Майкут Х.В. Цивільне право на українських землях за Литовськими статутами: історико-правове дослідження

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. „Історіографія та джерельна база дослідження” присвячено аналізові історико-правової літератури та джерел за темою дисертації.

Так, зокрема, у підрозділі 1.1. „Стан дослідження теми в історико - правовій літературі” показано, що дослідження цивільного права за Литовськими статутами у контексті інших питань правової спадщини Великого князівства Литовського розпочались на початку ХІХ ст. польськими вченими Т. Чацьким і Ю. Бандтке-Стежинським. У другій половині ХІХ ст. ця проблематика починає активно цікавити науковців, що проживали та працювали на території тогочасної Російської імперії, серед яких В. Антонович, С. Бершадський, М. Владимирський-Буданов, І. Данилович, Г. Демченко, М. Довнар-Запольський, М. Іванішев, І. Лаппо, Ф. Леонтович, М. Любавський, М. Максимейко, О. Малиновський, Ф. Тарановський, М. Ясинський та ін.

Важливим етапом розвитку історико-правового дослідження правових інститутів Великого князівства Литовського став період 20-х років ХХ ст. Саме тоді було опубліковано наукові праці видатних українських істориків права: С. Борисенка, М. Василенка, О. Доброва, Г. Попова, М. Товстоліса, І. Черкаського та ін.

У радянській історіографії дослідженням окремих аспектів цивільного права за Литовськими статутами займались В. Кульчицький, А. Пашук, А. Ткач, І. Шекера, В. Андрюліс, І. Валіконіте, С. Лазутка, Ю. Юргініс, К. Яблонскіс, В. Пашуто, В. Пічета, Й. Юхо та ін.

Сучасні дослідники також частково торкалися проблем становлення та розвитку правових інститутів у Статутах Великого князівства Литовського. В умовах незалежності України ці питання вивчали І. Бойко, О. Вівчаренко, І. Ворончук, В. Гончаренко, П. Гураль, П. Захарченко, М. Кобилецький, С. Ковальова, М. Крумаленко, В. Кульчицький, П. Музиченко, В. Поліщук, А. Рогожин, Н. Старченко, І. Терлюк, Б. Тищик, І. Усенко, А. Чайковський, А. Чехович, Н. Яковенко, О. Ярмиш та ін. Однак комплексна сучасна історико-правова праця з цивільного права Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за Литовськими статутами відсутня, проте існує як теоретична, так і практична необхідність у її створенні.

У підрозділі 1.2. „Характеристика джерельної бази дослідження” зазначено, що при дослідженні застосовувались опубліковані та неопубліковані першоджерела. З-поміж неопублікованих джерел особливого значення для роботи мали акти та документи фондів Центрального державного історичного архіву в м. Києві. Нормативно-правову базу дисертації становлять Статути Великого князівства Литовського, опубліковані вченими Одеської національної юридичної академії у 2002–2004 рр., а також інші правові пам’ятки. Значна роль у джерельній базі належить актам, опублікованим у збірниках „Акти Литовської Метрики”, „Акти Віленської археографічної комісії”, „Архів Південно-Західної Росії”, „Акти Литовсько-Руської держави” тощо.

Розділ 2. „Литовські статути – визначальне джерело права на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Історико-правові аспекти приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої” у пункті 2.1.1. „Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та його юридичне оформлення” висвітлює хронологію подій, що охоплює етапи приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського та політико-правові наслідки такого приєднання, які були неоднозначними та суперечливими.

Пункт 2.1.2. „Політико-правові засади утворення Речі Посполитої та політико-правовий статус українських земель” розкриває соціально-політичні передумови підписання акта Люблінської унії 1569 р., який проголошував об’єднання Корони Польської та Великого князівства Литовського в єдину Річ Посполиту, що мала перетворитися на цілісну державу. Згідно з Люблінською унією був здійснений перерозподіл українських земель. До Польської Корони відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, за Литвою серед етнічних українських земель збереглися Берестейщина та Пінщина.

Підрозділ 2.2. „Укладення, джерела, структура та редакції Литовських статутів” присвячений розкриттю особливостей процесу укладення та прийняття Литовських статутів, їх структури.

Найбільшим здобутком у процесі кодифікації права у Великому князівстві Литовському, а відтак Речі Посполитій, стало укладення та затвердження в XVI ст. трьох Литовських статутів.

Перший Литовський статут був укладений та набрав законної сили у 1529 р. під назвою „Старий” і був чинний до 1566 р. Литовський статут 1529 р. зазначав, що право є для всіх єдиним, що було прогресивним принципом права для середньовічної Європи.

Проект Другого Литовського статуту був затверджений 21 грудня 1565 р. і отримав назву „Волинський”, оскільки призначався для застосування на Волині. Юридичної дії цей нормативно-правовий акт набув 1 березня 1566 р. Другий Литовський статут був прийнятий спільно з додатками, тобто привілеями 1563, 1564, 1565 років.

З метою адаптації законодавства Великого князівства Литовського до поль­ського права у зв’язку з укладенням Люблінської унії було створено та затверд­жено Третій Литовський статут 1588 р., який увійшов в історію як „Новий”.

Підрозділ 2.3. „Застосування Литовських статутів на українських землях та їх особливості” наголошує на тому, що Литовські статути, прийняті у XVI ст., визначали засади регулювання правових відносин на українських землях аж до 40-х років ХІХ ст.

Застосування Литовських статутів на українських землях має важливе значення для сучасної юридичної науки. Ці нормативно-правові акти були чинними понад три століття. Попри істотні зміни, які відбулися у правовідносинах упродовж XVI–XVIII ст., Литовські статути продовжували бути ефективним джерелом права. Внаслідок цього, забезпечувалася стабільність, яка була необхідною в часи державно-правових змін, тривалих війн та інших подій, які відбувалися на українських землях. Таким чином, практика застосування Литовських статутів на українських землях довела, що високий рівень юридичної техніки є необхідною передумовою для стабільності та позитивних змін в усіх сферах суспільного життя.

У розділі 3. „Речове право за Литовськими статутами” досліджено систему речових прав, закріплених у Литовських статутах, визначено підстави набуття та припинення права феодальної власності на українських землях, а також підстави набуття і припинення права власності селян на землю.

Підрозділ 3.1. „Система речових прав” присвячено характеристиці таких речових прав як: право власності; володіння (держання, посідання); застава; емфітевзис; сервітути.

Значну увагу у Литовських статутах приділено регулюванню права власності. При цьому використано терміни „реч”, „рухомые речи”, „именье”. В нормах Статутів поняття „именье” розглядалося як нерухома річ, а власне „реч” – як рухома річ, що перебувала в товарообігу. Зокрема, у Статуті 1529 р. термін „реч” використовувався в широкому розумінні як предмет юридичних угод, до якого належали рухоме і нерухоме майно.

Особливістю цивільного права за Литовськими статутами було те, що власник маєтку чи землі мав спеціальні обов’язки, які стосувалися виключно цього маєтку чи землі. При переході права власності на таке майно до іншої особи ця особа разом з правом власності отримувала відповідні спеціальні обов’язки.

У підрозділі 3.2. „Підстави набуття та припинення права феодальної власності на українських землях” йдеться про те, що феодали як суб’єкти права власності за Литовськими статутами мали особливо широкі права володіння, користування та розпорядження майном і можливості їх реалізації порівняно з іншими групами населення на українських землях. Усі способи набуття права власності за Литовськими статутами поділялися на первинні й похідні. Проаналізовано також підстави припинення права власності.

Підрозділ 3.3. „Правове регулювання права власності селян на землю” розкриває особливості соціально-правового статусу селян, зокрема їх права на землю. Показано реалізацію селянами права власності на землю за Литовськими статутами. Виявлено, що право власності селян до Литовських статутів було достатньо широким, але дещо звузилося після прийняття Першого Литовського статуту, а Другий і Третій взагалі його не визнавали, окрім права власності на рухоме майно.

У підрозділі 3.4. „Захист права власності” розкрито юридичні механізми захисту права власності в судовому порядку. Захисту права власності служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна – три роки, для нерухомого – десять років. Терміни позовної давності не застосовувалися до витребування майна, яке перебувало під заставою чи було в тимчасовому володінні на визначений або невизначений термін. Сервітутні права (права користування чужими речами) також підлягали судовому захисту.

Розділ 4. „Зобов’язальне право за Литовськими статутами” присвячено характеристиці підстав виникнення зобов’язальних правовідносин. Основними підставами для виникнення зобов’язань за Литовськими статутами були договори та делікти. Крім того, зобов’язання могли виникати для феодально залежних людей на підставі розпорядження їхнього поміщика. Зобов’язання могли виникнути й відповідно до рішення суду.

Підрозділ 4.1. „Договірні зобов’язання” розкриває форму та порядок укладення договорів й умови припинення зобов’язань. Як правило, договори на українських землях у XVI–XVII ст. укладалися в усній формі в присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів, які сформувалися під впливом звичаєвого права і здійснювалися на підтвердження і закріплення договору.

Литовські статути передбачали низку випадків, коли для договору була обов’язковою письмова форма, наприклад, для договору позики на суму понад десять кіп грошей. Обов’язковість письмової форми Литовські статути вимагали щодо угод про відчуження землі.

У дисертації проаналізовано найбільш поширені договори на українських землях досліджуваного періоду, як-от: купівлі-продажу, дарування тощо.

У підрозділі 4.2. „Цивільно-правові делікти” зазначено, що попри регулятивну зобов’язання виконують й охоронну функцію. Такі охоронні цивільно-правові зобов’язання виникають із неправомірних дій – деліктів. Хоча такі зобов’язання виникають з неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату – відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту. Деліктні зобов’язання за Литовськими статутами могли спричинити для правопорушника важкі юридичні наслідки або навіть стати підставою для втрати особистої свободи.

У підрозділі 4.3. „Забезпечення зобов’язань” наголошено на тому, що Литовські статути приділяли значну увагу способам забезпечення виконання зобов’язань. Найпоширенішим видом забезпечення зобов’язань на українських землях під час чинності Литовських статутів була застава. Водночас застава не лише надавала цивільно-правовим відносинам більшої надійності, а й була основою розвитку феодальних економічних відносин Великого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої. Крім застави, застосовувались порука, присяга тощо.

Розділ 5. „Сімейне право за Литовськими статутами” присвячено правовим аспектам регулювання майнових й особистих немайнових відносин, що виникали зі шлюбу, кровної спорідненості, опіки, усиновлення та прийняття на виховання інших осіб до сім’ї.

У підрозділі 5.1. „Порядок укладення та розірвання шлюбу” зазначається, що центральним елементом сімейного права за Литовськими статутами був правовий інститут шлюбу. Укладення шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Литовські статути передбачали можливість укладення шлюбного договору. У ньому визначався посаг нареченої, який давали батьки, а також віно, що забезпечував їй майбутній чоловік. Зазвичай розмір віна повинен був удвічі перевищувати розмір посагу.

Розірвання шлюбу в юридичній термінології Литовських статутів позначалось терміном „протестація”. Окрім припинення шлюбу, юридична процедура мала на меті забезпечення матеріальних умов та захист прав дітей подружжя.

Підрозділ 5.2. „Права та обов’язки учасників сімейних правовідносин”. Особисті відносини подружжя формувалися залежно від їх характеру, походження та майнового становища. Визнання в Литовських статутах права жінки на окреме майно (віно чи посаг), а також рівноправність учасників подружнього життя щодо питань виховання дітей надавали жінці та чоловікові майже рівний правовий статус, що відповідає сучасним уявленням про гендерну рівність. Обсяг сімейних прав чоловіка найбільше виявлявся при виконанні державних чи суспільних обов’язків.

Дотримання дітьми поваги до батьків ґрунтувалося не лише на звичаях і моралі, а й на законодавстві.

Діти, відповідно до норм Литовських статутів були зобов’язані підкорятися волі батьків, які могли видати дочку заміж або одружити сина, не питаючи їхньої згоди; мали право віддавати дітей для відробітку боргу, а також мали необмежене право покарати дітей за непослух.

У підрозділі 5.3. „Правове регулювання інституту опіки на українських землях” зазначено, що відповідно до Литовських статутів опіка призначалася над неповнолітніми та їхнім майном, проте головна увага приділялася майну. Опіка призначалась над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами – до 13 років (за статутом 1566 р. – до 15 років). Опікунами, згідно з законом, вважалися батько чи мати неповнолітнього, а також найближчі родичі. Сторонні особи могли призначатись опікунами лише за заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав той, кого опікували, оскільки він повинен був нести всі повинності і володіти не меншою дієздатністю, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. У Статутах передбачено норми, які стояли на захисті інтересів осіб, що перебували під опікою. Так, справи з позовів до неповнолітніх про відчуження майна призупинялися до досягнення ними повноліття. Така детальна регламентація інституту опіки у Литовських статутах свідчила про підвищений інтерес держави до захисту права власності.

Спадково-правовим відносинам, що регулювались на українських землях правовими нормами Литовських статутів, присвячено розділ 6. „Спадкове право за Литовськими статутами”.

Підрозділ 6.1. „Спадкування за законом”. За загальним правилом спадкоємцями майна своїх батьків ставали діти. Гуманістичні ідеї звичаєвого права, а також вплив ідей Ренесансу проявилися в тому, що укладачі Литовських статутів записали прогресивну норму, згідно з якою діти від першої, другої, третьої, четвертої та інших дружин, скільки б їх не було, отримували рівні права на долю батьківського майна.

До спадкоємців за законом за відсутності дітей належали брати, сестри, батьки та інші кровні родичі.

Литовські статути розрізняли спадкування за законом батьківського майна та материнського. Так, батьківське майно передавалося за спадком лише синам. Що стосується материнського майна, нерухомого і рухомого, то воно розподілялося порівну між синами і дочками. За відсутності синів і дочок, інших родичів спадкове майно переходило до близьких за батьківською лінією. Материнське майно переходило до спадкоємців, які були близькими за материнською лінією.

У підрозділі 6.2. „Спадкування за заповітом” визначено, що Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Вільно заповідати можна було рухоме майно, а також куплену нерухомість, яка не входила до родового маєтку. Статути передбачали, що обов’язковою умовою при укладенні заповіту вважалася присутність священика або свідків, які заслуговували на довіру.

Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинна була перейти у власність дітей або інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповідання майна Великому князеві Литовському.

Литовські статути дозволяли простим людям (вільним і невільним) залишати після себе заповіт лише на третю частину свого майна. Інші дві третини переходили за будь-яких умов у спадок їхнім дітям (обов’язкова частка). Майно, яке залишалося після смерті бездітних людей вважалося вимороченим. Воно переходило частинами у власність феодалу (якщо померлий був кріпаком) або громаді (якщо померлий був вільною людиною).