Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико-правовий аспект)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

   У вступі обгрунтована актуальність дослідження теоретико-правових аспектів функціонування судового прецеденту у правовій системі Англії, визначено мету, завдання, об‘єкт та предмет дослідження, його методологічну основу, сформульовано положення, що відбивають наукову новизну дослідження, подано наукове та практичне значення результатів дисертації.  

   Розділ 1 “Передумови виникнення та особливості розвитку англійського прецедентного права” досліджує причини закріплення прецедентної форми права в англійській правовій системі. В цьому ж розділі подано погляди вчених на структуру правової системи як наукового терміна. У підрозділі 1.1. “Судова влада у правовій системі Англії” з‘ясовуються причини набуття англійськими судами правотворчої функції. Розглянуто, яким чином у ХІІ-ХІV ст.ст. виникає та розвивається загальне право, - єдина для всієї Англії сукупність норм, що являла собою модифіковані місцеві звичаї, закріплені у рішеннях королівських судів (прецедентах), які потім застосовувались при розгляді подібних справ. Виникнення загального права обумовлено діяльністю централізованої судової системи, внаслідок створення якої відправлення правосуддя поступово переходить від місцевих судів до королівських.

Повільна зміна кількості видів приписів та форм позовів, відповідно до яких королівські суди приймали справи до свого розгляду, заважала адаптації загального права до розвитку суспільних відносин. Разом з цим це забезпечувало його стабільність, оскільки до ХІХ ст. судді не розглядали попередні судові рішення з схожих питань у якості абсолютно обов‘язкових (тим не менш у своїй діяльності вони намагалися не відступати від прецедентів, які вже неодноразово застосовувались їх колегами). Приписи та встановлені форми судового захисту, які протягом століть визначали розвиток та зміст права Англії, призвели до його залежності від процесу, що в подальшому обумовило набуття судами значної автономії від королівської влади та Парламенту. З іншого боку, складність судових процедур створило грунт для дуже раннього становлення та стрімкого розвитку прошарку юристів в англійському суспільстві: вже у ХІІІ ст. найзаможніші з них отримали чимало привілеїв і почали являти собою активну та впливову соціальну групу. Тоді ж з‘являється тенденція відбирати суддів королівських судів з числа досвідчених адвокатів, які займалися практикою не менше 16 років.

Після розгляду особливостей розвитку англійської судової системи у період XV-ХІХ ст.ст., аналізується сучасна ієрархія судових органів.

Закріпленню правотворчості в якості однієї з функцій судової влади Англії сприяло: 1.Роль, яку протягом ХІІ-ХІV ст.ст. виконували королівські суди у процесі ослаблення позицій феодалів; 2.Історичні особливості функціонування судів: рання централізованість, швидке здобуття певної незалежності від втручання влади, висока довіра з боку населення; 3. Формування корпусу суддів виключно з досвідчених адвокатів, що дозволило суддям зайняти надзвичайно високе положення в суспільстві.

У підрозділі 1.2. “Становлення прецедентного права Англії” зазначено, що розвиток прецедентного права у ХІІ-ХІХ ст.ст. характеризувався повільністю, наступництвом та великою роллю окремих суддів вищих судів: Е. Кока, Менсфілда та ін. 

Подано аналіз співіснування загального права з паралельними системами норм, які діяли в Англії в різні часи: канонічним правом, торговельним правом, римським правом, правом справедливості, актами Парламенту. Вказано, що рецепції римського права запобігли такі фактори: а) формалізованість процедур загального права, що заважала безпосередній імплементації будь-яких конструкцій, породжених іншими правовими системами (зокрема, внаслідок існування приписів всі спори судами загального права розглядалися в якості публічно-правових, у той же час більшість норм римського права мала приватно-правовий характер); б) протидія з боку адвокатських гільдій та судів загального права; в) незначна роль університетів (де викладалося римське право) у підготовці юридичних кадрів. Але загальне право не уникнуло побічного впливу римського права спочатку завдяки роботі Брактона (1250р.), а пізніше – діяльності Суду канцлера, торговельних та церковних судів.

У висновках розділу вказується, що виникненню, розвитку та закріпленню в Англії прецедентної форми права сприяло дві причини. Перша полягає у провідній ролі вищих судів (а не короля і не Парламенту) у процесі створення і розвитку єдиного права Англії. Наступною причиною є існування в Англії сприятливих для прецедентної форми права історичних та соціальних умов, які знайшли свій вираз у наступному: 1. Відсутність значного впливу римського права; 2. Сприйняття Парламентом концепцій, принципів та термінології загального права, взяття його за основу при складанні текстів статутів; 3. Існування впливового, добре організованого прошарку юристів (адвокатів та суддів), яких задовольняла саме прецедентна форма права, адже її функціонування постійно вимагало їх безпосередньої участі; 4. Той факт, що найбільш важливі для англійського суспільства земельні відносини були врегульовані переважно прецедентним правом і влада не була зацікавлена у кардинальній зміні існуючих порядків у цій сфері; 5. Відповідність характерних особливостей функціонування права в формі судового прецеденту (наступництво, генетичний зв‘язок з традиціями і звичаями, прагматизм та консерватизм конструкцій і т.д.) психогенотипу англійської нації; 6. Здатність самого прецедентного права забезпечувати стабільність правового регулювання, завдяки властивості плавно, із збереженням форми, адаптуватись до нових економічних відносин.

Розділ 2 “Судовий прецедент як компонент правової системи Англії” висвітлює характерні риси прецедентної норми права, уточнює та формує понятійний апарат, здатний об‘єктивно відобразити особливості прецедентної форми права, розглядає підходи англійської юридичної науки до прецедентної форми судової правотворчості, аналізує місце судового прецеденту у системі джерел (форм) права Англії.

У підрозділі 2.1. “Прецедентна норма англійського права” автором вказується на недостатність розгляду судового прецеденту як взірця для вирішення схожих справ. Функціонування англійського судового прецеденту забезпечується доктриною прецеденту, що складається з правил та принципів застосування прецеденту, сформульованих у процесі багатовікової практики судів. Основою доктрини прецеденту є принцип stare decisis (“вирішити так, як було вирішено раніше”). Сила принципу stare decisis поширюється не на все рішення, обов‘язковим є тільки правовий принцип аргументації судді (ratio decidendi). Необов‘язкова частина рішення має назву obiter dictum (попутно сказане). Ratio decidendi являє собою прецедентну норму права. Ratio decidendi майже ніколи не виділяється у тексті рішення і тому його не можна ототожнювати з протоколом судового рішення. Прецедентного характеру може набути рішення одного з вищих судів, яке включено до звітів. У дисертації судовий прецедент та прецедентна норма розглядається як форма та зміст, виходячи з цього пропонуються авторські визначення цих двох явищ.

Доведено, що судовий прецедент, тобто результат вирішення конкретного спору, за своїм змістом не може ототожнюватись з судовою практикою, тобто сукупністю судових рішень по певній категорії справ.

Розглянуто проблеми класифікації судових прецедентів за різними критеріями. Зазначено на важливості їх поділу на креативні (які створюють нову норму права) та деклараторні, які уточнюють вже існуючу прецедентну норму або визначають порядок застосування неоднозначного положення закону (так звані прецеденти тлумачення). Відповідно до цього автор виділяє два види прецедентної форми судової правотворчості: безпосередню та похідну.

Зазначено, що для формування повного змісту прецедентної норми права нерідко необхідно декілька прецедентів, де вона уточнюється, деталізується відносно різних комбінацій обставин спору. Далі з‘ясовано особливості її внутрішньої структури у порівнянні з нормою-правилом поведінки, закріпленої в законі.

Прецедентна норма права та норма закону відрізняються за суб‘єктом правотворчості, що їх встановлює; за способом виникнення; за способом формального закріплення свого змісту.

Автор вважає, що прецедентне право – це  комплексне явище, яке слід розуміти одночасно як: 1) сукупність юридичних норм, що містяться у судових прецедентах; 2) правові ідеї та принципи, якими керуються судді при створенні нових норм; 3) правила застосування прецедентів (доктрина прецеденту); 4) особливий стиль юридичного мислення. Це визначення відображає специфіку діяльності суду як суб‘єкта правотворчості, який здійснює цю функцію в процесі розгляду справ та у нерозривному зв‘язку із застосуванням створених ним норм до конкретних правовідносин.

Нормам прецедентного права притаманний низький рівень системності та високий ступінь нормативності. Крім цього прецедентне право Англії: 1. Є, поряд з законодавством, основним джерелом (формою) англійського права; 2. За своїм змістом історично складається з норм загального права та норм права справедливості; 3. Розвивається суддями за принципом аналогії, який знаходить свій вираз у поширенні дії прецедентної норми на вирішення схожих справ; 4. Розвивається із збереженням послідовності та наступництва; 5. Містить у собі всі базові принципи англійського права, його понятійний апарат; 6. Внаслідок особливостей своєї еволюції та застосування залежить від власної історії.

У підрозділі 2.2. “Судовий прецедент і англійські вчення про право” вказано, що в Англії продовжує зберігати свою силу деклараторна теорія прецеденту, згідно якої судді не створюють норми, а лише знаходять їх та проголошують у своїх рішеннях. Разом з тим у ХІХ ст. набуває поширення позитивістський погляд на дії судді: за ним визнається повноцінна правотворча функція, яка реалізується при вирішенні справи за умови відсутності відповідного прецеденту або положення закону і відрізняється від аналогічної діяльності законодавчого органу своєю послідовністю, наступництвом, зв‘язаністю фактами справи та вимогами принципу stare decisis. Тому внесення радикальних змін до права вважається прерогативою Парламенту. 

В Англії професійна правосвідомість суддів вищих судів часто носить безпосередньо правоутворюючий характер, оскільки вона матеріалізується у записах судових рішень, які набувають статусу прецеденту. При створенні нової норми суддя керується принципами прецедентного права: справедливістю, гуманністю, раціональністю та суспільною доцільністю (яка іноді має більшу вагу, ніж справедливість).

Єдиним для англійської наукової літератури є розгляд прецедентної форми правотворчості в якості побічного акту правосуддя, а звідси - визнання її несамостійного характеру.

У підрозділі 2.3. “Взаємодія закону та судового прецеденту в сучасному англійському праві” встановлено, що значення статуту як джерела (форми) права Англії залежить від прецедентного права, оскільки, по-перше, основні принципи англійського права закріплені прецедентами, а по-друге, закон для практичної реалізації змісту своїх приписів постійно вимагає діяльності суддів, які тлумачать його положення при розгляді спорів. У результаті такого тлумачення (інтерпретації) виникають прецеденти тлумачення. Далі розглянуто всі засоби судового тлумачення статутів, які поділяються англійськими авторами на: принципи, підходи, правила, презумпції, зовнішні та внутрішні допоміжні засоби тлумачення.

Автор приходить до висновку, що судовий прецедент продовжує відігравати основну роль у системі джерел (форм) англійського права, незважаючи на значну активізацію законодавчої діяльності у ХХ ст. і повноваження Парламенту скасовувати дію будь-якого прецеденту.

Розділ 3 “Англійська доктрина судового прецеденту” присвячений дослідженню принципу stare decisis і особливостей застосування судами прецедентної норми права. У підрозділі 3.1. “Застосування норми прецедентного права” зазначено, що доктрина прецеденту виступає як юридичний механізм дії всього прецедентного права, а прецедентна норма є об‘єктом її впливу.

Принцип stare decisis закріплений прецедентами. Сьогодні він застосовується наступним чином: при розгляді певної справи суд зобов'язаний слідувати ratio decidendi прецеденту вирішення вищим за нього судом схожої справи, а апеляційні суди, крім Палати лордів, за загальним правилом (з якого існують виключення) зв'язані своїми попередніми прецедентами. Повного визнання доктрина прецеденту набула тільки у ХІХ ст. В якості причин її виникнення дисертантом вказуються наступні фактори. 1. Модернізація системи форм позовів призвела до втрати загальним правом визначеності та стабільності. 2. Судова реформа ХІХ ст. створила судову ієрархію, відповідно до якої можна було чітко визначати юридичну силу того чи іншого прецеденту. 3. Заснування у 1865 р. Об'єднаної ради з видання судових звітів стало причиною упорядкування їх видання та підвищення рівня викладення ними текстів прецедентів.

Основну увагу підрозділу приділено питанням застосування прецедентної норми права вищими судовими органами Англії. При цьому доведено, що єдиного загальновизнаного способу відокремлення ratio decidendi від obiter dictum не існує, однак в будь-якому випадку прецедентна норма пов‘язана з істотними обставинами справи, при розгляді якої було винесено рішення. У дисертації obiter dictum визначається як висловлене суддею правове положення з приводу справи, яке не має нормативного характеру, оскільки або лише коментує ratio decidendi, або хоча і має ознаки ratio decidendi, але не відноситься до фактів справи, що розглядається.

Встановлено, що процесу безпосереднього застосування норми прецедентного права передує дві дії: а) пошук прецеденту (частіше за все декількох) вирішення спору з схожими обставинами; б) виокремлення норми з тексту прецеденту.

Застосування норми прецедентного права відрізняється від застосування норми закону за “площиною” здійснення всіх операцій. Вплив норми закону на спірну ситуацію має вертикальний характер, оскільки вона (норма) являє собою абстрактний припис з побічною вказівкою на коло відносин та суб‘єктів, які підпадають під її дію, таким чином її диспозиція розповсюджується на досить невизначену сферу конкретних ситуацій. Натомість прецедентна норма має горизонтальний характер взаємозв‘язків з об‘єктом свого регулювання, оскільки останнє здійснюється за принципом “від прецеденту до прецеденту”. Приписи прецедентного права не лише базуються на спірних ситуаціях, але і виникають у результаті їх судового вирішення. Тому прецедент не тільки містить норму права, а й пропонує ще і приклад її застосування до конкретних фактів та обставин.

У підрозділі 3.2. “Дія принципу stare decisis” розглянуто загальні правила доктрини прецеденту, при цьому класифіковано та досліджено винятки з доктрини прецеденту, серед яких слід виділяти: переконуючі прецеденти; відкинуті прецеденти; прецеденти, які відрізняються за фактами; прецеденти, прийняті внаслідок недбалості.

Наведено перелік як позитивних рис прецедентного врегулювання суспільних відносин (визначеність, передбачуваність, здатність до саморозвитку, врахування конкретних обставин, практичність, здатність до пристосування до нових суспільних відносин), так і негативних (жорсткість, загроза непослідовності розвитку права, громіздкість, складність).

Доведено, що особливий стиль юридичного мислення, притаманний прецедентному праву, обумовлений дією доктрини прецеденту. Основу цього стилю мислення складають специфічні засоби, що поділяються на: а) інтуїтивні (адже часто буквальний аналіз тексту прецеденту не дає відповіді на питання про зміст норми, яку він містить); б) логічні (аналогія, індукція, метод зведення до абсурду, міркування за взірцем).

Функціонування доктрини забезпечується взаємодією наступних факторів: а) звітами судових рішень (включення певного рішення до звіту надає йому прецедентного характеру і шляхом викладення фактів справи визначає сферу застосування норми, що в ньому міститься); б) судовою ієрархією (яка допомагає визначити юридичну силу прецедентної норми в залежності від становища суду, в рішенні якого вона міститься та становища суду, що розглядає схожу справу); в) особливим стилем юридичного мислення (ним забезпечується з‘ясування суддею змісту норми права та обгрунтування її застосування або не застосування при вирішенні справи).

Наприкінці вказується, що деталізованість норм прецедентного права, їх зв‘язаність з життям дозволяє цілеспрямовано і чітко здійснювати правове регулювання, враховуючи весь спектр типових ситуацій, які потребують встановлення еталону поведінки для їх учасників. 

Розділ 4 “Прецедент у діяльності судових органів України” комплексно розглядає проблему прецеденту у вітчизняній судовій системі. У підрозділі 4.1. “Конституційний Суд України” автор приходить до висновку, що рішення Конституційного Суду України, якими скасовуються правові акти (або їх частини) на підставі їх неконституційності, а також рішення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів, відносяться до джерел (форм) права України. Таким чином у вказаних випадках цей орган займається правотворчістю.

Далі здійснено порівняльний аналіз між рішенням Конституційного Суду та англійським судовим прецедентом. В якості схожих рис вказується на те, що вони є актами судової влади, які виникають у результаті розгляду справи і мають нормотворчий характер, що виражається у тому, що вони є загальнообов‘язковими і такими, що змінюють чинне право. В свою чергу між цими явищами є і відмінності: різні формальні підстави судового провадження; прецедент не може напряму визнавати недійсним закон або його частину; різна роль та розташування норми у тексті рішення: у судовому прецеденті вона являє собою принцип вирішення спору і міститься в аргументації судді, а у рішенні Конституційного Суду - у резолютивній частині.

Після цього наголошено на правотворчому характері також і рішень судів загальної юрисдикції, якими скасовуються нормативно-правові акти на підставі їх невідповідності чинному законодавству. Основним фактором, що не дозволяє ототожнювати з судовим прецедентом такі рішення судів загальної юрисдикції та рішення Конституційного Суду, є якісні характеристики норми права, що міститься в них: така норма не може вважатися прецедентною, оскільки являє собою не принцип вирішення спору, а є метою діяльності суду, що оформлюється у резолютивній частині рішення. Виходячи з специфічної правової природи вказаних рішень (які є актами правотворчості у формі судових рішень, але при цьому не є судовими прецедентами), автор пропонує називати їх “квазіпрецедентами”.

Створення прецедентної норми є побічним результатом судового вирішення звичайного спору, в той час як квазіпрецедентна норма виникає внаслідок: а) винесення Конституційним Судом рішення, єдиною метою якого є офіційна інтерпретація положення Конституції або закону; б) винесення Конституційним Судом або судом загальної юрисдикції рішення, єдиною метою якого є визнання недійсним нормативно-правовий акт (або його частину) на підставі його невідповідності законодавству.

У підрозділі 4.2. “Суди загальної юрисдикції” вказується, що за своїм змістом рішення апеляційних інстанцій по так званим “принциповим справам” (тим, що найбільш гостро виявляють спірні питання застосування закону і набувають авторитету завдяки переконливості та аргументованості вираженої в них позиції суду) схожі з деклараторними прецедентами; а рішення, якими усуваються прогалини у праві - з креативними прецедентами. Однак такі акти судів України не є прецедентом, оскільки не співпадають з ним за своїм функціональним призначенням, тобто не мають ніякого офіційно визнаного значення для розгляду аналогічних спорів у майбутньому.

Суддя, застосовуючи спірну норму, завжди орієнтується на попереднє вирішення цього питання вищим судом, проте він не вправі обгрунтовувати свою позицію посиланням на таке рішення. Тому рішення по “принциповим справам” мають лише “неформально-обов‘язковий” характер.

Схожою є ситуація з судовими рішеннями, якими усуваються прогалини у праві: навіть якщо схилитися до думки, що суд при застосуванні аналогії створює нову норму, про віднесення таких рішень до прецедентів не можна говорити до моменту, коли на законодавчому рівні не буде закріплено обов‘язковість цієї норми при розгляді подібних спорів у майбутньому.

Розглядаючи статус роз‘яснень Пленуму Верховного Суду України та Президії Вищого господарського суду України, автор вказує на те, що до липня 2001р., тобто дати набуття чинності змінами до законодавства про судоустрій, ці роз‘яснення, зважаючи на їх обов‘язковий характер, являли собою нормативно-правові акти, але не судові прецеденти.

Далі визначаються причини недоцільності і неможливості сприйняття ідеї судового прецеденту на даному етапі розвитку української правової системи. Разом з тим у дисертації вказано на неминуче зростання значення прецедентних проявів у правовій системі України, які згодом мають стати основною формою конкретизації положень закону.