Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи, її методологічні засади; розкривається наукова новизна одержаних результатів; формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ “Загальна характеристика цивільно-правового захисту права власності” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Поняття цивільно-правового захисту” розкриваються конституційні гарантії здійснення права власності та визначальні положення про його захист. Правовий механізм захисту права власності може вважатися таким, що відповідає стандартам правової держави, якщо ці положення знайдуть своє втілення в нормах відповідних галузей права. Реалізація права власності неможлива без встановлення механізму його захисту.

Специфіка цивільно-правового захисту полягає насамперед у застосуванні таких юридичних засобів (способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’язаної особи, у тому числі шляхом витребування власником (повернення) належного йому майна з чужого незаконного володіння.

Проаналізована дискусія щодо розмежування понять “правовий захист” і “правова охорона” та їх застосування у законодавчих актах.  Встановлено, що в літературі поки що не здійснено чіткого їх розмежування, відсутні єдині принципи їх використання і в правових нормах. Водночас, спостерігається тенденція до визнання правової охорони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом.

Тобто, правова охорона цивільних прав у широкому значенні означає весь комплекс засобів (правових, економічних, організаційно-управлінських тощо), спрямованих на забезпечення реалізації проголошених чи закріплених правовими нормами (правовстановлювального, регулятивного чи заборонного характеру) суб’єктивних прав, в тому числі права власності, у їх нормальному (позитивному) розвитку, так і засобів реагування на випадок порушення цих прав, передбачених правовими нормами (захисного характеру) і спрямованих на відновлення порушених прав та інтересів суб’єктів цивільних правовідносин.

Саме засоби реагування на випадок порушення права власності і є засобами його захисту. Відповідно в системі загально-охоронних норм можна виділити норми активної дії, які безпосередньо спрямовані на захист порушеного права (на його відновлення та нормалізацію).

Досліджується проблема співвідношення права власності та права на захист власності. Право на захист розглядається як елемент будь-якого суб’єктивного цивільного права. Дисертант доходить висновку, що право на захист є елементом відновлювально-нормалізаційного правовідношення. Тобто після порушення основного матеріального права виникає субсидіарне суб’єктивне право, основу якого складає право на примусовий цивільно-правовий захист.

Необхідно розмежовувати право на захист в матеріальному і процесуальному значенні, оскільки реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу), а право на захист в матеріальному значенні є складовою частиною суб’єктивного права власності.

Пропонується суб’єктивне право власності визначити як передбачене законом право конкретного власника здійснювати щодо належного йому майна правомочності володіння, користування і розпорядження на власний розсуд, якщо інше не передбачено законом, а у разі їх порушення, невизнання - також право вимагати від зобов’язаної особи відновлення порушених прав або вчинення дій, спрямованих на примусовий захист порушеного права чи усунення перешкод у його здійсненні засобами, визначеними законом.

На думку дисертантки усі норми, що утворюють інститут права власності, можна умовно поділити на : а) регулятивні (правовстановлюючі, зобов’язуючі, уповноважуючі, заборонні); б) спеціалізовані; в) правозахисні. Усі перераховані види правових приписів містяться в Законі України “Про власність”, що підтверджується проведеним аналізом структури його правових норм.

В дисертації автором відзначається, що цивільно-правовий захист права власності - це система активних заходів, які застосовуються власником, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов’язку по відновленню порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загально-правового механізму захисту права власності.

В роботі акцентується увага на необхідності розмежовувати захист права власності, захист права на власність і захист прав та інтересів власника. Юридичною наукою це питання практично не досліджувалося. Дисертантка вважає, що в першому випадку захисту підлягає реально існуюче у власника суб’єктивне право власності на конкретне майно, у другому – право на одержання майна у власність (наприклад, об’єктів приватизації, частки у спільному майні, відчуженої з порушенням права привілеєвої купівлі тощо), в третьому – прав і інтересів власника у разі знищення, втрати, пошкодження його майна.

В другому підрозділі “Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності” висвітлюються конкретні правові засоби, за допомогою яких здійснюється цивільно-правовий захист права власності, дається характеристика новим засобам захисту цивільних прав, передбачених проектом нового ЦК України.

Для того, щоб реалізувати своє право на захист, особа повинна певним чином матеріалізувати свої вимоги до зобов’язаної особи, зокрема, шляхом звернення з позовом до суду у встановленому законом порядку.

Порушення справи в суді з матеріально-правової точки зору означає початок реалізації особою права на  вирішення спору, який виник з матеріальних правовідносин у зв’язку з порушенням відповідного суб’єктивного права ще до звернення до суду. Тому на думку автора, усі відносини, які виникають з моменту порушення суб’єктивного права і до моменту звернення до суду носія цього права (позивача) є цивільно-правовими, але не зникають з порушенням справи в суді, а продовжують співіснувати та взаємодіяти з процесуальними правовідносинами.

Дисертант підтримує теорію єдності позову, який має дві сторони: матеріально-правову, що складає предмет позову у вигляді вимоги позивача до відповідача, та процесуальну, що містить вимогу до суду про захист права.

Визнається неконституційною норма ст. 136 ЦПК України, яка передбачає відмову у прийнятті позовної заяви, якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Дана норма суперечить ст. 124 Конституції України, ст. 6 ЦПК, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а також ст. 55 Конституції України, за якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Аналізуються правові позиції щодо спорів про право власності Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України. Констатується відсутність в їх правових позиціях єдиних підходів у визначенні засобів захисту права власності. Запропоновано ввести до проекту ЦК окрему статтю “Цивільно-правові засоби захисту права власності” та сформульовано перелік таких засобів захисту.

Висвітлюються юрисдикційний захист (судом чи іншим уповноваженим державою органом) та позаюрисдикційний захист (самозахист). Пропонується позасудовий захист, який в літературі називається адміністративним, розглядати лише як допоміжний.

Введення до нового ЦК норм про право особи на самозахист буде повністю відповідати положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Самозахист не зводиться до стану необхідної оборони (ст. 444 ЦК України) чи крайньої необхідності (ст. 445 ЦК України). В цивілістичному розумінні самозахист має багатоаспектне значення. Наприклад, у разі самовільного прокладення третіми особами дороги по земельній ділянці, власник може поставити огорожу, встановити інші перешкоди порушникам права власності, у разі використання приміщень наймачем не за призначенням власник вправі відмовити у наданні наймачу комунальних чи інших послуг; у разі несплати покупцем обумовленої за договором купівлі-продажу ціни власник-продавець вправі відмовитись від передачі проданого товару та ін.

Пропонується класифікувати усі засоби захисту права власності на : а) основні речево-правові засоби (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні речево-правові засоби захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов’язально-правові.

Розділ 2 “Основні речево-правові засоби захисту права власності” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація)” аналізуються поняття віндикації, умови для звернення з віндикаційним позовом, зміст такого позову та підстави його задоволення.

У традиційному розумінні цивілістичною наукою віндикаційним вважається позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її в натурі і передачі власнику.

Спеціальна стаття присвячена віндикації в Законі України “Про власність”, в якому зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння” (ч. 1 ст. 50). Однак у такій редакції ст. 50 Закону “Про власність” виявилася малоефективною для застосування в практиці, оскільки в ній не міститься юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині продовжують застосовувати ст. 145 ЦК України, конструкція якої виявилася юридично досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності також в умовах ринкової економіки.

В умовах переходу до ринкової економіки віндикація, застосування якої обмежене підставами і способом вибуття майна з володіння власника та добросовісністю його набувача, має зберегти значення основного речевого засобу захисту права власності. Водночас можливе зняття певних обмежень у віндикації майна, наприклад щодо певних об’єктів права власності чи підстав вибуття майна з володіння власника. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує в свою чергу абсолютність і непорушність цього права.

Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача та ін. З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять відповідно предмет доказування.

Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише того ж майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можуть захищатися іншими засобами (наприклад позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди та ін.). Унеможливлюється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.

Для розгляду віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яке характеризує його суб’єктивне відношення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 145 ЦК випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника по його волі та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чинним законодавством (ч. 3 ст. 145 ЦК України), якщо майно набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати, власник вправі витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Недобросовісною є особа, яка “знала” або “повинна була знати” що її володіння незаконне. Відмінність між цими поняттями очевидно полягає в ступені обізнаності набувача про неправомірність вибуття майна від власника і придбання його набувачем, а також і в ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому – необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб. Отже дії недобросовісного володільця є недобросовісними і винними.

У підрозділі 2.2 “Негаторний позов” аналізуються поняття та зміст негаторного позову, умови для звернення з негаторним позовом та підстави його задоволення.

Позивачем, тобто суб’єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.

Суб’єктом негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем, тобто зобов’язаним суб’єктом – лише особа, яка перешкоджає власнику (титульному володільцю) у здійсненні цих правомочностей.

Негаторним має вважатися також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користуванні майном третіми особами, у яких існували підстави для цього, але згодом відпали, наприклад, у разі визнання угоди недійсною, припинення договору за угодою сторін та ін.

Для покладення на відповідача за негаторним позовом обов’язку по усуненню перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей необов’язковими є наявність в діях відповідача вини. Негаторним має вважатися позов про звільнення жилих і нежилих приміщень особами, які самовільно зайняли такі приміщення.

Запропоновані наступні варіанти матеріально-правових вимог в негаторному позові: про виселення з безпідставно займаного приміщення; про звільнення безпідставно займаних адміністративно-виробничих приміщень; про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою; про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього русла річки); про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спорудження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густонаселеному районі).

            В підрозділі 2.3 “Позов про виключення майна з опису (звільнення майна від арешту)” дається характеристика змісту вимог про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту). Зазначається, що “арешт майна” і “опис майна” – поняття не співпадаючі, і перше є ширшим, по відношенню до другого, наводяться критерії їх розмежування. В позові про звільнення майна з-під арешту має міститися як мінімум дві вимоги : про визнання права на майно та виключення майна з опису (звільнення з-під арешту, якщо опис супроводжувався накладенням арешту на майно).

Не відповідає конституційним гарантіям захисту права власності норма ст. 149 Митного кодексу України, згідно з якою предмети, щодо яких винесено постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження постанови митного органу України конфіскуються і що така конфіскація проводиться незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні. По-перше, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду (ст. 41 Конституції України). По-друге, неприпустимою є конфіскація майна особи, яка непричетна до порушення митних правил. Тому власник майна, конфіскованого за постановою митних органів у зв’язку з порушенням митних правил іншою особою не може бути позбавлений права на звернення до суду з позовом про звільнення належного йому майна від конфіскації.

В підрозділі 2.4 “Позов про визнання права власності” висвітлюються поняття та зміст позову про визнання права власності, умови його подання і задоволення.

Насамперед, важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виникають сумніви у приналежності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв’язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину, тощо.

Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб’єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб’єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього права сумнівів зі сторони третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідно відповідачем даного позову (суб’єктом обов’язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес в межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на це майно. Тобто виникає ситуація, в якій начебто не існує спору. В чинному ЦПК України сторонами в цивільному процесі по розгляду справ позовного провадження визнаються позивач і відповідач (ст. ст. 5, 102) і не знаходиться місця справам позовного провадження без особи відповідача. Тому пропонується внести в цивільне процесуальне законодавство зміни, які б надавали можливість звертатися з позовами про визнання права власності і за відсутності відповідача.

Як свідчить аналіз чинного законодавства, практики його застосування, вимоги про визнання права власності (права повного господарського відання, оперативного управління) можуть мати складну юридичну природу, а відтак можуть: бути предметом самостійного позову; поєднуватися з позовами про визнання угод недійсними, позовами, що випливають із зобов’язальних правовідносин, які повинні вважатися основними, а вимоги про визнання права власності – додатковими.

Таким чином, позов про визнання права власності не варто ототожнювати з віндикаційним чи негаторним позовом. Він може бути самостійним або додатковим (супутнім) позовом до іншого речевого позову. Більше того, вимоги про визнання права власності можуть супроводжувати спори між особами, пов’язаних між собою певними зобов’язальними та іншими правовідносинами.

Розділ III “Загальна характеристика спеціальних та зобов’язальних засобів захисту права власності” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними” аналізуються особливості захисту прав власників за допомогою позовів про визнання угод недійсними та застосування відповідних правових наслідків їх недійсності.

Визнання угоди недійсною є засобом захисту права власності лише тоді, коли її предметом були чи могли бути об’єкти права власності.

Право на звернення з вимогами про визнання угоди недійсною повинні мати ті особи, які мають певний правовий зв’язок з учасником угоди (наприклад, наявність корпоративних відносин), а також ті особи, які вважають свої права порушеними укладенням такої угоди. Тому з метою підвищення ефективності захисту майнових прав акціонерів в Законі України “Про господарські товариства”, а також в проекті нового ЦК України доцільно передбачити прямо право акціонера звертатися з позовами про визнання угод за участю акціонерного товариства недійсними, якщо такі угоди не відповідають вимогам закону та порушують їх майнові права.

На момент винесення судом рішення про визнання угоди недійсною за правилами ст. 48 ЦК України застосування двосторонньої реституції може виявитися неможливим у зв’язку з відсутністю у сторін всього одержаного за недійсною угодою. У такому випадку суд зобов’язує сторін відшкодувати вартість одержаного ними у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (ст. 48 ЦК України). Звідси можна також припустити, що законодавець не зобов’язує третіх осіб, що набули майно у сторін за недійсною угодою, повернути придбане майно. Між тим, у судовій практиці зустрічається і інше розуміння положень ст. 48 ЦК України, згідно з яким визнання угоди недійсною є підставою для витребування майна у третіх осіб, які набули його у сторін недійсної угоди. В роботі обґрунтовується висновок про те, що визнання угоди недійсною не може спричиняти безпосередніх правових наслідків для тих осіб, які до судового рішення набули у сторін майно, що було предметом недійсної угоди. Сторони недійсної угоди можуть оспорювати угоди з третіми особами та вимагати повернення майна, що було предметом недійсної угоди, за окремими позовами.

Складною для застосування у судовій практиці виявилася норма пункту “і” ст. 41 Закону України “Про господарські товариства”, згідно з якою до компетенції загальних зборів товариства належить затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. У судовій практиці досить часто арбітражні суди відмовляють позивачам у визнанні таких угод недійсними у разі їх не затвердження зборами товариства. Така практика судів є правильною, оскільки зміст статті 41 Закону “Про господарські товариства” встановлює лише порядок затвердження вже укладених угод, а не передбачає надання дозволу на укладення таких угод. У такій редакції дана норма не лише не сприяє належному захисту права власності товариства, але і може призводити до зворотнього наслідку, адже незатвердження зборами товариства угоди на суму, що перевищує обумовлену в його статуті, не є безпосередньою підставою для визнання її недійсною і лише створює у акціонерів і засновників оманливе враження про достатню захищеність їх прав та інтересів від можливих зловживань при укладенні угод. Тому в ст. 41 Закону “Про господарські товариства” (пункт “і”) бажано було б записати норму про те, що “До компетенції загальних зборів товариства належить, зокрема: надання дозволу на укладення договорів (угод) на суму, що перевищує вказану в статуті товариства”. Однак поки такі зміни не будуть внесені до законодавства, таке правило бажано було б безпосередньо закріплювати в статутах товариств.

Обґрунтовується недопустимість визнання угоди недійсною у зв’язку з неналежним виконанням сторонами її умов, як це передбачено ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна”. Існування в приватизаційному законодавстві правила про допустимість визнання угоди купівлі-продажу об’єкта приватизації недійсною або вимагати її розірвання з підстав неналежного виконання зобов’язань давало б суду можливість постановляти різні рішення за встановлених однакових обставин, що врешті сприяло б легальному зловживанню правом, залежно від особи позивача чи від відповідача.

Тому з ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна” необхідно вилучити норму, яка дозволяє визнавати договір купівлі-продажу об’єкта приватизації недійсним у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань.

Встановлено співвідношення понять “визнання угоди недійсною”, “визнання угоди неукладеною”, “розірвання угоди”.

Враховуючи наявність спорів з приводу неукладених угод в судовій практиці та розбіжностей у їх вирішенні доцільно було б у ст. 153 чинного ЦК та у ст. 671 проекту нового ЦК України передбачити наступну норму: “У разі визнання судом договору неукладеним до відносин сторін застосовуються правові наслідки, передбачені для відносин, що виникають із безпідставного придбання чи збереження майна”.

Юридично некоректними є рекомендації Пленуму Верховного Суду про визнання угод з нерухомістю за участю громадян, зареєстрованих на біржі, але не посвідчених нотаріально, недійсними.

Правочин (угода) має вважатися таким, що порушує публічний порядок (завідомо суперечить інтересам держави і суспільства), якщо він спрямований на відчуження (придбання), використання об’єктів вилучених з цивільного обігу або дії сторін щодо укладення правочину (угоди) містять ознаки кримінального злочину або іншого правопорушення, вчиненого з умислом.

Чинне законодавство України не встановлює конкретних підстав для визнання установчих документів юридичних осіб недійсними. Не передбачається це і в проекті нового ЦК. Однак, на погляд дисертантки, у разі внесення засновником до статутного фонду юридичної особи не належного йому майна, установчі документи можуть визнаватися недійсними лише в частині тих їх положень, що стосуються такого майна та за умови, що воно може бути витребуване у юридичної особи за віндикаційним позовом.

У підрозділі 3.2 “Спеціальні засоби захисту права власності, обумовлені особливим складом уповноважених і зобов’язаних осіб та надзвичайними ситуаціями” висвітлюються особливості захисту права власності засобами, встановленими для учасників права спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання органів публічної влади у здійснення правомочностей власника та видання такими органами актів; власників, права яких порушені у надзвичайних ситуаціях та в інших випадках.

Основними спеціальними засобами захисту права спільної власності є позови про поділ спільної власності, про виділ частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном. Дисертант вважає, що такі позови можуть поєднуватися із одночасним застосуванням речевих засобів захисту права, наприклад, з вимогами про визнання права на частку у спільній власності.

Особливе місце в судовій практиці займають позови співвласника на підставі ст. 114 ЦК України, згідно з якою при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця.

В дисертації стверджується, що прийняттю рішення про перевід прав і обов’язків обов’язково має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки в спільній власності в частині умов про особу покупця та інших умов, пов’язаних з особою покупця, недійсним.

Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов’язків покупця на співвласника, то його не можна визнати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім, над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна та управління ним відсутнього громадянина і до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 19 ЦК України).

З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадянам, яких ця особа зобов’язана була за законом утримувати, погашається заборгованість по інших зобов’язаннях.

Отже, вживаючи заходи по охороні майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав допускаючи можливість його з’явлення. Тому у випадку з’явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього, суд скасовує свої попереднє рішення (ст. 20 ЦК) і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 21 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина.

Законом (ст. 22 ЦК) передбачені також наслідки, пов’язані зі з’явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:

повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;

повернення майна, що збереглося і перейшло за оплатними угодами до інших осіб у разі, коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;

у випадку переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації – повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.

Законодавець, однак, не визначив правову природу позовів, за якими має повертатися власнику збережене майно. На думку автора дисертації, у першому випадку майно власника, який з’явився після оголошення померлим, може бути повернуто як безпідставно збережене, а у другому випадку – витребуване за віндикаційним позовом.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів або органів місцевого самоврядування у здійснення власником його правомочностей та видання актів, які порушують права власників застосовуються як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні збитків власникам.

Важливою загальною гарантією цього захисту прав власників є встановлення обов’язку державних органів у випадку порушення прав власників відшкодувати заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи (п. 4 ст. 48 Закону України “Про власність).

У підрозділі 3.3 “Зобов’язально-правові засоби захисту права власності (прав та інтересів власників)” дається характеристика особливостям захисту права власності (прав та інтересів власників) зобов’язально-правовими засобами. Зазначається, що зобов’язально-правові засоби захисту забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов’язання, тобто між особами, пов’язаними між собою певними правами і обов’язками.

На відміну від речевих засобів захисту права власності, які базуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов’язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах з конкретно визначеними учасниками відносного правовідношення, в яких є уповноважена і зобов’язана особа.

Захист права власності чи права на власність у зобов’язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об’єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є усі договори, що забезпечують перехід права власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування ті ні.), перехід майна у тимчасове користування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм договірного права та норм інституту права власності для захисту права власності. Так, відповідно до ст. 225 ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно. Це водночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу зберігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власником. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. І лише тоді, коли є підстави для витребування майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з володіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросовісним) покупець не набуває права власності на таке майно. Однак, у такому разі має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.

Захист права власності у договірних зобов’язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець вправі вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності, орендодавець має право вимагати повернення орендарем майна у зв’язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати передачі їй у власність другою стороною майна, наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготовленого предмету підряду.

У зобов’язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (ст. 440-466 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину).

Як вже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося в натурі. Тому коли, наприклад, порушник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право лише шляхом звернення з позовом про відшкодування вартості цієї речі відповідно до ст. 440 ЦК України. Тобто, у таких випадках некоректно вести мову про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частково зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може вимагати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна.

Зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав врегульовані главою 42 ЦК України. Зміст цього зобов’язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов’язана повернути безпідставно придбане майно цій особі. У разі невиконання цього обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню в примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Їх застосування можливе незалежно від вини зобов’язаної особи.

Під належною правовою підставою необхідно розуміти придбання майна за належною угодою, в порядку спадкування, на підставі адміністративного акту та іншими підставами, не забороненими законом. Дане зобов’язання виникає у разі, коли відповідна правова підстава була відсутня з самого початку, або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбане майно може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом чи арбітражним судом недійсною (ст. 53-57 ЦК України); або у зв’язку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотня сила; у разі скасування вищою інстанцією в порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведене стягнення на користь позивача.

Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між даними сторонами обов’язку або коли такий обов’язок існував, але вже був виконаний. Необгрунтованим придбанням може бути і оплата продукції в більшій сумі, ніж вона коштує.

Зобов’язання із безпідставного придбання чи збереження майна забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндикація майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо майно є індивідуально визначеним і збереглося у боржника в натурі, то воно витребується власником за віндикаційним позовом. Якщо ж його не збереглося в натурі або майно визначене лише родовими ознаками, то потерпілому (власнику) повертається не те саме майно, а лише така ж кількість однорідних речей чи його вартість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна і при цьому не буде мати значення спосіб вибуття майна з володіння власника (по його волі, чи всупереч його волі).

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може проявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними. Наприклад, ст. 48 ЦК України передбачається, що по недійсній угоді кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування реституції, покладаючись на добровільне повернення майна і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних правових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою механізмів інституту безпідставного збагачення.

У висновках сформульовані найбільш важливі теоретичні та практичні результати, у тому числі рекомендації щодо змін до законодавчих актів, одержані автором у ході дисертаційного дослідження, зокрема, про поняття і зміст цивільно-правового захисту, про класифікацію основних засобів такого захисту, про умови та підстави звернення з віндикаційним, негаторним та іншими позовами.