Николайчук Л.М. Цивільно-правові договори як підстави виникнення права приватної власності громадян

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У Вступі дисертації обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами, вказується мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи формулюється наукова новизна, та основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення та апробація результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.

         У першому розділі ‘’Цивільно-правові договори серед підстав виникнення права приватної власності громадян’’дається загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян за новим цивільним законодавством, з’ясовується поняття  цивільно-правового, господарського, підприємницького договорів, дається класифікація договорів, за якими виникає право приватної власності у громадян. У цьому ж розділі стосовно до зазначених договорів розкриваються загальні вимоги, дотримання яких є передумовою дійсності цивільно-правового договору.

         У підрозділі 1.1.’’Загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян’’ автор, аналізуючи Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р., відзначає, що названі в п.2 ст.12 цього  закону  підстави набуття права приватної власності (одержання доходів від участі в суспільному  виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів  у кредитні установи, акціонерні товариства тощо) є економічними джерелами виникнення приватної  власності,  за якими завжди криються конкретні юридичні підстави (факти), що породжують набуття фізичними особами суб’єктивного права приватної  власності на конкретне майно. Зокрема, ведення підприємницької діяльності фізичною особою, зареєстрованою як підприємець, передбачає вчинення нею різноманітних операцій (як правило, у договірній формі), від яких вона одержує у власність або майно  у речовій формі (товари), або грошові кошти  (доходи). Юридичними підставами  виникнення права власності у підприємця виступають цивільно-правові договори, укладені ним з іншими особами (контрагентами). Юридичними діями опосередковується також одержання громадянами у власність доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, в основні  фонди господарських товариств тощо.  

         Відзначено, що у новому ЦК України, порівняно з ЦК 1963 р., значно розширено правові підстави набуття громадянами права приватної власності на майно, причому це розширення відбувається за рахунок тих підстав, за якими майно переходило або виключно у власність держави, або у власність кооперативної організації (колгоспу).

 Підставам набуття права власності присвячена глава 24 нового ЦК. Переважна більшість із передбачених в ній підстав стосується й набуття громадянами права приватної власності. Це, зокрема, набуття права власності на новостворенне майно (ст.331 ЦК) або на перероблену річ (ст.332 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи ( ст.333 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст.336 ЦК), на знахідку (ст.338, 339 ЦК), на бездоглядну домашню тварину (статті 340,341 ЦК), на скарб (ст.343 ЦК), внаслідок набувальної давності (ст.344 ЦК), у разі приватизації  державного майна або майна, що є в комунальній власності (ст.345 ЦК ), набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права (ст.330 ЦК), одержання плодів та доходів від речі (ст.189 ЦК).

         Ст. 328 нового ЦК містить загальне правило про те, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. У ній закріплена презумпція правомірності набуття права власності, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За ст.204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

         При з’ясуванні правової природи відносин, які складаються у процесі приватизації громадянами житлових приміщень, що перебувають у державній та комунальній власності, відзначено, що хоч свідоцтво про право власності на приватизовану квартиру є правовстановлюючим документом, його не можна розглядати як ‘’єдиний договірний документ’’, бо він не містить умов договору, схвалених підписами сторін – набувачів житла та органу приватизації, а сама передача житла не оформляється письмовим договором. Виникнення у громадян права приватної власності на квартиру (будинок) здійснюється на основі адміністративного акта – рішення відповідного органу приватизації при безоплатній передачі майна або сукупності юридичних підстав – рішення органу приватизації та договору купівлі-продажу надлишків загальної площі квартири, якщо такі надлишки підлягають оплаті наймачем.

         У підрозділі 1.2. “Поняття і система договорів, за якими виникає право приватної власності громадян” на основі аналізу нормативного визначення поняття договору в ЦК (п.1 ст.626) та висловлених в літературі думок в цьому питанні розкривається сутність цивільно-правового договору та його співвідношення з такими поняттями, як господарський, комерційний, підприємницький договори. В дисертації обґрунтовується положення про те, що господарські договори є різновидом відповідних видів цивільно-правових договорів. Як зазначено в п.1 ст.175 ГК, майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей , передбачених Господарським кодексом.

         При з’ясуванні системи договорів, за якими виникає право приватної власності громадян, відзначено, що наукові дискусії в літературі щодо обрання критерію для класифікації договорів зводяться до обрання найбільш оптимального варіанту в цьому питанні. Більшість наукових класифікацій договорів будується або за економічним, або за юридичним критеріями, або у поєднанні одного й другого. З приведених у дисертації класифікацій цивільно-правових договорів видно, що їх автори виділяють насамперед договори, які безпосередньо спрямовані на оплатний чи безоплатний перехід (передачу) права власності, або права повного господарського відання, або права оперативного управління від однієї особи до іншої: договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, міни (бартеру), дарування, довічного утримання, ренти тощо.

         Але є й інші договори, в яких можливий перехід до фізичної особи права власності на майно, створене чи передане замовникові в результаті  виконання робіт чи надання послуг  (договори підряду, будівельного підряду, позики, кредитний договір тощо). В літературі ці договори ще не піддавалися  спеціальному дослідженню саме як підстави виникнення у громадян права приватної власності на майно. Слід мати також на увазі, що громадяни можуть набувати право власності на грошові кошти за оплатну реалізацію свого майна чи виконання робіт або надання платних послуг іншим особам за різними цивільно-правовими договорами  (купівля-продаж, поставка, міна, підряд, комісія тощо).

         Підрозділ 1.3. “Загальні умови дійсності цивільно-правового договору” присвячений з’ясуванню особливостей застосування загальних вимог щодо дійсності правочинів до договорів, пов’язаних з переходом права власності, зокрема договорів щодо відчуження майна, яке є спільною частковою або сумісною власністю двох чи кількох фізичних осіб. Йдеться, зокрема, про такі загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину і які сформульовані у ст.203 ЦК: 1) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх  чи непрацездатних дітей.

У дисертації як недолік нових Цивільного і Сімейного кодексів України відзначається відсутність в них визначення обсягу повноважень батьків щодо здійснення майнових прав їхніх малолітніх і неповнолітніх дітей. Тому пропонується закріпити у ЦК відповідне правило такого змісту: ”Якщо у малолітніх або неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки здійснюють повноваження щодо управління таким майном як опікуни чи піклувальники без спеціального на те посвідчення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування.” Крім того, доцільно було б усунути дублювання положень щодо опіки та піклування над дітьми, вміщених у Цивільному (гл.6 Книги першої) і Сімейному  (гл.19 розділу 4) кодексах України.

У другому розділі ‘’Загальні положення про виникнення та припинення права приватної власності у громадянина – набувача майна за договором’’ розглядаються питання щодо моменту виникнення права приватної власності у набувача майна за договором, а також умови та підстави повернення майна при визнанні договору недійсним або неукладеним та при розірванні договору.

 Зокрема, в підрозділі 2.1. ‘’Момент виникнення права приватної власності у набувача майна за договором’’підкреслено, що визначення конкретного моменту виникнення права приватної власності у громадянина – набувача майна за договором має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки з цього моменту набувач може повною мірою здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування і розпорядження придбаним майном.

Аналізуючи загальне правило про момент виникнення права власності у набувача майна за договором (ст.334 ЦК) і, зокрема, питання про передачу речі набувачеві за договором, автор підкреслює, що сама передача є вчиненням сторонами дій щодо здійснення права набувача і виконання обов’язку відчужувачем, які складають зміст зобов’язання, що виникло із договору про відчуження майна.

На основі дослідження дискусійного питання про момент виникнення права приватної власності на нерухомість за договором в роботі висловлена думка про те, що право власності у набувача майна за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, не може виникнути лише із самого факту передачі нерухомості, бо сам договір вважається укладеним лише з моменту державної реєстрації (п.3 ст.640 ЦК). Тому, поки сторони не завершили процес укладення договору (здійснили державну реєстрацію), вони залишаються пов’язаними між собою тими правами та обов’язками, які виникли з юридичних фактів, що є необхідними для укладення договору (оферта, акцепт, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація).

Доведена необхідність поширення на відносини з надання поштових послуг загального правила закону (ст.334 ЦК) про момент виникнення права власності у набувача майна за договорами про відчуження майна (крім дарування), а саме з моменту здачі майна організації зв’язку для доставки його набувачеві, та виключення з Правил надання послуг поштового зв’язку пункту 37, за яким поштові відправлення до моменту вручення їх адресатам є власністю відправників.

У підрозділі 2.2 “Повернення майна при визнанні договору недійсним або неукладеним, а також при розірванні договору” відзначено, що останнім часом в юридичній літературі  пожвавилася дискусія щодо розмежування таких понять, як недійсність договору, визнання договору неукладеним і розірвання договору. Правильне з’ясування сутності цих понять є важливим з точки зору застосування правових наслідків недійсності договору, визнання договору таким, що не відбувся (неукладеним), та при розірванні договору, що певною мірою впливає і на вирішення  питань щодо переходу права приватної власності до набувача майна за договором. Слід відзначити й відсутність подекуди єдиного підходу до розмежування зазначених понять  в господарській та судовій практиці.

         У дисертації приведені додаткові аргументи щодо критеріїв розмежування недійсних договорів (нікчемні та оспорювані). Оскільки нікчемний договір (правочин) або договір, який визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом (оспорюваний), не створюють тих правових наслідків, на які сторони розраховували при укладенні договорів, зроблено висновок про те, що за такими недійсними договорами у набувача майна не виникає й права власності на це майно. В разі коли майно за таким договором було фактично передано однією із сторін другій стороні, поновлення прав власника щодо володіння, користування і розпорядженням майном (реституція) здійснюється відповідно до загальних положень про зобов’язання, які виникають у зв’язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави (ст.1212 ЦК).

         Відповідно до п.8 ст.181 ГК, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються за нормами Цивільного кодексу України. Проте, в ЦК та іншому чинному законодавстві наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені. Тому доцільно було б поширити на вимоги про повернення майна – речей  в натурі або грошей, переданих однією стороною іншій за договором, який визнаний неукладеним, норми, які регулюють зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (глава 83, статті 1212-1215 ЦК).

          У зв’язку із розірванням договору може постати питання про долю майна, яке було передане у власність набувача за таким договором. На відміну від випадків недійсності договору або визнання його неукладеним, при яких у набувача майна не виникає права власності, при розірванні договору може виникати питання не просто про повернення сторін у попередній стан і, зокрема, про повернення в натурі майна відчужувачеві, але й про передачу цього майна у власність відчужувача.

         У розділі третьому дисертації ‘’Особливості набуття громадянами права приватної власності за окремими видами цивільно-правових договорів’’ аналізуються цивільно-правові договори про реалізацію майна,  виконання робіт і надання послуг, за якими у громадян може виникати право приватної власності.

         Зокрема, в підрозділі 3.1. ‘’Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна ‘’ відзначено, що відносини учасників цивільного обороту, завдяки яким відбувається обмін товару на гроші, інший товар або результати виконаних робіт чи наданих послуг і перехід права власності до набувача, опосередковуються договорами про оплатну реалізацію майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна-бартер, довічне утримання, рента, постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу тощо). При цьому виявляється тенденція до універсалізації (консолідації) правил про товарний обіг на основі договору купівлі-продажу, коли загальні положення про купівлю-продаж поширюються й на інші договори (поставку, контрактацію, міну-бартер, постачання енергетичних та інших ресурсів), якщо інше не передбачено в самому договорі, законі або не випливає з характеру взаємовідносин сторін.

При порівнянні визначень договору поставки, які даються у ЦК (п.1 ст.712) і ГК (п.1 ст.265), відзначено як недолік визначення цього договору, що дано в ГК, оскільки в ньому не відображена мета використання товару покупцем, а саме спрямованість зобов’язання з поставки товару на здійснення покупцем підприємницької діяльності, а не для використання товару в цілях, пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Спрямованість договору поставки на досягнення цілей, пов’язаних з підприємницькою діяльністю, в літературі розглядають як основну ознаку, за якою поставка відрізняється від купівлі-продажу.

При розгляді порядку передання товарів набувачеві за окремими видами цивільно-правових договорів зроблено висновок про можливість і доцільність розробки нормативного акта, який на засадах диспозитивності міг би регулювати питання щодо порядку передання товарів в ряді договорів про купівлю-продаж (поставка, контрактація, міна (бартер) тощо), а також договорів, які містять у собі елементи договору поставки (комісія, консигнація тощо). Особливості передачі – приймання товарів за окремими договорами можуть обумовлюватись сторонами при укладенні договорів.

У дисертації зазначено, що визначення договору контрактації сільськогосподарської продукції, які приведені в п.1 ст.713 ЦК і п.1 ст.272 ГК, мають деякі спільні та відмінні ознаки, що, безумовно, є недопустимим. Як недолік визначення цього договору (п.1 ст.272 ГК) слід розглядати обмеження в ньому кола осіб – контрактантів лише заготівельними або переробними підприємствами чи організаціями (юридичними особами), оскільки заготівлею сільгосппродукції за договором контрактації можуть займатися і фізичні особи – підприємці. Тому доцільно було б внести доповнення до п.1 ст.272 ГК, зазначивши серед контрактантів сільгосппродукції і фізичних осіб – підприємців, які набувають право приватної власності на закуплену ними за договором контрактації сільськогосподарську продукцію.

Підрозділ 3.2.”Набуття громадянами права приватної власності за окремими видами цивільно-правових договорів про виконання робіт і надання послуг” присвячений з’ясуванню особливостей виникнення у громадян права приватної власності за договорами підряду, будівельного підряду, позики, комісії, консигнації, кредитним договором тощо.

Новий ЦК (ст.853 і ст.882) регулює порядок передання підрядником та прийняття замовником результатів роботи, виконаної за договором підряду. З моментом прийняття замовником виготовленої підрядником нової речі і пов’язується момент виникнення у замовника – громадянина  права приватної власності на цю річ. Хоч у законі такого висновку прямо не зазначено, проте його можна вивести із правила, закріпленого у п.6 ст.653 ЦК:’’Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання’’.

При аналізі відносин, що регулюються договором будівельного підряду, зроблено висновок, що оскільки відповідно до ст.876 ЦК власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник, то після передачі готового об’єкта замовникові, оформленої актом здачі—приймання, право власності на цей об’єкт виникає у замовника. Отже, належно оформлений акт здачі—приймання об’єкта будівництва знаменує собою і факт набуття фізичною особою права приватної власності на цей об’єкт.

Виясняючи роль договору комісії у набутті громадянами права приватної власності, автор відзначає, що правило про закріплення за комітентом права власності на придбану комісіонером за договором комісії для комітента річ (ст.1018 ЦК) певною мірою дисонує з положенням, яке закріплене в п.2 ст.1016 ЦК: за договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права (забули про обов’язки – вставка моя – Л.Н.) навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору. Отже, винятком з усіх тих прав і обов’язків, які комісіонер набуває за договором з третьою особою і потім передає комітентові, є право власності, яке виникає у комітента з факту придбання майна комісіонером за рахунок комітента.

Не виключена і ситуація, коли комісіонер, набуваючи майно за договором з третьою особою, не передає його комітенту, а залишає у своїй власності. Звичайно, що це можливе за згодою комітента і при умові компенсації йому грошової суми, одержаної для виконання комісійного доручення. Ясно, що комісіонер не одержить в цьому разі комісійної винагороди, оскільки відносини сторін лежать уже за межами договору комісії.