| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру й обсяг.
У першому розділі "Філософсько-етичні основи поглядів П.Д. Юркевича на державу і право" з’ясовується філософсько-світоглядна позиція українського вченого в цілому та в контексті дихотомії "філософія і право", зокрема розкривається суть розбіжностей між об’єктивно-ідеалістичною і матеріалістичною лініями у філософії на прикладі ідейної боротьби П.Д. Юркевича і М.Г. Чернишевського.
У першому підрозділі "Філософське осмислення права як основний спосіб наукового пізнання" проведено аналіз філософських поглядів українського мислителя на тлі філософських розробок попередників, котрі не пройшли повз увагу П.Д. Юркевича; наступних філософів, які розвинули його ідеї; сучасних авторів, позиції яких близькі до його поглядів і тим самим актуалізують його творчість.
Вважаючи, що будь-яке справжнє філософствування повинне починатися з поняття "ідея", П.Д. Юркевич у трактаті "Ідея" стверджує, що філософія права призначена дати відповідь на питання, яка ідея має лежати в основі позитивного права взагалі. Основне завдання філософії права він убачає в необхідності відображати наявні зв’язки різних форм права з моральними ідеями, внутрішньо властивими людині. Його осмислення права ґрунтується на об’єктивно-ідеалістичному філософському фундаменті, відповідно до якого первинність свідомості не виключає об’єктивного існування матеріального світу.
Український вчений виступає на захист філософії від нападок тих, хто абсолютизував наукове знання, і у першу чергу від представників позитивізму О. Конта, Дж. С. Мілля, Г. Спенсера та ін. Він вважає необґрунтованими претензії природознавства на вирішення метафізичних завдань про зачини й основу явищ світу, критикує уявлення про так званий механічний процес, яким обмежувалася емпірична наука. А оскільки істина для П.Д. Юркевича є щось живе (інакше і бути не може), то механістичність у нього означає також відхилення від шляхів істини у філософії.
Критичні виступи П.Д. Юркевича проти позитивізму дали підстави П.С. Шкурінову в книзі "Позитивізм у Росії ХІХ століття" (1980 р.) назвати його основним і практично єдиним супротивником механістичного позитивістського світогляду в ХІХ столітті. Це не зовсім так. У дисертації відзначається, що І. Кіреєвський, А. Хом’яків і навіть П.Я. Чаадаєв (майже дворянський революціонер у тлумаченні представників радянської науки), визнаючи важливу роль емпіричного і раціонального пізнання у вивченні законів фізичного світу, висловлювалися за духовний зачин, "вищий розум". Пізніше аналогічні думки висловлювали В. Соловйов, М. Бердяєв, Є. Трубецький та ін. Як і вони, П.Д. Юркевич сподівається на те, що не за горами той час, коли ідея як розумна та одинична сутність речі виявить себе, ідеальні відносини і зв’язки стануть явищем і фактом. Поки ж він закликав довіритися вірі, стати врівень зі звичайною людською свідомістю, спрямованою до вічного і Божественного.
Призначення філософії права П.Д. Юркевич вбачає в її впливі на формування правового мислення, правосвідомості, правової реальності (що розумілася як сукупність феноменів права, котрі перебувають у просторі загальнолюдського буття). Відкидаючи незаслужені нападки на філософію права, учений заявляє: "Філософія права – це не хвороба епохи, не мода, а прояв необхідності жити розумом, котра ясно розуміється. Він наводить цілий ряд прикладів з історії, ілюструючи своє твердження про вплив філософії права на долю народів і держав, її зв’язок з життям. Філософію права в дусі класичної філософської традиції він вважає відгалуженням і розвитком моральної філософії, визначає її як самостійну дослідницьку дисципліну, що конституює основне питання про сутність (зміст) права. Почесне місце для філософії права серед інших філософських наук він намагався відвоювати своєю інтелектуальною працею.
У другому підрозділі "П.Д. Юркевич і М.Г. Чернишевський: зіткнення двох способів філософського осмислення права" піддається аналізові його стаття "З науки про людський дух", що з’явилася як критичний відгук на добре відомий "Антропологічний принцип у філософії" М.Г. Чернишевського і мала форму полемічного виступу проти теорії "морального утилітаризму" і "розумного егоїзму".
У другому розділі "Проблеми права" аналізується основний спектр питань, поставлених і своєрідно вирішених П.Д. Юркевичем: сутність права, співвідношення природного і позитивного права, взаємовплив моралі й права, справедливість як мета і зміст права, релігійні джерела права та ін. З’ясовується спадкоємний зв’язок правових поглядів П.Д. Юркевича і мислителів – попередніх і наступних, установлюється ступінь співзвучності його ідей нашому часу, можливість впливу на вибір методологічних пріоритетів у сучасному правопізнанні.
У першому підрозділі "Сутність права в контексті співвідношення природного і позитивного права" визначається, що правові погляди П.Д. Юркевича розвивалися в руслі теорії природного права і будувалися на конструктивній критиці юридичного позитивізму. Правовий позитивізм із його формально-догматичним інструментарієм виявився неспроможнім осягнути феномен права. Уже до кінця ХІХ сторіччя позитивістська філософія опинилася в кризовому стані, виявилася вузькість емпірично-описових методів пізнання. Свій внесок у цей процес зробив і П.Д. Юркевич. Сьогодні світ стикається з новою хвилею критики позитивізму, у тому числі юридичного, і проявом глибокого інтересу до моральних і природно правових теорій. Злободенним є підхід П.Д. Юркевича до пошуку відповіді на питання про субстанціональну сутність права в рамках теорії природного права ("права в самому собі"). Такий підхід дає підставу для віднесення П.Д. Юркевича до плеяди проґресивних вітчизняних мислителів, таких як Г. Сковорода, Я. Козельский, Т. Шевченко, Леся Українка, Б. Кістяківський, Є. Трубецький, А. Ященко та ін.
Спираючись на досягнення світової філософсько-правової науки та юридичної практики, П.Д. Юркевич виступає яскравим вітчизняним представником морально-філософського напрямку в праводержавознавстві. Подібно до І. Канта, він пояснює природне право в контексті морального ідеалу, що існує як допозитивне, надпозитивне право. Для нього природне право є моральним правом фундаментального значення, універсальним правом, що належить усім людям незалежно від державних кордонів і соціального статусу, тимчасом як позитивне право належить конкретній державі. Він кладе в основу права релігійні норми і тим самим по-новому структурує його джерела, убачає в праві єднання природного, божественного і загальнолюдського призначення – стверджувати справедливість і добро на землі, трактує право як надане (богом, розумом, природою людини).
Юридико-позитивістське осмислення права П.Д. Юркевич не поділяє через те, що воно характеризується зворотним співвідношенням: емпіричне, раціональне, корисне витісняє духовний, моральний (метафізичний) зачин або додає йому другорядного, суто підлеглого значення. Учений переконаний, що позитивістський підхід не в змозі пояснити і зробити зрозумілою саму сутність права, оскільки його ідеологів цікавить лише те, що було і що є; вони не ставлять питання, що і яким чином повинно бути. Для нього світ права - це в основі своїй світ повинності, а не існування. При цьому його бачення своєрідності світу права дає можливість розглянути й особливий, особистий, характер самої повинності права (на відміну від моралі – безособової повинності).
Належне в праві П.Д. Юркевич трактує в значенні дійсного сущого (а не факту): воно мислиме як припис, правило, норма, і звідси виходить, що сутністю належного є вічність мислимої субстанції. Однобічно-моністичне розуміння права, яке дається прихильниками юридичного позитивізму, відкидається вченим через їх прагнення обмежитися позитивністю як вирішальною ознакою права та звільнитися від його гуманістичного, морального, змісту: "...держава, що спирається тільки на закон, не є нормальною. Закон не може містити ідею права, справжнє джерело якої таїться в дусі людини, непідвласному ніякому формалізму". П.Д. Юркевич пропонує розглядати природне право як: а) сукупність норм життя, установлених об’єктивною природою; б) сукупність вихідних, існуючих у природному розумі, норм, що повинні складати основу права; в) явище універсальне, незмінне і завжди справедливе для усіх.
На жаль, позитивний момент – перенесення акценту з існування права на його сутність – "змазується" тим, що сутність права трактується як абсолютно правильна і легітимна для всіх людей і всіх часів. Своїми установками на мораль і релігію як на граничні основи права П.Д. Юркевич відкриває шлях до відродження природного права, ідеологи якого, на відміну від нього, не визнають вічних і незмінних основних начал у праві, окреслюють їх обсяг конкретно-історичними рамками, що, проте, не заважає їм визначати "загальнолюдські цінності" в праві й намагатися піднести їх до ранґу принципів права (справедливість, рівність, свобода, любов, компроміс та ін.).
Спираючись на об’єктивно-ідеалістичну конструкцію Канта, П.Д. Юркевич включає у власну філософсько-правову концепцію ідею про існування вічного і незмінного морального Закону. Деяка мінливість морального закону (конкретно-історична) пояснюється тим, що людина не відразу, а поступово пізнає його сутність. Отже, змінюється не сам моральний закон, а наше уявлення і знання про нього. До усвідомлення морального закону людина поступово і проґресивно наближається. Тут справа така ж, як і з законами природи. Пізнання людиною закону природи поглиблюється і розширюється. Разом з тим, самі закони природи залишаються незмінними.
Показово, що філософи права, які писали в рамках моральної течії в праві після П.Д. Юркевича (Є.М. Трубецький, В.С. Соловйов, П.І. Новгородцев) і в наші дні (Б.Є. Гройс, О.І. Клизовський, Ю.В. Перов), так само, як і він, заперечують тотожність моралі й права. Як правило, вони вважають право частиною моральності або вбачають його призначення в служінні моральним цілям, відзначають посильну реалізацію моральності в праві, стверджують єдину внутрішню основу моральних і правових норм.
Питання про взаємозв’язок і взаємодію позитивного і природного права бачиться П.Д. Юркевичем у такий спосіб: позитивне право не може знищити право природне, але природне право може видозмінити позитивне. Шлях вибору його зміни залежить від державної волі. В ідеї природного права закладена позитивна сила – стабільність, що передбачається у будь-якому суспільному порядку; стабільності та правопорядку служить і право позитивне. Юрист (законодавець, правозастосовник) не може скасувати право позитивне силою права природного. Привнесення в основу позитивного права принципів права, що мають моральний зміст, здатне наблизити позитивне право до природного.
П.Д. Юркевич вважав право і закон невід'ємними складовими повноцінного буття людини, його гідного існування, однак вимагав їхньої моральної виправданості. Тільки морально-виправдане і ціннісно-орієнтоване право (справедливе) і відповідний йому закон, на його думку, мають шанс бути зрозумілими, визнаними і включеними в систему життєвих і етичних орієнтирів людини.
Другий підрозділ "Справедливість і право" є логічним продовженням першого, оскільки глибше розкриває питання про природу права, його сутність. Для П.Д. Юркевича справедливість – інтеґративне ядро праворозуміння, морально-духовний стрижень і мірило права, його мета і зміст. Підкреслюючи, що справедливість і право "знаходяться логічно в різних площинах і взаємодії", відзначаючи їх взаємозв’язок, він звертається до пошуків джерел поняття справедливості, й знаходить їх у Старому завіті, аналізує погляди Платона, Аристотеля, Цицерона, Гоббса, Спінози, Руссо, Канта, Шеллінґа, Адама Сміта, Сен-Симона та інших мислителів на це питання, диференціює справедливість на відносну й абсолютну, обґрунтовує своє бачення кожної з них.
Абсолютна (безумовна) справедливість уявляється йому як морально-правовий порядок, якого повинне досягти суспільство через доброчесність – рівновагу особистої волі й блага суспільства. Вона втілюється в законах природних (природних), безумовних, неписаних (галузь цілого – моральний закон). А відносна справедливість виражена в законах державних, писаних (галузь частки – прояв абсолютного в конкретному явищі). Він переконаний, що "у більшості випадків у недосконалих державах природна справедливість і справедливість, визначена законом, не тотожні". Це аж ніяк не означає, що в недемократичних державах вона зовсім зникає: "...думки про справедливість мінливі, тоді як сама природна (природна) справедливість завжди і скрізь постійно однакова".
Справедливість як абсолютна категорія, за П.Д. Юркевичем, є "вічний світовий закон", "морально-щирий закон", на відміну від законів писаних (непостійних, змінюваних і т.д.), створюваних державою. Такий висновок є результатом розсуду існування в справедливості декількох взаємозалежних граней (етична категорія, принцип моралі, загальнолюдська цінність), а також розуміння призначення справедливості в тому, щоб виступати насамперед етичним, оцінним поняттям світоглядного характеру відносно складних соціальних явищ. Український філософ акцентує увагу на тому зрізі поняття справедливості, що виражає її духовно-практичне значення: він визначає справедливість як загальнолюдську цінність, що має на меті досягнення "загальнолюдського блага". Він пише: "Доки людство в питаннях призначення людини не досягне однодумності між собою, до тих пір не можуть бути вироблені і загальнолюдські норми права та справедливості".
У його міркуваннях щодо прояву справедливості як національного і загальнолюдського блага підкреслюється, що "національне благо не має того універсального значення, яке має благо загальнолюдське", що найбільш оптимальним є варіант, коли "загальнолюдські зачини не ведуть до руйнування суспільного ладу, у них загальнолюдський елемент не ворожий національному, а входить в останній як його підстава".
Як орієнтир у розумінні різних видів відносної справедливості український філософ використовує класифікацію Аристотеля, розвиває її, наближаючись до сучасного розподілу справедливості на види: відплачувальну, розподільчу; зрівняльну. У дисертації докладно аналізуються погляди П.Д. Юркевича на ці види відносної справедливості, і зокрема на "справедливе правосуддя". Включаючи людяність у поняття справедливості, український філософ обстоює гуманність при вирішенні колізій між судовою практикою і конкретним нетиповим випадком, закликає керуватися розумним співвідношенням закону і справедливості в процесі прийняття рішення. Він, по суті, виступає за неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, що скасовує або пом’якшує відповідальність; заявляє, що заходи, спрямовані проти злочинця, не можуть полягати в позбавленні його життя чи відібранні волі назавжди. Звідси з юридичної точки зору не можуть бути виправдані закони, що допускають страту і довічне ув’язнення, оскільки це суперечить призначенню права – стверджувати справедливість.
У тлумаченні П.Д. Юркевича справедливість – це і зразок поведінки, і мірило її оцінки, і засіб, за допомогою якого судді повинні знаходити розумне вирішення конфліктів між законом і "правом справедливості". На його думку, право, що виходить зі справедливості, це не однобока каральна справедливість держави, а "справедливість як любов мудрих і милосердних". Сама ж любов – це життя, серце і суть справедливості та права. Уявлення П.Д. Юркевича про любов настільки близькі висловам сучасного вченого М. Хайдеггера, що, користаючись його мовою, можна сказати, що любов – це стояння в просвіті буття, де буття виявляє світло своєї істини. П.Д. Юркевич обстоює таке розуміння справедливості, у якому відсутній прояв ненависті людини до людини, превалює поблажливість, неупередженість, чеснота, тобто справедливість у його міркуваннях уявляється як мінімум вимоги любові однієї людини до іншої.
У дихотомії "справедливість – право" П.Д. Юркевич відводить провідне місце справедливості відносно права. Він показує на конкретних прикладах, як ті самі вчинки, однакові з погляду права, мають різну оцінку з позиції справедливості. Тому будь-яка справа, що стосується неправомірного вчинку, який розглядається в суді, повинна підлягати оцінці з позицій справедливості. Учений вважає, що на принципі справедливості базується право помилування, милосердя, визначення ступеня нерівної провини за рівне правопорушення. Чим більше право буде пронизане моральністю, тим більше воно збігатиметься зі справедливістю. Там, де існує суперечність між правом і справедливістю, право в остаточному підсумку повинне узгоджуватися зі справедливістю.
Третій підрозділ "Релігія і право" завершує розкриття основної морально-правової концепції П.Д. Юркевича, у якій чільне місце відведено християнській релігії. Як прихильник релігійної теорії природного права, він будує морально-правові конструкції на єдиному зачині, яким є Patio et Pevelatio – розум і божественне осяяння, а людську особистість мислить як умістище духовного, морального досвіду, передусім релігійного (співзвучно С.Л. Франку, К. Ясперсу).
Плідним і перспективним виявилося його висвітлення теми християнства, співвідношення релігії з правом і церкви з державою. П.Д. Юркевич вважає, що християнство відкрило шлях до створення громадських об’єднань, збільшило їх значення, обмежило владу держави над людиною, віддало внутрішній світ людини духовному впливу церкви, звернуло увагу на необхідність співвідносити дії державної влади з мораллю.
Погляди П.Д. Юркевича на співвідношення релігії та права досліджуються в контексті поділу християнської традиції права Європи на західну (відділення права як автономного явища від релігії, політики, моралі) і східну (єднання моралі, права і Бога). Він вважає за необхідне, не відступаючи від основних канонів східної традиції (визнання Бога й об’єктивних загальнолюдських цінностей), сприйняти кращі досягнення західної традиції (панування права). Як і представник київської релігійно-філософської школи А.С. Ященко, П.Д. Юркевич спирається на ідею споконвічної цілісності права, моральності й релігії. Серед відомих філософів, соціологів, релігіознавців і юристів даний підхід так чи інакше поділяли як вітчизняні, так і зарубіжні вчені: І. Кант, М. Вебер, А.Дж. Гойба, К. Юнг, Э. Фромм, Т. Парсонс, Р. Белла, М.О. Бердяєв, В. Соловйов, Є. Тарановський, Е. Трубецький, а також сучасні російські – В. Лазарєв, Ю. Тихонравов.
Високо оцінюючі канонічне право, П.Д. Юркевич рекомендує звести його основні положення в ранг незаперечних принципів права позитивного. У питанні співвідношення держави і церкви в П.Д. Юркевича просліджуються контури популярного сучасного принципу, що популяризується, — "симфонії влади": світської і духовної.
У дисертації простежується, наскільки ідеї П.Д. Юркевича про співвідношення релігії та права, що відбуваються в глобальних устремліннях (абсолютна, універсальна мораль), одержують підтримку з боку світового релігійного екуменізму (засідання "Парламенту релігій світу" у 1893 і 1993 р.); як виконуються в Україні положення Міжнародного пакту про релігійну волю 1998 р. (підстава – перший щорічний звіт із питань релігійної волі держдепартаменту США).
У третьому розділі "Проблеми держави" розкривається своєрідність трактувань П.Д. Юркевичем держави, її сутності, функцій, походження, тенденцій розвитку, взаємодії особистості й держави, які спираються на фіксування різних знакових точок зору на природу держави. Немає сумніву в тому, що П.Д. Юркевич створив власну теоретичну концепцію розвитку держави. Ступінь логічного узагальнення окремих питань, що привернули увагу, рівень їх наукових абстракцій у нього не однакові. Однак разом вони дають можливість у цілісності з’ясувати його науковий підхід до проблем держави.
У першому підрозділі "Походження, сутність і відмирання держави" звертається увага на те, що аналіз проблеми держави П.Д. Юркевич починає з визначення її поняття й сутності як основного соціального інституту, котрий має авторитет, владу, від правильної організації якого залежать блага і досягнення суспільства. Його методологія пізнання держави орієнтована на взаємозв’язок категорій "держава" і "суспільство", на їх відносну самостійність. Підкреслюючи універсальний характер держави, філософ бачить у ній основний соціальний інститут суспільства, з яким не можуть конкурувати інші елементи політичної системи суспільства за ступенем універсальності, загальності, сили, багатства, можливості задовольняти потреби всього населення. Водночас він зазначає, що "політичне життя" (життя держави) не повинне поглинати "життя соціальне", а "контроль з боку держави за будь-яким проявом індивідуальності" не повинен бути "повним і безумовним". Держава як утвір суспільства зобов’язана виправдувати його надії, бути його моральною опорою, захищати від "зла". П.Д. Юркевич переконаний, що людина здатна морально самовдосконалитися, тільки будучи значною мірою вільною від державного тиску, тому держава повинна дати можливість людині розвиватися відповідно до загальнолюдської моральності, в основі якої лежить моральний божественний Закон, не нав’язувати офіційної моралі, ідеології, мінімізувати каральні репресії, віддати перевагу дозволам перед державними заборонами.
У соціально-компромісній функції держави П.Д. Юркевич убачає сутність і призначення держави, яка за допомогою юридичних норм повинна згладжувати приватні (особисті) суперечності, культивувати мораль. Він моделює моральну, етичну, державу, де пріоритетними є не закони, а принципи моралі, що збігаються із суспільною мораллю і підтримуються громадською думкою.
У роботі аналізуються погляди П.Д. Юркевича на співвідношення таких категорій, як приватна власність і моральність у державі. Дається інтерпретація його висловів, зокрема такого: "Джерело людських лих укладається не в приватній власності, а в моральній недосконалості. Зла воля може походити як з частки, так і з колективного володіння". Визнаючи інститут приватної власності як природний, П.Д. Юркевич, однак, вважає за необхідне самим власникам установлювати для себе моральні межі в питанні про розміри власності, через які вони зобов’язані не переступати. Держава ж повинна зменшити примусовий потенціал впливу на суспільство в економічній сфері і не нарощувати державну власність на шкоду приватним інтересам підвладних. У дусі просвітителів Європи він обстоює ідею вольового обмеження примусової сили держави, затверджує першість права, моралі перед волею правителя, піднятою до рівня закону.
П.Д. Юркевичу належать оригінальні міркування про еволюцію держави. Він вважає, що держава не вічна, має свій початок і матиме свій кінець. Мова йде про відмирання держави, але не внаслідок переростання її в суспільство комуністичного самоврядування, як це передбачала марксистсько-ленінська теорія, а в результаті сходження держави до вищого ступеня розвитку, яким є моральна держава. Досягнення вершин моральності зробить державу непотрібною і в юридичному відношенні. У наші дні деякі вчені так само утопічно моделюють проект майбутньої етичної держави: для цього досить організувати стійкий осередок високої моралі (у Росії хоча б 2% людей), як уся країна протягом короткого часу прийме ці принципи. На відміну від поглядів П.Д. Юркевича, тут йдеться не про відмирання етичної держави, вона лише розглядається як вершина розвитку державності.
У другому підрозділі "Моральна особистість і держава" розглядається морально-релігійна інтерпретація філософом питання про взаємну відповідальність держави й особистості, що є однією з основних ознак сучасної правової держави. Він розрізняє поняття "індивідуум" і "особистість"; стверджує, що людина може існувати тільки як моральна особистість; конструює такий образ моральної особистості: "У моральному стані людина знищує різку відстань між собою і своїми ближніми, поважає людську гідність у всякій особі, поважає чужі права і виконує свої обов’язки, робиться здатною жертвувати, прощати і покривати чужі слабості... і в такий спосіб вносити світ і єдність у серця і в взаємні відносини людей".
П.Д. Юркевич намагається запропонувати оптимальний варіант співвідношення людини і держави, який бачить у балансі, пропорційності їхніх інтересів. Щоправда, дослідженням критеріїв "балансу" інтересів людини і держави він спеціально не займається, обмежуючись судженнями про служіння людини державі (обов’язок людини) і створення державою умов для життєдіяльності та духовного розвитку людини (обов’язок держави), тобто про обмеження зла і надання простору силам, що рухають суспільство до майбутнього ідеального блага. Вище призначення держави йому бачиться в її здатності задовольнити насамперед моральні, духовні запити.
Для формування моральної людини, за переконанням ученого, повинні бути як мінімум дві умови. Перша – саморозвиток суспільства й особи при спадкоємному дотриманні основ моральності. Друга – стимулювання державою збереження і розвитку моральності за допомогою моральних законів. Такий зустрічний рух людини і держави до справедливості, моральності, права і відповідальність за їх дотримання – шлях до вдосконалення морального суспільства.
Приміряючи міркування П.Д. Юркевича до сучасного розуміння дихотомії "особистість – держава", не можна не відзначити їх співзвучності, котра полягає у визнанні людини центральним об’єктом як філософії права, так і праводержавознавства, у формуванні нового наукового напрямку в загальній теорії держави і права – загальної теорії прав людини.
|
