Калаур І.Р. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права власності юридичної особи

Короткий зміст

У Вступі дисертації розкривається актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказується мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, формулюється наукова новизна, викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне і теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. “Юридична особа як суб’єкт права власності” присвячений дослідженню питання цивільної правосуб’єктності юридичної особи приватного права як суб’єкта права власності та учасника договірних відносин.

У підрозділі 1.1. “Поняття та ознаки юридичної особи в юридичній літературі та законодавстві” автор, здійснюючи загальнотеоретичний аналіз концепцій генезису і сутності юридичної особи, які існували в радянській правовій доктрині та існують у сучасній юридичній науці, розвиває ідею юридичної особи як реально існуючого суб’єкта права, який є організацією, що створюється в порядку, встановленому законом, шляхом об’єднання осіб або майна. Визначальні завдання, які виконує конструкція юридичної особи, зумовлюються: оформленням, здійсненням та захистом законних інтересів певної групи осіб як в матеріальній, так і нематеріальній сферах; об’єднанням капіталу та його юридичним відокремленням від майна учасників (засновників) для залучення в майновий оборот з метою організації і здійснення господарської (підприємницької) або іншої, не забороненої законом, діяльності; обмеженням майнової відповідальності учасників юридичної особи. На основі аналізу цих функцій та ознак юридичної особи, які відрізняють її від інших соціальних утворень, що не є суб’єктами цивільних правовідносин, сформулювати поняття юридичної особи: юридична особа – це реально існуючий суб’єкт права, який є організацією, що створюється в порядку, установленому законом, шляхом об’єднання осіб та(або) майна для оформлення, здійснення та захисту їх інтересів чи інтересів третіх осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий оборот для організації й здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої законом, діяльності

Як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право- і дієздатністю. Досліджуючи радикально новий підхід законодавця до вирішення питання правоздатності юридичної особи, дисертант вважає недоцільним визначати зміст універсальної правоздатності юридичної особи через обсяг правоздатності фізичної особи. Принцип загальної правоздатності, на його думку, надає юридичній особі можливість мати усі майнові й особисті немайнові права та обов’язки, встановлені цивільним законодавством, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише іншим учасникам цивільних правовідносин.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які є її невід’ємною частиною. У цьому підрозділі доводиться необхідність закріплення на законодавчому рівні права зацікавленої особи звернутися до суду з вимогою про призначення управляючого, який би репрезентував інтереси юридичної особи на той випадок, коли збори її учасників або вищий орган юридичної особи не може з тих чи інших причин призначити виконавчий орган.

Володіючи загальною правоздатністю, юридичні особи мають право вчиняти будь-які правочини щодо свого майна, які не суперечать закону, в тому числі і укладати договори. Останні, як відомо, є основною моделлю цивільних правовідносин, в яких беруть участь юридичні особи. Дисертант зауважує, що через різні причини законодавець у ЦК України в ряді норм або виключає можливість використання юридичною особою приватного права тієї чи іншої договірної моделі, зважаючи на її особливості як суб’єкта цивільних правовідносин, або встановлює тільки для неї таку можливість, або робить виняток із загальних норм.

У підрозділі 1.2. “Право власності юридичної особи (загальна характеристика)” для дослідження мети наукової роботи розглядаються загальнотеоретичні проблеми права власності та досліджується юридична особа як суб’єкт права власності.

Юридична особа в ринкових відносинах є суб’єктом права приватної власності. Вона є єдиним власником майна, переданого їй учасниками (засновниками), так само як і набутого за іншими підставами, що не заборонені законом. Реалізація цим учасником цивільних правовідносин правомочностей власника має певні особливості. Зокрема, правомочність володіння реалізується закріпленням майна юридичної особи на самостійному балансі, який виражає і певною мірою забезпечує майнову самостійність організації. Право користування для юридичної особи означає закріплену в законі можливість використовувати майно та вилучати з нього корисні властивості у процесі здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Можливість відкривати філії і представництва є одним із способів здійснення права користування, який притаманний лише юридичній особі та зумовлений особливостями її правосуб’єктності. Правомочність розпорядження для юридичної особи виражається в прийнятті її органами управління рішень, що є визначальними для долі майна організації. Компетенція органів управління щодо розпорядження майна закріплена в установчих документах юридичних осіб.

Водночас вигоду від ефективного здійснення вказаним суб’єктом права власності правомочностей володіння, користування та розпорядження отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори).

Розділ 2. “Поняття та види цивільно-правових договорів, які є підставою набуття юридичною особою права власності” присвячений аналізу поняття “договору”, генезі підприємницького та господарського договору, дослідженню умов дійсності договорів, укладаючи які юридична особа набуває майно на праві власності. Тут же дається загальна характеристика цих договорів у площині з’ясування особливостей передачі майна і виникнення у набувача права власності на нього.

У підрозділі 2.1. “Поняття цивільно-правового договору та класифікація договорів, що є підставами набуття юридичною особою права власності” визначаються роль і функції цієї правової конструкції та аналізується зміст поняття “договору”, яке наведене в ЦК України. Автор відзначає, що договір – це вольовий акт учасників цивільних правовідносин. Воля його суб’єктів є основою укладання договорів, визначальним критерієм їх дійсності та характеризує кожен аспект свободи договору. Проте для договору важливий не тільки вольовий компонент, але й збіг та відповідність волевиявлень його учасників, оскільки договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі, досягли згоди з усіх істотних умов договору. З’ясувавши сутність цього правового феномену, дисертант запропонував своє визначення договору як юридичного факту: договір є правочином, який виражає погоджену волю двох або більше сторін і вчиняється за їх домовленістю з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків.

Як юридична підстава виникнення права власності договір має особливі ознаки, які вирізняють його від інших юридичних фактів, що є підставами набуття цього речового права: по-перше, цивілістичній науці не відомі інші правові конструкції, які б виражали погодження волі відчужувача і волі набувача на передачу останньому майна у власність; по-друге, договір є підставою набуття у власність майна, яке вже має власника; по-третє, договір є основою одночасно двох правових явищ: припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача. Отож, договір є не тільки підставою виникнення права власності, але й правовим механізмом динаміки цього речового права від власника майна до його набувача.

У роботі знаходить свій подальший розвиток концепція підприємницького договору. З погляду автора, мета цієї концепції полягає у тому, щоб виділити різновид цивільно-правових договорів, які забезпечують правову регламентацію відносин за участю професійних учасників майнового обороту в процесі здійснення ними підприємницької та іншої діяльності, не пов’язаної з особистим (сімейним) споживанням.

Розглядаючи концептуальні підходи до вирішення питання генези господарського договору, дисертант робить висновок, що господарський договір за правовою природою є цивільно-правовим. Його ключова ознака – поєднання публічно-правових і приватноправових інтересів не служить критерієм виділення господарського договору в ранг виняткових правових конструкцій, а вказує на те, що господарські договори укладаються та виконуються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, які передбачені Господарським кодексом України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

У цьому ж підрозділі здійснено класифікацію договорів, за якими виникає право власності, використовуючи спосіб багатоступеневої диференціації критеріїв поділу договорів.

У підрозділі 2.2. “Умови дійсності договорів, учасниками яких є юридичні особи приватного права” розглядаються новели ЦК України щодо умов дійсності договорів. Вони виражені у встановленні нових видів недійсних правочинів та внесенні змін до норм, які мали місце в ЦК УРСР.

У ракурсі висвітлення питання недійсності договорів дисертант звертає увагу на доцільність надати правове значення волі засновників юридичної особи, яка виражена у визначеному ними предметі діяльності організації та меті, заради досягнення якої вона створюється. Правовим засобом такого забезпечення, на його думку, є законодавчо закріплена можливість оспорювати дійсність договорів, що суперечать меті та предмету діяльності юридичної особи, оскільки останні можуть порушувати інтереси самої юридичної особи, інтереси її учасників (засновників) або інтереси третіх осіб. Утім, визнання такого договору недійсним не повинно порушувати інтереси контрагента юридичної особи, який не знав і не міг знати про те, що укладання договору зумовлює вказані негативні наслідки. Коли ж мета та предмет діяльності юридичної особи визначені законом, то підставою оспорювання договору, що їм суперечить, є недотримання в момент його укладання стороною (сторонами) вимоги, про те, що зміст договору не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. При цьому наявність вини контрагента юридичної особи значення не має, оскільки вимога закону адресована обом сторонам.

Досліджуючи відповідність вільного волевиявлення учасників договору їх внутрішній волі як умову його дійсності, автор дійшов висновку, що волевиявлення юридичної особи – це зовнішній вираз (прояв) волі її органів або представників у межах наданих їм повноважень. У ЦК України встановлена солідарна відповідальність для членів органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, якщо вони порушують свої обов’язки щодо представництва. Однак не визначено коло осіб, які мають право звернутися в суд, що на практиці може призвести до необґрунтованої відмови у позові. Для вирішення окресленого питання доцільно передбачити спеціальну норму, яка б надавала право на позов іншим зацікавленим особам: засновникам (акціонерам, учасникам), голові ревізійної комісії, спостережної ради, ліквідатору, прокурору

Необхідною умовою дійсності договорів за участю у них юридичних осіб є їх укладання у письмовій формі, за винятком тих, які повністю виконуються сторонами в момент укладання. Для врегулювання проблеми підписання договорів на той випадок, коли керівник виконавчого органу юридичної особи не може це зробити через фізичну неможливість, доцільно було б доповнити ст. 207 ЦК України нормою такого змісту: “Якщо керівник виконавчого органу юридичної особи у зв’язку із хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за його розпорядженням текст правочину у його присутності підписує інший член виконавчого органу, а якщо виконавчий орган є одноособовим – особа, уповноважена загальними зборами учасників”.

Окремо з’ясовано умови дійсності договору, укладеного в електронно-цифровій формі. На думку автора, під час вирішення спорів про дійсність таких договорів позивачу мало довести, що це не він застосував аналоговий підпис, а потрібно довести, хто саме це зробив. Якщо можливість несанкціонованого застосування аналогового підпису виникла внаслідок винних дій уповноваженої особи, правочин не повинен визнаватися недійсним. Цивільно-правові наслідки несанкціонованого застосування аналогового підпису повинні стосуватися лише власника підпису і порушника. Власник підпису може захистити своє порушене право шляхом подання позову про відшкодування збитків.

У підрозділі 2.3. “Загальна характеристика договорів, що є підставами набуття права власності юридичної особи” проведено комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття права власності юридичною особою. З’ясовано місце і значення кожного з них у системі договорів, визначено їх ключові ознаки та здійснено правовий аналіз особливостей передання юридичній особі майна у власність за цими договорами.

Розглянуті юридичні моделі опосередковують відносини переміщення матеріальних благ від власника до іншої особи, що є для цих договорів спільною особливістю. Водночас, кожному із них властиві ключові ознаки, що проявляються у правовому статусі їх суб’єктного складу, меті використання набувачем товару, його природних особливостях тощо. Дисертант зауважує, що в новому ЦК України розширена сфера застосування тих договірних конструкцій, які були відомі попередньому правовому порядку, змінено значення договору довічного утримання та запроваджені нові правові конструкції, які регламентують вказані суспільні відносини. Їх зміст може вказувати на безоплатний характер передачі майна у власність або передбачати винагороду за таку передачу, яка проявляється в грошовому еквіваленті майна, передачі відчужувачу іншого майна, виконанні робіт, наданні послуг, матеріальному забезпеченні, догляді.

Все це дозволило змоделювати нові методологічні прийоми правового регулювання договірних відносин із передачі майна у власність. Перший із них проявляється в тому, що положення про купівлю-продаж сформульовані як загальні, які можуть застосовуватися до інших договорів, що опосередковують передачу майна у власність. Суть іншого виражається в законодавчо закріпленій можливості субсидіарного застосування до кожного договору глави 54 ЦК України положень про ті договори, які розміщені перед ним.

Для захисту інтересів сторони договору міни, у якої товар вилучено третьою особою, дисертант запропонував закріпити у ЦК України положення, що наділятиме цю сторону правом вимагати поряд з відшкодуванням завданих їй збитків також повернення наданого нею в обмін товару.

Доречно встановити також відповідальність для дарувальника на той випадок, коли прийнятий обдарованим дарунок, обмежений правами третіх осіб, про що він не знав і не міг знати, чи відсудження у нього третьою особою дарунку на підставах, які виникли до прийняття майна. Автор вважає, що дарувальник зобов’язаний на вимогу обдарованого відшкодувати завдані йому збитки, спричинені такими “юридичними дефектами” дарунку і в цих випадках повинні застосовуватися загальні правила про договірну відповідальність та за аналогією закону норми ст. 659 і ст. 661 ЦК України в частині, що не суперечить суті дарування.

Розділ 3. “Виникнення і припинення права власності юридичної особи – набувача майна за договором” присвячений дослідженню моменту виникнення права власності у юридичної особи за договорами та з’ясуванню правових механізмів повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним.

У підрозділі 3.1. “Момент виникнення права власності у набувача майна – юридичної особи” аргументується теоретична і практична важливість визначення конкретного моменту виникнення у набувача права власності на майно за договором,

Автор погоджується з думкою, що норми ЦК України, які визначають момент переходу права власності за договором, є диспозитивними лише щодо індивідуально-визначених речей, та вважає, що виникнення права власності за договором обмежується лише його укладанням, якщо законом або згодою сторін момент набуття цього речового права обумовлений моментом укладання договору, а його предметом є речі, визначені індивідуальними ознаками. В усіх інших випадках для виникнення речово-правового зв’язку, поряд з укладанням договору, вимагається настання певних подій чи вчинення його учасниками юридичних дій, які передбачені самим договором або законом.

Критиці піддано позицію дослідників, які вбачають за доцільне приурочити момент набуття права власності на нерухоме майно за договорами до державної реєстрації прав на нерухомість. З погляду автора, це спричинить юридичну невизначеність після того, як продавець виконає свій обов’язок із передачі нерухомого майна до моменту державної реєстрації права власності. Жоден з них, за таких обставин, не зможе розпорядитися майном, оскільки з моменту передачі покупець стає його законним володільцем, а за продавцем залишається титул власника.

При дослідженні моменту виникнення права власності за договором дарування, зроблено висновок, що окрім вручення майна, коносаменту чи іншого товаророзпорядчого документу, можливі і інші способи передання майна, зокрема символічне вручення (вручення ключів, макетів, документів, які посвідчують право власності). Якщо майно перебувало у набувача до моменту укладання договору, то момент виникнення права власності на це майно варто приурочити до моменту укладання договору.

У підрозділі 3.2. “Повернення юридичній особі майна при недійсності договорів, визнанні їх неукладеними та розірванні договорів” досліджується правовий режим нікчемних та оспорюваних договорів. Відмічено, що всі правочини (договори) є оспорюваними, якщо їх дійсність заперечується на встановлених законом підставах, в той час, як коло нікчемних правочинів визначено безпосередньо законом.

Автор звертає увагу на те, що хоча визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається, проте це не позбавляє зацікавлену особу права звернутися в суд із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину. Предметом позову у цьому випадку є вимога позивача про підтвердження наявності факту, з яким закон пов’язує нікчемність правочину. Водночас із цією вимогою позивач може наполягати на застосуванні наслідків нікчемного правочину. Предметом позову за оспорюваним договором є вимога про встановлення факту відсутності правовідносин, зумовлених укладанням і виконанням цього договору, що може поєднуватися з вимогою застосування реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат.

На думку автора, внесення змін до недійсного договору – це, за суттю, укладення нового договору.

У контексті дослідження проблеми повернення юридичній особі майна при недійсності договорів запропоновано розв’язання питання відшкодування витрат, пов’язаних із здійсненням поліпшення майна, яке не може бути відокремлене від нього. У цій ситуації треба виходити з того, що коли майно, яке повертається в порядку реституції, покращене за рахунок іншої сторони, сторона, за рахунок якої відбулися покращення, має право вимагати відшкодування витрат на поліпшення, якщо за недійсність відповідає інша сторона. Коли у недійсності договору є вина цієї сторони, вона має право вимагати відшкодування здійснених витрат лише у сумі, на яку збільшилась вартість майна на підставі норм про безпідставне збагачення. У тому випадку, коли вартість майна, що повертається в порядку реституції, не збільшилася (наприклад, виконані і оплачені роботи із демонтажу покрівлі на даху будинку) стягнення можливе лише в порядку відшкодування шкоди, тобто за умови наявності вини іншої сторони.

Дисертант розглядає висвітлені в юридичній літературі прийоми вирішення проблеми “конкуренції позовів” та досліджує це питання у контексті нового ЦК України. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що на рівні закону закріплено пріоритет віндикаційного позову порівняно з позовом про визнання договору недійсним, що відповідає загальній тенденції юридичної доктрини. З’ясовано можливості витребування майна за правилами віндикації в особи, яка набула його в учасника нікчемного та оспорюваного договорів. Якщо майно відчужене особою, яка набула його за нікчемним договором, то набувач цього майна є недобросовісним незаконним володільцем і зобов’язаний повернути майно на вимогу позивача. Проте не можна за правилами віндикації витребувати у володільця майно, що йому оплатно відчужив учасник оспорюваного договору, оскільки визнання судом такого договору недійсним спричиняє для наступного набувача майна статус незаконного добросовісного володільця. Винятком із цього правила є той випадок, коли володілець знав або повинен був знати, що відчужувач є винним у недійсності договору. Водночас заінтересована особа та учасник договору, який визнаного недійсним, не позбавлені права вимагати повернення майна від третьої особи, яке було передано їй другою стороню недійсного договору, як отриманого без належних правових підстав. Ця вимога має характер загального способу захисту порушених прав, тому що може субсидіарно застосовуватися разом з іншими вимогами, визначеними ст. 1212 ЦК України, окрім випадків, коли в діях особи, що набуває майно, в момент виконання угоди був умисел.

Із допомогою цього правового механізму можна повернути майно, якщо на виконання неукладеного договору відбувалася передача майна, та при розірванні договору, коли така можливість передбачена в договорі або законі.