Міхневич Л.В. Розвиток юридичної науки і освіти в Київському комерційному інституті - Київському інституті народного господарства (1906 - 1930 рр.)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок із науковими програмами, темами; визначаються його мета і завдання, об’єкт, предмет; характеризуються методи дослідження, використані в роботі, формулюються наукова новизна і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1. «Історіографія проблеми, джерельна база, методологія та понятійно-категорійний апарат дослідження» присвячено загальним наукознавчим і методологічним аспектам дослідження.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми та джерела дослідження» починається з аналізу історіографії проблеми.

Попередні праці, які дотичні до теми дослідження, здобувач за хронологічною ознакою поділив на три групи. Першу групу (дореволюційні видання) становлять переважно нотатки інформаційного характеру, які вміщені в інститутському виданні «Известия Киевского коммерческого института». Їх автор достеменно не встановлений, але найімовірніше ним був М. В. Довнар-Запольський. До цієї групи належать і праці Д. Л. Александрова, В. Г. Богрова, М. М. Винавера, Н. Ф. Калашникова.

Друга група охоплює публікації 1917–1991 рр. – це довоєнні публікації вчених-юристів КІНГу та ВУАН: Є. І. Кельмана, М. П. Василенка, А. Є. Кристера, Б. А. Ландау, Л. О. Окіншевича; окремі праці інших авторів, опубліковані в «Наукових записках Київського інституту народного господарства», а також праці радянських науковців, які досліджували загальну історію науки та освіти і проводили галузеві правові дослідження історичного характеру. Ідеться, зокрема, про таких радянських правознавців, як Б. М. Бабій, В. Е. Грабар, А. Б. Дубровіна, О. С. Іоффе, С. Н. Ландкоф, Г. К. Матвєєв, П. С. Матишевський, В. І. Пітов, В. П. Портнов, М. М. Славін та В. М. Терлецький. До цієї групи примикають і дослідження вчених української діаспори.

Третю групу праць становлять сучасні дослідження. Серед них роботи Н. В. Агафонової, П. С. Берзіна, Т. Д. Бондара, Т. І. Бондарук, І. І. Вітера, Л. В. Воробйової, Л. П. Депенчук, І. А. Добрянського, Л. Г. Заблоцької, О. В. Єгорової, А. Є. Іванова, А. Л. Кіштимова, О. М. Ковальчука, Д. Ю. Коржова, П. М. Леоненка, В. В. Липинського, Л. В. Матвєєвої, С. М. Мельника, О. М. Мироненка, М. І. Мирошніченка, С. І. Михальченка, О. В. Нагорнюк, Т. М. Ніколаєвої, В. В. Постолатій, В. А. Потульницького, О. П. Ситнікова, Г. С. Стародубцева, Є. П. Степановича, Т. А. Удовицької, І. Б. Усенка, Ю. С. Шемшученка.

У цьому ж підрозділі характеризується джерельна база дослідження, у якій виокремлено чотири основні групи джерел. Перша – документи й матеріали, зокрема законодавчі та нормативні акти, що становили правову основу діяльності інституту. Вони здебільшого інкорпоровані у таких збірках та офіційних виданнях: «Собрание узаконений и распоряжений правительства, изданных при Правительствующем Сенате Российской империи», «Собрание Узаконений Украинской ССР», «Збірник декретів, постанов, наказів по комісаріату освіти», «Збірник чинного законодавства Української СРР», «Культурне будівництво в Українській РСР», «Історія Національної академії наук України», «Вестник Наркомоса», «Бюлетень Наркомосу».

Другу групу джерел становлять архівні документи з фондів Державного архіву м. Києва (Ф. 153 «Київський комерційний інститут», Ф. 229 «Вищі комерційні курси Міністерства торгівлі і промисловості», Ф. 228 «Товариство піклування про вищу комерційну освіту в м. Києві», Ф. 227 «Київське товариство сприяння поширенню комерційних знань», Ф. Р-871 «Київський інститут народного господарства», Ф. 16 «Київський університет»); Центрального державного архіву вищих органів влади і органів державного управління України (Ф. 166 «Народний комісаріат освіти УСРР»); Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (Ф. 262 «М. В. Довнар-Запольський»); Архіву Президії Національної академії наук України («Л. М. Яснопольський»); Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (Ф. 40 «М. П. Василенко», Ф. 145 «В. І. Синайський» та інші).

До третьої групи належать періодичні і продовжувані видання досліджуваного періоду. Це, насамперед, інститутські часописи «Известия Киевского коммерческого института», «Наукові записки Київського інституту народного господарства»; університетські наукові видання «Киевские университетские известия», «Труды Киевского юридического общества», «Труды цивилистического студенческого кружка при университете Св. Владимира», «Ученые записки императорского Юрьевского университета», «Юридические записки Ярославского университета», «Известия Томского университета» та періодичні і наукові видання дореволюційної та радянської доби: «Техническое и коммерческое образование», «Коммерческое образование», «Коммерческая школа и жизнь», «Право», «Юридический вестник», «Вестник права», «Вопросы права», «Журнал Министерства Юстиции», «Вестник гражданского права», «Юридическая библиография», «Вестник финансов», «Критическое обозрение», «Киевские городские известия», «Червоне право», «Вісник радянської юстиції», «Революція права», «Административный вестник», «Советское право», «Еженедельник советской юстиции», «Право и жизнь», «Народна освіта», «Наука на Україні», «Наука і освіта» та ін. (всього близько 35 видань). Особливе значення для дослідження мали наукові видання Всеукраїнської Академії наук, зокрема її офіційні звіти («звідомлення») та збірники наукових праць окремих академічних установ юридичного профілю.

Четверту групу джерел становлять спогади та автобіографічні матеріали: «Із спогадів» В. І. Вернадського, «З щоденників» О. О. Малиновського, «Моя академічна праця в Україні» Л. О. Окіншевича, «Із щоденників» М. П. Василенка, «Из киевских воспоминаний» О. О. Гольденвейзера, «Думы о прошлом» К. В. Островитянова, неопубліковані спогади Л. С. Карума.

У підрозділі 1.2. «Методологія та понятійно-категорійний апарат дослідження» характеризуються передусім методи дослідження. Зазначається, що застосування філософського діалектичного методу дало можливість отримати повне та об’єктивне уявлення про науку та освіту в ККІ–КІНГу як про сукупність явищ і процесів, що постійно розвивалися. Особливого значення набув конструктивно-критичний підхід до оцінки історичних і юридичних фактів та наукової спадщини вчених. Визначальними стали загальні принципи наукового пізнання: об’єктивність, всебічність, історизм, комплексність. Загальнонаукові методи застосовувалися як безпосередньо, так і як основа для формування спеціально-наукової методології. Використання історичного та логічного методів дало можливість проаналізувати розвиток юридичної науки та освіти та виділити їх сутнісні закономірності на окремих етапах розвитку. Застосування системного методу відкрило можливості для вивчення науки та освіти як складних системних утворень, комплексно підійти до розгляду їх основних складових. Системно-структурний підхід дав змогу цілісно розглянути розвиток науки та освіти в ККІ–КІНГу з урахуванням загальнодержавних процесів. Структурно-функціональний метод застосовувався при визначенні істотної ролі економіко-юридичного напряму освіти в ККІ, провідної ролі юридичного факультету КІНГу в системі вищої школи УСРР. Порівняльний метод допоміг виявити вплив наукової спадщини викладачів на вітчизняну юридичну науку та простежити зв’язки науково-освітньої діяльності інституту з іншими вишами, науковими товариствами та ВУАН.

Історико-генетичний метод використано при аналізі розвитку вищої школи та юридичної науки в Російській імперії та УСРР, а характеристика наукових ідей учених-юристів дала уявлення про наукову проблематику окремих галузей права та про загальний стан розвитку юридичної науки у досліджуваний період. Порівняння організаційних форм науки й освіти та законодавства у сфері науки та освіти Російської імперії та УСРР здійснено за допомогою історико-порівняльного методу.

Застосування формально-юридичного (догматичного) методу дало змогу виявити та описати ознаки юридичної наукової та освітньої діяльності ККІ–КІНГу за допомогою правових характеристик. За допомоги історико-біографічного методу вдалося виявити спектр наукових пошуків та актуальних правових проблем конкретних особистостей, які формували окремі наукові школи та наукові напрями.

Автором здійснено необхідне для вирішення завдань дисертації уточнення таких понять, як «юридична наука», «юридична освіта», «наукова атестація», «науковий ступінь», «педагогічне звання», «наукова теорія», «концепція», «наукова школа», «напрям», «течія». Зроблено висновок, що поняття «наукова школа» є багатозначним і має різні змістовні відтінки, а в досліджуваний період це – неформальний науковий колектив, сформований при провідному вченому з метою здійснення наукових досліджень. Водночас проблема співвідношення понять «наукова школа», «напрям», «течія» потребує подальшого розроблення в сучасних теоретичних дослідженнях.

Розділ 2. «Передумови заснування, основні етапи розвитку та загальна характеристика юридичної науково-освітньої діяльності Київського комерційного інституту» присвячено розвитку юридичної науки й освіти в Київському комерційному інституті з моменту заснування в 1906 р. до його реорганізації в Київський інститут народного господарства в 1920 р.

У підрозділі 2.1. «Становлення та розвиток Київського комерційного інституту як вищого навчального закладу» визначено, що формування вищої комерційної освіти було зумовлено культурно-історичними, соціально-економічними та суспільно-політичними процесами кінця ХІХ – початку ХХ ст. Заснування Київських комерційних курсів створило принципово новий тип навчального закладу, що готував фахівців за новим економіко-юридичним напрямом освіти.

Динамічний розвиток закладу перетворив його в повноцінний виш державного рівня. Процес зміни його статусу пройшов чотири основні етапи: заснування приватних комерційних курсів (1906 р.), реорганізація курсів у громадський комерційний інститут (1908 р.), отримання інститутом прав державного вищого навчального закладу (1912 р.), націоналізація вишу (1919 р.). Однак, маючи статус державного, інститут значно відрізнявся від казенних закладів широким використанням громадської ініціативи у сфері внутрішнього устрою, організації навчального процесу, розробленні планів та програм, добору викладацьких кадрів. Водночас він виконував і особливі функції – давав вищу освіту соціальним групам, які не могли навчатися у державних закладах з огляду на обмеження за станом, статтю та національністю; опановував нові напрями підготовки фахівців (які не були представлені класичними розрядами наук); формував оригінальну навчально-допоміжну базу; збільшував кількість студентів та кваліфікованих спеціалістів, впливаючи на формування інтелігенції. Інститут сформував потужну матеріально-фінансову базу. У виші діяла система соціальних гарантій.  

Внутрішнє управління закладом здійснювали директор та колегіальна опікунська рада (до 1917 р.), рада викладачів (1917–1918 рр.), політкомісар, наукова, науково-навчальна, освітня ради та господарський комітет (1919 р.), правління на чолі з головою та комісаром (1920 р.). Діяльність інституту була чітко регламентована нормами законів та положень.

Підрозділ 2.2. «Організаційні форми наукових юридичних досліджень» присвячено організації наукової роботи в ККІ. Правознавці інституту брали активну участь у роботі наукових товариств, з’їздів, конгресів, науково-практичних виставок, експедицій у вітчизняні, зарубіжні навчальні і наукові центри. Широко велися індивідуальні наукові дослідження. Важливим елементом наукової діяльності стало інститутське наукове видання «Известия Киевского коммерческого института». Специфічним був процес формування професорсько-викладацького складу. Поряд із залученням професорів державних вишів заклад мав право науково-педагогічної атестації власних кадрів: проводив іспити на право викладати спеціальні предмети в комерційних навчальних закладах, надавав звання ад’юнкта з вищих фінансових обрахунків і ад’юнкта з товарознавства та присуджував наукові ступені. У виші діяв інститут професорських стипендіатів. Існування власної системи підготовки кадрів було принципово важливим, адже цим ККІ набував рис академічної автономії. Втім викладачі-юристи атестувалися в університеті. Проте це аж ніяк не зменшує їхньої ролі в розвитку вузівської науки. Наукова діяльність правників інституту як мінімум створила наступність передачі знань, і як максимум сформувала плеяду талановитих науковців, імена яких, усупереч тотальному їх витравленню радянським режимом, стали свідченнями високого рівня дореволюційної науки.

У підрозділі 2.3. «Науково-організаційні основи правової педагогічної діяльності» визначено два періоди розвитку юридичної освіти в ККІ: перший (1906–1917 рр.) – формування та розвиток ідеї поєднання права й економіки в окремий економіко-юридичний напрям, що забезпечував широке вивчення класичних університетських юридичних курсів; другий (1917–1920 рр.) – скорочення обсягів вивчення юриспруденції і зведення юридичних наук до елементарного курсу правознавства, що стало свідомим звуженням можливостей закладу і відмовою від завдань, які покладалися на нього його засновником.

Доведено, що в перший період діяльності інститут створив унікальну систему навчання. Пошук новаторських форм та методик викладання дав змогу колективу сформувати власну педагогічну школу. Програми та навчальні плани інституту мали інноваційний характер, оскільки підготовка фахівців такого профілю здійснювалася вперше. На двох факультетах (економічному та комерційному) органічно поєднували три комплекси наук: економічні, юридичні й комерційно-технічні, а для поглибленого навчання діяли спеціалізовані підвідділи на зразок прикладних шкіл, що мали гнучку організацію спеціальних циклів. Інститут уперше на теренах України започаткував вивчення східних мов, що сприяло утворенню київської школи практичного сходознавства.

У навчальному процесі використовувалася залікова предметна система проходження курсу, навчання завершувалося випускними іспитами, захистом дипломної роботи та практичним стажем. Серед методик викладання предметів використовували лекційні, практичні та семінарські заняття, на яких апробували найрізноманітніші прийоми. Важливими компонентами навчального процесу були практика, виробничо-навчальні екскурсії, закордонні наукові відрядження студентів та наукові гуртки. Навчально-виховні установи забезпечували навчальний процес унаочненням прийомів і способів виробництва. Інститут був школою інтенсивного навчання, навчальні плани доволі напруженими, а вимогливість до студентів – підвищена. Підкреслено, що солідна навчальна база, багаторічний досвід викладачів, новаторський пошук освітян є підтвердженням вагомого внеску інституту в розвиток національної вищої школи.

Розділ 3. «Заснування та історичний розвиток юридичного факультету Київського інституту народного господарства» присвячено радянському періоду розвитку юридичної науки та освіти на юридичному факультеті КІНГу.

У підрозділі 3.1. «Юридичний факультет КІНГу в системі вищої школи УСРР» здійснено аналіз діяльності юридичного факультету КІНГу в умовах формування радянської системи освіти й організації науки. Встановлено, що цей період був досить напруженим і суперечливим. Виділено три етапи будівництва радянської вищої школи: 1) нищення старої системи освіти та формування системи профільних вертикалей (початок 1920-х р.); 2) спроби підвищити якість навчання (середина 1920-х р.); 3) уніфікація освіти та її підпорядкування союзному керівництву (кінець 1920-х р.). Зроблено висновок, що нормотворча діяльність рад у галузі освіти та науки не була позбавлена недоліків, але мала й позитивні наслідки, зокрема прийняття Кодексу законів про народну освіту УСРР, аналогів якому не було в жодній союзній республіці.

На юридичному факультеті КІНГу була встановлена спеціалізація юристів у трьох напрямах: адміністративний, судовий, господарсько-юрисконсультський. Центр академічної роботи зосереджувався в предметних комісіях публічного права, приватного права та загальної теорії права (остання згодом була розформована). Управління факультетом здійснювала рада професорів, викладачів, осіб навчального персоналу та представників студентів. Рада обирала декана, його заступника, секретаря, завідуючих відділеннями, згодом виборність декана змінили призначенням.

Студентський склад юридичного факультету коливався в бік збільшення до 1924 р. та в бік різкого скорочення у 1927 р. А з 1925 р. встановлювалися норми прийому абітурієнтів на юридичний факультет КІНГу, які у 1929 р. були зведені до мінімуму – не більше 60 осіб. Зазначено, що офіційну думку, сформовану в радянській історіографії, про успішну «пролетаризацію» студентства та домінування робітників і селян у вишах не можна застосувати до КІНГу, де 65% студентства становили представники інтелігенції.

У підрозділі 3.2. «Загальна характеристика наукових юридичних досліджень» автор досліджує організаційні форми наукової діяльності факультету. Його професорсько-викладацький склад був досить кваліфікованим, сформованим на умовах конкурсу та за рекомендаціями провідних учених, він за 10 років зазнав незначних змін. Співробітниками факультету були три академіки ВУАН, професори ліквідованого юридичного факультету Київського університету, і майже всі вони співпрацювали з установами ВУАН. Для підготовки молодих учених діяли інститут професорських стипендіатів (до 1924 р.), студентські наукові гуртки, юридичний семінар підвищеного типу.

Учені-юристи брали участь у роботі наукових товариств та міжнародних форумів, готували монографії, підручники, посібники, наукові публікації та розвідки, а також проводили індивідуальну наукову роботу за основними галузями права. Викладачі публікували результати своїх досліджень в збірнику «Наукові записки Київського інституту народного господарства», були дописувачами юридичних вітчизняних та зарубіжних наукових видань, друкували навчальну літературу. Правознавці активно вели законопроектну та кодифікаційну роботу. Професори керували працею молодих учених.

У підрозділі 3.3.  «Концептуальні основи правової педагогічної діяльності» встановлено, що у 1920–1930 рр. освіта перебувала в стані трансформації, пошуку оптимальних шляхів її вдосконалення. Навчальний рік поділявся на три триместри, що, на наш погляд, було не зовсім вдалим рішенням і вкрай обтяжувало студентів, адже тривалість навчання була надмірною, а перерви малими. Тому наприкінці 1920-х рр. була запроваджена семестрова система, навчальний рік скорочено до 10 місяців, а заняття переведено на денну форму. Однією з проблем розвитку юридичної освіти були й постійні, часто нічим не підкріплені експерименти з навчальними планами, які впродовж 1920–1930 рр. повністю оновлювалися щонайменше вісім разів. Вважаємо, що невизначеність та стихійність політики Наркомосу щодо складання програм та планів негативно позначалися на навчанні та знижували якість підготовки юристів, а запровадження курсової системи навчання забезпечило орієнтацію освіти на кількісні показники.

Істотних змін зазнав навчально-методичний комплекс. Було запроваджено контроль знань студентів, навчальну та трудову повинності. Заняття проводили за різноманітними методиками, використовуючи колективну, індивідуальну та комбіновану працю. Проте в основу освіти був закладений вузькопрофільний принцип, а в навчальному процесі домінував т. зв. бригадно-лабораторний метод, який унеможливлював персоніфіковану підготовку та знижував індивідуальну відповідальність і рівень знань студента. Позитивним було використання наочного матеріалу навчально-допоміжних установ: юридичної клініки, кабінету соціології і права, юридичного кабінету, кабінетів приватного та публічного права. Викладачі підготували десятки підручників, утім проблема повного забезпечення навчальною літературою не була вирішена. Зберігалася тенденція до масової прискореної підготовки фахівців, був запроваджений екстернат, виробничий стаж змінили розподілом на роботу, а дипломні роботи скасували. Проте юридичний факультет КІНГу в досліджуваний період залишався потужним осередком підготовки кваліфікованих юристів та розвитку юридичних учень.

Розділ 4. «Творча спадщина та досвід використання наукових досягнень викладачів інституту» присвячено характеристиці персонального доробку вчених-юристів інституту. Окрім того, у розділі розкрито значення наукових ідей правознавців ККІ–КІНГу для розвитку правової думки України.

Підрозділ 4.1. «Вклад викладачів ККІ у розвиток юридичної науки» містить аналіз творчої спадщини вчених-юристів Київського комерційного інституту. Встановлено, що в цей період найбільшого розвитку набули дослідження з римського права, цивільного права та процесу, торгового права (О. М. Гуляєв, В. І. Синайський, В. А. Удінцев, М. М. Катков, М. І. Мітіліно, А. К. Мітюков, А. Е. Кристер, Є. І. Кельман), фінансового права (Л. М. Яснопольський, П. Л. Кованько), державного, адміністративного, міжнародного права (С. А. Єгіазаров, Б. О. Кістяківський, П. М. Богаєвський, О. О. Ейхельман) та кримінального права (М. В. Самофалов, О. С. Гольденвейзер, М. М. Паше-Озерський). Окрім того, досліджували канонічне право (П. П. Соколов), історію руського державного права (М. В. Довнар-Запольський), звичаєве право (С. А. Єгіазаров), теорію «відродженого природного права» (Є. І. Кельман), проблеми модернізації освіти (О. М. Гуляєв, М. І. Мітіліно, П. Л. Кованько).

Дослідження вчених-цивілістів торкалися питань зобов’язального, договірного, речового права, права землеволодіння, спадкового, сімейного, авторського та страхового права. Глибоко вивчалися теоретичні питання цивільного права (предмет науки, об’єкти, суб’єкти, правовідносини). Приділялася увага сенатській практиці, кодифікації, уніфікації законодавства та тлумаченню законів. Серед проблем цивільного процесу досліджувалися строки позовної давності, докази, спрощення судочинства. Були закладені основи підприємницького, житлового та біржового права.

Окремим напрямом наукових пошуків стали питання правового регулювання фінансової політики, податкової та бюджетної систем, банківського права. Велося теоретичне опрацювання поняття «бюджетне право». Учені ККІ досліджували теорію конституціоналізму, виборче законодавство, сутності державної влади, правовий статус людини, місцеве управління та самоуправління, з’ясовували поняття «правова держава» та «суверенітет». У царині міжнародного права широкого розвитку набули питання права війни, історії дипломатії, теоретичні питання міжнародного права. Було обґрунтовано існування загальних принципів міжнародного права і принципу абсолютного суверенітету держав, класифіковані норми на імперативні та диспозитивні. Особливу увагу приділено гуманітарним нормам міжнародного права та історії Червоного Хреста.

В основу кримінально-правових теорій були покладені ідеї гуманізації. Розроблялися принципи гуманної пенітенціарної системи та патронату, обмеженої відповідальності дітей та жінок. Досліджено сутність понять «злочин», «осудність»; процедуру відання до суду, реабілітації, помилування, амністії, ревізії; розкрито зміст умовного дострокового звільнення й умовної відстрочки виконання вироків.

У підрозділі 4.2. «Наукові досягнення правників КІНГу» зроблено висновок про інтенсивний розвиток юридичної науки в інституті у 1920–1930 рр. Цей період пов'язаний із формуванням нової системи права, розробленням та кодифікацією радянського законодавства. Пошукова робота вчених зосереджувалася в різноманітних наукових установах. Тому цілком логічно, на нашу думку, говорити про єдиний колектив київських юристів, які розробляли правові проблеми та зробили досить помітний внесок у розвиток української правової науки.

У співпраці з установами ВУАН досить широко розроблялися актуальні правові проблеми. Велику наукову цінність мають праці з теорії права і держави В. І. Бошка, Я. С. Розанова, Р. М. Бабуна. Інтенсивного розвитку набули питання історії українського права (М. П. Василенко, С. Г. Борисенок, О. С. Добров, С. М. Іваницький-Василенко, П. К. Бонташ, М. М. Товстоліс, А. Е. Кристер). У полі зору вчених були питання розвитку українського права за Руською правдою, Литовським статутом, магдебурзьким правом. Досліджувалися джерела права України за Гетьманщини.

Окремим науковим напрямом стало вивчення звичаєвого права. Ці дослідження вели В. І. Синайський, А. Е. Кристер, О. С. Добров, О. М. Бутовський, П. П. Соколов, М. М. Товстоліс, Б. А. Ландау, В. К. Дябло, С. М. Іваницький-Василенко, Б. О. Язловський, Є. І. Кельман, І. М. Шумилін, М. М. Гершонов, С. Г. Борисенок, М. Г. Сікорський, В. Ф. Яновський. Учені досліджували історію звичаєвого права, вплив звичаєвого права на Руську правду, Литовський статут та інші джерела права України. Особливу увагу приділяли сімейному, спадковому, речовому, земельному, торговельному та «революційному звичаєвому праву».

Проблемам державотворення, сутності державної влади, автономізму та федералізму, національної політики, правового становища громадян, діяльності органів влади, організації сільрад, житлового, публічного речового права присвячені праці В. І. Бошка, Л. С. Карума, О. О. Ейхельмана, Б. А. Ландау, Р. М. Бабуна, В. Ф. Яновського, О. М. Бутовського, М. М. Товстоліса. Пошуки вчених-міжнародників (О. М. Горовцева, В. Ф. Яновського, Б. А. Ландау) були зосереджені на питаннях взаємозв’язку міжнародного та внутрішньодержавного права, його кодифікації, діяльності міжнародних організацій, створення міжнародної юстиції. Готувалися праці з консульського, гуманітарного права та права війни.

Першочерговими завданнями цивілістів (О. М. Гуляєва, В. І. Синайського, А. К. Мітюкова, Є. І. Кельмана, А. Е. Кристера, М. І. Мітіліно, М. С. Мазора, М. М. Товстоліса, О. М. Бутовського, О. С. Доброва, В. І. Бошка, Р. М. Бабуна, Б. О. Язловського) були розроблення основ цивільного кодексу, реформа законодавства та тлумачення цивільного закону. До сфери їх наукових інтересів входили проблеми заставного права, права власності, підряду, загальних питань господарського права, договірних відносин, діяльності юридичних осіб, теоретичних питань цивільної право- та дієздатності. Потужно вивчалося радянське спадкове право. Піднімалася проблема спрощення цивільного процесу.

Численні праці з питань сімейних відносин, правового становища подружжя та позашлюбних дітей, аліментарного права та фактичного шлюбу зробили В. І. Бошка фундатором сімейного права України. Б. О. Чорний та Д. О. Шлосберг розробляли окремі проблеми трудового права. Актуальні аспекти торгово-промислового права, основи біржового, вексельного права та акціонерного законодавства досліджували М. І. Мітіліно, Б. О. Язловський, В. І. Лабейковський, О. С. Добров, І. Н. Шумилін. Широко вивчалися проблеми земельного права (А. Е. Кристер, М. М. Гершонов, Є. І. Кельман, Б. О. Язловський, О. С. Добров, В. В. Карпеко). Тематика робіт П. Л. Кованька, Л. М. Яснопольського, М. І. Мітіліно, В. В. Карпеко охоплювала питання фінансової політики, фінансових та валютних відносин, банківської системи, кредитних та фінансових установ. Приділялася увага вивченню податкової системи, структури, обсягу та порядку розподілу бюджету.

Велику наукову і практичну цінність мають праці з кримінального права, процесу та кримінології (М. М. Паше-Озерський, М. О. Чельцов-Бебутов, Я. С. Гольденвейзер, С. І. Тихенко, О. Д. Щербак, М. Г. Сікорський, С. Г. Борисенок, С. В. Ейсман, А. С. Звоницька). Широко розроблялося вчення про злочин, співучасть, замах, необхідну оборону, крайню необхідність. Набуло розмаху вивчення теоретичних питань (дії кримінального кодексу у просторі і часі, пом’якшувальні обставини, сутність соціального захисту, аналогія, осудність). Особлива увага приділялася покаранням, пенітенціарному законодавству. Важливими стали обґрунтування основних принципів кримінального процесу – змагальності, безпосередності, усної форми судочинства, техніки складання вироків.

Проблемами практичної судової медицини та судової психіатрії займалися В. М. Гаккебуш, В. О. Рожановський, І. О. Залкінд. Вчені вивчали фізіологічні та соціологічні фактори злочинності, були ініціаторами системи «неутиснення» психічно хворих, організації патронажу і психіатричної допомоги, виступали проти застосування ізоляторів.

У підрозділі 4.3. «Доля вчених інституту та використання їхніх наукових ідей» з’ясовано, що піклування про політичні погляди вчених переважило наукову цінність і значимість їхньої роботи. У результаті тотальних репресій, огульних ідеологічних звинувачень, примусового вигнання, матеріальної скрути, голоду та смерті когорта юристів ККІ–КІНГу зазнала невідтворюваних втрат. Із Києва змушені були поїхати 17 викладачів (сім із них обрали долю емігрантів). Передчасно померли 12 правників, ще 12 – були репресовані (розстріляні чи загинули в таборах). Врятували своє життя, відійшовши від активної наукової праці, три юристи КІНГу. Доля семи вчених ще потребує з’ясування, і лише п’ятеро (В. І. Бошко, М. М. Паше-Озерський, С. І. Тихенко, М. М. Гершонов, П. К. Бонташ) пережили лихоліття і повернулися до роботи на відновленому юридичному факультеті Київського університету.

Зроблено висновок, що після ліквідації КІНГу наукова діяльність викладачів-юристів була перервана, а їхні наукові здобутки дістали неоднозначну оцінку: від схвального позитивного сприйняття до гострої нищівної критики. Проте згодом, унаслідок ідеологічних обмежень, творчий доробок більшості правознавців опинився за межами наукових досліджень, їхні ж імена протягом багатьох десятиліть свідомо замовчувалися. Однак не можна говорити про повне забуття наукової спадщини правників ККІ–КІНГу. Роботи деяких викладачів-юристів згадувалися радянськими вченими, щоправда аналізу піддавалися поодинокі праці або лише окремі аспекти правових проблем. Серед них праці П. М. Богаєвського, В. І. Бошка, М. П. Василенка, О. М. Горовцева, О. М. Гуляєва, В. К. Дябла, О. О. Ейхельмана, Є. І. Кельмана, Б. А. Ландау, М. І. Мітіліно, М. М. Паше-Озерського, В. І. Синайського, М. О. Чельцова-Бебутовова. Але комплексно їхні твори не досліджувалися і, зрештою, не використовувалися праці, які йшли в розріз із радянською ідеологією, а твори, що потрапили під таврування «псевдонауковців», просто зникали з полиць бібліотек та книгарень.

У наш час можна говорити про певні зрушення у відновленні історичної справедливості, у поверненні здобутків та забутих імен учених-юристів ККІ–КІНГу в українську юридичну науку. Видані книги, захищені дисертацій, опубліковані десятки статей, які прямо чи опосередковано використовують їхній доробок. Це сучасні історико-правові, конституційно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові, міжнародно-правові дослідження; праці з історії політичних і правових учень, українського звичаєвого права, земельного, сімейного, банківського права та політологічні й економічні дослідження.

Здобутки окремих учених заслужено вважаються класикою правової науки, а сучасна зацікавленість дослідників науковою спадщиною правників ККІ–КІНГу свідчить про початок відновлення історичної справедливості.