Мазур М.В. Акти органів судової влади як джерело конституційного права України

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, наукову новизну, об’єкт, предмет та методи досліджен­ня, сформульовано положення, які визначають новизну роботи, розкрито практичне значення отриманих результатів, означено їх апробацію та публікації, а також структуру дисертації.

Розділ перший "Загальна характеристика джерел конституційного права" складається з трьох підрозділів і висновку до розділу.

У підрозділі 1.1. "Загальнотеоретичні проблеми дослідження поняття "джерело права" аналізуються погляди вітчизняних і закор­донних правознавців на питання щодо визначення поняття "джерело права". Дисертант дійшов висновку, що в юридичній літературі сутність цього поняття визначається переважно з позицій загальнофілософського та юридичного підходів. У межах першого підходу під джерелом права розуміються фактори об’єктивного й суб’єктивного характеру, що безпосередньо чи опосередковано впливають на його формування та зміст. Інший підхід передбачає дослідження способів буття позитивного права, що виступають інструментом пізнання зміс­ту чинних правових приписів. У такому сенсі під джерелами права слід розуміти виражені, як правило, в певних установлених або визнаних державою формах принципи і норми права, а також інші нор­мативні правові приписи і положення, що характеризуються певним ступенем визначеності, дають можливість суб’єктам права дізнатися про зміст чинного права та за допомогою яких регулюються й охороняються суспільні відносини (формально-юридичні джерела права).

Доводиться, що зміст понять "формально-юридичне джерело права" та "зовнішня форма права" є схожим, але не тотожним і при виборі між цими термінами перевагу слід віддавати першому (якщо тільки мова не йде про конкретні проблеми правотворчості, наприк­лад, про вдосконалення форми деяких нормативно-правових актів), оскільки воно краще розкриває сутність права як соціального регулятора. По-перше, це пояснюється тим, що надання нормам права певної зовнішньої форми не є кінцевим проявом їх буття, а навпаки з цього моменту, якщо говорити образно, починається їх "життя". Нор­ми права, виражені ззовні у певній офіційній формі стають джерелом, з якого суб’єкти права дізнаються про зміст чинного права. По-друге, категорія "форма", як категорія філософська, завжди протиставляється змісту, оскільки кожне явище можна охарактеризувати з позицій змісту й форми. З огляду на це, поняття "джерело права" є дещо ширшим за обсягом ніж "форма права", адже об’єднує в собі і формальні, і змістовні ознаки, що дозволяє йому повніше відображувати сутність явища, яке ним позначається.

З’ясовуючи сутність джерел права дисертант дійшов висновку, що вони: а) завжди містять чинні правові принципи, норми чи інші нормативні правові приписи; б) як правило, мають наперед визначену державою або визнану нею офіційну форму (наприклад, форму певного правового акта); в) характеризуються єдністю формальних і змістовних ознак; г) характеризуються певним ступенем визначе­ності; д) є джерелом інформації про зміст чинного права; е) ви­сту­пають самостійно чи в поєднанні з іншими джерелами права регулято­рами суспільних відносин, створюючи юридичні підстави для реалі­зації права, у тому числі для вирішення конкретних юридичних справ в процесі правозастосування.

У підрозділі 1.2. "Джерела конституційного права України: поняття й види" з’ясовуються фактори, що визначають особливі риси, притаманні лише джерелам конституційного права. Обґрунтовується теза, що ці риси обумовлюються місцем і роллю конституційного права в системі права України, специфікою предмета правового регулювання цієї галузі права та об’єктів конституційних правовідносин.

Своєрідність предмета правового регулювання конституційного права, яка полягає в тому, що конституційно-правові норми здійснюють регулятивний вплив на всі сфери суспільного життя (політичну, економічну, соціальну, духовну тощо), зумовлює особливу природу джерел конституційного права України, які можуть одночас­но розглядатися і як джерела інших галузей права.

Дисертант, проаналізувавши існуючі позиції правознавців щодо класифікації джерел конституційного права, обґрунтовує теоретичну й практичну необхідність розрізняти первинні й вторинні джерела конституційного права в залежності від їх значення в системі чинного права та можливостей регулятивного впливу на суспільні відносини.

У підрозділі 1.3 "Акти органів судової влади в системі джерел конституційного права: порівняльно-правовий аспект" досліджується значення судового прецеденту в системі джерел права англосаксонської та романо-германської правових сімей.

У дисертації визначено основні положення англійської доктрини судового прецеденту (дія принципу stare decisis; правила розрізнення ratio decidendi та obiter dictum; правила застосування судових прецедентів судами різного рівня), а також питання її еволюції на сучасному етапі. З’ясовано, що англійська доктрина судового прецеденту не є універсальною для всієї англосаксонської правової сім’ї. Правова природа судових прецедентів у системі джерел конституційного права різних держав, які належать до названої правової сім’ї, є неоднаковою. Разом із тим, загальною для країн англосаксонської правової сім’ї є тенденція до поступового зменшення на сучасному етапі значення креативних прецедентів (що створюють нові конституційно-правові норми) в системі джерел конституційного права й, навпаки, до зростання значення нормативно-правових актів і деклараторних прецедентів, які тлумачать і деталізують їх положення. Це дозволяє вдало поєднати переваги регулювання суспільних відносин за допомогою законів і прецедентів.

На відміну від цього, у романо-германській правовій сім’ї судовий прецедент не став загальновизнаним джерелом права, хоча завжди відігравав певну роль у системі джерел права. У ХХ столітті значення окремих судових актів в системі джерел континентального права значно зросло внаслідок створення органів конституційної юрисдикції та міжнародних судових органів (зокрема, Суду Європейських Спів­товариств, ЄСПЛ).

Аналогічним є становище актів органів судової влади в системі джерел права на українських землях, де судова практика завжди мала відоме значення. Активне обговорення правотворчого значення судових актів почалося в другій половині ХІХ століття й продовжується до сьогодні. Однак про суттєвий вплив актів органів судової влади на розвиток вітчизняного конституційного права стало можливим говорити лише після проголошення незалежності України.

Другий розділ "Акти судових органів України як джерело конституційного права" складається з двох підрозділів і висновку до розділу.

У підрозділі 2.1. "Поняття, види та юридична природа актів Конституційного Суду України" з урахуванням місця КСУ в системі органів державної влади досліджуються специфічні правові властивості його актів, що характеризують їх як джерела конституційного права України.

Дисертант доопрацював існуючі підходи до класифікації актів КСУ та запропонував виділяти наступні їх види: 1) акти, прийняті за результатами розгляду судових справ (підсумкові акти); 2) про­це­дур­ні (процесуальні) акти; 3) внутрішньоорганізаційні акти (нормативні та індивідуальні); 4) оперативні акти (акти про затвердження, зміну або скасування внутрішньоорганізаційних актів, акти про внесення редак­ційних змін до підсумкових актів тощо).

Характерною особливістю підсумкових актів КСУ є наявність правових позицій – прецедентних норм права, які містять правові приписи щодо правильного розуміння змісту конституційних і законодавчих норм, а також правові принципи та інші положення, сформульовані КСУ на підставі тлумачення Конституції та законів Украї­ни й покладені в основу вирішення того чи іншого питання в межах конституційного провадження.

Рішення КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є обов’язковими для виконання на всій території України, а їх дія розрахована на неперсоніфікованого адресата і поширюється на невизначену кількість випадків. Правові позиції КСУ містяться як у мотивувальній, так і в резолютивній частинах рішення. Відповідно, обов’язковими є обидві названі частини рішення. За своєю юридичною силою рішення КСУ щодо офіційного тлумачення розташовуються одразу за актами, що роз’яснюються, в такій послідовності: тлумачення положень Конституції – за Конституцією, тлумачення законів – слідом за законами.

В актах конституційного контролю також містяться правові позиції, але структурно вони розташовуються лише в мотивувальній частині, що, однак, не позбавляє їх ознак нормативності: як засвідчує практика КСУ, наявність казуального тлумачення тієї чи іншої норми Конституції чи закону України анулює практичну необхідність в наданні абстрактного тлумачення цієї ж норми. Нормативна природа цих рішень визначається також і тим, що в їх резолютивній частині розміщуються приписи, які скасовують неконституційні нормативно-правові акти чи їх частини. За юридичною силою рішення КСУ щодо конституційності законів та інших правових актів займають місце одразу після Конституції України.

На підставі викладеного, дисертант указує на правотворчу природу підсумкових актів КСУ, що дозволяє називати їх джерелами конституційного права України. За своїми видовими ознаками вони відносяться до судових прецедентів, хоча й мають певну специфіку, обумовлену особливостями конституційного судочинства.

Характеризуючи дію підсумкових актів КСУ, дисертант доходить висновку, що чинна редакція Закону України "Про Конституційний Суд України" неадекватно відображає дію в часі рішень КСУ як актів, що мають нормативний характер. На підставі цього запропоновано внести до названого закону зміни, якими передбачити: 1) загальну заборону зворотної дії рішень і висновків КСУ, у тому числі рішень щодо офіційного тлумачення, крім випадків, коли це має наслідком скасування чи пом’якшення відповідальності особи; 2) повноваження КСУ надавати своїм рішенням зворотну дію у випадках, коли інтереси захисту прав людини виправдовують порушення принципу правової певності, головною вимогою якого є стабільність правових відносин. Відповідні зміни необхідно також внес­ти до процесуального законодавства України в частині, що стосується підстав для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами.

Рішення КСУ мають постійну дію, тобто вони не втрачають чинність через скасування правового акта, визнаного повністю або частково неконституційним, чи з прийняттям замість нього нового акта, що обумовлено нормативним характером правових позицій, які містяться в мотивувальній частині рішення. Враховуючи це, доцільно на законодавчому рівні запровадити механізм перегляду правових позицій і рішень КСУ, який забезпечить ефективні можливості для еволюції його практики відповідно до розвитку суспільних відносин, правової науки та стандартів у галузі прав людини, а також для виправлення помилкових рішень КСУ.

Окрім підсумкових актів органу конституційної юрисдикції, прецедентний характер мають також деякі його ухали про відмову у відкритті конституційного провадження. Дисертант вважає доцільним поширення практики прийняття КСУ "відмовних" ухвал з позитивним змістом, які містять, з одного боку, формальну відмову у відкритті конституційного провадження, а з іншого – вказівку на необхідність застосовувати в даному випадку правову позицію КСУ, сформульовану в раніше розглянутій справі. Значення джерел конс­титуційного права України мають і деякі відмовні ухвали з негативним змістом, зокрема, ті ухвали, в яких містяться правові позиції КСУ щодо правил підвідомчості та допустимості справ, що розглядаються.

Джерелами конституційного права України є деякі внутрішньоорганізаційні акти КСУ (Регламент КСУ, Положення про Секретаріат КСУ, Положення про постійні комісії КСУ тощо), які є підзаконними відомчими нормативно-правовими актами, а також оперативні ак­ти нормативно-допоміжного значення (рішення КСУ, які затверджу­ють нормативні внутрішньоорганізаційні актів, скасовують їх чи вно­сять до них зміни).

Підрозділ 2.2. "Акти судів загальної юрисдикції в системі джерел конституційного права України" присвячено дослідженню можливостей впливу практики судів загальної юрисдикції на формування конституційного права України. При цьому наголошується, що поняття "судова практика" в широкому сенсі включає: а) будь-яку діяльність судових органів щодо розгляду та вирішення конкретних справ; б) соціально-правовий досвід, накопичений у результаті цієї ді­яльності. Отже, використовувати в науковому обігу вислів на кшталт "судова практика – джерело права" можна лише суто умовно, ма­ючи на увазі "судову практику" у вузькому значенні, тобто не весь, а тільки певний соціально-правовий досвід, накопичений у результаті діяльності судів. Обґрунтовано недоцільність вживання в науковому обігу термінів "правоположення", "прецедент тлумачення", "конкретизація права" в якості понять, що позначають самостійні правові явища чи окремі види юридичної діяльності.

Дослідження положень чинного законодавства України дозволило прийти до висновку, що воно містить норми, які непрямо вказують на те, що окремі акти ВСУ можуть набувати прецедентного значення, стаючи зразками для вирішення аналогічних справ у майбутньому.

На основі аналізу досвіду діяльності судів загальної юрисдикції в останні роки, а також особливостей правової природи їх актів, зроб­лено висновок, що статус джерела конституційного права можуть набувати, як правило, тільки акти ВСУ, ВАСУ та ВГСУ (постанови пленумів цих судів, рішення в конкретних справах), які містять правові позиції, що стосуються предмета правового регулювання конс­титуційного права (справи щодо виборів і референдуму, захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, визначення компетенції вищих органів державної влади тощо). Як виняток можна розглядати випадки, коли внаслідок широкого й одноманітного застосування певної правової позиції судами всіх рівнів формується "усталена судова практика" з того чи іншого питання.

У дисертації детально аргументується теза, що прийняті в конкретних справах рішення вищих судових органів України, які містять правові позиції, сформульовані в результаті тлумачення правових норм, подолання колізії юридичних норм і заповнення прогалин в праві, можуть мати лише силу переконливого прецеденту, але попри це в деяких випадках відіграють визначальну роль у розвитку окремих конституційно-правових інститутів (наприклад, виборчого права).

Ґрунтуючись на аналізі правової природи роз’яснень Пленуму ВСУ, що видаються у формі постанов, дисертант зазначає, що їх не можна розглядати як виключно інтерпретаційні акти, оскільки в них узагальнюється не тільки практика тлумачення норм права, але й практика заповнення прогалин і подолання колізій у законодавстві. Вони мають усі формальні ознаки нормативно-правового акту, а їх загальнообов’язковість забезпечується інститутом перегляду су­до­вих рішень. Враховуючи велике значення, яке мають роз’яснення Пле­нуму ВСУ, а так само й пленумів вищих спеціалізованих судів, за­пропоновано чітко визначити їх нормативну природу на за­ко­но­дав­чому рівні.

Джерелами конституційного права можуть також бути рішення судів загальної юрисдикції, у тому числі судів першої інстанції, що набрали чинність і містять правові приписи, якими скасовуються незаконні (неконституційні) нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Крім того, до джерел конституційного права України необхідно віднести регламент ВСУ, а також акти ВСУ, якими затверджується, скасовується регламент або вносяться до нього зміни.

Третій розділ "Прецеденти Європейського суду з прав люди­ни як джерело конституційного права України" починається з під­розділу 3.1. "Теоретичні проблеми прецедентного права Європейського суду з прав людини", в якому підкреслюється, що ЄСПЛ послідовно дотримується принципів прецедентного права, постійно по­силаючись на свої попередні рішення, прецеденти Європейської комісії з прав людини або "усталене прецедентне право".

В основі доктрини прецедентного права ЄСПЛ знаходиться прин­цип, відповідно до якого ЄСПЛ дотримується попередніх прецедентів послідовно, але не завжди: він не вважає їх абсолютно обо­в’яз­ко­вими та може відмовитись від застосування прецедентів шляхом їх ану­лювання або відокремлення від них. При анулюванні прецеденту ЄСПЛ з метою підвищення стандартів у галузі прав людини змінює свій підхід до певного питання під час розгляду нової справи, що має наслідком не скасування старого рішення, а лише припинення його нормативної дії. При відокремленні від прецеденту ЄСПЛ не змінює та не скасовує існуючого прецеденту, але через істотну відмінність фактів постановляє рішення, що відрізняється від нього.

Особливістю прецедентного права ЄСПЛ, що відрізняє його від англійських судових прецедентів і наближає до практики конституційних судів країн континентальної Європи, є те, що ЄСПЛ надає великого значення й нерідко посилається не лише на ratio decidendi попередніх рішень, але й на викладені в них загальні правові принципи, які в англійській доктрині прецеденту вважалися б попутно сказаним (obiter dictum). В узагальненому виді прецедентні норми права, сформульовані в прецедентах ЄСПЛ, пропонується називати "правовими позиціями".

У підрозділі 3.2. "Рішення Європейського суду з прав людини в сис­темі джерел конституційного права України" дисертант зазначає, що чинне законодавство прямо визнає практику ЄСПЛ джерелом права України, а враховуючи те, що питання забезпечення прав і свобод людини входять до предмету регулювання конституційного права, то її слід розглядати, перш за все, як джерело саме цієї галузі права.

Прецеденти ЄСПЛ мають похідний від Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод характер, хоча й істотно розширюють і доповнюють її нормативний зміст. Зважаючи на це, в системі джерел вітчизняного конституційного права прецеденти ЄСПЛ за юридичною силою логічно розмістити одразу після міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

При визначенні меж впливу прецедентів ЄСПЛ на практику КСУ потрібно виходити з особливої правової природи останнього як єдиного органу конституційної юрисдикції, тому вони мають для КСУ не обов’язковий, а переконливий характер. Крім того, на прикладі аналізу декількох справ, вирішених ЄСПЛ і КСУ, доводиться, що останній, розглядаючи виключно питання права, не завжди може зробити загальний висновок щодо неконституційності певного закону, покладаючи в основу своєї аргументації прецедент ЄСПЛ, який бере до уваги факти конкретної справи.

Для судів загальної юрисдикції прецеденти ЄСПЛ мають обо­в’яз­ковий характер, але вітчизняний суд може відмовитися від їхнього застосування у випадку, якщо: 1) національне законодавство встанов­лює вищі стандарти прав і свобод людини, ніж відповідний прецедент ЄСПЛ; 2) є потреба відокремитися від прецеденту ЄСПЛ через розумну відмінність у фактах справ.

На даний момент вітчизняні суди все частіше звертаються до прецедентів ЄСПЛ, але й до сьогодні це є скоріше поодинокі випадки, ніж загальна практика. Дисертант наполягає на доцільності широкого впровадження стандартів ЄСПЛ у практику судів загальної юрисдикції та, де це можливо, у практику КСУ, що обумовлено потребами захисту конституційних прав і свобод людини та необхідністю сумлінного виконання Україною зобов’язань, що витікають із норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.