Гнатюк М.Д. Правозастосування та його місце в процесі реалізації права

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані у роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ “Загальнотеоретичні аспекти реалізації права” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу поняття та значення реалізації правових норм, її форм, методів та механізму.

Підрозділ 1.1. “Концептуальні підходи до аналізу реалізації правових норм” розкриває поняття реалізації норм права, під яким традиційно в юридичній літературі розуміють фактичне здійснення правових приписів у правомірній поведінці, діяльності (бездіяльності) суб’єктів права.

Оскільки реалізація права відбувається у діях (чи правомірній бездіяльності) суб’єктів, то чи реалізується норма чи ні, здебільшого залежить від соціальних властивостей даної норми. Саме ці властивості визначають і характер дії суб’єкта у тих випадках, коли норма не реалізується, або вона ігнорується, і не здійснюється жодних дій, чи здійснюється варіант поведінки, що порушує норму.

У процесі порівняння таких понять як “реалізація права” і “дія права” автор підкреслює, що вони не співпадають і визначальним у цьому є те, що у понятті “дія права” узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку людей і на суспільне життя. Автором проаналізовано такі способи впливу, як інформаційний, ціннісно-орієнтаційний і власне юридичний вплив.

Поняття реалізації права охоплює певний процес, систему засобів і заходів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені в нормі права. Досягнення ж цілі, яка обумовлена нормою права і є результатом вчинення визначених дій суб’єктами права відповідно до волі (вимог) законодавця. Тобто, моментом завершення реалізації права є досягнення її результату, що пов’язується з правомірною поведінкою суб’єктів.

Аналізуючи процес реалізації права, автор зауважує, що його значення полягає у тому, що: а) право, реально задовольняючи потреби індивідів, набуває своєї соціальної цінності; б) в процесі реалізації права складаються реальні суспільні відносини, що сприяє в свою чергу підвищенню правосвідомості у осіб; в) рівень правопорядку та законності безпосередньо залежить від рівня ефективності (якості) правореалізаційних процесів, які водночас виступають передумовою правопорядку; г) в процесі реалізації правових норм виявляються позитивні та негативні сторони чинного законодавства, що є показником рівня ефективності правових норм.

Під реалізацією права дисертант розуміє реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через правомірну поведінку суб’єктів права (дії чи бездіяльності) з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави шляхом використання методів та форм, передбачених законодавством країни.

У підрозділі 1.2. “Норма права як основа механізму реалізації права” правові норми характеризуються як формально-визначені вимоги, що виражають конкретні правила поведінки; це найбільш зручні, належним чином підготовлені з метою практичної реалізації правові приписи. Правові норми можна розглядати в якості особливого рівня готовності права до його втілення в життя. Це й виступає основною причиною, в силу якої в юридичній літературі проблема реалізації права розглядається, перш за все, як проблема здійснення правових норм.

Звертається увага на співвідношення норми права і правовідносин, адже саме норма права регулює суспільні відносини і впливає на них. Правовідносини це та форма, в якій абстрактна норма набуває свого реального існування, втілюючись у конкретному суспільному відношенні. У зв’язку з цим вказується на важливість дослідження окремих питань, пов’язаних з реалізацією права. Зокрема, одним з центральних є питання про те, чи всі правові норми реалізуються у правовідносинах чи якісь з них можуть реалізуватися поза правовідносинами.

Підтримується позиція авторів, відповідно до якої реалізація норм права поза правовими відносинами є однією з форм правореалізації. Доведено, що характерною особливістю даної форми є саморегуляція особою власної поведінки. Суб’єкти права, до яких звернені приписи правових норм, не вступають у даному випадку у безпосередні відносини з іншими особами, які наділені правами та обов’язками.

Підкреслюється, що з метою правильного розуміння місця реалізації норм права в системі соціального регулювання важливо виходити з цілісного її трактування. Уся діяльність по реалізації правових норм являє собою органічну єдність соціальної предметності і правомірності, практичних і теоретичних компонентів. Деякі дослідники, поряд з практичною, виділяють і теоретичну правореалізаційну діяльність.

Варто уваги й те, що правові норми, націлені на створення сприятливих умов для динамічного розвитку громадянського суспільства, потребують послідовного втілення в життя. І саме поведінка суб’єкта права виступає складовою реалізації норм права.

У даному підрозділі також приділена увага ознакам правової норми, серед яких є їх забезпеченість з боку держави, загальнообов’язковість, формальна визначеність, також характерною особливістю правової норми є те, що вона встановлює права і обов’язки суб’єктів або міру необхідної поведінки, міру свободи, виражає державну волю. Свого реального існування правова норма набуває не з часу втілення в конкретні суспільні відносини, як на це вказують деякі дослідники, а з часу набрання нею законної сили. Виходячи з цього, зазначається, що процес реалізації правової норми спрямований на досягнення цілей, які закріплені в нормі права.

Отже, однією з основних цілей правової норми є досягнення правопорядку у суспільстві. Дослідження цілей норм права є результатом здійснення певних дій суб’єктами права відповідно до тієї ролі, яка відведена їм законодавцем. Саме через реалізацію цілей норм права визначається основа ефективності права. Тобто, ціль повинна співвідноситися з результатом дії правової норми.

У підрозділі 1.3. “Системний аналіз форм реалізації права” проводиться класифікація форм реалізації правових норм за різноманітними критеріями. Так, за ступенем узагальнення моделі поведінки, що міститься в нормативних актах, виділяють: 1) реалізацію загальних настанов, які містяться в преамбулах законів, в статтях, які фіксують загальні завдання і принципи права і правової діяльності; 2) реалізацію (поза правовідносинами) загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію; 3) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм. За кількістю суб’єктів реалізації права можна виділити дві форми: 1) індивідуальну і 2) колективну. За характером правореалізуючих дій, обумовлених змістом правової норми, слід розрізняти: 1) дотримання, 2) виконання, 3) використання і 4) застосування права.

Зазначається, зокрема, що реалізація права забезпечується такими способами правового регулювання, як дозволи, зобов’язання та заборони, та такими методами правового регулювання, як заохочення, переконання, примус та ін.

Підкреслюється, що суб’єкт із набуттям суб’єктивного права має можливість вибору щодо його реалізації, але фактично він не завжди реалізує саме це право (свободу). Це виходить з того, що закріплене у законі право (свобода) особи по суті складається з двох компонентів. З однієї сторони, суб’єкт має право вибору: використовувати (у певному обсязі) або взагалі не використовувати своє право; а, по-друге, при позитивному рішенні цього питання він має право на здійснення активних дій.

Звертається увага на існування двох етапів реалізації права, що відноситься лише до здійснення уповноважуючих і рекомендаційних норм. При реалізації зобов’язуючих норм ситуація є іншою. Суб’єкт повинен виконувати приписи правової норми, якщо ж він порушує цю вимогу, він не реалізує відповідну норму. Реалізація норми має місце тільки у випадку вибору одного конкретного варіанту – правомірної поведінки.

У даному підрозділі також розкривається місце правового виховання, правової освіти в механізмі правореалізації, аналізується категорія “зловживання правом” , що є однією із форм прояву правового нігілізму.

У підрозділі 1.4. “Механізм реалізації права і його місце в правовій дійсності” розкривається поняття, основні стадії та елементи механізму правового регулювання. Поряд з механізмом правового регулювання аналізується механізм правового впливу. До нього, окрім традиційних засобів, що складають механізм правового регулювання, входять також правосвідомість, правова культура, правові принципи, правотворчий процес.

Завершальну стадію правового регулювання більшість науковців вбачають у реалізації норм права, оскільки в процесі чого знаходить свій вияв правомірна поведінка, яка є кінцевою метою правового регулювання суспільних відносин.

Досліджується варіант комплексного механізму дії права, який визначається як складна організована система соціально-правових засобів, що розглядається у єдності і взаємозв’язку з соціальною діяльністю людей, їх інтересами і потребами, і пов’язана із забезпеченням досягнення цілей цієї діяльності у певних суспільних умовах з використанням правових засобів. Автор аналізує механізм дії права з точки зору комплексного підходу. Наголошується, що до механізму дії права слід включати увесь арсенал правових засобів, створених з метою регулювання поведінки суб’єктів. При цьому виділяються специфічні правові засоби впливу, тобто засоби, спеціально створювані державою для цієї мети.

Аналіз різноманітних підходів до визначення конструкції механізму правореалізації дозволив дійти висновку про доцільність створення інтегративного, комплексного механізму реалізації права, що охоплює усі сторони й аспекти реалізації права. Аналіз даного механізму повинен здійснюватись, виходячи з широкого (інтегративного) праворозуміння, з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству.

Другий розділ “Природа правозастосування як особливої форми реалізації права” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню природи та сутності правозастосування, характеристиці правозастосовчої діяльності та його особливостям, а також аналізується роль правової культури правозастосовчого суб’єкта в процесі вдосконалення вказаної діяльності.

У підрозділі 2.1. “Поняття, сутність та ознаки застосування права як особливої форми його реалізації” вказується на існування в теорії права різноманітних підходів до такого явища, як застосування права. Однак, в юридичній науці застосування права традиційно розглядається поряд з використанням, виконанням і дотриманням як особлива форма реалізації права і має місце у випадках, коли для правореалізації вимагається державно-владне втручання. Це правова форма здійснення державою своїх функцій, одна з форм державної діяльності, адже в даному випадку компетентний орган діє від імені держави.

Аналіз застосування права як комплексного правореалізаційного процесу дає можливість автору підкреслити, що він містить у собі інші форми реалізації права, однак це не може бути підставою для заперечення їх самостійності. Застосування норм права об’єднує, направляє і доповнює, у необхідних випадках, усі інші правореалізаційні процеси.

Застосування права має місце там, де є владне рішення компетентного органу з приводу конкретної життєвої ситуації. Владність рішення означає певну взаємодію між суб’єктами права, в якому присутній елемент управління вчинками людей та інших суб’єктів права, що здійснюється в імперативній формі. Ця форма завжди передбачає: а) односторонність волевиявлення органу, наділеного владними повноваженнями, хоча у ряді випадків ініціатором видання акту застосування виступає не сам цей орган; б) категоричність передбаченого цим актом веління; в) обов’язковість владних рішень для виконавців, підкорення їх волі; г) забезпеченість і охорона таких рішень примусовою силою держави.

Звертається увага на існування двох основних підходів до визначення випадків реалізації права у формі правозастосування: формально-юридичний та змістовний. З юридичної точки зору правозастосування є необхідним у таких випадках, коли: без цього є неможливим виникнення прав чи обов’язків учасників правовідносин; права чи обов’язки, що виникли у особи, не можуть бути реалізовані без владного втручання держави. У змістовному плані можна виділити такі випадки, наприклад, як розподіл суспільних матеріальних та інших благ, спір учасників правовідносин і т.п.

У підрозділі розглядається питання щодо суб’єктів правозастосовчої діяльності. Зазначається, що сьогодні до їх числа, окрім держави в якості своїх органів та посадових осіб, відносяться також органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, а також керівники (органи управління) різноманітних громадських об’єднань, недержавних підприємств, установ. Залучення зазначених суб’єктів до процесу застосування права відбувається лише на підставі закону і лише з санкції держави. При цьому останнє, як і у випадку з державними органами, як правило, чітко визначає: а) коло юридично значимих справ, у розгляді і вирішенні яких органи місцевого самоврядування і громадські організації можуть приймати участь; б) їх реальні повноваження в процесі розгляду і вирішення цих справ; в) форми і методи правозастосовчої діяльності.

Акцентується увага на особливостях застосування правових норм, на відміну від дотримання, виконання і використання. Серед них, зокрема, виділяється комплексний характер, що передбачає можливість здійснення правозастосування відповідними державними органами паралельно із дотриманням, виконанням і використанням ними права.

У підрозділі 2.2. “Правозастосовчий процес як особлива форма юридичного процесу” проводиться співставлення певних понять, які використовуються в юридичній науці при дослідженні правозастосування в цілому. Це такі поняття, як “правозастосовча діяльність”, “правозастосовча практика”, “правозастосовчий процес” чи “процедура правозастосовчої діяльності”. Автор зазначає, що поняття “правозастосовчий процес” і “процедура правозастосовчої діяльності” характеризують лише один із аспектів такого складного явища, як правозастосовча діяльність, а саме – її процедурно-процесуальна форма, тобто формалізовані процесуально-правовими нормами умови, порядок і етапи проведення правозастосовчої діяльності.

У даному підрозділі аналізується співвідношення понять “юридична процедура” і “юридичний процес”. На думку автора, процес і процедура – споріднені, але не тотожні поняття. Процес є ширшим поняттям за обсягом, ніж процедура. Юридичний процес може розглядатися як сукупність послідовно здійснюваних дій і постановлених актів і включає в себе як різноманітні правові процедури, так і судові процеси (судочинства). Спільною рисою процедури і процесуальної форми виступає їх організуюча роль відносно конкретного результату, на досягнення якого вони спрямовані, а також їх забезпеченість правовими санкціями.

Правозастосовча діяльність як процес являє собою систему різнорідних правозастосовчих дій основного і допоміжного характеру. Іноді правозастосовча діяльність створює складний багаторівневий процес, на кожному рівні якого відбуваються відносно завершені правозастосовчі дії, які здійснюються шляхом прийняття тих чи інших рішень компетентними органами. Вказується на відмінність правозастосовчої діяльності як процесу від процедурно-процесуальних форм цієї діяльності. Вони знаходять вияв у регламентованому правовому порядку вчинення правозастосовчих дій, що забезпечують належне застосування права.

Виділення стадій правозастосовчого процесу у їх логічній послідовності надало змогу науковцям розробити загальнотеоретичну модель правозастосування, яка за загальним визнанням включає в себе три основні етапи: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) вибір і аналіз норми права (юридична кваліфікація фактичних обставин); 3) прийняття рішення по справі і його документальне оформлення (О.Ф. Скакун, М.М. Марченко). Вказується на подвійну правову функцію правозастосовчого акту: 1) юридична констатація, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою чи констатація щодо даної події факту правопорушення; 2) встановлення нового юридичного обов’язку, тобто після винесення рішення необхідною є додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів по виконанню рішення.

У підрозділі  2.3. “Сутність та зміст нетипових ситуацій правозастосовчого процесу” розкривається розуміння нетипової ситуації в правозастосуванні, яке протиставляється уявленню про правозастосовчу діяльність як систему логічно пов’язаних, послідовних дій, із яких складається процедура розгляду і вирішення юридичних справ. Існування таких ситуацій у правозастосовчому процесі вказує на те, що він певним чином може втрачати свою класичну форму. Основними причинами виникнення даних ситуацій у сфері застосування права є багатоманітність і складність явищ державно-правового життя. У підрозділі аналізуються деякі з таких ситуацій.

Так, однією з них є правозастосування, що відбувається при наявності колізії нормативно-правових приписів. У зв’язку з цим визначаються певні правила, які повинні враховуватися компетентними органами і посадовими особами у випадку виявлення колізій. Особливість цієї нетипової ситуації полягає у тому, що змінюється характер діяльності правозастосовчого суб’єкта, який змушений не просто вирішити вже відомий по ідеальній моделі правозастосування силогізм, а займатися паралельно інтерпретаційною діяльністю.

Серед нетипових ситуацій, які можуть виникати у правозастосовчому процесі, найбільшою складністю відрізняється правозастосування при наявності прогалин у праві. Нетиповість цієї ситуації характеризується наступними особливостями: по-перше, відсутнім є правовий припис, який підлягає застосуванню, що, тим паче, не знімає з правозастосовчого суб’єкта обов’язок вирішити юридичну справу по суті; по-друге, подібні обставини передбачають зміну самого характеру діяльності правозастосовчого суб’єкта. В юридичній літературі, як правило, зазначається, що основними способами подолання прогалин у законодавстві є: а) аналогія закону; б) міжгалузева аналогія; в) аналогія права.

Автором підкреслюється, що прогалини, які мають місце в законодавстві, слід відрізняти від ситуацій, пов’язаних із створенням так званого “правового вакууму”. Причина цього явища полягає не просто у відсутності конкретної юридичної норми, яка з більшою чи меншою точністю регулювала б те чи інше суспільне відношення, а у тому, що певні відносини взагалі залишаються поза сферою правового регулювання.

Особливою нетиповою ситуацією у правозастосовчому процесі є застосування права при допущенні значно розширеного погляду суб’єктів правозастосовчої діяльності в процесі своєї діяльності. Нетиповий характер даної ситуації визначається існуванням у правозастосовчого суб’єкта прав, що перевищують звичайні, окреслені правовою нормою, внаслідок чого правові і психологічні межі особистого розсуду суттєво розширюються. У цій ситуації правозастосовчий погляд у більшій мірі характеризується направленістю на фактичні обставини справи, при цьому допускається відносна “свобода” правозастосовчого суб’єкта в їх юридичній кваліфікації і деяка його незалежність від жорстких процедурних правил винесення рішення.

Автор підкреслює, що закон надає правозастосовчим органам можливість суб’єктивного розсуду у вирішенні справи, цінність якого полягає у тому, що даний факт дозволяє враховувати особливості даної конкретної ситуації.

Отже, проаналізувавши різноманітні нетипові ситуації правозастосовчого процесу, можна наголосити на тому, що вони є специфічною характеристикою правозастосовчої діяльності, яка дозволяє розширити загальне уявлення про особливості однієї із форм реалізації права. Їх особливістю є те, що вони відхиляються від ідеальної моделі правозастосування і тому вимагають від суб’єктів правозастосовчої діяльності додаткових інтелектуальних, вольових, творчих зусиль.

У підрозділі 2.4. “Правова культура як фактор ефективності правозастосовчої діяльності” підкреслюється, що взаємодія категорій законність і правова культура відбувається на різних рівнях: загальносоціальному, регіональному, груповому, індивідуальному. Найбільший інтерес представляє аналіз взаємозв’язку цих соціальних явищ на індивідуальному рівні з урахуванням специфіки діяльності індивіда, який є суб’єктом правозастосування.

Одним з показників, що характеризують правову культуру правозастосовчого суб’єкта, є рівень його правових знань. Зміст поняття “правові знання” не зводиться лише до знання текстів законів і підзаконних нормативних актів. Важливим уявляється визначити (хоча б структурно) обов’язковий мінімум цих знань, необхідний для кожного правозастосовчого суб’єкта. Уявляється, що цей мінімум повинен включати в себе наступні складові: 1) знання принципів права; 2) знання “робочих” норм; 3) знання системи і структури чинного законодавства. Це дозволяє: по-перше, якнайшвидше віднаходити в правовому масиві норми, що регулюють конкретну ситуацію, випадок, епізод; по-друге, провести аналіз цих норм, вирішити можливі колізії правових приписів і забезпечити їх правильне застосування; по-третє, у випадку прогалин у чинному законодавстві вдало заповнити ці прогалини.

Підкреслюється, що відсутність необхідних правових знань чи їх низький рівень, досить часто виступають причиною правозастосовчих помилок.

Надається характеристика такої особливості індивідуальної правової культури правозастосовчого суб’єкта, як повага до права.

На підставі зазначеного вище, автор дійшов висновку про те, що шанобливе ставлення до права як невід’ємний елемент індивідуаль­ної правової культури правозастосовчого суб’єкта передбачає: 1) його відношення до правових норм як необхідних і найбільш доцільних правил поведінки; 2) усвідомлення своєї соціальної ролі в процесі індивідуального регулювання суспільних відносин, своїх посадових прав і обов’язків, що, у кінцевому результаті, може виключати його професійну недбалість; 3) відношення до прав і свобод людини як до певних ціннісних орієнтирів, що визначають значення і зміст правозастосування.