Савенко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, об'єкт та предмет дослідження, методологія проведеного наукового аналізу, визначаються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, підкреслюється теоретична і практична значущість роботи, наводяться дані про апробацію дисертації та її висновків.

У першому розділі дисертації “Правовий статус і функції Конституційного Суду України”, який складається з восьми підрозділів, досліджуються теоретичні питання функцій Конституційного Суду, розкривається їх зміст, дається аналіз повноважень Суду і пропонуються шляхи вдосконалення правових основ його діяльності.

У першому підрозділі “Конституційно-правовий статус Конституційного Суду в державному механізмі України” досліджується місце Конституційного Суду в системі державних органів. У літературі тривалий час дискутується питання щодо належності органів конституційної юрисдикції до судової чи контрольно-наглядової влади. В роботі дається аналіз поняття “судова влада” і його співвідношення з “правосуддям”, а також поняття “гілки державної влади”.

На підставі проведеного дослідження дисертант знайшов більш обгрунтовану, на його думку, дефініцію “судова влада” як здійснення її уповноваженими на те державними органами – судами, призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю, запропонованої Ю.М.Грошовим та І.Є.Марочкіним. Це визначення наближене до поняття “правосуддя”. Однак поняття “судова влада” і “правосуддя” не можна ототожнювати, хоча вони пов'язані із здійсненням судової функції держави, проте, їм притаманні різні юрисдикційні повноваження. Поняття “судова влада” охоплює право судових органів виконувати надані їм законом повноваження як специфічних органів державної влади на здійснення правосуддя, а також правовий статус та владні повноваження суддів як носіїв судової влади. Поняття “судова влада” є ширшим за поняття “правосуддя”, яке є функцією судової влади.

В дисертації акцентується увага на не зовсім вдалій назві розділу VІІІ Конституції України “Правосуддя”, робиться висновок, що її краще замінити на “Судова влада”, що вживається в більшості конституцій країн світу. Це дасть змогу зняти непорозуміння щодо причетності до здійснення правосуддя Вищої ради юстиції України, положення про яку вміщено у цьому розділі. Така назва логічно випливає зі структури та статті 6 Конституції України.

При визначенні місця Суду, як і будь-якого державного органу в механізмі державної влади, необхідно виходити з таких ознак: 1) принципу поділу державної влади та його реалізації 2) конституційних властивостей кожної гілки державної влади;  3) функцій відповідної гілки державної влади;                           4) можливості  автономного функціонування певної гілки державної влади;        5) наявності системного утворення органів такої гілки державної влади;               6) функцій державного органу, мети та завдань; 7) правового статусу державного органу.

За наведеними ознаками Суд належить до судової влади.

Регулювання повноважень Суду Конституцією України забезпечує незалежність і сталість його компетенції. Аналіз повноважень Суду дає підстави вважати, що його юрисдикцію необхідно поширити також на: компетенційні спори, контроль за виборами Президента України, за всеукраїнським референдумом, надати право звернення до нього з клопотаннями щодо конституційності, віднесених до повноважень Суду нормативно-правових актів, всім громадянам, юридичним особам, в тому числі судам загальної юрисдикції всіх ланок, Кабінету Міністрів України.

Другий підрозділ “Поняття функцій Конституційного Суду та їх правова природа” присвячено дослідженню правової природи функцій органів конституційної юрисдикції. В дисертації зазначається, що відсутність чітких критеріїв визначення функцій цих органів породжує їх                   багатоманітність, виділення в їх діяльності не властивих їм функцій. Конституційний Суд України, як і будь-який інший орган державної влади, створюється державою для здійснення її функцій, і наділяється нею власними функціями. Функції Конституційного Суду випливають з функцій держави, є похідними від них і співвідносяться з ними як загальне, особливе та одиничне в діяльності держави, як ціле і частина. Здійснення Судом своїх функцій є процесом реалізації функцій держави. Стосовно функцій органів конституційної юрисдикції в науковій літературі не існує єдиного підходу. Це зумовлено відсутністю грунтовних теоретичних досліджень з цього питання. При вивченні діяльності органів конституційної юрисдикції основна увага приділялася визначенню теоретичних проблем конституційного контролю, конституційного нагляду, правової природи судового конституційного контролю, понятійного апарату цього інституту, місця конституційної юстиції в системі державної влади, організації діяльності органів конституційної юрисдикції,  їх участі в охороні конституції тощо.

При визначенні функцій органу конституційної юрисдикції необхідно виходити з того, що його функції – це основні напрями, предмет і зміст діяльності, спрямовані на реалізацію своєї компетенції та виконання поставлених перед ним завдань, основним з яких є забезпечення верховенства права та конституційної законності. Аналізуючи ці ознаки в діяльності Суду, в роботі виділяються такі функції Суду: правосуддя, конституційного контролю; офіційного тлумачення Конституції та законів України; правової охорони Конституції України; забезпечення додержання принципу поділу державної влади (арбітражна); захисту конституційних прав і свобод, розкривається їх зміст.

У третьому підрозділі “Правосуддя як функція Конституційного Суду” проводиться аналіз цієї функції. Проблема правосуддя як функції органу конституційної юрисдикції обумовлена усталеним визначенням його як діяльності суддів по розгляду і вирішенню в судових засіданнях за встановленою законом процесуальною формою цивільних, кримінальних, адміністративних справ, економічних спорів. Ця дефініція була теоретично сформульована ще до створення Конституційного Суду. В роботі дається авторське поняття “правосуддя”, яке визначається як діяльність компетентного суду, що здійснюється від імені держави і за встановленою законом процедурою, змістом якої є розгляд і вирішення конфліктів або правових питань, що виникають у процесі реалізації норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та інших галузей права.

Судова функція держави не обмежується розглядом лише цивільних, кримінальних справ про адміністративні правопорушення. Вона охоплює діяльність спеціально створених державою органів для вирішення спорів, конфліктів, що виникають як в публічно-правовій, так і приватно-правовій сферах. Суд також розглядає і вирішує спори та конфлікти між вищими органами державної влади щодо їх нормотворчих повноважень та компетенції, спори щодо  конституційності нормативно-правових актів, правильності їх застосування при офіційному тлумаченні, забезпечує захист конституційних прав і свобод. Всі спори і конфлікти, інші віднесені до його компетенції питання він розглядає за встановленою процедурою і приймає рішення від імені держави.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що правосуддя є функцією Суду.

Четвертий підрозділ “Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду” присвячений характеристиці цієї функції, наявність якої обумовлена якістю нормативно-правових актів, які є об'єктами офіційного тлумачення, недосконалою законодавчою технікою викладу правових норм і інтенсивною законотворчою діяльністю, відсутністю нормативного регулювання нормотворчої діяльності та чітких вимог до нормативно-правових актів.

Мета тлумачення полягає в переведенні смислу норми права на більш доступну і зрозумілу мову, розкритті, розвитку її змісту в деталізації існуючих положень, наближенні до конкретних ситуацій, щоб вони не викликали сумніву щодо їх врегулювання відповідною нормою і забезпечували її правильне розуміння та реалізацію. Виходячи з цього, автор вважає правильною практику надання офіційного тлумачення Судом, виходячи з конкретної життєвої ситуації. Офіційному тлумаченню підлягає зміст, “буква” Конституції та закону, а не “дух”, як нематеріалізоване начало, не воля і не наміри нормотворчого органу.

Грунтовне дослідження цієї функції дозволяє дисертанту запропонувати власне її розуміння. Офіційне тлумачення Конституції та законів України – це дане Конституційним Судом України, за встановленою законом процедурою, обов'язкове для всіх органів і осіб роз'яснення (інтерпретація) дійсного змісту правової норми, з метою забезпечення її реалізації в усіх формах з використанням усіх відомих способів тлумачення.

Функція офіційного тлумачення має бути збережена за Судом, який, на відміну від інших органів державної влади, є менш політизованим, не має матеріальної влади та власних інтересів. Збереження за ним цієї функції, а також відсутність її у парламенту, змусить останнього ретельніше працювати над змістом і якістю законів, не допускати в них непорозумінь, невизначеності змісту, вживаних у них положень, понять, термінів, що може стати підставою для їх тлумачення.

У п'ятому підрозділі “Функція правової охорони Конституції України” розкривається роль і місце Суду в механізмі правової охорони Основного Закону, пропонується авторське визначення цієї функції. Конституція України, регулюючи найважливіші суспільні відносини у державі, вимагає особливого правового захисту. Встановлені в ній основні засади функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, закріплення основних прав і свобод людини і громадянина, принципів поділу державної влади, верховенства права, прямої дії конституційних норм не є безумовною гарантією неможливості порушення приписів Основного Закону. Самі конституційні принципи і норми, в тому числі спрямовані на охорону Основного Закону, не здатні автоматично забезпечити його правову охорону. Тому захист Конституції України є завданням і конституційним обов'язком усіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадян, їх об'єднань та юридичних осіб. Вони покликані забезпечити точне і неухильне дотримання та втілення у життя принципів і норм Конституції України.

Важлива роль у правовій охороні Конституції України належить Суду. Вся його діяльність спрямована на забезпечення правової охорони Конституції України, встановленого нею конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, закріплених в ній конституційних принципів та інших положень.

У шостому підрозділі “Арбітражна функція Конституційного Суду” дається характеристика цієї функції. Визначення цієї функції як арбітражної обумовлено тим, що, вирішуючи спори, конфлікти в конституційно правовій сфері, в тому числі пов'язаних з додержанням принципу поділу державної влади, конституційні суди виступають арбітрами.

Повноваження Суду з вирішення спорів щодо компетенції чітко не виділені. За своїми повноваженнями щодо подібних спорів він може перевірити лише конституційність закону або іншого акту в частині встановлених ними повноважень відповідного органу влади.

Вирішення спорів щодо компетенції органів державної влади забезпечує стабільність конституційного ладу, конституційної законності, функціонування державної влади за принципом її поділу, обмежує можливість одних органів влади розширювати свої повноваження за рахунок інших органів. Тому конституційні спори необхідно віднести до повноважень Суду і внести відповідні зміни до Конституції України і Закону “Про Конституційний Суд України”.

Сьомий підрозділ “Правозахисна функція Конституційного Суду” присвячений характеристиці функції захисту прав і свобод людини і громадянина.

Загальносвітова проблема забезпечення основних прав і свобод людини є досить актуальною для України. Визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, встановлення основних прав і свобод людини та громадянина в Конституції України є важливою гарантією цих прав і свобод. Разом з тим закріплення їх на конституційному рівні ще не забезпечує додержання, використання, виконання та застосування конституційних приписів. Нагальною залишається проблема вдосконалення правових механізмів захисту прав і свобод людини. За відсутності такого механізму встановлені права і свободи людини залишаються декларативними. Одним з найважливіших елементів цього механізму є правозахисна функція органів конституції юрисдикції.

Чинне законодавство не надало громадянам право звернення до Суду за захистом порушеного чи оспорюваного права, що не можна визнати правильним. Цей недолік має бути усунутий шляхом внесення відповідних змін до Конституції України та Закону України “Про Конституційний Суд України”.

Дослідження цієї функції призводить до висновку, що права і свободи людини і громадянина необхідно інтерпретувати переважно з позицій матеріального, а не просто формального їх розуміння. Суд також у своїй діяльності має виходити з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, що дозволить посилити їх захист.

У восьмому підрозділі “Конституційний контроль як функція Конституційного Суду” дається аналіз різних поглядів на цю функцію, а також функцію конституційного нагляду і розкривається співвідношення між ними. Існуючі в науковій літературі численні дефініції “конституційного контролю” та “конституційного нагляду” не можна визнати неправильними, однак, вони не розкривають повністю їх сутність і зміст, правову природу, окремі з них виводять переважно через об'єкти або суб'єкти конституційного контролю чи нагляду. Проведене автором дослідження цих функцій, позицій вітчизняних та зарубіжних науковців дозволило визначити поняття “конституційний контроль” та “конституційний нагляд”, їх відмінність.

Конституційний контроль – це діяльність компетентних органів державної влади, наділених повноваженнями по перевірці, виявленню, визначенню та усуненню невідповідності законів, інших нормативно-правових актів Конституції, вирішенню спірних питань щодо конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, конфліктів з приводу застосування Конституції та законів, спрямована на охорону Конституції, встановленого нею конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, забезпеченню верховенства права, конституційної законності.

Конституційний нагляд – це діяльність компетентних органів державної влади, пов'язана із здійсненням спостереження, перевірки, виявлення та констатації порушень Конституції, невідповідних їй нормативно-правових актів та вжиття заходів до неухильного дотримання її положень, припинення та усунення виявлених порушень, приведення у відповідність до неї нормативно-правових актів, що суперечать їй.

В юридичній літературі тривалий час дискутується питання щодо співвідношення названих функцій і чітка позиція з цього питання відсутня. Складність встановлення співвідношення функцій “конституційний контроль” та “конституційний нагляд” обумовлена їх близькістю, можливим збігом їх мети, окремих завдань, застосування однакових методів впливу. Проведений аналіз цих функцій дозволяє зробити висновок про самостійність функцій “конституційного контролю” та “конституційного нагляду”, які визначають діяльність відповідних державних органів та їх компетенцію в сфері конституційної юрисдикції. Основна відмінність між ними полягає в юридичній силі заходів, які можуть застосовувати органи, що здійснюють відповідну функцію. У літературі висловлюється також думка, що відмінність нагляду і контролю лежить у сфері застосування, зокрема нагляд має більш вузьку сферу застосування. Така ознака їх відмінності не є прийнятною, оскільки сфера застосування функцій контролю та нагляду не тільки може співпадати, а навіть сфера застосування функції конституційного нагляду може бути ширшою за сферу функції конституційного контролю.

Різновидом конституційного контролю є судовий конституційний контроль. У роботі дається авторське визначення судового конституційного контролю, розкривається його характеристика, форми і види. В роботі аналізуються різні погляди щодо визначення системи органів, які здійснюють судовий конституційний контроль. Проведене дослідження дозволяє запропонувати таку систему цих органів: 1) суди загальної юрисдикції; 2) верховні, вищі суди загальної юрисдикції; 3) суди загальної і конституційної юрисдикції; 4) конституційні суди або інші спеціалізовані органи конституційної юрисдикції. Зазначається, що визначення системи органів судового конституційного контролю в країні обумовлено існуючою в ній правовою системою. З урахуванням цього у світі є певні загальновизнані моделі: американська – характерна для англосаксонської правової системи, та європейська – у країнах, що належать до романогерманської правової системи.

В дисертації зазначається, що розвиток конституційного процесу, правової культури, демократії, визнання верховенства права, побудова правової держави обумовили появу інших моделей, які вже не вписуються у названі класичні моделі, тобто з'являються змішані моделі. Відмінності має судовий конституційний контроль в окремих мусульманських країнах (Іран, Пакистан), де він поєднується з релігійним контролем. В Україні судовий конституційний контроль здійснюється за європейською моделлю. Суд здійснює судовий конституційний контроль за законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, правовими актами парламенту та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а за нормативно-правовими актами інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування його здійснюють усі суди загальної юрисдикції.

В літературі висловлюється думка щодо виділення східноєвропейської моделі судового конституційного контролю. Для цього є підстави, оскільки країни Східної Європи, які стали незалежними після розпаду Союзу РСР, розвивалися в одній правовій системі, а отже не можна заперечувати можливості існування такої моделі. Разом з тим і в країнах Східної Європи є істотні відмінності в організації органів конституційної юстиції, їх компетенції тощо, які не дозволяють виділити окрему ідеально чисту модель судового конституційного контролю.

Розділ ІІ “Організаційно-правові проблеми діяльності Конституційного Суду України” присвячений висвітленню організаційних форм і методів діяльності органу конституційної юрисдикції.

У першому підрозділі “Склад Конституційного Суду України і особливості його формування” аналізується порядок формування Конституційного Суду, вимоги до суддів як в Україні, так і в органах конституційної юрисдикції інших країн. Зазначається, що формування складу Суду трьома гілками державної влади є більш демократичним, забезпечує участь усіх гілок влади у формуванні Суду, посилює його незалежність та зменшує його політизацію.

На думку автора, формування складу Суду має відбуватися на конкурсній основі за принципом ротації третини суддів через кожні три роки. Кандидатури для призначення суддів Президентом України мають подавати по одній на кожне вакантне місце: Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України та Міністерство освіти України, що забезпечить участь виконавчої влади у формуванні Суду. У Верховній Раді України  пропонувати кандидатури судді по три на одне вакантне місце мають не менш як двадцять п'ять народних депутатів України, а на з'їзді суддів України така ж кількість суддів або делегатів з'їзду. За призначенням суддів повинен здійснюватися контроль з боку двох інших гілок влади  та Суду, що дозволить уникнути призначення суддів, які не відповідають встановленим вимогам, а також всіляких інсинуацій щодо порушення порядку їх призначення.

Ротація суддів має ряд переваг, оскільки забезпечує більш стабільну роботу Суду, сприяє зменшенню помилок  новообраним складом суддів, набуттю досвіду новопризначеними суддями, обмежує можливість формування стійкої групи більшості суддів,  здатної впливати на прийняття бажаного для неї рішення на користь окремого державного органу, дозволить взяти участь у формуванні складу Суду різних політичних сил.

Формування складу Суду є важливою та відповідальною стадією, від якої залежить не лише підбір та призначення конкретної особи на посаду судді, а значною мірою і якість правосуддя. Тому на посаду судді повинні призначатися особи з досить високою та сталою громадянською позицією і мужністю, відповідальністю та сміливістю, морально стійкі, здатні бути незалежними, протистояти будь-якому тиску з боку політиків, посадових осіб, всілякого роду спокусам, корупції, приймати об'єктивні та справедливі рішення.

            Не можуть призначатися на цю посаду громадяни, які останні п'ять років працювали в державних органах або в системі відповідних органів, акти яких є об'єктом судового конституційного контролю органу конституційної юрисдикції, а також брали участь у розробці та прийнятті таких актів, давали щодо них експертні чи наукові висновки, а також фахівці, які брали участь у розробці і прийнятті Конституції України. На думку автора, це обумовлено необхідністю забезпечення незалежності судді, здійснення правосуддя неупередженими суддями.

            В роботі не підтримується позиція тих авторів, які вважають, що суддями конституційних судів мають призначатися професори права чи особи, які мають науковий ступінь в галузі юридичних наук, а судді судів загальної юрисдикції не здатні здійснювати конституційне правосуддя. На підставі проведеного аналізу діяльності Суду, органів конституційної юрисдикції інших країн, де законодавчо встановлене обов'язкове призначення до них понад третини професійних суддів, дослідник доходить висновку, що найбільш доцільним є призначення суддів з числа науковців і практиків з різних галузей права з можливою перевагою фахівців у галузі конституційного права.

            З метою забезпечення безперервної роботи Конституційного Суду України, унеможливлення блокування його діяльності певними політичними силами, автор пропонує змінити порядок призначення суддів. Встановлені Законом “Про Конституційний Суд України” терміни призначення на вакантні посади мають застосовуватися у випадках дострокового непрогнозованого припинення повноважень судді. На прогнозовано вакантні посади (закінчення терміну, досягнення граничного віку тощо) призначення судді має відбуватися за три місяці і не пізніше одного місяця до появи вакансії. У разі непризначення судді в цей термін він має бути призначеним у місячний термін з числа кандидатур, запропонованих Судом. Якщо і в цей термін суддя не буде призначений, то заповнення вакансії відбувається за рішенням іншого органу. Враховуючи складність організації та проведення з'їзду суддів України пропонується на ньому обирати чотирьох запасних суддів.

            Судді повинні призначатися на один дев'ятирічний термін, який є оптимальним, що забезпечує їх більшу незалежність. Повноваження судді розпочинаються в день складення присяги і закінчуються в останній день граничного терміну перебування на посаді.

            У другому підрозділі. “Правовий статус судді” даються аналіз форм, способів і видів можливого впливу на суддів та порушення їх незалежності, гарантій забезпечення незалежності суддів, як важливого засобу захисту публічних інтересів, прав і свобод людини і громадянина, конституційної законності, розкривається судовий індемнітет та імунітет суддів. Автор доводить неприпустимість для судді Конституційного Суду виступати арбітром чи виконувати в інший спосіб суддівські функції в приватному порядку, перебувати чи залишатися на військовій чи іншій прирівняній до неї службі, брати участь у комісіях, координаційних радах, інших державних органах, метою яких є участь в реалізації політики держави, проведенні реформ, розробці нормативно-правових актів або їх експертизі, що є об'єктом судового конституційного контролю. Такі дії судді, на думку автора, необхідно розглядати як порушення присяги.

            Дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду за порушення присяги чи вимог щодо сумісності має проводитися за процедурою імпічменту. Граничний вік перебування його на посаді необхідно підвищити до 70 років. Важливою гарантією правового статусу судді Суду є належне його нормативне закріплення. Однак чинне законодавство статус судді чітко не визначає.

            Всі питання діяльності Суду, що стосуються суддів, мають розглядатися органами суддівського самоврядування, які повинні бути законодавчо визначені  для органу конституційної юрисдикції.

            У третьому підрозділі “Структура та організація діяльності Конституційного Суду” аналізується структура Суду та питання підвищення ефективності його діяльності.

            У дисертації аргументується положення про перевагу обрання Голови Суду та його заступників самими суддями на один трирічний термін з почерговим його обранням з числа суддів, призначених різними гілками державної влади, а заступниками – з числа суддів, призначених двома іншими гілками державної влади, з яких не обраний Голова Суду. Такі організаційні заходи забезпечать паритетність у здійсненні адміністративних функцій суддями, призначеними різними гілками влади. Кандидатура на посаду Голови Суду повинна визначатися таємним рейтинговим голосуванням, що зніме проблему можливого позитивного чи негативного ставлення до суддів новообраного Голови Суду і забезпечить свободу волевиявлення. Пропонується проводити вибори на цю посаду за місяць до припинення повноважень Голови, а у разі дострокового їх припинення цією посадовою особою - у триденний термін з дня, коли посада стала вакантною.

            Голова Суду має здійснювати такі функції: загальноорганізаційну, представницьку, управлінську і контрольну. Надання йому процесуальної функції головуючого в судовому процесі є порушенням принципу рівності суддів. Виконання однією особою адміністративних і процесуальних функцій створює для Голови Суду широкі можливості для впливу на прийняття бажаного для нього рішення. Відсутність встановленої законом відповідальності дає можливість Голові Суду та його заступникам неналежно виконувати свої обов'язки, недотримуватись чинного законодавства та Регламенту або порушувати їх вимоги. Тому автор вносить пропозицію про встановлення їх відповідальності за такі порушення та бездіяльність, зокрема, шляхом дострокового припинення їх повноважень.

            Аналізуючи організацію діяльності Конституційного Суду України, автор вважає її недостатньо ефективною, побудованою без урахування позитивного досвіду органів конституційної юрисдикції інших країн. Для поліпшення діяльності Суду пропонується встановити попередній розгляд працівниками Секретаріату Суду конституційних подань і звернень як за формальними, так і за явними матеріальними ознаками. Допущені для прийняття клопотання мають розподілятися між суддями шляхом жеребкування. Питання щодо відкриття конституційного провадження, незалежно від форми звернення, повинні розглядатися Колегією суддів з трьох суддів, персональний склад яких визначається жеребкуванням. Секретар Колегії суддів не може бути призначений на повторний строк. Ухвали Колегії суддів про відмову у відкритті конституційного провадження мають бути остаточними і переглядатися на засіданні Конституційного Суду лише у випадку їх оскарження.

            Справи мають розглядатися меншим складом суддів: тобто питання щодо відповідності Конституції України актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим – Колегією суддів у складі шести суддів; законів та правових актів Верховної Ради України, міжнародних договорів України або тих які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, про офіційне тлумачення законів, про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції та законів України – у складі дев'яти суддів, повним складом суддів – у справах щодо офіційного тлумачення Конституції України, про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157, 158 Конституції України, додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, спірні питання, що виникають внаслідок розбіжності позиції Колегії суддів у конкретній справі з прийнятим рішенням Суду.

            У Висновках даються основні підсумки дослідження, сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення організації і діяльності Конституційного Суду України.