Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб

Короткий зміст

У Вступі дисертації розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказується мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, формулюється наукова новизна та основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне і теоретине значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.

       Розділ перший “Поняття та способи (підстави) виникнення права спільної власності фізичних осіб” присвячений дослідженню питань права спільної власності (поняття та її види), дається загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності фізичних осіб.

У підрозділі 1.1. “Поняття і види права спільної власності” автор, аналізуючи ЦК УРСР та ЦК України щодо права спільної власності, відзначає, що ЦК України значно ширше регулює питання права спільної власності. Адже радянське цивільне законодавство обмежувало можливість виникнення права спільної власності, зокрема не передбачалось існування права спільної власності між фізичними і юридичними особами. Розширення в чинному цивільному законодавстві положень щодо спільної власності вимагає переосмислення низки поглядів, що стосуються права спільної власності.

Відзначено, що у правовій науці стійко утвердилась думка про те, що право спільної власності насамперед характеризується двома найбільш істотними ознаками, які обумовлюють її існування: 1) множинністю суб’єктів; 2) єдністю об’єкта. На основі аналізу цих ознак права спільної власності, які відрізняють її від інших форм власності, сформульовано поняття права спільної власності: право спільної власності – це таке право власності, яке належить двом або більше особам одночасно (множинність суб’єктів) на один і той самий об’єкт (єдність об’єкта).

       Розкриття поняття спільної власності вимагає відмежування спільної власності (багатосуб’єктної власності) від власності юридичної особи, створеної за рахунок майна декількох осіб (односуб’єктна власність). Відмінними ознаками права спільної власності, що відрізняють його від власності юридичної особи, є: 1) спільне майно, 2) множинність суб’єктів права власності  на майно. При організації юридичної особи засновники передають право власності як внесок іншому створюваному ними суб’єкту – юридичній особі, а отже права спільної власності на майно створеної юридичної особи в них не виникає, проте виникають корпоративні права, які за своєю сутністю не є правом власності. Власником такого майна є новостворена юридична особа. Тому даний випадок не підпадає під поняття спільної власності у зв’язку з відсутністю декількох суб’єктів права власності на те саме майно.

При уважному розгляді ч. 4 ст. 357 ЦК України напрошується думка, що у даному випадку йдеться не про спільну, а про приватну власність: а) спів­власник може здійснити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників; б) така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив; в) така добудова (прибудова) не змінює розміру часток інших співвласників (виділено мною – А.Г.) у праві спільної часткової власності. Крім того, залишається незрозумілим, якщо добудова (прибудова) разом із житловим будинком чи спорудою є єдиним цілим (об’єкт), то чи можна вважати її окремим об’єктом власності тільки цього співвласника?

Таким чином, аналіз норм ЦК України дав змогу автору зробити наступний висновок: законодавче вирішення питання щодо визначення часток у праві спільної часткової власності за ЦК України містить суттєві внутрішні суперечності. Для забезпечення стабільності цивільного обігу та для попередження потенційних суперечок автором запропоновано виключити ч. 4 ст. 357 з ЦК України.

       Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Відзначено, що з правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно, кожен із співвласників у праві спільної часткової власності має переважне право купівлі частки перед іншими особами тощо. На відміну від спільної часткової власності у спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов – розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна, тобто коли відносини спільної власності припиняються. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за спільною згодою. Положення про переважне право купівлі частки на право спільної сумісної власності не поширюється.

       У підрозділі 1.2. “Загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності  фізичних осіб” для дослідження мети наукової роботи дається загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності  фізичних осіб.

       Традиційним і поширеним в науковій літературі є поділ підстав набуття права власності взагалі, права спільної власності зокрема, на первинні (початкові) та похідні (вторинні). Первинними підставами прийнято вважати такі, при яких право власності на дане майно виникає вперше або незалежно від попередніх власників. При похідних підставах право власності ґрунтується на праві попереднього власника.

       Відзначено, що серед похідних способів виникнення спільної власності можна назвати договір (правочин). Так, спільна власність на майно виникає з різних підстав: а) спільного будівництва чи придбання за договором купівлі-продажу житлового будинку декількома фізичними особами; б) успад­кування майна; в) участі фізичних осіб у спільному зведенні яких-небудь об’єктів господарського і соціально-культурного призначення; г) при­ватизація квартири (будинку) відповідно до письмової угоди повнолітніх членів сім’ї, що проживають у даній квартирі (будинку), тощо.

       Розділ другий “Поняття та види цивільно-правових договорів як підстав виникнення права спільної (часткової або сумісної) власності фізичних осіб” присвячений аналізу поняття договору (правочину), дослідженню умов дійсності договорів, укладаючи які фізичні особи набувають майно на праві спільної власності. Тут же аналізуються цивільно-правові договори про реалізацію майна, виконання робіт і надання послуг, за якими у фізичних осіб може виникати право спільної власності.

Зокрема в підрозділі 2.1. “Поняття цивільно-правового договору та умови його дійсності” визначається роль і функції цієї правової конструкції та аналізується зміст поняття “договору”, яке наведене в ЦК України.

Досліджуючи питання про багатозначність поняття “договір”, яке є предметом тривалої наукової дискусії, автор схиляється до думки про багатозначність поняття договору та відзначає, що багатозначність поняття договору знайшла реалізацію в цивільних кодексах багатьох країн, побудованих за пандектною системою (Російської Федерації, Франції, Нідерландів). Прийнята вона і сучасним українським законодавством.

У роботі на основі аналізу нормативного визначення поняття договору в ЦК України та висловлених в літературі думок щодо цього питання розкривається співвідношення цивільно-правового договору як підстави виникнення права спільної власності з такими договорами, як господарський, підприємницький. З погляду автора, фізичні особи як споживачі товарів, робіт і послуг набувають право спільної власності на конкретні речі за допомогою різноманітних цивільно-правових договорів: купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання, ренти, підряду тощо. Проте, підставою набуття фізичною особою права спільної власності можливе і завдяки укладенню договорів у сфері підприємницької діяльності, яку вони здійснюють як підприємці, що зареєстровані у встановленому порядку. Наприклад, один з подружжя, зареєструвавшись суб’єктом підприємницької діяльності, займається наданням послуг по ремонту взуття, інший член подружжя займається веденням домашнього господарства, а виручені від підприєм­ницької діяльності кошти належатимуть їм відповідно до ст. 60 СК України на праві спільної сумісної власності. Йдеться про те, що фізична особа як підприємець може бути стороною (покупцем, замовником тощо) в договорах поставки, контрактації, бартеру, будівельного підряду тощо, які в науці господарського права розглядаються як господарські договори.

Разом з тим, підрозділ 2.1. присвячений дослідженню особливостей застосування загальних вимог щодо дійсності правочинів до договорів, пов’язаних з переходом права власності, зокрема договорів щодо відчуження майна, яке є спільною частковою або сумісною власністю двох чи кількох фізичних осіб. Йдеться, зокрема, про такі загальні вимоги, додержання яких є необхідним відповідно до ст. 203 ЦК України.

У підрозділі 2.2. “Цивільно-правові договори, що безпосередньо спрямовані на набуття фізичними особами права спільної власності: купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, рента, дарування” проведено комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття фізичними особами права спільної власності. З’ясовано місце і значення кожного з них у системі договорів, здійснено правовий аналіз особливостей передання майна у спільну власність за цими договорами.

       Головним способом набуття фізичними особами права спільної власності на майно (речі) є укладання ними різного роду правочинів (угод), серед яких основне місце займають договори. Досліджуючи в даній дисертаційній роботі цивільно-правові договори, що є підставою виникнення спільної власності фізичних осіб, автором зазначено, що за основу дослідження взято найбільш поширені види цивільно-правових договорів, на підставі яких фізичні особи набувають майно у спільну власність. Саме вони і є предметом розгляду в даній роботі (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, рента, дарування, договір про спільну діяльність, спадковий договір, підрядні договори, шлюбний договір). Хоча автор погоджується  з тим, що право спільної власності може виникати і на підставі інших цивільно-правових договорів.

При укладенні договору купівлі-продажу важливе значення має форма власності щодо відчужуваного майна. Відповідно до ст. 361 ЦК України кожному учаснику спільної часткової власності належить частка в праві власності на спільне майно, відповідно до цього кожен співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності. Таку передачу своєї частки учасник спільної власності може зробити шляхом укладання договору купівлі-продажу. Разом з тим, учасники спільної сумісної власності також можуть набувати та відчужувати майно за договором купівлі-продажу на праві спільної сумісної власності. Так, відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, за взаємною згодою. Таким чином, автором відзначено, що на відміну від права спільної часткової власності, коли кожен із співвласників має право самостійно розпоряджатися лише своєю часткою з дотриманням вимог про переважне право купівлі-продажу частки (статті 361, 362 ЦК України), у спільній сумісній власності розпорядження спільним майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

При аналізі відносин, що регулюються договором довічного утримання (догляду), зроблено висновок, що ч. 3 ст. 746 ЦК України, в якій зако­нодавець в імперативній формі встановлює, що у випадку, коли набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, є спірною. Але, якщо набувачі майна бажають одержати майно не у спільну сумісну, а у спільну часткову власність, а відчужувач проти цього не заперечує, чи можуть бути якісь перешкоди для такого вирішення цього питання? Тому автором запропоновано, ч. 3 ст. 746 ЦК України викласти не в імперативній, а в диспозитивній формі, а саме: “Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено домовленістю між ними. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним”.

Досліджуючи договір ренти як підставу виникнення права спільної власності, автором відзначено, що майно за договором ренти може передаватись як на праві приватної, так і спільної власності. Так, якщо одержувачем ренти є подружжя, то і всі рентні платежі за договором ренти є спільною сумісною власністю подружжя (якщо інше не передбачено шлюбним договором між ними). Крім того, майно, яке набувається співвласниками на праві спільної сумісної власності, зокрема, майно, що набувається подружжям, теж може перейти у їх власність на підставі договору ренти. У випадку, якщо одним із подружжя під виплату ренти передається земельна ділянка або інше нерухоме майно, згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально засвідчена.

При аналізі відносин, що регулюються договором дарування, автором відзначено, що за договором дарування учаснику спільної власності надається право на безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні. При цьому, слушною є позиція законодавця, що в інших учасників спільної власності не виникає переважного права отримання цієї частки.

Підрозділ 2.3. “Інші види договорів, на підставі яких фізичні особи набувають право спільної власності: договір про спільну діяльність, спадковий договір, підрядні договори, шлюбний договір” присвячений з’ясуванню особливостей виникнення у фізичних осіб права спільної власності за даними договорами.

        Досліджуючи договір про спільну діяльність, автором відзначено, що для досягнення мети своєї спільної діяльності учасники договору здійснюють вклади або грошима чи іншим майном, або трудовою участю. Але на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов’язуються спільно діяти в загальному інтересі, не роблячи при цьому ніяких внесків (наприклад, договори про виробничу кооперацію, про різного роду співробітництво тощо).

Відповідному аналізу піддана ситуація, коли один із подружжя бажає укласти спадковий договір, а інший – ні. Проаналізувавши дану ситуацію, автором зроблено висновок, що у випадку, якщо подружжя як відчужувач не згодне із включенням спільно нажитого майна у спадковий договір або подружжя не дійшло згоди з приводу цього майна, то один з подружжя може у судовому порядку встановити свою частку в спільному майні і після цього укласти окремий спадковий договір.

ЦК України (ст. 853) регулює порядок передання підрядником та прийняття замовником результатів роботи, виконаної за договором підряду. Так, якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, якщо інше не встановлено договором (ч. 5 ст. 853 ЦК України). Щоправда, у даній статті не вказано, в якій формі має відбуватися попередження – письмово чи усно. Щоб уникнути непорозумінь з доказуванням того, попереджав чи не попереджав підрядник замовника, автором запропоновано виправити це упущення, якщо ч. 5 ст. 853 ЦК України сформулювати у такій редакції: “Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового письмового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, якщо інше не встановлено договором”.

При аналізі відносин, що регулюються договором будівельного підряду, виявлено суперечність ст. 876 ЦК України і п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 р. № 668 “Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві”. Так, відповідно до ст. 876 ЦК України із внесеними змінами від 15.12.2005 р. власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором, а в п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 01.08. 2005 р. № 668 “Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві” вказується, що власником результату виконаних робіт (об’єкта будівництва) до їх здачі замовникові є підрядник. Крім того, з метою уникнення різного роду суперечностей, що можуть стати наслідком не зовсім вдалого формулювання ст. 876 ЦК України, автором запропоновано викласти її у попередній редакції: “Власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник” та відповідно залишити у попередніх редакціях статті 880 і абзац 1 ч. 1 ст. 881 ЦК України.

Виходячи з аналізу чинного сімейного законодавства України, дисертантом запропоновано наступне визначення шлюбного договору: “Шлюбний договір – це домовленість осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречених) або подружжя, про встановлення, зміну або припинення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням”.

Розділ третій “Момент виникнення і припинення права спільної власності фізичних осіб за договором” присвячений дослідженню моменту виникнення права власності у фізичних осіб за договорами та з’ясуванню правових механізмів повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним.

У підрозділі 3.1. “Момент виникнення права спільної власності фізичних осіб за цивільно-правовим договором” аргументується теоретична і практична важливість визначення конкретного моменту виникнення у набувачів права спільної власності на майно за договором.

Аналізуючи загальне правило про момент виникнення права власності у набувача майна за договором, автор підкреслює, що сама передача є вчиненням сторонами дій щодо здійснення права набувача і виконання обов’язку відчужувачем, які складають зміст зобов’язання, що виникло із договору про відчуження майна.  

На основі дослідження дискусійного питання про момент виникнення права спільної власності на нерухоме майно за договором в роботі висловлена думка про те, що важливим у праві спільної часткової власності є визначення моменту переходу частки до набувача за договором. Оскільки йдеться про частку в праві, то загальні правила про момент переходу права власності з моменту передачі речі не застосовуються, а діє зовсім інший принцип. Так, відповідно до ч. 1 ст. 363 ЦК України частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Виняток з цього правила становлять випадки, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до ст. 334 цього Кодексу (ч. 2 ст. 363 ЦК України). Таким чином, чинне цивільне законодавство України пов’язує момент виникнення права спільної власності у набувача майна за договором з фактом його нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації.

При аналізі питання щодо визначення моменту виникнення права власності за договором довічного утримання, автор погоджується з позицією представників концепції – консенсуального характеру договору довічного утримання, хоча підкреслює, що даний договір може бути і реальним. Саме ця концепція знайшла подальше законодавче закріплення в ЦК України. При визначенні моменту виникнення права власності у набувача за договором довічного утримання законодавець вважає за необхідне керуватися положеннями ст. 334 ЦК України. Тобто, право власності на нерухоме майно, яке передається за договором довічного утримання, виникає в момент його державної реєстрації, який збігається з моментом його укладання.

 Крім того відзначено, що майно, яке належить на праві спільної суміс­ної власності (наприклад, подружжю), також може бути відчужено за дого­вором довічного утримання. При цьому у разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене на підставі договору довічного утримання, обсяг зобов’язань набувача відповідно зменшується. Якщо відчужувачем є учасник права спільної сумісної власності, то договір довічного утримання може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування.

У підрозділі 3.2. “Повернення майна при визнанні договору недійсним або неукладеним, а також при розірванні договору” досліджується правовий режим нікчемних та оспорюваних правочинів. Відмічено, що всі правочини є оспорюваними, якщо їх дійсність запе­речується на встановлених законом підставах, тоді як нікчемні правочини визначені безпосередньо законом.

Досліджуючи питання щодо правового регулювання порядку розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України, автор вважає, що розірвання договору можна визначити як дію, спрямовану на припинення невиконаного договору. Дана ознака, як стверджує автор, дозволяє відрізнити розірвання договору від визнання його недійсним чи неукладеним. Адже порушення закону, яке тягне недійсність договору, має місце ще при укладенні договору, тому недійсний договір втрачає силу з моменту його укладення. Неукладеним договір визнається в силу відсутності в ньому істотних умов або у зв’язку з недосягненням сторонами згоди з цих умов. Визнання договору неукладеним тягне за собою ті ж наслідки, що і визнання недійсним, оскільки договору фактично не було. При розірванні договору обставини, які були підставами розірвання, повинні з’явитися після укладення договору, і тільки з моменту розірвання зобов’язання сторін припиняються на майбутнє.