Єзеров А.А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються предмет та об’єкт, мета і завдання дослідження, характеризуються його методологічна, теоретична та джерельна бази, формулюються основні положення, що виносяться на захист, характеризуються елементи наукової новизни одержаних результатів, науково-практичне значення роботи, вказується на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень Одеської національної юридичної академії, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження і публікацій за темою.

         Перший розділ “Конституційна конфліктологія — підсистема науки конституційного права” розкриває основи теорії конституційного конфлікту, складається із трьох підрозділів.

         У підрозділі 1.1. “Конфлікт як об’єкт наукового дослідження” розглядаються сучасні цілісні концепції конфлікту, розроблені Л. Козером, Р. Дарендорфом, К. Боулдингом, які стали методологічною основою розвитку теорії конституційних конфліктів. Зазначено, що у вітчизняній науці на розвиток конфліктологічних знань визначальний вплив здійснювала марксистська світоглядна концепція, і тому здобутки західної теорії тільки останніми роками повноцінно сприймаються на пострадянському просторі. Сьогодні тематика конфлікту розвивається як на загальному, так і на галузевому рівнях — існують військова, політична, юридична конфліктологія, психологія конфлікту. Конфлікт має досліджуватися системно, з урахуванням різноплановості та міждисциплінарного характеру цього явища. Тому розглядаються особливості застосування системного підходу у вивченні конфліктів, розкриваються їх сутність, структура, види та співвідношення з подібними категоріями.

Підрозділ 1.2. “Конфліктність у конституційному праві – наслідок соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин” присвячений встановленню причинно-наслідкового зв’язку між соціальною активністю суб’єктів конституційних правовідносин та явищем конституційної конфліктності. У зв’язку з цим зазначається, що правовим відносинам, як і іншим соціальним відносинам, притаманна конфліктність, зумовлена генетич-но-конфліктною природою значної кількості юридичних фактів. Як вид соціальної взаємодії, юридичний конфлікт зберігає та відтворює у сфері права всі головні риси соціального конфлікту. Поділяється точка зору багатьох авторів, що юридичним конфліктом визнається будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов’язаний з правовими відносинами сторін і, відповідно, елементи конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне юридичні наслідки. Наголошується, що вирізнення окремих видів юридичного конфлікту має на меті більш глибоке осмислення цього явища та системне вивчення природи і закономірностей конфлікту у його специфічних проявах — зокрема у сфері конституційно-правових відносин.

Встановлено, що соціальна активність суб’єктів конституційно-правових відносин, рушійними силами якої є їх потреби, інтереси та цілі, породжує взаємодію суб’єктів у формі кооперації або конфронтації. Виявлено прямий зв’язок між конституційною конфліктністю та соціальною напруженістю: від зростання інтенсивності конфліктності посилюється соціальна напруженість у суспільстві, а наявність останньої завжди сприяє виникненню нових конфліктів. Тому вчасне й ефективне вирішення конституційних конфліктів визнається надійним способом подолання соціальної напруженості, яка гальмує суспільний розвиток.

Зазначено, що наука конституційного права потребує вивчення функціонування суб’єктів конституційних правовідносин із врахуванням так званого “людського чинника”, оскільки за кожним суб’єктом конституційних правовідносин стоять люди як первісні правові реалії, які персоніфікують такий суб’єкт. У цьому аспекті зазначається, що проблема поведінки особистості, її активності потребує нового концептуального осмислення зокрема і в науці конституційного права, оскільки конституційно-правовий розвиток, який відбувається у складній системі взаємозв’язків із змінами в соціальному житті, вимагає нового бачення ролі конституційного права як механізму попередження та вирішення конституційних конфліктів.

Підрозділ 1.3. “Конституційна конфліктологія як наука про конституційний конфлікт” містить огляд літератури із загальної, юридичної та конституційної конфліктології та характеристику останньої як майбутньої підсистеми науки конституційного права. Аналіз літературних джерел на конфліктологічну тематику дав підстави дійти висновку про недостатність ґрунтовних праць із загальної конфліктології, про їхню незначну кількість у сфері юридичної конфліктології, а дослідження у сфері конституційної конфліктології в Україні на сьогодні обмежуються лише постановкою питання про їх необхідність.

Доводиться, що теоретичний аналіз закономірностей виникнення, розвитку і припинення конституційних конфліктів, а також вироблення методик здійснення регулюючого впливу на них для забезпечення подальшого конституційного розвитку спроможна здійснити, використовуючи свій методологічний і категоріальний потенціал, саме наука конституційного права. Але й вона через особливості природи явища конфлікту потребує для виконання цієї задачі залучення знань і методологій інших наук — передусім, соціології, політології, антропології, психології. У такий спосіб в рамках науки конституційного права виникає новий напрямок досліджень — конституційна конфліктологія, яка надає можливість розкрити взаємозв’язки норм конституційного права і соціальних інститутів, з одного боку, та вплив соціальних інститутів на конституційно-правове регулювання суспільства — з іншого.

Другий розділ “Феномен конституційного конфлікту” складається з двох підрозділів, де розкриваються сутнісні характеристики конституційного конфлікту як явища політико-правової дійсності.

Результатом досліджень, викладених у підрозділі 2.1. “Конституційний конфлікт — політико-правова реалія”, є положення щодо визначення самого явища конституційного конфлікту, його структури та співвідношення з подібними категоріями.

Встановлено, що являючи собою протистояння у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей, конституційний конфлікт містить у своїй структурі низку елементів.

Підкреслено, що серед об’єктів конституційних конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціального, духовного характеру. Отже об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або взагалі правовий, характер. Тому об’єктом конституційного конфлікту можуть бути будь-які дефіцитні ресурси та/або прагнення контролю над ними або певні статуси, на які спрямовані дії сторін конфлікту тощо. А предмет складають фактичні відносини протистояння, які виникли з приводу даного об’єкта. Конституційно-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. Сторонами та іншими учасниками конституційного конфлікту виступають суб’єкти конституційних правовідносин.

Вказано на те, що конституційному конфлікту властива наявність специфічних закономірностей, що характеризують його розвиток, і він завжди має певні юридичні наслідки. Отже, норма права, впливаючи на елементи конфлікту, надає йому статусу юридичного і є першочерговою підставою для класифікації юридичних конфліктів. Це дозволяє називати юридичні конфлікти у сфері конституційного права конституційними конфліктами.

Ще одним важливим елементом структури конституційного конфлікту є його соціальна характеристика, що являє собою його соціальне “оточення” — соціальні чинники, що його детермінували, соціальні наслідки його протікання та вирішення, а також соціальні явища, що мали місце одночасно з ним. Правова ж характеристика проявляється в тому, що конституційний конфлікт співвідноситься з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянського суспільства; у предметі конституційного конфлікту простежуються певні конституційно-правові аспекти; учасники конституційного конфлікту сприймаються з огляду на їх правовий статус як суб’єкти права; їхня поведінка набуває правової оцінки; конституційний конфлікт є унормованим явищем, або явищем, яке підлягає унормуванню, тощо.

Відмічено, що конституція може виконувати не тільки роль “стабілізуючого інструменту” або засобу вирішення й оптимізації конфліктів, але й конфліктогенного чинника через поєднання у собі принципів народного суверенітету і правової держави, через тяжіння до встановлення певного порядку на тривалий термін, нарешті, через недосконалість свого тексту.

Підрозділ 2.2. “Класифікація конституційних конфліктів” розкриває авторське бачення можливої класифікації конституційних конфліктів за принципом їх універсальної систематизації. У ній, відносячи будь-який конституційний конфлікт до певної одиниці класифікації, у такий спосіб виділяються певні його об’єктивні діагностичні ознаки. Пропонується виділити шість основних одиниць класифікації конституційних конфліктів — типи, рівні, класи, роди, предметні групи та види конституційних конфліктів, кожна з яких може бути описана у кількісних та якісних показниках.

Функціональний аспект конституційних конфліктів дозволяє виділити соціально-позитивні та соціально-негативні типи конституційних конфліктів, де враховуються деякі особливості їх протікання.

Рівень конституційного конфлікту визначається його масштабністю: від того, чи існує конституційний конфлікт на загальнодержавному, регіональному чи місцевому рівнях, і залежить його віднесення до певної категорії — конфлікти мікро-, мезо- та макрорівня. Конфлікти не є сталими: конституційні конфлікти мезорівня можуть переростати на макрорівневі конфлікти у разі, якщо набувають множинного характеру — в такому випадку зростають і коло суб’єктів, втягнутих до конфлікту, і соціально-політичні наслідки їх конфліктних дій, тобто масштаб конституційного конфлікту.

Форма конституційного конфлікту є критерієм для віднесення його до того чи іншого класу. У залежності від характеру конфлікту, динаміки та формалізації його розвитку можна вирізнити такі форми конституційного конфлікту як простий конституційний конфлікт та три особливі форми конституційного конфлікту — конституційний делікт, конституційний спір та конституційна криза.

За об’єктом (тобто за сферою розгортання) конституційні конфлікти поділяються на роди. Оскільки об’єкт конституційного конфлікту може мати як конституційну природу, так і відноситися до інших сфер соціального буття, конфлікти поділяються на суто конституційно-правові, об’єктом яких є певні конституційні матерії, та комплексні, об’єкт яких має змішані характеристики.

Враховуючи, що конституційний конфлікт може виникнути на основі будь-якої норми конституційного законодавства, що регулює певні конституційно-правові відносини, в основі виокремлення предметних груп конституційних конфліктів лежить предмет конфлікту як певна проблема (конфронтаційні відносини), що виникла у стосунках між суб’єктами конституційних правовідносин.

Характер і особливості сторін конституційних конфліктів складають їх найсуттєвішу ознаку, тому саме за нею вони розподіляються на види.

Відповідно до запропонованої класифікації конституційних конфліктів є можливим якомога повно розглянути сутність будь-якого конституційного конфлікту як феномена соціально-правової дійсності, найбільш конкретно виокремити його з-поміж безлічі інших конституційних конфліктів, і, завдяки цьому, вивчити його, ефективно впливати на нього, оптимально його вирішувати. Можливі й інші критерії ґрадації, оскільки представлена класифікація не є вичерпною. Але вона є універсальною, тому що інші критерії видаються несуттєвими стосовно теми цього дослідження.

У третьому розділі “Конституційно-конфліктний процес” конституційний конфлікт розглядається з позицій динаміки, тобто як процес, що характеризується постійним розвитком. Такий підхід зумовлює розгляд конституційного конфлікту “у русі”, виявляючи причини та умови його виникнення, досліджуючи етапи його розвитку, винаходячи оптимальні засоби впливу на нього. Розділ складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Детермінація та динаміка конституційних конфліктів” присвячений стадіям розвитку конституційного конфлікту — від початку до припинення.  Тут зазначається, що діалектика причин і умов вимагає їх нерозривного розгляду під час дослідження детермінації конституційних конфліктів. Наголошується, що для початку конфліктної взаємодії є необхідним усвідомлення хоча б однією із сторін конфлікту протилежності своїх інтересів з іншою стороною і вчинення нею якоїсь активної дії щодо об’єкта конституційного конфлікту. Відмічено, що під час ескалації конституційного конфлікту розгортаються дві протилежні тенденції: відбувається загальна дестабілізація обстановки, і загострення існуючих протиріч досягає свого апогею, а з іншого боку, стає більш інтенсивною взаємодія учасників конфлікту, що дозволяє більш адекватно оцінити позиції протидіючих сторін і ступінь гостроти, масштабності самого конфлікту.

Закінчення конфліктної взаємодії може здійснюватися у різний спосіб, відповідно до чого розрізняються форми припинення конституційних конфліктів — розв’язання, врегулювання, подолання або поступове згасання. Завершення конституційного конфлікту вимагає оцінки його результатів — визначення “ціни конфлікту”, тобто співвідношення матеріальних, духовних, людських та інших витрат на ведення конфліктних дій з якістю отриманої перемоги, її відповідності очікуванням сторін конфлікту.

У підрозділі 3.2. “Здійснення впливу на конституційно-конфліктний процес” розглядаються принципи та засоби здійснення впливу на конституційні конфлікти з метою їх попередження, оптимізації та вирішення. Обґрунтовується поділ засобів впливу на соціологічні, політичні та юридичні, а також аналізуються вітчизняне законодавство та конституційна практика на предмет застосування цих засобів.

Окремо наголошується на значенні Конституційного Суду України у вирішенні існуючих та можливих конституційних конфліктів. Конституційний Суд України відіграє особливу роль у забезпеченні принципу поділу влади, в системі стримувань і противаг. Одним своїм існуванням він виконує важливу стримуючу, попереджувальну функцію при виникненні конституційних конфліктів. А вирішуючи конфлікти між органами влади, він, спираючись на норми конституційного права, виступає як орган компромісу, примирення, як ґарант політичного миру і стабільності у суспільстві та державі, як охоронець конституційних цінностей, що стоїть на сторожі конституційного ладу. Авторитет суду та остаточність його рішень дозволяли виступати йому арбітром у гострих спорах між суб’єктами конституційних правовідносин щодо розмежування владної компетенції, встановлення однозначного розуміння певних норм тощо. Тому першочерговим завданням у справі попередження і вирішення конституційних конфліктів визнається відновлення нормальної діяльності Конституційного Суду України, належне поважне ставлення до його статусу збоку всіх суб’єктів конституційних правовідносин з метою повернення авторитету цьому органу та довіри до нього.

Підрозділ 3.3. “Основи конституційно-конфліктної діагностики” визначає, що ефективним засобом одержання знань про конституційні конфлікти за допомогою системи логічно послідовних методологічних, теоретичних, методичних, організаційно-технічних процедур з метою подальшого вдосконалення конституційно-правових відносин та конституційно-правового регулювання є конституційно-конфліктна діагностика. Вона передбачає: а) вивчення конституційних правовідносин (отримання знань про них шляхом спостереження й аналізу); б) моніторинг конституційних конфліктів (емпіричне дослідження реальних напружень і конфліктів та отримання на цій основі достовірної інформації про специфічні особливості їх структури, динаміки та реального впливу на відповідні соціальні процеси);                           в) конституційно-конфліктну аналітику (сукупність методів розпізнавання детермінант конфліктної ситуації, особливостей її найбільш ймовірного розгортання, характеру і змісту назріваючого конфлікту, інтересів, потреб і цілей   конфліктуючих сторін, можливостей впливу на них);   д)  конституційно-конфліктологічну експертизу конституційного законодавства та практики його застосування (спеціальне дослідження якості конституційного законодавства та практики його застосування, тобто конституційних відносин, що складаються на основі цього законодавства, з точки зору конституційної конфліктності). Конституційно-конфліктна діагностика забезпечує інституціоналізацію конституційних конфліктів, тобто їх належне унормування та упорядкування, і здійснюється в Україні різноманітними державними і недержавними установами.