Татьков В.І. Правова природа, склад і зміст установчих документів акціонерного товариства Автореферат

У вступі розкрито сутність і ступінь дослідженості теми дисертації, пов’язаної із визначенням правової природи, складу та змісту установчих документів акціонерного товариства, обґрунтована необхідність проведення дослідження.

Розділ 1. Законодавчі вимоги до складу та змісту установчих документів акціонерного товариства присвячений аналізу поняття установчих документів, законодавчих вимог і практики складання установчих документів акціонерного товариства.

У дисертаційній роботі відзначається існування різних підходів у визначенні поняття установчих документів. У діючому законодавстві вони визначені як документи, на підставі яких акціонерне товариство створюється і діє. Згідно іншому підходу установчими є тільки ті документи, на підставі яких товариство діє, а документи про створення товариства установчими не визнаються.

У дисертації обґрунтовується позиція, згідно якій створення і діяльність товариства є взаємопов’язаними актами і мають певну єдність – без створення нема діяльності, без діяльності недійсне створення. Це свідчить також про єдність документів, що оформлюють створення і діяльність товариства, вимагає затвердження відносин по створенню і діяльності або в одному установчому документі, або в комплекті документів, що являють собою єдине ціле – установчих.

Дисертант формулює визначення установчого документа (установчих документів) як документа (або сукупності документів), що посвідчує створення та правовий статус акціонерного товариства, і відзначає необхідність враховувати це у правовому регулюванні складу та змісту установчих документів.

Згідно діючому законодавству до складу установчих документів акціонерних товариств входять: установчий договір, а в акціонерних товариствах, створюваних у процесі корпоратизації і приватизації – рішення про створення товариства; статут; протокол установчих зборів. За змістом установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників, інші відомості, перелічені у статтях 4 та 37 Закону України від 19.09.1991р. “Про господарські товариства”.

Дисертант вказує на недоліки діючого законодавства, яке не розмежовує вимоги до змісту окремих установчих документів, не встановлює обов’язкових реквізитів того чи іншого документа. Це викликає труднощі на практиці, призводить до невиправданого звуження змісту установчого договору чи, навпаки, дублювання норм установчого договору та статуту, можливих колізій та ін., про що свідчать результати аналізу установчих документів акціонерних товариств, що пройшли державну реєстрацію у виконкомах Донецької області та судова практика розгляду спорів.

Наслідком недосконалого регулювання змісту установчого договору і статуту стало віднесення до установчих документів змінами до ст.8 Закону України “Про підприємництво” також протоколу установчих зборів. Дане законодавче рішення зумовлювалося необхідністю заповнити вакуум, створений сформованим уявленням про зміст установчого договору як договору між ініціаторами створення акціонерного товариства, що припиняє свою дію після реєстрації товариства, з одного боку, і статуту товариства, що діє з моменту створення товариства, з іншого. У результаті рішення про створення товариства і ряд інших питань, що вирішуються на установчих зборах, не потрапляли ні до змісту установчого договору, ні до змісту статуту. Внесення вказаних змін до ст.8 Закону “Про підприємництво” забезпечувало потребу повного охоплення установчими документами правових зв’язків, що виникають на стадії заснування товариства, однак залишало певний простір для критики – до реєстрації має представлятися не процедурний документ, який відображає характер подій, що відбуваються на установчих зборах, а випрацюване його учасниками рішення.

У прийнятому Господарському кодексі, так само як і в прийнятому Цивільному кодексі протокол установчих зборів не названий у складі установчих документів акціонерного товариства. Але визнання у кодексах єдиним установчим документом акціонерного товариства статуту тягне за собою протилежні складнощі: рішення про створення товариства може взагалі залишитися поза державної реєстрації.

Дисертант вказує на необхідність зваженого підходу у регулюванні складу та змісту установчих документів з урахуванням правової природи відносин, що виникають при створенні та діяльності акціонерних товариств.

Розділ 2. Правова природа установчих документів акціонерного товариства присвячений дослідженню відносин, що складаються в процесі створення і діяльності акціонерного товариства, аналізу існуючих підходів у визначенні правової природи установчого договору і статуту та обґрунтуванню авторського трактування правової природи установчих документів і відповідних пропозицій до законодавства.

Не зважаючи на те, що законодавство визначає правовідносини між засновниками і передплатниками на акції як договірні, питання про договірну основу виникнення акціонерного товариства у літературі залишається спірним. На думку низки дослідників, акціонерні товариства, на відміну від інших господарських товариств, не мають договірної основи виникнення.

Слід погодитися з думкою, що правовідносини в рамках діючого акціонерного товариства будуються на основі корпоративних принципів і є корпоративними. Однак помилковим було б стверджувати, що корпоративним відносинам в акціонерному товаристві, створеному шляхом відкритої підписки на акції або розподілу акцій серед засновників, не передувала багатостороння угода. Даний висновок відповідає позиції вищої судової інстанції у господарських спорах, що вказує на необхідність виводити порядок укладання установчого договору з загальних правил про порядок укладання і виконання угод і зобов'язань (див. п.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 р. "Про деякі питання практики розгляду спорів, пов'язаних зі створенням, реорганізацією і ліквідацією підприємств").

Визнання договірної основи створення та діяльності акціонерного товариства в його традиційній формі як колективного господарюючого суб’єкта має важливе практичне значення. Воно складає теоретичну базу для розробки таких інститутів у публічно-правовому регулюванні статусу акціонерних товариств, як право на незгоду, обов'язок викупу акцій у разі реорганізації та ін.

Дисертант приєднується до існуючої концепції, згідно з якою відносини по створенню і діяльності господарської організації з правами юридичної особи є відносинами, направленими на організацію і здійснення організаційно оформленої господарської діяльності її засновників і учасників, та вказує на невиправданість спроб оцінювати правову природу установчих документів у відриві від реальних відносин, що складаються у процесі їх прийняття і дії. В дисертації наводиться зарубіжний досвід правового регулювання, що свідчить на користь застосування у праві наведеної концепції.

На підставі проведеного аналізу характеру правовідносин, що складаються при створенні акціонерного товариства, а також існуючих проблем правового регулювання та практичних потреб дисертант дійшов висновку, що при визначенні правової природи установчого договору слід застосовувати системний підхід та охоплювати всю сукупність правовідносин, що складаються.

Аналіз відносин, що складаються в процесі створення акціонерного товариства, показує, що процес укладання установчого договору акціонерного товариства включає кілька стадій. Першою є стадію укладання попередніх договорів, які направлені на створення товариства (договору між засновниками про створення товариства, інших договорів у його виконання, для відкритих акціонерних товариств – також договорів підписки). Наступною є стадія укладання багатосторонньої угоди, що укладається на установчих зборах між особами, що приймають участь у заснуванні товариства, про схвалення попередніх договорів, створення акціонерного товариства і визначення його правового статусу. Заключною є стадія державної реєстрації товариства. Установчий договір вступає в дію з моменту державної реєстрації, оскільки без державної реєстрації рішення про створення товариства з правами юридичної особи є недійсним.

У роботі обґрунтовується помилковість трактування установчого договору як договору про спільну діяльність по створенню акціонерного товариства, що після створення товариства припиняє свою дію. Збереження дії установчого договору після державної реєстрації необхідне для забезпечення виконання обов’язку засновників і учасників товариства по повній оплаті акцій, обов’язку не розголошувати конфіденційну інформацію про ті чи інші питання створення акціонерного товариства. Після державної реєстрації товариства може виникнути необхідність внесення змін в установчий договір з приводу зміни порядку оплати акцій (не коштами, а майном) та ін. Тим більш не виправданою є точка зору, згідно з якою установчий договір прирівнюється до договору про спільну діяльність засновників, що є ініціаторами створення товариства, адже останній є лише першим кроком на шляху укладання установчого договору.

Дисертант відстоює існуючу позицію, згідно якій установчий договір є нормативним договором двох і більше суб’єктів про встановлення прав і обов’язків як загальних правил поведінки на майбутній час для невизначеного кола осіб, додатково уточнюючи ту особливість, що він укладається з урахуванням законодавчих норм і підлягає державній реєстрації, а також те, що з нього виникає внутрішньогосподарське зобов’язання, яке опосередковує комплекс майнових і організаційних відносин. Це дозволяє розцінювати установчі документи, в яких він закріплений, як локальні нормативні акти, склад і зміст котрих залежить від ступеню публічно-правового регулювання статусу товариства та визначається їх функціональним призначенням. Автор особливо підкреслює відмінність поняття установчого договору як угоди і як локального нормативного акту, де останній є лиш одним із установчих документів, у яких знаходить своє закріплення угода. Наведене може розглядатися як свідоцтво подвійної природи установчого договору як угоди і локального нормативного акту. З даного питання є розбіжності в окремих статтях прийнятих Господарського і Цивільного кодексів, які детально проаналізовані в дисертації. Обґрунтовані пропозиції по їх усуненню.

У дисертації обґрунтовується висновок про ідентичну правову природу установчих документів (незалежно від їх складу), які є документальним оформленням досягнутої на установчих зборах угоди про створення товариства та особливості його правового статусу – установчого договору.

Визнання у правовій природі статуту такої її складової, як договірна, може бути розцінене як дискусійне з тієї точки зору, що зміст статутів акціонерних товариств на сучасному етапі в значній мірі піддається публічно-правовому регулюванню. Широка розповсюдженість акціонерних товариств та особливості їхньої організації вимагають визначення різноманітних сторін статусу акціонерного товариства в законі. Як наслідок, установчі документи наповнюються нормами публічно-правового регулювання, але залишається і певний простір для договірного врегулювання тих чи інших питань.

Публічно-правові особливості статусу акціонерного товариства показують невиправданість традиційного трактування статуту суто як договору між засновниками. З іншого боку, невиправдане трактування статуту як корпоративного нормативного акту, позбавленого елементу договірної природи.

Оформлені установчим договором про створення акціонерного товариства і після державної реєстрації останнього правовідносини засновників і учасників товариства набувають корпоративного характеру, а установчий договір і статут юридичної сили корпоративного нормативно-правового акту. Законодавча вимога про державну реєстрацію установчих документів, складених з урахуванням існуючого законодавчого регулювання, свідчить про їх змішану правову природу: установчі документи поєднують у собі елементи договірної і публічно-правової природи, що забезпечує їх кваліфікацію як локально-правових актів комплексного характеру.

Оцінка установчого договору як корпоративного нормативно-правового акту дозволяє встановити корпоративні принципи внесення змін в установчий договір, а також його розірвання (більшістю голосів). Присутність договірного елементу у правовій природі цього документа вимагає збереження доцільного обсягу гарантій прав засновників і учасників акціонерного товариства у випадку істотних змін у його правовому статусі, що закріплюється установчими документами в межах законодавчого регулювання. Необхідний мінімум таких гарантій складає право акціонерів на незгоду у випадку внесення змін в установчі документи, якщо це істотно змінює права акціонера. З урахуванням публічних інтересів, дане право має сполучатись із встановленням законодавчого регулювання щодо меж викупу акцій. Гарантії для засновників від змін в установчих документах щодо їх правового статусу повинні забезпечуватись законом. Дисертант підкреслює доцільність використання німецького досвіду, згідно якому умови про пільги засновникам, встановлені при заснуванні, не можуть змінюватися протягом досить тривалого часу.

У дисертаційній роботі також обґрунтовується доцільність використання японського досвіду у правовому регулюванні порядку заснування товариства шляхом відкритої підписки на акції. Для забезпечення інтересів учасників заснування у ході поетапного договірного процесу, направленого на створення акціонерного товариства, доцільно передбачити опублікування проекту статуту разом з інформацією про випуск акцій у встановленому законом порядку, можливість внесення в нього змін на установчих зборах і право осіб, що голосували проти таких змін, вимагати повернення зроблених внесків і відшкодування збитків. На цей випадок у законі слід передбачити достатньо короткі строки для подачі відповідних заяв, внесення змін до проекту статуту в частині розміру статутного капіталу і скликання повторних установчих зборів.

Стосовно одноосібних акціонерних товариств (за діючим законодавством – державних акціонерних товариств, в яких всі акції належать державі) в роботі відзначається, що ця нетрадиційна форма акціонерного товариства сформувалась на сучасному етапі як виняток із загального правила організації акціонерного товариства як колективного суб‘єкта господарювання для організаційно-правового забезпечення переливу капіталу в багатоукладній економіці. Вона позначена певним ступенем умовності її правової характеристики як товариства, яке за статусом максимально, наскільки це дозволяють особливості одноосібного товариства, наближена до традиційної форми. Установчі документи нетрадиційного одноосібного акціонерного товариства являють собою корпоративно-правові акти комплексного характеру, які сполучають у собі елементи приватноправового та публічно-правового регулювання і встановлюють порядок організаційно оформленої діяльності засновника (учасника) одноосібного корпоративного суб’єкта господарювання. На перетворення одноосібного акціонерного товариства у традиційне мають розповсюджуватися правила, передбачені для заснування, установчі документи в їх новій редакції вступати в дію у загальному порядку – з моменту державної реєстрації.

Сполучення в правовій природі установчого договору елементів приватноправового та публічного-правового характеру свідчить на користь трактування установчого договору як господарсько-правового акту.

У літературі висловлюється думка, що установчий договір є різновидом цивільно-правового договору. Така постановка питання викликає заперечення як з вищенаведених, так і з наступних причин. Установчий договір має не тільки відзначений авторами майновий характер, але також корпоративний характер, регулює не тільки майнові відносини, що складаються між акціонерами і товариством, але й організаційно-управлінські відносини, що складаються в процесі функціонування товариства. Ці відносини взаємообумовлені і нерозривні, оскільки не можуть існувати самостійно. Через це вимагають системного підходу при їхньому регулюванні в рамках господарського права, що забезпечує комплексний підхід у регулюванні горизонтальних і вертикальних внутрішньогосподарських відносин.

Окрім того, у визначенні правової природи установчого договору акціонерних товариств слід враховувати високий ступінь публічності в їх організації та діяльності. У зарубіжних країнах він пояснюється, як правило, залученням значної кількості передплатників на акції. Це позначається у тому числі на назві акціонерного товариства, створеного шляхом відкритої підписки на акції – воно вважається публічним акціонерним товариством або публічною компанією. У країнах на пострадянському просторі ступінь публічності акціонерних товариств підвищується тим, що вони створені в процесі приватизації державного майна. Високий ступінь публічності став підставою для віднесення їх окремими вченими до суб’єктів публічного права. Дисертант же приєднується до існуючої думки про те, що тут сполучаються елементи приватноправового і публічно-правового регулювання. У роботі відзначена необхідність державного регулювання процесів створення та діяльності акціонерних товариств для забезпечення їх ефективного функціонування та ефективності економіки в цілому. Високий ступінь публічності в діяльності акціонерних товариств вимагає значного обсягу публічно-правового регулювання в даній сфері за збереження необхідного і достатнього обсягу регулювання приватноправового характеру.

На основі проведеного дослідження в роботі проаналізовані положення прийнятих Господарського і Цивільного кодексів щодо порядку заснування акціонерного товариства. Господарський і Цивільний кодекси передбачають різні способи заснування товариства: в ГК закріплений діючий порядок ступеневого заснування з проведенням відкритої підписки на акції до державної реєстрації товариства, в ЦК – новий порядок одночасного заснування з проведенням відкритої підписки на акції після державної реєстрації. Щодо застосування норм кодексів в дисертації підкреслюється доцільність подальшої законодавчої розробки у Законі “Про акціонерні товариства” обох варіантів заснування відкритого акціонерного товариства. Як приклад, наводиться досвід окремих зарубіжних країн, де законодавством одночасно передбачені обидва варіанти заснування товариства. Поряд з цим у роботі підкреслюється необхідність передбачити в законодавстві на випадок одночасного заснування спеціальну процедуру “наступного заснування”, відому зарубіжному законодавству, наприклад німецькому. Зокрема, пропонується передбачити, що договори, укладені товариством до проведення перших загальних зборів за результатами відкритої підписки на акції підлягають затвердженню рішенням загальних зборів із внесенням відповідних змін до статуту і їх державною реєстрацією, а посадові особи товариства несуть солідарну із засновниками повну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до реєстрації відповідних змін.

Розділ 3. Удосконалення складу та змісту установчих документів акціонерного товариства присвячений обґрунтуванню пропозицій до законодавства на основі аналізу існуючих проблем і досвіду правового регулювання.

В роботі відзначається, що визнання у прийнятому Цивільному, а в результаті узгодження також Господарському кодексі установчим документом акціонерного товариства тільки статуту, викликає певні складнощі у врегулюванні документального оформлення відносин у процесі заснування та забезпечення необхідного контролю з боку органів державної реєстрації за дотриманням законодавства в цьому процесі.

Можливим варіантом законодавчого регулювання є визнання в якості документа, що підтверджує прийняття рішення про створення товариства на установчих зборах, затвердженого при заснуванні статуту, що подається до реєстрації. Однак слід враховувати, що таке підтвердження не завжди є достатнім для забезпечення приватних і публічних інтересів. У разі заснування товариства шляхом відкритої підписки на акції окремі обставини процесу заснування мають принципове значення і вимагають державної реєстрації (наявність кворуму на установчих зборах, результати голосування з питання про створення товариства і затвердження статуту), інакше може відбутися державна реєстрація недійсного товариства і ущемлені приватні інтереси осіб, що приймали участь у заснуванні, інтереси кредиторів недійсного товариства, публічні інтереси. Отже, практичні потреби вимагають доповнення складу установчих документів установчим договором чи рішенням про створення товариства.

Дисертант підкреслює доцільність визнання єдиним установчим документом, де відображаються всі сторони статусу відкритого акціонерного товариства, статуту, чого вимагає високий ступінь публічності відкритих акціонерних товариств. Але в цьому разі затверджений на установчих зборах статут слід подавати до державної реєстрації з рішенням про створення товариства.

Щодо закритих акціонерних товариств, створюваних шляхом розподілу акцій серед засновників, то вони не вдаються до відкритої підписки на акції, і вимоги до розкриття інформації про їхню діяльність повинні бути нижчими. Більш виправданим було б, враховуючи потреби практики, дозволити закритим акціонерним товариствам поширювати на деякі сторони статусу товариства режим конфіденційності, що можливо в рамках установчого договору.

Таким чином, доцільною була б зміна редакції відповідних норм кодексів про один установчий документ акціонерного товариства. За неможливості останнього певне удосконалення правового регулювання, передбаченого кодексами, може бути здійснене в законі.

Зокрема, в Законі “Про акціонерні товариства” необхідно більш детально врегулювати встановлений прийнятим Господарським кодексом порядок заснування акціонерного товариства шляхом відкритої підписки на акції, передбачити необхідність подання рішення про створення відкритого акціонерного товариства чи установчого договору закритого акціонерного товариства до державної реєстрації, уточнити склад установчих документів акціонерного товариства. Дисертант підкреслює, що Господарський кодекс залишає необхідний простір для вдосконалення правового регулювання в цій сфері.

На основі проведеного дослідження практичних проблем та зарубіжного досвіду правового регулювання дисертант прийшов до висновку, що принцип подання до реєстрації статуту, затвердженого засновником, який одночасно є рішенням про створення товариства, задовольняє лише відносно одноосібних відкритих акціонерних товариств.

У роботі обґрунтовуються пропозиції до проекту Закону “Про акціонерні товариства” щодо регулювання змісту статуту, рішення про створення товариства, установчого договору, особливо підкреслюється думка, що відмова від установчого договору в якості самостійного установчого договору повинна позначатися на змісті статуту, де в цьому разі мають відображатися всі сутнісні умови заснування товариства, в т.ч. відомості про засновників і їх правовий статус.

Передбачений у прийнятих Цивільному та Господарському кодексі перелік відомостей, що відображаються в статуті відкритого акціонерного товариства, доцільно доповнити в законі відомостями про: затвердження грошової оцінки майна, що вноситься засновниками в оплату за акції та кількість отриманих за нього акцій; погодження угод, укладених засновниками до створення товариства; пільги, що надаються засновникам. У рішенні про створення товариства мають міститися відомості про: створення товариства і затвердження статуту, наявність кворуму на установчих зборах і результати голосування. В установчому договорі закритого акціонерного товариства відображаються відомості про: заснування товариства; затвердження установчого договору і статуту; засновників; затвердження грошової оцінки майна, що вноситься засновниками в оплату за акції та кількість отриманих за нього акцій; погодження угод, укладених засновниками до створення товариства; пільги, що надаються засновникам; інші відомості за рішенням засновників, якщо закон не вимагає їх включення до статуту. Для одноосібного закритого акціонерного товариства роль установчого договору може виконувати рішення про створення товариства, в якому можуть бути закріплені окремі конфіденційні сторони статусу товариства.

Окремо дисертантом проведено аналіз особливостей установчих документів закритих акціонерних товариств, пов’язаних з обмеженням руху акцій.

Аналіз змісту установчих документів діючих закритих акціонерних товариств та господарської практики свідчить про те, що у низці випадків окремі формулювання установчих документів щодо обмеження руху акцій можуть призводити до фактичної неможливості відчуження акціонерами своїх акцій. Це склало підґрунтя для спроб визнати будь-які обмеження руху акцій в установчих документах закритих акціонерних товариств недійсними.

У роботі аналізується протирічлива судова практика останніх років, дається критична правова оцінка позиції Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо розповсюдження на закриті акціонерні товариства правил руху акцій, передбачених для відкритих акціонерних товариств. Опубліковані дисертантом обгрунтування правильного тлумачення норм діючого законодавства мали сприяти формуванню судової практики, яка нещодавно знайшла підтвердження у рішеннях вищих судових органів.

Дисертант підкреслює, що організаційно-правова форма закритого акціонерного товариства визнана у світовій практиці. Практична потреба в її збереженні є і в Україні. Особливо актуальне це питання для великих стратегічних підприємств, що мають перспективний стійкий розвиток. Спроби анулювати можливості контролю закритих акціонерних товариств за рухом своїх акцій можуть бути розцінені як зовнішній вираз прагнення певних кіл до "переділу власності" на інвестиційно привабливих об'єктах.

У прийнятому Господарському кодексі в результаті тривалих дискусій отримало закріплення право корпоративних підприємств діяти у організаційно-правовій формі закритого акціонерного товариства. Кодекс, зокрема, передбачив обмеження щодо руху акцій закритих акціонерних товариств на біржі та встановив переважне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами.

Проведене дисертантом дослідження показало доцільність встановлення додаткових гарантій у цій сфері. Враховуючи, що більшість операцій з цінними паперами на сьогодні здійснюється на організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів, доцільно додатково встановити, що акції закритого акціонерного товариства, окрім біржі, також не можуть розповсюджуватися на вказаному ринку.

Право переважного придбання акцій доцільно надати також товариству і розповсюдити його на всі випадки відчуження акцій, залишивши осторонь лише правонаступництво, задля попередження обходу законодавства шляхом укладання договорів міни, застави, тощо. Відповідний досвід правового регулювання має місце у Російській Федерації, де хибна правозастосовча практика викликала зміни в законодавстві ще у 2001 році. Російська практика зіштовхнулася також з непомірним завищенням цін, за якими закриті акціонерні товариства вимушені були викуповувати акції.

У розвиток норм Господарського кодексу України в Законі “Про акціонерні товариства” необхідно встановити механізм реалізації переважного права придбання акцій та врегулювати порядок визначення ціни акцій. Дисертант пропонує з цією метою, по-перше, спеціально обумовити право акціонерів на першочергову реалізацію свого переважного права на придбання акцій. По-друге, доцільно, з урахуванням японського досвіду, передбачити право товариства вказати у своєму рішенні особу, якій акції товариства можуть бути відчужені, передавши своє переважне право на придбання акцій іншій особі. По-третє, доцільно встановити спеціальне регулювання ціни придбання акцій закритих акціонерних товариств у порядку реалізації переважного права. Запропоновано передбачити, що переважне право на придбання акцій здійснюється за номінальною ціною, якщо статутом не передбачений інший порядок реалізації цього права.

У роботі також критикується передбачене в проекті Закону “Про акціонерні товариства” обмеження кількості учасників закритих акціонерних товариств, яке фактично спричинить ті ж економічні наслідки, що і скасування організаційно-правової форми закритого акціонерного товариства. Незачепленою залишиться лише незначна частина підприємств. Таким чином, зберігає актуальність питання подальшої долі великих закритих акціонерних товариств.

Розділ 4. Підстави та правові наслідки визнання установчих документів акціонерного товариства недійсними присвячений дослідженню господарської практики складання установчих документів акціонерних товариств, аналізу правового регулювання підстав і наслідків визнання установчих документів недійсними, існуючих недоліків і напрямків удосконалення.

Аналіз передбачених в рамках прийнятих Господарського і нового Цивільного кодексів підстав та наслідків недійсності угод, показує переваги норм ГК, підтверджуючи доцільність спеціального регулювання господарських відносин у рамках Господарського кодексу України.

Привертає увагу регулювання такої підстави недійсності угод, як протиріччя інтересам держави і суспільства, яке передбачене ст. 49 діючого ЦК України, а також ст. 207 прийнятого Господарського кодексу. У новому Цивільному кодексі закладене регулювання, що звужує підстави недійсності до протиріччя моральним підвалинам суспільства (ст. 203) і порушення публічного порядку (ст. 228). При цьому до останнього віднесені дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Однак у господарській сфері забезпечення правового господарського порядку потребує більш широкого регулювання. Зокрема, необхідне збереження такої підстави недійсності договорів, як протиріччя інтересам держави і суспільства. Необхідність такої підстави недійсності угод підтверджується, наприклад, судовою практикою визнання недійсними установчих документів фірм, зареєстрованих за підробленими паспортами. По передбаченому прийнятим Цивільним кодексом регулюванню вони не можуть бути визнані недійсними як фіктивна угода (ст.234), оскільки їхнє затвердження зроблене з наміром створити правові наслідки, передбачені угодою, але для неналежного суб'єкта. Визнання недійсними на підставі протиріччя актам цивільного законодавства (ст.ст.215, 203 прийнятого ЦК) також не може задовольнити, як мінімум, тому, що двостороння реституція в даному випадку виявилася б недоречною. Протиправні угоди, що містять ознаки кримінального правопорушення, носять суспільно небезпечний характер і суперечать інтересам держави і суспільства. До них варто застосовувати спеціальні наслідки – стягнення в доход держави. Відповідне регулювання передбачається нормами Господарського кодексу.

Загалом наслідки недійсності установчих документів не повинні суперечити публічним інтересам і мають бути спрямовані на забезпечення правового господарського порядку. Слід враховувати, що визнання установчих документів недійсними і відміна державної реєстрації суб’єкта господарювання може тягти за собою низку негативних соціально-економічних наслідків, пов’язаних з ліквідацією підприємства. На сьогодні судова практика виходить з того, що в процесі розгляду спору сторони можуть самі усунути в установленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання установчих документів недійсними – шляхом приведення їх у відповідність до законодавства, необхідного погодження з відповідним державним органом та ін.

Правові наслідки недійсності установчих документів мають передбачати можливість вибору прийнятного варіанту врегулювання економічно значущого питання, а судові органи повинні докладати всіх зусиль для належного його врегулювання. Одним з можливих правових наслідків недійсності установчих документів акціонерного товариства слід визнати примушення до укладання установчого договору належним чином і приведення установчих документів у належний стан, якщо це необхідно в публічних інтересах, для забезпечення правового господарського порядку.

Доцільно не тільки зберегти таку правову підставу недійсності установчих документів, як протиріччя інтересам держави і суспільства, але і додатково передбачити можливість визнання їх дійсними у випадку приведення в належний стан.

Визнання недійсним установчого договору повинне тягнути за собою правові наслідки приведення сторін у вихідне положення тільки у випадках, якщо недійсними визнані також попередні договори, що укладаються на стадії укладання установчого договору (договір засновників про створення товариства і договори підписки на акції). Дійсність же попередніх договорів вимагає їхнього виконання – приведення установчих документів у належний стан і створення товариства в належному порядку.

Доцільно також передбачити спеціальне законодавче регулювання наслідків недійсності установчих документів підприємства стосовно правової долі угод, укладених за час його діяльності, а саме, встановити, що визнання установчих документів недійсними саме по собі не тягне недійсності угод, вчинених до визнання установчих документів недійсними.