Жорнокуй Ю.М. Правове регулювання венчурного підприємництва (цивільно-правовий аспект)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; висвітлюються ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; показується зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами; визначаються предмет, об’єкт, основна мета та конкретні завдання дисертації, її методологічна основа; розкривається особистий внесок дисертанта; наводяться дані про апробацію результатів дослідження; формулюються в концептуальному вигляді наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів, досягнутих у ході дослідження.

Розділ 1. “Загальна характеристика венчурного підприємництва” складається із трьох підрозділів і одного підпункту. У підрозділі 1.1. “Розвиток, поняття та юридична сутність венчурного підприємництва” автором на основі аналізу розвитку як загальних, так і безпосередніх  передумов виникнення венчурного підприємництва, досліджено специфіку відносин, пов’язаних із реалізацією права на заняття таким специфічним видом діяльності. У цьому процесі можна виділити історичний і соціальний аспекти. Перший був обумовлений економічно і визначався потребою розвитку виробничих сил і необхідністю регулювати його правовими засобами. Другий аспект більшою мірою пов’язаний із соціальним розвитком у контексті поступу людства взагалі і науково-технічного прогресу зокрема.

Автор робить висновок, що пріоритет у розвитку суспільства надається науково-технічній діяльності і її складовій – інноваційній діяльності. Автором обґрунтовано доцільність вживання терміна “венчурне підприємництво”. Указано на необхідність проведення різниці між поняттями “інноваційна діяльность”, що визначене чинним законодавством, та “венчурне підприємництво”, що співвідносяться між собою як загальне та спеціальне. На основі наведених критеріїв автором викладено власне бачення поняття “венчурне підприємництво” і вказано на необхідність розрізнення його ініціативного і договірного видів.

Звернено увагу на необхідність урегулювання відносин у сфері венчурного підприємництва нормами цивільного права. По-перше, будь-які правовідносини виникають між власниками майна або суб’єктами, які мають право на розпорядження таким майном, – це один із аспектів приватноправових відносин, що здебільшого регулюються нормами цивільного права. По-друге, наука і техніка, особливо прикладного спрямування, постійно можуть розвиватися лише за умов “здорової” конкуренції. Це положення спонукає до встановлення відносин між контрагентами на умовах рівності сторін.

У підрозділі 1.2. “Суб’єкти венчурного підприємництва” доведено необхідність поділу всіх суб’єктів, діючих у сфері створення і комерціалізації об’єктів інтелектуальної діяльності, на фізичних і юридичних осіб України, фізичних і юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства, об’єднання цих осіб, які ведуть в Україні таку діяльність або залучають майнові і інтелектуальні цінності, вкладують власні або залучені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів. Зроблено застереження про необхідність врахування деяких особливостей, що виникають при створенні об’єкта права промислової власності (набуття статусу автора) та реалізації майнових прав на його використання.

Обґрунтовується існування двох основних груп правовідносин у венчурному підприємництві – внутрішніх, що виникають між власником венчурного підприємства і автором або співавторами та зовнішніх, що виникають між венчурним підприємством і споживачем його послуг. Підкреслено необхідність у встановленні право- та дієздатності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у веденні такого роду діяльності і звертається увага на актуальність конструкції секундарної правоздатності, під якою у венчурному підприємництві необхідно розуміти виникнення у особи, яка наділяється правом авторства, права на розпорядження результатами своєї інтелектуальної діяльності (наприклад, створення кожного окремого об’єкта права інтелектуальної власності). Правом авторства може наділятися будь-яка особа, але особливе значення має можливість реалізації майнових прав на використання створеного об’єкта.

Фізичні особи – суб’єкти венчурного підприємництва – є винятком із загального правила і можуть виступати в такій якості безпосередньо або опосередковано. Безпосередність має прояв за умови наявності статусу суб’єкта підприємницької діяльності чи здійснення такої діяльності de facto. Опосередкована діяльність матиме місце у випадку, коли вказаний суб’єкт матиме статус суб’єкта підприємницької діяльності, але буде здійснювати свою діяльність через представників (інститут представництва).

Зроблено висновок, що фізична особа, як суб’єкт венчурного підприємництва, є особою, яка спеціалізується на проведенні науково-технічних та конструкторських робіт за вузькою притаманною їй спеціалізацією, внаслідок чого створюється об’єкт промислової власності з метою подальшої реалізації права на його використання зацікавленим особам на підставі договорів цивільно-правового характеру.

Автором обстоюється необхідність віднесення тимчасових творчих колективів до фізичних осіб, оскільки їх створення передбачає об’єднання навколо одного винахідника групи осіб, які виконують допоміжні функції. Після отримання необхідного результату організація – венчурний інвестор – має право взяти на себе оперативне управління діяльністю творчого колективу, включаючи рішення кадрових питань.

Розглядаючи юридичну особу в якості суб’єкта венчурного підприємництва, автор робить висновок, що суб’єктом венчурного підприємництва – юридичною особою – виступають комерційні організації, які створюються і функціонують у вигляді самостійних малих підприємств або відокремлених підрозділів великих підприємств (на правах юридичної особи), діяльність яких зводиться до впровадження інноваційних ідей у конкретні проекти з метою отримання прибутку або отримання інших нематеріальних вигод.

У підрозділі 1.2.1. “Юридичні особи, що здійснюють венчурне підприємництво” розглядаються особливості здійснення венчурного підприємництва юридичними особами, спеціально створеними для цього.

Автор робить ряд висновків стосовно правового становища юридичної особи, яка займається венчурним підприємництвом. Так, двояка природа підприємства зумовлює необхідність розгляду його правової форми участі в економічних відносинах у якості як юридичної особи, так і об’єкта цивільних відносин. Незважаючи на позицію розробників ЦК України, згідно з якою підприємство є виключно об’єктом цивільних правовідносин, існують інші погляди на специфіку правового статусу юридичної особи, що займається венчурним підприємництвом (венчурне підприємство).

Відзначено, що відносно організаційно-правових форм венчурних підприємств існують деякі винятки, у зв’язку з чим обстоюється думка про необхідність застосування виключно таких організаційно-правових форм як: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та виробничий кооператив.

Запропоновано в якості юридичної особи у сфері венчурного підприємництва розглядати акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю або виробничий кооператив з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, діяльність якого спрямована на заняття прикладними науковими дослідженнями, розробками, проектно-конструкторською діяльністю з метою подальшого впровадженням технічних нововведень, технологічних винаходів у виробництво і організацію за розробками випуску наукоємної продукції у перспективних галузях з метою отримання прибутку.

Традиційно, правова структура ведення венчурного підприємництва зводилась законодавством до майнових способів, за допомогою яких підприємство могло виконувати поставлені перед ним завдання.

Зауважується, що як об’єкт цивільно-правових відносин венчурне підприємство є майновим комплексом, що може бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, пов’язаних із установленням, зміною та припиненням речових прав.

Запропоновано до активів підприємства відносити матеріальні і нематеріальні об’єкти. Особливу увагу звернено на те, що нематеріальними об’єктами є майнові права на використання об’єктів права інтелектуальної власності та інші права вимог.

У підрозділі 1.3. “Об’єкти венчурного підприємництва” розкрито загальну характеристику об’єкта цивільно-правових відносин, об’єктів відносин у сфері інтелектуальної власності і зроблено висновки, пов’язані з установленням безпосередньо об’єкта венчурного підприємництва.

Розглядається специфіка застосування до результатів творчої діяльності прав володіння, користування і розпорядження. Стверджується, що оскільки об’єкти права інтелектуальної власності набули товарного характеру за допомогою права, то у зв’язку з цим усі три іпостасі власності (володіння, користування і розпорядження) наповнюються іншим змістом.

Запропоновано і обґрунтовано авторське визначення поняття “об’єкт венчурного підприємництва” як абсолютних майнових прав на втілений у матеріальний носій інтелектуальний продукт, створений унаслідок фундаментальних і прикладних наукових досліджень, результати якого (в матеріальній або нематеріальній формі) мають практичну придатність, здебільшого промислову, і можуть бути використані для потреб суспільства в будь-якій доцільній діяльності людей.

Запропоновано ознаками об’єкта венчурного підприємництва вважати: а) майнове право на використання продукту інтелектуальної творчості; б) інтелектуальний продукт, тобто об’єкт творчої діяльності; в) такий продукт повинен бути втілений у матеріальний носій; г) основою створення такого продукту є проведення наукового дослідження; д) обов’язковою є вимога практичної придатності результатів наукових досліджень для потреб суспільства; е) результати проведених досліджень можуть бути використані в будь-якій доцільній діяльності людей.

Розділ 2. “Договори в сфері венчурного підприємництва” складається із шести підрозділів. У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика договірних відносин у сфері венчурного підприємництва” проведено детальний аналіз договірних конструкцій, що опосередковують діяльність суб’єктів венчурного підприємництва. Автор стверджує, що за своєю юридичною природою договори, що укладаються суб’єктами такої діяльності, відносяться до цивільно-правових.

У ході дослідження договірних зв’язків, що виникають у процесі створення об’єкта промислової власності, зазначено, що правовою основою ведення венчурного підприємництва є саме підприємницький договір, тобто угода, що укладається між фізичними і юридичними особами, зареєстрованими в якості суб’єктів підприємницької діяльності, для передачі майна, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку або особистих переваг матеріального характеру у взаємовідносинах із конкурентами.

Відзначається, що договірні конструкції, які застосовуються під час ведення венчурного підприємництва, мають дещо різне призначення і використовуються залежно від тих чи інших обставин, що спонукають до реалізації того чи іншого етапу діяльності.

Залежно від створення венчурних структур і порядку ведення такого роду діяльності автор пропонує їх поділ за такими групами: а) залежно від створення венчурних структур – на підставі установчого договору або договору про спільну діяльність; б) беручи до уваги безпосередню розробку та випробування об’єкта промислової власності – договір на виконання НДДКР; в) розглядаючи реалізацію прав на використання отриманого об’єкта – ліцензійний договір або договір про передачу ноу-хау.

Зроблено висновки: 1) договори, що стосуються створення та організації діяльності венчурних підприємств, не мають суттєвого впливу на встановлення самої юридичної природи здійснення такої діяльності; 2) ліцензійний договір та договір про передачу ноу-хау лише опосередковують процес передачі прав на використання об’єктів венчурного підприємництва; 3) у сфері створення, виробництва і реалізації прав на використання інноваційних продуктів найважливіше місце займають договори на виконання НДДКР, що найбільш ґрунтовно відображають процес винайдення і розробки об’єкта промислової власності та правову природу ведення венчурного підприємництва.

У підрозділі 2.2. “Поняття і юридична природа договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт” автором досліджено місце договору на виконання НДДКР у системі зобов’язального права і встановлено ознаки, що дозволяють стверджувати про його самостійність і відмежування від однотипних договорів.

Автор стверджує, що, незважаючи на наявність однотипних і споріднених ознак, договір на виконання НДДКР посідає самостійне місце в системі зобов’язального права.

Під час розгляду договору на виконання НДДКР зроблено висновок, що його структура містить у собі два підвиди: договір на виконання науково-дослідних робіт і договір на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт, що пояснюється їх різним призначенням та метою. Проте наявність відмінних ознак і мети, з якою укладаються договори на виконання НДДКР, не свідчить про необхідність їх окремого дослідження. Це положення підтверджується нерозривністю процесу, задля якого установлювався вказаний вид договірних зв’язків.

Характерною рисою договору на виконання НДДКР є віднесення його до договорів інвестиційного характеру. Це зумовлюється по-перше, тим, що відповідно до ст.4 Закону України “Про інвестиційну діяльність” об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності і майнові права, а, по-друге, тим, що інвестування передбачає своїм результатом досягнення соціального ефекту або отримання прибутку, що містить у собі певний ризик.

Значну увагу приділено договору про створення і передачу науково-технічної продукції. Обрання автором цієї договірної конструкції ґрунтується на її однотипності та спорідненості з договором на виконання НДДКР. Тлумачення цих договорів, закріплене в чинному законодавстві, дає підстави говорити про їх тотожність. Тому автор пропонує: 1) конкретизувати предмет договору про створення і передачу науково-технічної продукції, отже предметом договору на створення і передачу науково-технічної продукції є модифікована науково-технічна продукція та майнові права на її використання; 2) дати таке тлумачення договору - за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і передати результати проведених робіт та майнові права на їх використання замовнику, а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

У підрозділі 2.3. “Умови договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт” досліджується характеристика умов договору. Особлива увага приділяється його предмету, що має деякі особливості при укладенні такої договірної конструкції у венчурному підприємництві.

Запропоновано умови цього договору розташувати наступним чином:

1. Суттєві умови – предмет договору, в тому числі рівень майбутнього дослідження або розробки; сторони за договором; строки виконання робіт, при цьому враховуючи і виконання окремих етапів, якщо це прямо передбачено умовами договору; порядок розподілу ризиків за договором; конфіденційність інформації, яка передається з виконаними роботами, але на яку не видано охоронний документ (патент або свідоцтво).

2. Звичайні умови – ціна договору, порядок здійснення розрахунків (враховуючи особливості, коли провадиться поетапна оплата робіт) та умови здачі і приймання виконаних робіт.

3. Випадкові умови – розподіл майнових прав на використання об’єкта права промислової власності.

Під час аналізу умов договору особливу увагу приділено його предмету. Автором зроблено висновок, що предмет договору на виконання НДДКР є складним, його складовими частинами є: виконання робіт, їх результат і, найголовніше, що нас цікавить, майнове виключне право на його використання. Таке бачення ґрунтується на тому, що з урахуванням особливостей здійснення венчурного підприємництва предмет договору на виконання НДДКР може бути подвійним (робота; результат) або навіть потрійним (додається передача майнових прав). Відносно передачі майнових прав як предмета договору необхідно зауважити, що це є юридичним виразом договору у венчурному підприємництві.

Автор стверджує, що нематеріальні об’єкти (майнові права на їх використання), створені безпосередньо виконавцем, повинні належати замовнику, оскільки він був ініціатором їх створення і безпосередньо інвестором. У договорі повинно бути вказано, що виключні майнові права на використання такого об’єкта на весь строк дії таких прав без будь-яких територіальних обмежень належать замовнику.

З урахуванням особливостей здійснення венчурного підприємництва та особливостей правового становища замовника (інвестора) автор пропонує обмежити дію п.2 ч.2 ст.896 ЦК України, що пояснюється необхідністю передачі замовнику виключного права на використання майнових прав на об’єкт, отриманий в результаті проведення науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт. Права виконавця пропонується здійснювати в межах п.2 ч.1 цієї ж статті (право виконавця використовувати одержаний результат для власних потреб).

У підрозділі 2.4. “Порядок укладення і форма договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт” розкривається як загальний порядок укладання договорів, так і специфічні риси укладання договору на виконання НДДКР, а також встановлено форму, якій повинен відповідати такий договір.

Автор доходить висновку, що укладенню договору на виконання НДДКР повинні передувати певні передумови, однією з яких є проведення виконавцем патентних досліджень з метою встановлення науково-технологічного рівня майбутніх робіт і доцільності їх проведення.

Обстоюється позиція, відповідно до якої за згодою замовника проект договору на виконання НДДКР повинен розроблятися безпосередньо виконавцем. Таке бачення цього питання ґрунтується на необхідності в подальшому укладати договори із співвиконавцями.

У підрозділі 2.5. “Виконання договорів на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт” автором досліджено загальні вимоги цивільного та господарського законодавства щодо порядку й умов виконання даної договірної конструкції.

Зроблено висновок, що зобов’язання визнаються виконаними, якщо в установлений строк виконавець надав виконане замовлення, а замовник оплатив його. Якщо робота виконується в декілька етапів, то дата складення акта здачі-приймання або поетапної звітності і підписання їх замовником повинні розглядатися як момент виконання зобов’язання на даному етапі.

Пропонується датою виконання зобов’язання за договорами на виконання дослідно-конструкторських робіт вважати: а) за ескізним і технічним проектом – дату підписання замовником висновку про затвердження проекту; б) за робочими проектами для виготовлення дослідних зразків – дату узгодження із замовником усього комплекту документації відповідно до встановленого переліку; в) за дослідним зразком – дату підписання акта матеріально-технічного приймання представниками замовника і виконавця.

У підрозділі 2.6. “Відповідальність сторін за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт” розглядається питання відповідальності за договорами на виконання НДДКР, які укладаються у сфері венчурного підприємництва.

Зроблено узагальнення точок зору стосовно поняття цивільної відповідальності, її ознак та порядку застосування. Автором відзначено, що як для замовника, так і для виконавця відповідальність за договорами на виконання НДДКР настає на загальних підставах, встановлених цивільним законодавством України і міжнародними договорами, підписаними і ратифікованими Україною.

Серед підстав застосування цивільно-правової відповідальності досліджується поняття і зміст збитків, а також установлюються їх особливості стосовно кожного контрагента за даною угодою. Зроблено висновок, що цивільно-правова відповідальність може бути поширена на виконавця лише до або відразу після першого випробовування розробленого об’єкта промислової власності.

Розглядаючи практику вирішення господарськими судами спорів, які виникають у процесі укладання та виконання договорів на виконання НДДКР, зроблено висновок, що для більш детального та обґрунтованого вирішення спорів у сфері розробки та впровадження об’єктів права промислової власності необхідно створення колегій у справах інтелектуальної власності, а в їх складі – судів з інноваційних спорів. Це пояснюється необхідністю спеціальних знань у сфері інтелектуальної власності та необхідністю, в більшості випадків, призначення науково-технічної експертизи, відповідно до якої або з урахуванням результатів якої можна було б винести правильне і обґрунтоване рішення.