Сивий Р.Б. Приватне право в системі права України: поняття, критерії виокремлення, структура

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й завдання, об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Приватне право як складова системи права України: теоретико-історичні та методологічні аспекти дослідження” містяться два підрозділи. У підрозділі 1.1. “Розвиток теоретичних поглядів вітчизняних правознавців щодо місця приватного права у структурі системи права (огляд літератури за темою дисертаційного дослідження)” аналізуються наукові підходи до розуміння приватного права та його місця в системі права протягом дореволюційного, радянського та сучасного періодів розвитку юридичної науки.

Представники дореволюційної правової доктрини визнавали, що поділ об’єктивного права на дві частини – право приватне (цивільне) та право публічне – є справжнім „здобутком юридичної науки” і становить базу для наукової та практичної класифікації правових явищ.

Після утвердження на теренах колишнього Союзу РСР соціалістичного режиму представники офіційно домінуючого правознавства „відвернулись” від приватно-публічного – здавалося б, традиційного – поділу права. Причиною таких змін у науковій думці була спрямованість влади на викорінення „усього приватного” у тогочасному суспільстві. Відтак, саме на розпрацювання нового, „революційно-марксистського” розуміння структури системи права (у якій не залишалося місця для приватного права) і були спрямовані наукові праці О.Гойхбарга, С.Раєвича, П.Стучки та й багатьох інших радянських учених.

Наступною віхою у „витісненні” приватного права зі сфери вітчизняної юриспруденції була перша широка наукова дискусія щодо системи радянського права, проведена наприкінці 30-х – на початку 40-х років минулого століття. Основними аргументами, які тоді висувалися проти поділу права на приватне та публічне, були: 1) відмова від такого поділу деяких представників колишньої „буржуазної” юриспруденції; 2) неприпустимість різкого протиставлення приватних та публічних інтересів у радянському праві, де цивільне право перестало бути приватним і набуло публічного характеру; 3) відсутність об’єктивного критерію для такого поділу. Стверджувалось, зокрема, що оскільки усе радянське право було публічним, то й цивільне право слід вважати лише однією із багаточисельних галузей публічного права.

У результаті другої дискусії щодо системи права (50-ті роки минулого століття) було остаточно відкинуто ідею поділу радянського права на приватне та публічне як таку, що суперечить принципам марксистсько-ленінської юридичної науки. Запропоновані ж – на противагу дихотомічному поділу – критерії структуризації системи соціалістичного права (яка й надалі різними вченими інтерпретувалась неоднозначно) не давали можливості чітко відмежовувати одні галузі права від інших. Тому ці питання не переставали й пізніше обговорюватись у літературі.

На сучасному етапі розвитку юридичної науки чимало вчених, досліджуючи феномен приватного права, продовжують спиратися на ті положення, за допомогою яких раніше категорично заперечувалась сама можливість його існування. При цьому вони намагаються начеби поєднати приватно-публічний поділ права та успадкований від радянських часів його поділ на певну кількість галузей. Такий підхід видається методологічно вразливим, оскільки полігалузеве розуміння структури системи права було обгрунтоване саме заради спростування дихотомії права, неприйнятної за умов соціалізму.

У підрозділі 1.2. “Методологічні засади дослідження приватного права як частини системи права” викладається загальна методологія дослідження, характеризуються його основні методи й обґрунтовується доречність їх використання у роботі.

Застосування формально-логічних правил поділу понять (як методологічної основи поділу системи права) дало можливість додатково обґрунтувати методологічну вразливість полігалузевого підходу до розуміння структури об’єктивного права. Адже у переважній більшості випадків поділ системи права на т.зв. „визнані” галузі права здійснюється з порушенням низки таких формально-логічних принципів як співмірність поділу, здійснення поділу на одній основі, взаємовиключність членів поділу, безперервність поділу, чіткість основи поділу. В результаті цього „набір” галузей права, які згадуються у різноманітних науково-навчальних джерелах, співпадає далеко не завжди як за найменуваннями, так і за кількістю. Відтак, з точки зору формальної логіки більш прийнятним видається поділ об’єктивного права лише на дві галузі – право приватне та право публічне.

Використання законів діалектичної логіки дає підстави стверджувати, що приватне право та публічне право, як частини об’єктивного права, взаємно обумовлюють, взаємно визначають, взаємно впливають одне на одне. Крім того, вдалося встановити, що саме приватне право є тією „материнською” частиною об’єктивного права, розвиток та функціонування якої вчиняють безпосередній („генетичний”) вплив на формування та духовне наповнення публічного права, а, зрештою, й усього об’єктивного права загалом.

Другий розділ “Критерії виокремлення приватного права у структурі системи права України” складається з чотирьох підрозділів, у яких здійснено спробу виявити й обґрунтувати підставу виокремлення приватного права в структурі системи права України.

У підрозділі 2.1. “Основні наукові підходи до встановлення критеріїв виокремлення приватного права” наводиться класифікація та загальна характеристика наукових концепцій, що стосуються приватно-публічної дихотомії права. На основі їх порівняльного аналізу виявлено залежність критерію виокремлення приватного права насамперед від певного типу праворозуміння, а також визначено переваги “формальних” концепцій для виокремлення приватного права саме як державно-юридичного явища.

У підрозділі 2.2. “Проблема розмежування приватних і публічних інтересів як підстави відгалуження приватного права” аналізуються поняття та природа інтересу, його різновиди, можливість використання дихотомії „індивідуальний інтерес–суспільний інтерес” як критерію поділу права на приватне та публічне. При цьому з’ясовано такі закономірності співвідношення приватного й публічного інтересів: по-перше, публічний інтерес є похідним від інтересу приватного; по-друге, кожен юридичний (узаконений) інтерес є публічним інтересом; по-третє, публічний інтерес визначає метод юридичного регулювання суспільних відносин; по-четверте, „публічність” інтересів змінюється залежно від конкретно-історичних, соціально-культурних, геополітичних та інших умов; по-п’яте, в об’єктивному юридичному праві мають гармонійно поєднуватися публічні та приватні інтереси; по-шосте, приватний та публічний інтерес взаємно впливають один на одного; по-сьоме, приватно-правові норми можуть встановлюватися для задоволення і суспільних інтересів. На основі цього сформульовано висновок про неможливість використання категорії інтересу як підстави виокремлення приватного права.

У підрозділі 2.3. “Проблема використання предмету правового регулювання як підстави виокремлення приватного права” подається загальна характеристика предмету правового регулювання, актуалізується проблема класифікації предмета правового регулювання, з’ясовуються особливості предмету приватно-правового регулювання.

Встановлено неможливість використання категорії предмету правового регулювання як підстави виокремлення приватного права та виявлено відсутність абсолютної залежності між предметом та методом правового регулювання. У процесі аналізу змісту норм ст. 1 ЦК (які визначають предмет правового регулювання приватного права України) виявлено неоднозначність вживання понять „юридична”, „вільне волевиявлення”, „майнова самостійність”, „владне підпорядкування” у вищезгаданому законоположенні. Встановлено, що не всі відносини, які регулюються нормами приватного права, засновані на вільному волевиявленні та майновій самостійності їхніх учасників. Наголошується на невиправданості звуження у ч.1 ст. 1 ЦК предмету приватного (цивільного) права до лише особистих немайнових та майнових відносин.

У підрозділі 2.4. “Метод правового регулювання як критерій виокремлення приватного права” досліджуються поняття, структура та різновиди методу правового регулювання. Здійснено спробу обґрунтувати, що підставою виокремлення приватного права в структурі системи об’єктивного юридичного права повинен слугувати метод правового регулювання.

Виявлено існування лише двох методів правового регулювання суспільних відносин: приватно-правового та публічно-правового. У процесі їхньої порівняльної характеристики встановлено, що основною (сутнісною) ознакою приватного права, яка дає можливість більш-менш чітко відмежувати його від права публічного та розкриває специфіку саме приватно-правового регулювання суспільних відносин є встановлювана ним формально-юридична рівність учасників приватних правовідносин. Така рівність становить визначальний елемент (показник) приватно-правового методу регулювання суспільних відносин. Вона полягає в тому, що у конкретних правовідносинах кожен їх учасник отримує таку „порцію” юридичних прав та обов’язків, яка необхідна для виконання ним відповідної „ролі” у цих відносинах. Водночас кожен такий суб’єкт юридично наділений загальною здатністю виконувати усі можливі „ролі”, включаючи навіть і ту, яку в даних конкретних правовідносинах виконує його контрагент (наприклад, покупець за договором купівлі-продажу наділений загальною можливістю стати й продавцем будь-якої речі, якою він володіє на законних підставах; відтак, він може мати права як продавця, так і покупця в договорах купівлі-продажу).

Юридична рівність як передбачена законодавством загальна здатність суб’єктів однаковою (рівною) мірою володіти певними юридичними правами й обов’язками у правовідносинах між ними проявляється, зокрема, у тому, що:

1) учасниками приватних позитивно-правових відносин завжди виступають особи (фізичні або юридичні), обсяг правоздатності яких є формально однаковим (рівним) за винятком деяких законодавчих обмежень. Зміст та обсяг правоздатності учасників приватних правовідносин не залежить від таких факторів як громадянство фізичної особи, місцезнаходження певного органу чи установи в ієрархічній структурі державного механізму тощо;

2) учасники приватно-правових позитивних відносин є взаємно незалежними (непідпорядковуваними). У приватному праві ніхто з його суб’єктів формально не може нав’язувати свою волю іншому. Ніхто не може бути формально змушений вступати чи не вступати у приватні правовідносини. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі – зокрема внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи – визнається судом недійсним.

У третьому розділі “Загальна характеристика приватного права України” містяться три підрозділи. У підрозділі 3.1. “Поняття та ознаки приватного права України” здійснено спробу оновити визначення поняття приватного права. Проаналізовано науково-юридичні підходи до визначення поняття приватного права, встановлено залежність такої дефініції від певного типу праворозуміння. З’ясовано найбільш характерні ознаки приватного права України як державно-юридичного явища. Як висновок, запропоновано таку дефініцію досліджуваного поняття: приватне право України – це галузь об’єктивного права, яка складається з юридичних (державно-вольових) норм, що врегульовують на засадах формальної рівності суспільні відносини між юридично правоздатними особами.

Дослідження співвідношення понять „приватне право” та „цивільне право” дозволило навести додаткові аргументи щодо їх тотожності у правовій системі України. Що ж стосується сімейного права, трудового права, житлового права, екологічного права, земельного права, аграрного права, то їх приватно-правові частини належать, на наш погляд, до тих чи інших структурних утворень галузі приватного (цивільного) права. Про це свідчать, зокрема, норми ч.1 ст. 1, ст. 9 ЦК та ч.1 ст.1. Закону України “Про міжнародне приватне право”.

У підрозділі 3.2. “Приватне право у системах права європейських держав (порівняльно-правовий аспект)” з’ясовано, що у юридичній доктрині західноєвропейських держав поділ об’єктивного права на приватне та публічне вважається традиційним та фундаментальним. Окрім того, приватне право й цивільне право розглядаються зарубіжними юристами переважно як явища тотожні.

У підрозділі 3.3. “Структура системи приватного права України” досліджується структурна побудова системи приватного права України. З’ясовано, що ця система не є сталою (так би мовити, „замкнутою”), вона постійно розвивається та здійснює помітний тиск на систему публічного права. Можливість появи у ній нових структурних підрозділів передбачена, зокрема, нормами ч.1 ст.6, ч.2 ст.8, ч.1 ст.11 ЦК. Встановлено доцільність використання окремих переваг пандектного підходу до дослідження й формування структури цієї системи.

Структурні підрозділи системи приватного права як галузі об’єктивного права доцільно відображати такими поняттями як „підгалузь права”, „інститут права”, „субінститут права”. Критерієм же поділу позитивного приватного права на окремі підгалузі здатні слугувати особливості їхнього юридичного режиму. Специфіка юридичного режиму кожної з підгалузей приватного права концентрується, насамперед, в особливостях правового статусу суб’єктів приватно-правових відносин, що проявляється, зокрема, у таких його елементах, як 1) особливий “набір” суб’єктивних прав та обов’язків, своєрідність їхнього змісту та правової природи; 2) особливий порядок реалізації (здійснення) суб’єктивних прав та обов’язків; 3) особливі підстави набуття і припинення суб’єктивних прав та обов’язків; 4) особливий механізм захисту порушених суб’єктивних прав. Внаслідок регулятивної дії певного правового режиму формується специфічне коло правовідносин, які характеризуються не лише своїм особливим змістом, але й об’єктами та суб'єктним складом. Свій зовнішній (законодавчий) прояв юридичний режим кожної з підгалузей приватного права отримує, зокрема, у: 1) можливості виокремлення загальних для усього правового підрозділу юридичних принципів та нормативних положень; 2) наявності у певному правовому підрозділі специфічних юридично-регулятивних конструкцій, свого термінологічно-поняттєвого апарату; 3) неможливості застосування нормативних положень правового підрозділу до відносин, які регулюються юридичними нормами інших правових підрозділів.

Аналізуючи специфіку юридичних режимів різноманітних угрупувань вітчизняних приватно-правових норм, видається підставним виокремити у структурі приватного права України такі шість підгалузей: право (підгалузь) особистих немайнових прав; речове право; зобов’язальне право; спадкове право; сімейне право; право інтелектуальної власності. У рамках кожної з означених підгалузей приватного права можна виокремити певні приватно-правові інститути, загальна характеристика яких наводиться у роботі.