Наулік Н.С. Інститут омбудсмана в Україні та Республіці Польща: порівняльне дослідження

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання дослідження, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ „Теоретико-методологічні основи порівняльного дослідження інституту омбудсмана в Україні та Республіці Польща” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття інституту омбудсмана в сучасному світі (за допомогою методів порівняльного аналізу); аналізу проблем становлення інститутів Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща; досліджено місце і роль омбудсмана в системі правозахисних органів України і Республіки Польща.

У підрозділі 1.1. „Інститут омбудсмана в сучасному світі: порівняльний аналіз” проаналізовано етимологію слова „омбудсман”, визначено поняття інституту омбудсмана, за допомогою методів компаративного аналізу, охарактеризовано процес запровадження та досліджено основні моделі омбудсмана в зарубіжних країнах, проведено їх класифікацію.

Доводиться, що омбудсман є самостійним органом державної влади, який за своєю правовою природою входить до системи контрольно-наглядових органів влади держави, статус якого встановлюється конституцією та законом і який очолює незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка підзвітна парламентові, отримує скарги від потерпілих осіб на органи державної влади та місцевого самоврядування, службовців або діє на власний розсуд та уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти звіти й доповіді щодо стану дотримання прав людини. Теорія та практика свідчить, що інститут омбудсмана − це інститут громадянського суспільства і держави, неформальний, персоніфікований, деполітизований, не наділений адміністративно-владними повноваженнями, який розглядає скарги, вносить подання (пропозиції), рекомендації, виражає думку стосовно посадових осіб і державних органів; це елемент певної соціальної структури – конституційно-правового механізму захисту прав людини і громадянина − певна установа – орган державної влади, утворений для досягнення певної мети – захисту прав людини, та виконання певних завдань і функцій, які спрямовані на забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів окремих індивідів, соціальних груп, верств або суспільства в цілому. Тобто категорія “інститут” в органічному поєднанні з поняттям “омбудсман” по суті носить інструментальний та атрибутивний характер, вказує на його інституціональні характеристики, місце цього суб’єкта у системі аналогічних структур, дозволяє звернути увагу на його неодмінні атрибути: цілі, завдання, функції тощо.

За допомогою методів компаративного аналізу зроблено висновок, що омбудсмани успішно функціонують у багатьох країнах світу із різними правовими системами, але відповідно до особливостей кожної запроваджується та чи інша модель даного інституту: “сильна”, “слабка”, “змішана” або скандинавська (класична), континентально-європейська і англо-американська модель. Відповідно до вироблених наукою критеріїв (способів призначення, порядку прийняття скарг, території дії, механізму провадження, структури тощо), омбудсманів, які на сьогодні функціонують у світі, прийнято класифікувати на декілька видів. Так, за способом призначення виділяють парламентських та виконавчих омбудсманів; за порядком прийняття скарг від громадян: омбудсман, який безпосередньо приймає скарги від громадян; омбудсман, який працює за допомогою „парламентського фільтру”, тобто скарги поступають до омбудсмана через парламентаріїв; за територією, на яку поширюється компетенція омбудсмана: федеративний омбудсман; омбудсман унітарної держави; регіональний омбудсман; місцевий (муніципальний) омбудсман; за механізмом провадження: агресивні та реактивні; залежно від структури цього інституту: колегіальний омбудсман; одноособовий омбудсман; за сферою компетенції: омбудсмани, які наділені імперативними повноваженнями; омбудсмани, які не наділені імперативними повноваженнями; омбудсмани із широкою сферою компетенції; омбудсмани із вузькою сферою компетенції (контролюють лише адміністративні органи). Відповідно до зазначених вище критеріїв, омбудсманів України та Республіки Польща можна охарактеризувати, як парламентських омбудсманів, які безпосередньо приймають скарги, є омбудсманами унітарних держав, одноособовими омбудсманами, Уповноважений не наділений імперативними повноваженнями, а Речник має такі повноваження.

У підрозділі 1.2. „Становлення інститутів Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща” досліджено процес впровадження інституту омбудсмана в Україні і Республіці Польща.

Аналіз суспільно-політичних процесів правозахисної діяльності та її законодавчого забезпечення у Республіці Польща та Україні у 80-х – 90-х роках XX ст. вказують, що конституційне закріплення інституту омбудсмана в Україні, певною мірою, було “послідовнішим”, ніж у Польщі. Адже в нашій державі спочатку норми про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини було закріплено у Конституції України, а через рік був прийнятий Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. У Польщі ж, навпаки, у 1987 р. був прийнятий Закон „Про Речника Громадянських Прав”, а у 1989 р. включено до Конституції Республіки Польща норму про Речника.

Водночас польські законодавці під час розробки проекту Конституції та її прийняття у 1997 р. детальніше підійшли до врегулювання статусних характеристик омбудсмана, ніж їх українські колеги. Адже елементи статусу Речника Громадянських Прав закріплені не в одній статті, як Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а п’ятьох, які виділені в окремій частині Розділу IX „Органи державного контролю і правозахисні органи”. У відповідній статті Конституції України, по суті, акцентується увага лише на одній стороні діяльності цього суб’єкта, як органу, що здійснює „...парламентський контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина”, а також його приналежності до системи парламентських структур. Конституційна регламентація статусу Речника Громадянських Прав Республіки Польща не лише характеризується своєю деталізацією та змістовністю, що свідчить про важливість інституту омбудсмана в польській системі захисту прав людини, а, насамперед, свідчить про неприналежність Речника до числа парламентських структур та організаційних форм діяльності парламенту.

На думку автора, такі різні процеси запровадження інституту омбудсмана в Україні і Польщі були тому, що процес лобіювання цього інституту в цих країнах був надто різним. У Польщі цей процес був активним, послідовним та здійснювався впливовою політичною структурою – ПРНВ. В Україні цей інститут лобіювали окремі народні депутати, які згодом об’єдналися із юристами-практиками, науковцями та заручились міжнародною підтримкою.

У підрозділі 1.3. „Омбудсман в системі правозахисних органів України та Республіки Польща” проаналізовано місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав серед правозахисних органів, які класифікують на: суспільні (громадські об’єднання, адвокатура, нотаріат, ЗМІ, органи захисту прав споживачів); державні судові і адміністративні (суд, адміністративні правозахисні інститути, правоохоронні органи); представницькі (парламент, омбудсман); міжнародні (міжнародні міжурядові гуманітарні органи і конвенції, міжнародні неурядові органи); регіональні (Рада Європи, Організація американських держав (ОАД), Міжамериканська комісія з прав людини, Африканська комісія з прав людини і народів, Ліга арабських держав (ЛАД) та інші).

В Україні існує чітко визначена система органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права й свободи людини й громадянина. Це Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Відповідними правозахисними органами у Республіці Польща є: Президент, Сейм і Сенат, Рада Міністрів, органи місцевого самоврядування, Конституційний Трибунал, суди різних рівнів, адвокатура, громадські об’єднання, Речник Громадянських Прав, Речник Прав Дитини, прокуратура.

Серед низки вищевказаних інститутів особливої уваги заслуговує інститут омбудсмана, який давно став невід’ємною частиною механізму захисту порушених прав людини в демократичних державах.

Основними напрямками діяльності інституту омбудсмана є: вивчення фактів порушень прав і свобод людини та громадянина, що були вчинені органами публічної влади, установами, організаціями; сприяння законодавчому і представницькому органу в реалізації парламентського контролю щодо дій органів влади; участь у законодавчому процесі держави.

Сфера компетенції українського та польського омбудсманів є досить широкою. До числа адресатів подань Уповноваженого і Речника Громадянських Прав належать практично всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та їх посадові і службові особи. До юрисдикції омбудсманів належить і контроль за діяльністю суддів, який стосується не суті рішення суду, а порушення термінів розгляду справи судом, недотримання процесуальних норм тощо.

Широке коло повноважень омбудсмана в Україні свідчить про реальне бажання держави надати можливість людині захистити своє порушене право. Уповноважений наділений правом: невідкладного прийому вищими посадовими особами, серед яких Президент, Прем'єр-Міністр, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор та інші; правом безперешкодного відвідування органів державної влади, місцевого самоврядування тощо та ознайомлення із документами, в тому числі таємними, в органах державної влади, місцевого самоврядування, органах прокуратури і суді; правом відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, місця попереднього ув'язнення, установи відбування покарання; правом бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій; правом звернення до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина; правом перевірки стану дотримання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами тощо.

Для визначення правової позиції омбудсмана серед інших державних органів необхідно врахувати основну фундаментальну засаду його діяльності - незалежність, яку слід розглядати у функціональному і організаційному аспектах. У функціональному аспекті незалежність омбудсмана полягає в тому, що у своїй діяльності він керується лише законом і приймає рішення щодо вчинення певних дій самостійно, в межах своєї компетенції. Організаційний аспект незалежності омбудсмана відображається в його непідпорядкованості іншим державним органам, за винятком підзвітності і відповідальності перед парламентом.

Другий розділ „Порівняльна характеристика конституційно-правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща” містить чотири підрозділи та присвячується дослідженню конституційно-правових принципів діяльності та основних функцій омбудсманів України та Республіки Польща; проаналізовано організацію та діяльність служби омбудсмана в Україні та Республіці Польща; запропоновано основні напрями розвитку інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини .

У підрозділі 2.1. „Конституційно-правові принципи діяльності омбудсманів в Україні та Республіці Польща” досліджено конституційно-правові принципи діяльності омбудсманів в Україні і Республіці Польща.

Принципи є синтезуючими засадами, об’єднувальними зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування певних інститутів, у тому числі й інституту омбудсмана, хоча, на думку деяких українських науковців, принципи не виступають головними елементами його конституційно-правового статусу. Їх тісно пов’язують з гарантіями діяльності, правами і обов’язками.

Законодавством України і Польщі передбачено найбільш важливі принципи роботи інституту омбудсмана в цих країнах, які виражають його сутність, підкреслюють його особливу природу та роль у забезпеченні прав людини. Порівняльний аналіз на мікрорівні свідчить, що український і польський омбудсмани у своїй діяльності керуються принципом виборності, незалежності, самостійності, недоторканості, деполітизованості та несумісності посад, доступності, рівності, обов’язковості співпраці, гуманізму, законності, справедливості, об’єктивності (неупередженості), демократизму, відкритості (гласності), професіоналізму та принципом недоторканності приватного життя і конфіденційності відомостей стосовно осіб по справі, які закріплені в Конституції, законодавстві або випливають із повноважень українського і польського омбудсманів.

У підрозділі 2.2. „Функціональне порівняння інститутів Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща” проаналізовано функції, які у своїй сукупності демонструють специфіку інституту омбудсмана та детермінують його місце у національному механізмі захисту прав людини і громадянина. Такі функції класифікують за двома критеріями: 1) способи і засоби його діяльності – більш-менш однорідні, близькі види діяльності омбудсмана; 2) особливості об’єкта (сфери) впливу, специфіка суспільних відносин, на які омбудсман впливає в процесі своєї діяльності.

За способами та засобами діяльності функції є: контрольно-наглядова; правозахисна; функція дослідження всіх обставин справи щодо порушення прав людини; функція співпраці з органами влади, установами, організаціями; право відновна; арбітражна (третейська); функція попередження порушень прав людини; консультативна; інформаційна; аналітична; функція ініціювання реформ у галузі забезпечення прав людини (реформаторська функція); організаційно-управлінська функція. За особливостями об’єкта (сфери) впливу, специфіки суспільних відносин, на які омбудсман впливає у процесі своєї діяльності (об’єктні функції): політична; громадсько-правова; соціально-економічна; культурно-виховна; економічна; зовнішня. На нашу думку, характеристика здійснення омбудсманами України і Польщі своїх функцій за способами та засобами діяльності дасть досить повну картину їх діяльності, місця і ролі серед органів державної влади.

Але, слід зауважити, що ряд із вищезазначених функцій є активними (дієвими), наприклад, правозахисна, контрольно-наглядова, правовідновна, консультативна, аналітична, арбітражна функції. Мало дієвими (формальними) функціями українського омбудсмана можна назвати функцію співпраці з органами державної влади, установами, підприємствами, організаціями, функцію попередження порушень прав людини, функцію ініціювання реформ в галузі забезпечення прав людини.

У підрозділі 2.3. „Організація та діяльність служби омбудсмана в Україні та Республіці Польща” визначено поняття служби омбудсмана у широкому та вузькому розумінні, проаналізовано структуру, місце та роль Секретаріату Уповноваженого та Бюро Речника Громадянських Прав у діяльності омбудсманів України і Республіки Польща.

Служба омбудсмана у вузькому розумінні – це підінститут інституту омбудсмана, який має свою структуру, створюється з метою забезпечення виконання омбудсманом покладених на нього завдань та функцій. Служба омбудсмана у широкому розумінні – це допоміжний орган омбудсмана, який складається із певних структурних підрозділів (департаментів), відділів (груп), посадових та службових осіб, наділений повноваженнями щодо розгляду звернень осіб про порушення прав і свобод людини та розробки пропозицій щодо вирішення конкретної справи, аналізу інформації про порушення прав і свобод людини та розробки пропозицій відповідним органам щодо їх усунення, здійснення діяльності спрямованої на співпрацю омбудсманом із міжнародними урядовими та громадськими правозахисними організаціями, надання консультативної допомоги особам, інформування населення про роботу інституту омбудсмана.

Досвід правозахисної діяльності вказує, що допоміжні структури вкрай необхідні для ефективної роботи омбудсмана в державі, адже основними завданнями їх як в Україні, так і в Польщі є юридичне, інформаційне, аналітичне, консультативне, організаційно-технічне та інше забезпечення діяльності омбудсмана, створення йому оптимальних умов для правозахисної діяльності.

У підрозділі 2.4. „Основні напрями розвитку інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” запропоновано основні напрямки розвитку інституту омбудсмана в Україні.

Формування сучасного конституційно-правового механізму захисту прав людини та, зокрема, становлення такого його структурного елементу як інститут омбудсмана, виявилося одним із найбільш складних та суперечливих завдань становлення сучасної державності України. Сьогодні очевидно, що даний інститут потребує удосконалення механізмів реалізації своїх функцій і повноважень, тому в дисертаційному дослідженні запропоновано ряд пропозицій удосконалення інституту омбудсмана в Україні, зокрема:

інститут омбудсмана в Україні, варто було б, виключити із системи парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина;

для підняття авторитету, насамперед, серед суб’єктів звернення до омбудсмана, доцільним було б зі ст. 101 Конституції України та із ст. 1 Закону України виключити слово „парламентський”, тобто викласти у такій редакції: „Контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України”. Як бачимо, відповідно і назва даного інституту змінена на – Уповноважений з прав людини”; слово „доповідь” сприймається як „звіт”, тому словосполучення „щорічна доповідь” доцільно замінити словосполученням „інформація або інформування парламенту про стан дотримання прав і свобод людини в Україні”;

розширити коло суб’єктів, які мають право звернутися до Уповноваженого за захистом порушених прав. А саме, ст. 2 Закону викласти в такій редакції: „Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянами України, незалежно від місця їх перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, громадські організації, товариства, профспілки, метою діяльності яких є захист прав певного кола людей та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами”;

запозичити із польського законодавства і норму, яка обмежує кількість термінів перебування омбудсмана на посаді – не більш двох термінів підряд (ч. 2 ст. 5 Закону про Речника). Така норма гарантуватиме незалежність служби Уповноваженого, зменшує можливість зловживання владою;

Уповноваженому варто укласти угоди із ректорами вузів, на базі яких створено юридичні клініки, про співпрацю, інформування населення, що значно зменшить наплив звернень до Секретаріату Уповноваженого;

наділити Уповноваженого з прав людини правом законодавчої ініціативи, і таким чином надати йому ефективну можливість впливати на правотворчість у державі;

в Законі України передбачити порядок обрання чи призначення заступників Уповноваженого і визначити їх права і обов’язки під час відсутності українського омбудсмана, Перший заступник Уповноваженого повинен затверджуватися Верховною Радою України за поданням Уповноваженого і на час його відсутності (відпустка, відрядження, хвороба) виконувати обов’язки Уповноваженого;

створити в Україні інститут дитячого омбудсмана та регіональних омбудсманів.

У Висновках автор формулює найсуттєвіші результати дослідження, що зумовили самостійність та значимість роботи, наводяться теоретичні узагальнення, що містять нове вирішення наукового завдання щодо удосконалення інститут омбудсмана в Україні.

Український і польський інститути омбудсмана виникли в рамках парламентаризму і підпорядковані законодавчій владі, оскільки, призначаються парламентом, співпрацюють з ним та його спеціальними комітетами і комісіями, які звичайно, активно впливають на їх діяльність. Отже, виходячи із поданої класифікації, можна охарактеризувати спільні риси омбудсманів України і Польщі, як парламентських омбудсманів; омбудсмани, які безпосередньо приймають скарги від громадян, омбудсмани унітарних держав; одноособові омбудсмани. Відмінними ознаками є те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є омбудсманом, який не наділений імперативними повноваженнями та із вузькою сферою компетенції, а Речник Громадянських Прав є омбудсманом, який наділений імперативними повноваженнями та із широкою сферою компетенції. Досить важливим є той висновок, що контрольно-наглядові повноваження в сфері прав людини Речника Громадянських Прав закріплені на законодавчому рівні, починаючи із Конституції Республіки Польща, а Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини можна виділити лише теоретично, аналізуючи його окремі повноваження.

В Україні та Польщі, державах із відповідними правовими системами існує інститут омбудсмана, який відноситься до „сильної” моделі, є лише одна значна відмінність між цими інститутами – польський омбудсман є фактично „сильним”, український – лише юридично.

Запровадження інституту омбудсмана в Україні і Республіці Польща стало наслідком глибоких перетворень всередині країни і зміни зовнішньополітичного курсу. Оскільки, обидві держави підтримували курс переходу до демократичного режиму і визнали основною соціальною цінністю людину, її здоров’я, життя, честь і гідність та основою побудови демократичного суспільства став правовий статус особи.

Принципи діяльності омбудсманів України і Республіки Польща, слід класифікувати на загальні принципи: гуманізму, законності, незалежності, демократизму, рівності та на спеціальні принципи: самостійності, виборності, недоторканності, де політизованості, несумісності посад, субсидіарності, об’єктивності і неупередженості, обов’язковості співпраці, відкритості і гласності, конфіденційності відомостей стосовно особи по справі, професіоналізму.

Функції омбудсманів в Україні і Республіці Польщі класифікуються за об’єктами: політичні, економічні, соціальні та інші функції. Суб’єктними функціями є: функції, які реалізуються безпосередньо омбудсманом; функції служби омбудсмана; функції, які здійснюються спільно з іншими органами державної влади; функції, які здійснюються спільно із громадськими організаціями. За способами і засобами діяльності, тобто, контрольно-наглядова функція, правозахисна, функція дослідження всіх обставин справи щодо порушення прав людини, функція співпраці з органами влади, установами, організаціями, правовідновна, арбітражна (третейська), функція попередження порушень прав людини, консультативна, інформаційна, аналітична, функція ініціювання реформ в галузі забезпечення прав людини (реформаторська), організаційно-управлінська функція. Ряд із вищезазначених функцій є активними (дієвими), наприклад, правозахисна, контрольно-наглядова, правовідновна, консультативна, аналітична, арбітражна функції. Мало дієвими (формальними) функціями українського омбудсмана можна назвати функцію співпраці з органами державної влади, установами, підприємствами, організаціями, функцію попередження порушень прав людини, функцію ініціювання реформ в галузі забезпечення прав людини.

При порівнянні організації і діяльності Секретаріату Уповноваженого та Бюро Речника виявлено, що ці допоміжні структури вкрай необхідні для ефективної роботи омбудсмана в державі, адже, основними завданнями їх як в Україні, так і в Польщі є юридичне, інформаційне аналітичне, консультативне, організаційно-технічне та інше забезпечення діяльності омбудсмана, створення йому оптимальних умов для правозахисної діяльності.

В результаті проведеного порівняльного аналізу правового статусу Речника Громадянських Прав та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, внесено наступні пропозиції:

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є елементом конституційно-правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Враховуючи даний факт, Конституцію України, варто було б, доповнити розділом, в якому окреслити основи правового статусу Уповноваженого так як це закріплено у Конституції Польщі, в якій конституційний статус Речника Громадянських Прав передбачений у розділі, який має назву „Органи державного контролю і охорони права”, а не у розділі, який передбачає конституційний статус парламенту, що по-суті зміщує акценти на його „другорядності” та досить ефективно відбивається на ролі омбудсмана і не наголошує на парламентському контролі.

Інститут омбудсмана варто було б виключити із системи парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, оскільки, Верховна Рада України здійснює такий контроль безпосередньо на пленарних засіданнях і за допомогою спеціального комітету. Відповідно до ст. 101 Конституції України та із ст. 1 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” запропоновано виключити слова „парламентський” та із назви інституту – „Верховної Ради України”, тобто, Уповноважений з прав людини здійснюватиме в державі контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина. Такі зміни, на наш погляд, значно піднімуть авторитет омбудсмана, насамперед, серед суб’єктів звернення до нього, а також, підсилять фактор унеможливлення тиску на даний інститут з боку політичних сил, які домінують в парламенті.

З часом доцільно наділити Уповноваженого з прав людини правом законодавчої ініціативи і таким чином, надати йому ефективну можливість впливати на правотворчість у державі: законодавчо ініціювати певні реформи в царині прав людини, удосконалювати законодавство України в цій галузі відповідно до міжнародних стандартів.

З метою покращення механізму захисту прав різних соціальних верств населення в Україні, запропоновано запровадити спеціалізованих омбудсманів: Уповноваженого з прав дитини, місцевих Уповноважених з прав людини, а згодом і Уповноважених з прав військових і інших.

На основі аналізу стану правового регулювання участі омбудсмана Польщі у судовому процесі, запропоновано можливість впровадження до українського законодавства про Уповноваженого, тих, які б значно розширювали та конкретизували його повноваження у судовому процесі, зокрема, наділяли українського омбудсмана такими правами: вимагати початку процесу у цивільних справах і брати участь у процесі на правах належних прокуророві; звертатися про початок адміністративного процесу, подавши скаргу до адміністративного суду, а також брати участь у цих процесах на правах належних прокуророві; вносити касаційне подання на будь-яке судове рішення. Відповідно, необхідно внести зміни і доповнення до процесуальних кодексів, в яких визначити конкретно права і обов’язки Уповноваженого на кожній стадії судового процесу.

Визначити на законодавчому і практичному рівні порядок призначення та повноваження заступників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для виконання ними функцій українського омбудсмана на час його відсутності.

На основі аналізу і міжнародної співпраці омбудсманів України і Польщі, а також, досвіду співпраці Речника Громадянських Прав із юридичними клініками запропоновано в роботі Уповноваженого налагодити таку співпрацю із українськими юридичними клініками, що значно спростить роботу інституту омбудсмана, допоможе у розповсюдженні інформації про діяльність українського омбудсмана та значно розширить його можливість на отримання достовірної інформації про проблеми в сфері дотримання прав і свобод людини і громадянина в Україні.