Липачова Л.М. Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми наукового дослідження, визначається його мета, об’єкт і предмет дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкриваються методологічні, теоретичні, нормативні й емпіричні засади дисертаційної роботи, її наукова новизна, практичне значення наукових результатів, апробація дослідження та його структура; формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Розділ перший дисертаційного дослідження - “Поняття і зміст конститу­ційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” – складається з двох підрозділів, в яких автор досліджує вищеназване конституційне право на звернення, пропонує власну дефініцію зазначеного суб’єктивного права, розкриває зміст останнього.

У підрозділі 1.1. “Поняття конституційного права людини та грома­дянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” автор поставив за мету з’ясувати походження права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Узагальнюючи визна­чення поняття “петиція”, які містяться в більшості сучасних наукових словників, дисертант дійшов висновку, що під вищевказаним правовим явищем, в контексті міжнародного захисту прав та свобод людини, розуміють “право особи, яка перебуває під юрисдикцією держави, що є учасницею певного міжнародного договору у галузі захисту прав людини, на звернення до міжнародного контрольно-імплементаційного органу, визначеного в договорі, зі скаргою про порушення цією державою-учасницею гарантованих договором прав людини, причому міжнародні договори можуть передбачати автоматичне право індивідуальної петиції, оскільки приєднання держави до договору про захист прав людини означає визнання права індивідуальної петиції”. Конституція України не містить прямого посилання на термін “петиція”, однак його зміст законодавець фактично використовує в ч.4 ст.55 Основного Закону Української держави, де, зокрема, закріплює положення про те, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Порівняльний аналіз Основних Законів держав колишнього соціалістичного табору засвідчив той факт, що в більшості з них не знайшло свого прямого закріплення конституційне право на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Виняток становлять лише Конституції Російської Федерації та України.

Реалізація конституційного права на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини можлива лише за дотримання таких умов: а) має місце порушення прав чи свобод людини, які передбачені Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї; б) особа офіційно зверталась до відповідних органів національної держави чи її посадових осіб за захистом своїх прав і свобод та використала при цьому всі націо­нальні засоби правового захисту, але не досягла своєї мети; в) предметом скарги є правовідносини між особою і державою, які виникли після того, як Україна ратифікувала на рівні закону “Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод”, а також факультативні протоколи до неї; г) скаржником може бути особа (фізична), група осіб (дві і більше) чи неурядова організація; д) право на звернення до міжнародних судових установ скаржник має реалізувати протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення у справі на національному рівні.

Підсумовуючи вищевикладене, дисертант формулює власну дефініцію поняття “право на звернення до Європейського Суду з прав людини”: це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій субєктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні.

У підрозділі 1.2. “Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” автор, на підставі загальнофілософського розуміння діалектичної категорії “зміст” і загальнотеоретичного уявлення про зміст суб’єктивного права, пропонує своє бачення змісту конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Євро­пейського Суду з прав людини. Піддавши науковому аналізу точки зору вчених-теоретиків (О.Ф.Скакун, М.І. Матузова) щодо змісту суб’єк­тивного права, дисертант дійшов висновку, що зміст вищезазначеного конституційного права не може бути вичерпаний відповідно ні тричленною, ні чотиричленною структурою змісту цього правового явища. Виходячи зі смислу ч.4 ст.55 Конституції України, як робочу гіпотезу автор пропонує пятичленну структуру змісту конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, причому додатковим структурним елементом, на думку дисертанта, є можливість використання, в разі необхідності, міжнародного захисту конвенційних прав і свобод. Для того, щоб довести правильність цієї гіпотези, автор зупиняється на характе­ристиці кожного структурного елемента змісту зазначеного суб’єктивного права.

1. Можливість певної поведінки самого уповноваженого, яка реалізується шляхом особистого звернення потерпілого або звернення через своїх законних представників до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність здійснення певної поведінки або утримання від неї з боку зобов’язаної сторони (держави). Остання, в особі її державних органів, зобов’язана ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права, а також повинна вжити необхідних ефективних заходів для поновлення порушеного права.

2.         Можливість вимагати належної поведінки від зобов’язаної сторони (Європейського Суду з прав людини). Зазначеній можливості уповно­важеної сторони кореспондує обов’язок Європейського Суду з прав людини прийняти від фізичної особи будь-яку скаргу щодо порушення конвенційних прав і свобод людини, щоправда лише за умови дотримання відповідних критеріїв прийнятності такої скарги.

3.         Можливість застосування в разі необхідності механізму державного примусу, яка реалізується шляхом звернення за допомогою до держави, котра повинна вжити необхідних юридичних заходів примусу до осіб, винних у порушенні конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність зобов’язаної сторони понести передбачену законом юридичну відповідальність. Аналіз діючого кримінального та адміністративного законодавства України засвідчив той факт, що державою не створені юридичні гарантії забезпечення конституційного права громадян на звернення до Європейського Суду з прав людини, оскільки не встановлено юридичної відповідальності за його порушення.

4.         Можливість використання у разі необхідності механізму міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини, яка пов’язана із застосу­ванням заходів міжнародного впливу до держави-відповідача, порушниці Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Зазначеній можливості кореспондує юридичний обов’язок зобов’язаної сторони, який полягає у необхідності держави-відповідача вжити заходів компенсаційного характеру стосовно потерпілого та загального характеру стосовно потенційних потерпілих.

5.         Можливість користування відомим соціальним благом, яким є консти­туційне право людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Зазначеному суб’єктив­ному праву кореспондує юридичний обов’язок держави не перешкоджати індивідуальному суб’єкту, потерпілому від чиновницького свавілля, користуватися його правом на оскарження рішення компетентних державних органів в Європейському Суді з прав людини.

Підсумовуючи вищевикладене, автор дійшов висновку, що єдність указаних п’яти можливостей і складає зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Сучасний розвиток прав людини супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, яке змінює загальнотеоретичне уявлення про зміст суб’єктивного права, суттєво збагачуючи його. Щоправда, це стосується лише прав і свобод людини, які передбачені Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї.

Другий розділ - “Конституційне регулювання форм і процедур звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” - складається з трьох підрозділів і присвячений проблемам регулювання на конституційному рівні судової та несудової форми звернення, індивідуального звернення, а також процедури звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

У підрозділі 2.1. “Конституційне регулювання судової і несудової форм звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод на націо­нальному рівні, як необхідна передумова звернення до Європейського Суду з прав людини” автор звертає увагу на той факт, що індивідуальному чи колективному зверненню до Європейського Суду з прав людини передує судова або ж несудова форми звернення на національному рівні, метою яких є захист та відновлення порушених прав людини чи громадянина в Україні. В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст.125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст.147 Конституції України). Не дивлячись на наявність розгалуженої системи судових органів в Україні, дисертант робить висновок, що зазначена система далека від досконалості і перебуває нині на стадії реформування. Для того, щоб суд в Україні дійсно став незалежним і неупередженим органом, його необхідно “озброїти” новими законами, усунувши прогалини та колізії діючої законодавчої бази нашої держави. Автор вказує на нагальну необхідність створення в Україні системи адміністративних судів у зв’язку з поширенням свавілля виконавчої влади та всевладдям посадовців. Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року допускає можливість оскарження як одноособових, так і колегіальних рішень посадовців. Проте не завжди дії органу управ­ління можуть бути предметом судового контролю. Тому створення системи адміністративних судів значно розширить можливість захисту прав людини від порушень і поставить будь-яке рішення посадовців під судовий контроль.

Крім судової форми захисту прав і свобод громадян існує також несудова форма захисту. Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини та громадянина. До таких органів належать Президент України, як гарант прав і свобод людини та громадянина (ст.102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод (п.1 ст.92 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина (п.2 ст.116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які мають забезпечувати додержання прав і свобод громадян (п.2 ст.119 Конституції), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.101 Конституції України), прокуратура (ст.121 Конституції України), адвокатура (ст.59 Конституції України), інші правоохоронні органи нашої держави.

Дисертант відзначає, що особливе місце в національному механізмі захисту прав і свобод людини належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, про що свідчить позитивна динаміка звернень наших співвітчизників до українського омбудсмена. Так, згідно зі статистичними даними, в 1998 році до нього звернулось понад 29500 осіб, в той час як в 1999 році їх кількість збільшилась уже до 51000 осіб. Підсумо­вуючи розгляд цього питання, автор має підстави стверджувати, що на перехідному етапі в Україні певною мірою створений механізм забезпечення конституційного права на звернення особи до судових та несудових органів. Однак вказаний механізм не відповідає потребам практики і потребує свого вдосконалення як на законодавчому, так і на організа­ційному рівнях.

У підрозділі 2.2. “Конституційне регулювання індивідуального звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” дисертант, на основі аналізу положень Конституцій РРФСР (1918 р.), Української РСР (1919 р.) дійшов висновку, що вони носили виключно класовий характер, позбавляючи цілі класи та верстви суспільства не лише політичних, але й основних невід’ємних громадянських прав – права на життя, на особисту недоторканність, власність. Зміст Конституцій СРСР 1936 та 1977 років, а також Конституції УРСР 1978 р. свідчить про те, що вони проголошували права та свободи людини, які в умовах тоталітарного режиму носили переважно декларативний характер. Лише Конституція України 1996 р., акумулювавши результати діяльності відомих вчених-юристів С.П.Головатого, М.І.Козюбри, В.В.Копєйчикова, В.М.Корецького, А.Р.Мацюка, П.О.Недбайла, П.М.Рабіновича, В.Я.Тація, Є.А.Тихонова, О.Ф.Фрицького, В.М.Шаповала, Ю.С.Шемшученка, Л.П.Юзькова на ниві правового вдосконалення теоретичної моделі взаємовідносин держави та особи, ґрунтуючись на новому баченні керівництвом Української держави геополітичної ситуації, що склалася в світі, детально регламентувала права людини. Дисертант виділяє такі позитивні риси діючої Конституції України:

по-перше, вона значно розширила обсяг прав і свобод людини та громадянина, практично інкорпорувавши в Основний Закон усі права і свободи, закладені в Загальній Декларації прав людини і міжнародних пактах, конвенціях та інших документах;

по-друге, держава визнала примат прав і свобод людини над держа­вою. Стаття 3 Конституції України закріпила положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утверд­жен­ня та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави;

по-третє, структурна побудова Основного Закону нашої держави свідчить про те, що другий розділ, яким закріплені основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, має пріоритетне значення для Української держави та нашого суспільства. Безумовно, цей розділ містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях;

по-четверте, нині діюча Конституція України передбачила нові підходи щодо гарантування прав і свобод людини, а також надала можливість захистити ці права шляхом звернення до міжнародних судових установ. Такого підходу жоден з раніше існуючих Основних Законів не мав. Це нововведення ознаменувало період розширення юрисдикції норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку нашої держави.

Аналіз конституційного законодавства Української держави показав, що в ньому відсутній окремий нормативно-правовий акт, який би передбачав правову основу для створення механізму реалізації консти­туційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Однак це не є прогалиною нашої правової системи, оскільки, згідно зі ст.9 Конституції України, такий механізм імплементований в національне законодавство шляхом ратифікації Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також відповідних факультативних протоколів до неї. Виходячи з реалій нашої держави, а також особливостей національної правової системи, цей механізм потребує свого вдосконалення на національному рівні. У зв’язку з цим дисертант пропонує доповнити Закон України “Про звернення громадян” ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.

У підрозділі 2.3. “Конституційне регулювання процедури звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” дисертант, на основі проведеного порівняльного аналізу механізмів міжнародного судового захисту прав і свобод людини в редакції Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., а також в редакції протоколу № 11 “Про реорганізацію контрольного механізму 1998 р., створеного у відповідності з Конвенцією”, засвідчив беззаперечну перевагу останнього, головним чином внаслідок:

- скорочення часу розгляду індивідуальних звернень громадян, завдяки запобіганню дублювання певного обсягу робіт;

- спрощення процедури їх попереднього розгляду (визнання звернень прийнятними до розгляду);

- підвищення ефективності роботи Європейського Суду з прав людини;

- підвищення авторитету цієї впливової міжнародної правозахисної інституції;

- підвищення ролі прецедентного права Європейського Суду з прав людини в державах, що традиційно належать до романо-германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт.

Аналізуючи стан функціонування процедури звернення до Євро­пейського Суду з прав людини громадянами України, автор звертає увагу на деякі позитивні та негативні аспекти. Так, численні факти звернення громадян України до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод – явище позитивне. Однак значна кількість таких звернень є одночасно й негативним явищем, оскільки висвітлює неефективну роботу як правоохоронних та судових органів у сфері захисту прав людини в Україні, так і інших організацій та установ, що проводять недостатню просвітницьку роботу населення у галузі правознавства.

Автор позитивно оцінює діяльність громадської установи – Укра­їнського Центру Правничих Студій, який надає кваліфіковані послуги з питань Європейського прецедентного права та консультації щодо прий­нятності заяв у Європейському Суді з прав людини (м. Страсбург), а також готує заяви для подачі до Європейського Суду з прав людини, включаючи їх переклад і належне оформлення, та здійснює представництво фізичних або юридичних осіб у Європейському Суді з прав людини. Проте діяльність цього Центру не може охопити усі регіони України, та й не всі громадяни нашої держави через брак коштів мають змогу звернутись до цієї установи. Більш того, держава залишається осторонь від вирішення цієї, без пере­більшення важливої проблеми. Тому автором висловлюється пропозиція про необхідність створення не на громадських засадах, а на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва, Севастополя та Автономної Республіки Крим центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини.

Третій розділ - “Удосконалення діяльності національних судів та право­охоронних органів щодо практики реалізації конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Євро­пейського Суду з прав людини” - присвячений дослідженню проблеми дотри­мання судами та правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, а також удоско­налення практики звернень людини та громадянина в Україні за захистом своїх прав і свобод до вищезгаданої міжнародної правозахисної інстанції.

У підрозділі 3.1. “Дотримання судами і правоохоронними органами консти­туційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” проведено комплексний аналіз національного законодавства та практики діяльності судових і правоохоронних органів України по дотриманню конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. На підставі цього аналізу автором зроблено висновок про те, що в Україні не існує законодавчих перепон для дотримання судовими та правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Однак практика діяльності зазначених державних органів, а також результати проведеного дисертантом анкетування суддів місцевих судів (на рівні району м. Донецька) засвідчили той факт, що ці органи не в повній мірі дотримуються відповідних вимог, оскільки не враховують в своїй діяльності практики Європейського Суду з прав людини, а це є свідченням невиконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань. Однією з головних причин цього, на думку автора, є брак інформації стосовно рішень, які приймаються цією впливовою правозахисною інституцією під час вирішення правових суперечок. Для поліпшення ситуації, що склалася, автором запропоновано на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини. Такими можуть бути визнані офіційні джерела, перелік яких наведено в Указі Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, а також Вісник Конституційного Суду України. Крім офіційного оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини, в друкованих засобах масової інформації доречним, на думку дисертанта, стало б впровадження не лише у Верховному Суді, Вищому спеціалізованому суді, але й у кожному апеля­ційному та місцевому суді України інформаційної системи “Право”, яка б давала можливість оперативно отримувати інформацію стосовно рішень Європейського Суду з прав людини, прийнятих останнім часом.

Аналізуючи загальні засади діяльності судових органів, які визначені Конституцією України, автор дійшов висновку про необхідність розширю­вального тлумачення ст.129 Основного Закону нашої держави (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону). Такий підхід фактично змінює загальновизнане в теорії вітчизняної юриспруденції положення про те, що основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт.

Враховуючи позитивний, на думку автора, досвід американських судів, який характеризується широким застосуванням міжнародних договорів на рівні закону, а також те, що юрисдикція загальних судів України є обмеженою в питаннях визнання дії міжнародних норм на території Української держави (пріоритет Конституційного Суду України), на думку дисертанта, необхідно на конституційному рівні надати право судам усіх рівнів розглядати питання щодо відповідності національного законодавства та правозастосовчої практики нормам міжнародного права.