними протягом 1649 – 1675 рр. і загалом зумовили створення єдиної моделі правових та політичних відносин. Автор показав, що у відносини з урядом Речі Посполитої уряд Війська Запорозького входив насамперед як представник козацтва. Головною правовою проблематикою документів цих відносин стали права козацтва як стану, об’єднання самоврядних територіальних громад та військової організації, хоча певною мірою договори розглядають також релігійно-культурні права населення Наддніпрянщини. Відповідно Військо Запорозьке не отримало за цими договорами цілісної території під свою юрисдикцію, хоча й дістало автономію в організаційних та судових питаннях. Проаналізований документальний матеріал дав змогу стверджувати, що принаймні до 1707 р. роль І. Мазепи у відносинах з Варшавою була пасивною. І навіть пізніше відносини сторін не були оформлені юридично. Правові аспекти цих відносин у період правління І. Мазепи через низку політичних причин розроблені не були.

На основі порівняльно-правового аналізу документів відносин Гетьман­щини з Російською державою автор дійшов висновку, що “гетьманські статті” були договорами про розмежування повноважень між царським урядом та українською автономією, а також регламентували владні відносини, права та обов’язки населення автономії. У відносини з царським урядом Військо Запорозьке входило не як єдиний контрагент, а як кілька станових суб’єктів (зокрема, шляхта, козацтво, міщанство). Самі ж договірні акти мали характер царських привілеїв станам. Дисертант дійшов висновку про конституційний характер цих пам’яток.

Особливі права козацтва на автономну територіальну, фінансову, судову адміністрацію тощо становили основний правовий зміст української автономії у складі Російської держави. Одним з аспектів “гетьманських статей” стала регламентація формування та функціонування владних інституцій в українській автономії. Царський уряд виступав насамперед не як ініціатор, а як гарант таких положень. За умови відсутності легітимного механізму досягнення політичного компромісу у Війську Запорозькому така гарантія була необхідним елементом збереження стабільності державотворчих процесів у автономії.

Вперше комплексно вивчено питання генези курсу уряду І. Мазепи на відокремлення Війська Запорозького від Російської держави. Доведено, що на початку XVIII ст. ідея розвитку української державності у формі автономії у складі Російської держави себе не вичерпала. Курс на відокремлення був спричинений несприйняттям українськими політичними силами політики царського уряду, зокрема після 1700 р., а не положень договорів з останнім. Самі ж правові норми таких договорів тогочасними авторами вважалися оптимальними.

Автор розглянув сукупність правових норм щодо статусу Війська Запорозького, вироблених у документах його відносин з Кримським ханством. Комплексно проаналізовано чинники позиції Бахчисараю щодо української державності та правовий зміст “українського” питання у дипломатичній діяльності Кримського ханства. Одними з визначальних у правовому становленні державності Війська Запорозького стали трьохсторонні відносини Чигирина, Варшави та Бахчисараю, в яких Крим виступав зовнішнім гарантом дотримання договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Вони могли супроводжуватися номінальним визнанням козацьким урядом васалітету від ханства без порушення належності до Речі Посполитої. Реальний сюзеренітет Криму був закріп­лений щодо лівобережного Війська Запорозького у договорах Кримського ханства з Російською державою 1668 – 1670 рр. Водночас ці документи визнали право українських політичних утворень Наддніпрянщини на самовизначення у сенсі права на вибір підданства між легітимними монархами, а також обмежену зовнішньополітичну право­суб’єктність згаданих утворень.

У дисертації проаналізовано розвиток понять про походження держави, форму правління та територіальний устрій в українській правовій та політичній думці другої половини XVII – початку XVIII ст. Невід’ємним елементом правосвідомості українського суспільства у цей період залишалися ідеї про те, що держава має очолюватися легітимним монархом, а також про договір монарха із суспільними станами як про головний регулятор політичних і правових відносин. Головним елементом договірної теорії держави в українській правосвідомості виступила концепція “вільного народу” – територіальної міжстанової корпорації, що виробила власні державні структури, зокрема систему адміністрації, збереження якої залишається привілеєм народу і не має підлягати скасуванню чи зміні з боку монарха, навіть у результаті збройного підкорення цього народу. Ці характеристики розкривалися як станові права мешканців території, насамперед знаті. Порушення договірних принципів та норм відносин з боку суверена вважалося достатнім для відмови “вільного народу” від покори монарху, звернення за посередництвом у відносинах із сувереном до інших монархів та навіть переходу під владу іншого монарха. Отже, ідеалом у цей період виступає не незалежність від іноземних династій, а якомога повніша реалізація станових прав. Саме в руслі здійснення цих прав розвивається ідея територіального самоврядування та автономної державності.

Українська думка не витворила у цей час загальної концепції авторитетної та легітимної влади в автономії. Поряд з виразними елементами зовнішнього регулювання “гетьманські статті” відображали розвиток української конституційної думки. Вони виявляли тенденцію до обмеження гетьманської влади. Водночас це не супроводжувалося суттєвим розширенням повноважень та інституціоналізації старшинських колегіальних органів центральної влади. Натомість обмеження влади гетьмана відбувалося здебільшого за рахунок передачі окремих його повноважень царському уряду. Суперечність між політичними силами, аристократичною та абсолютистською ідеями у Війську Запорозькому залишалася нерозв’язаною та призводила до обмеження автономії останнього. Практика ж вирішення питання про співвідношення органів влади в автономії не була однозначною і визначалася реальним співвідношенням сил та впливів більше, ніж писаними чи звичаєвими нормами.

Ще однією проблемою української правової та політичної думки даного періоду було визначення статусу Запорозької Січі. У ширшому розумінні це можна розглядати і як проблему територіального устрою української автономії. Зростало усвідомлення інтересів Запорожжя як окремої політико-територіальної структури. Це слід вважати регіональною особливістю в межах української політичної та правової культури. Відтак сформувалися три погляди на правову природу Запорозької Січі, що на теоретичному рівні визначилися також як ідеї державного устрою української автономії – як унітарного, федеративного та конфедеративного утворення. У цей час спроби вирішення питання державного устрою мали позаправовий характер, а саме питання не було вирішене.

Третій розділ “Державно-правова доктрина української політичної еміграції першої половини XVIII ст.” присвячено аналізу формування, реалізації у нормативному акті та подальшої еволюції ідей про характер та походження держави, форму правління та державний устрій Війська Запорозького у діяльності української політичної еміграції.

У дисертації проаналізовано політичні та правові ідеї документів т. зв. “Бендерської комісії” 1709 р. – судового процесу в Бендерах щодо майна померлого гетьмана І. Мазепи. Ці документи свідчили про те, що еміграційний уряд зіткнувся з проблемою правової неврегульованості українського державотворення у попередній період, недостатності для цього небезумовних правових звичаїв, необхідності створення нових конституційних актів. Обговорювалися питання про характер, формування та співвідношення органів влади, статус Запорозької Січі, її належності до Війська Запорозького. Старшина засудила тенденції набуття гетьманською владою авторитарних рис, виступила за її обмеження у фінансовій та кадровій сферах, виборність усіх посад.

Аналізуючи політичний та правовий аспекти “Пактів…” 1710 р., дисертант зосередив увагу на питаннях про характер та походження держави, статус Війська Запорозького, форму правління, державний устрій положень та концепцій, а також на проблемах джерел та значення документу. З цією метою поєднано формально-правовий та порівняльно-правовий підходи. Вперше проведено аналіз “Пактів…” за об’єктами регулювання. Для з’ясування змісту норм документу вперше були використані положення договорів української автономії з Російською державою другої половини XVII ст. і пам’ятки української політичної та правової думки. Документ відтворює договірну теорію походження держави з таким її елементом, як концепція “вільного народу” у формі, характерній для української правової та політичної думки попереднього періоду.

Проте поява “Пактів…” як першого в Україні конституційного документу внутрішнього характеру свідчить про суттєве зменшення ролі монарха у політичній свідомості його творців. Присутній у документі категоріально, монарх фактично виведений з політичної системи Війська Запорозького, залишався лише гарантом її незмінності, але не чинником регулювання. Творці документу перенесли договірну теорію походження держави на внутрішній устрій “вільного народу”. Це разом із проголошенням фактично міжстанового характеру політичної влади робить “Пакти…” новим явищем в історії українського конституціоналізму. Документ став свідченням готовності українських політичних сил до подолання розірваності політичного процесу, розвитку інституціона­лізованого поняття про державу, ідеї всестановості влади.

Головним змістом “Пактів…” є система формування, функціону­вання та взаємодії органів влади у Війську Запорозькому. Зокрема, обмежуються повноваження гетьмана на користь інституціоналізованої Генеральної ради, котра перебирає повноваження, які відповідно до договорів з Російською державою належали царському уряду. Також документ містить низку положень, що обмежували гетьманську владу і раніше не були оформлені нормативно, а обгрунтовувалися в українській правовій та політичній думці. У “Пактах…” була створена правова база парламентаризму у Війську Запорозькому. Вперше регламентувалася діяльність найвищого колегіального виконавчого органу – ради генеральної старшини. “Пакти…” вперше регламентують систему місцевого управління та самоврядування, інституціоналізують механізми громадського контролю над діяльністю місцевої адміністрації. У документі вперше правовим чином визнано автономний статус Запорозької Січі у складі Війська Запорозького, вироблено деякі правові принципи їх взаємовідносин, встановлено адміністративний кордон Січі всередині Війська Запорозького, правові механізми участі Коша в його управлінні.

У дослідженні проаналізовані дані про розвиток конституційних проблем у документах та діяльності української політичної еміграції після 1710 р. Автор довів, що в цьому ж році політичні сили на еміграції почали відхід від проголошених у “Пактах…” норм взаємовідносин.

Здійснено періодизацію розвитку політико-правового змісту відносин емігрантського уряду з Річчю Посполитою. Це дало змогу дисертанту ствержувати, що українська політична еміграція не створила принципово нових моделей правових відносин Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Єдиною новою ідеєю правового характеру стали багатосторонні зовнішні гарантії української автономії у складі Речі Посполитої, що суттєво розширювало концепції, закладені у Зборівському договорі.

Дисертант аргументував, що ідеї, діяльність емігрантів були спрямовані, зокрема, на переосмислення та повнішу реалізацію правової моделі відносин Війська Запорозького з Російською державою, сформованої у попередній період. Її специфічне тлумачення у діяльності еміграції вперше набуває характеру правової ідеології, метою якої було обгрунтування права населення української автономії на самовизначення на основі договірної теорії походження держави. Політичними її елементами стають: 1) визначення форми правління у Російській державі як тиранічної; 2) геополітичні питання; 3) етногенетична хозарська теорія. При цьому емігранти не запропонували у цьому напрямі нових норм, не реалізованих у договорах 1654 р. та пізніших років. Єдиним прициповим нововведенням стала ідея про міжнародні гарантії непорушності правового положення української автономії під царською владою. Ще однією особливістю стала поява в українсько-російських відносинах нового юридичного суб’єкта – Запорозької Січі.

Дисертантом проаналізовані правові та політичні ідеї, висловлені у документах відносин еміграції з Кримським ханством. Еміграція створила найбільш досконалу програму розвитку нормативної бази відносин Війська Запорозького з Кримським ханством, в якій послідовно відображена ідея української державності. Зокрема, наприкінці 1710 р. вперше еміграцією була запропонована ідея багатосторонніх зовнішніх гарантій української державності й територіальної цілісності. Ці гарантії найбільш близько підійшли до ідеї українського суверенітету.

Водночас у договорі емігрантського уряду з Кримом не дістали відображення нові ідеї. Він відповідав поширеному в другій половині XVII ст. типу військово-тактичних угод Війська Запорозького з ханством. Пізніше відповідно до привілею Війську Запорозькому від Оттоманської Порти була реалізована модель протекторату над ним Кримського ханства, розвинута у договорах попереднього періоду.