Уханьова О.О. Правова регламентація лізингу як засобу сприяння технічному прогресу

Короткий зміст

Розділ 1. Правова характеристика лізингу як засобу сприяння технічному прогресу складається з трьох підрозділів, в яких розкриваються особливості формування правової бази лізингових відносин в Україні та за кордоном, аналізуються поняття та відмінні ознаки лізингу.

У підрозділі 1.1. “Розвиток законодавства про лізинг” зазначається, що історія розвитку економік багатьох держав світу свідчить про важливість вибору на певному історичному етапі адекватної потребам і можливостям форми залучення інвестицій у розбудову держави. Підкреслено, що після другої світової війни перед повоєнними державами постала дилема визначення шляху залучення фінансових коштів задля вирішення назрілих проблем у державній економіці. У західних країнах найбільш вигідним правовим засобом залучення капіталу у матеріальній формі було визнано лізинг, який дозволяв у складних економічних умовах, у яких перебувала значна кількість підприємств Західної Європи, отримувати у володіння та користування основні виробничі фонди, що відповідали останнім досягненням науки та техніки.

Аргументовано, що розвиток лізингової діяльності у виробничо-господарській сфері пов’язаний із державним заохоченням розвитку лізингу, оскільки він розглядається  як засіб технічного переозброєння підприємств і сприяння тим самим технічному прогресу. Під технічним прогресом розуміється поступальний перехід на новий ступінь техніко-економічного розвитку, який може бути екстенсивним і інтенсивним, де перший передбачає подолання регресивних тенденцій і кількісний приріст відтворюваних основних фондів, другий – впровадження у виробництво інноваційних основних фондів. Зауважується, що у багатьох розвинених країнах за допомогою податкових й амортизаційних пільг створюється сприятливий режим для лізингових компаній – професійних учасників ринку лізингових послуг, а останні діють як в інтересах постачальників, які одержують додаткові канали збуту й широку рекламу продукції, так і в інтересах виробничих користувачів, яким, фактично, надається кредит. Лізинг широко використовується при збуті продукції як на внутрішніх, так і зовнішніх ринках.

Встановлено, що в останні десятиліття в праві низки зарубіжних країн наведені юридичні визначення лізингу і його окремих видів (США, Англія, Німеччина, Японія), а в деяких з них прийняті спеціальні законодавчі акти (Франція, Бельгія, Італія). Узагальнено вимоги, які переважно висуваються у законодавстві окремих економічно розвинених країн до фінансового лізингу, серед яких: строго фіксований строк лізингу; загальна сума лізингових платежів визначається в сумі, приблизно рівній сукупним витратам на придбання устаткування, зданого в лізинг; заборона розірвання договору лізингу протягом періоду його дії.

За результатами аналізу стану ринку лізингових послуг в економічно розвинених країнах зроблено висновок, що рівень і темпи його розвитку багато в чому визначаються системою державного регулювання. Підкреслено, що до договору лізингу, який укладається в підприємницьких цілях, застосовуються податкові пільги. Встановлено, що у економічно розвинених країнах активний розвиток лізингу був обумовлений різко зростаючими інвестиційними потребами економіки, а також у силу сформованих високих темпів технічного прогресу, які вже не могли задовольнятися виключно за рахунок традиційних каналів фінансування. Саме тому в умовах жорсткої конкуренції лізинг був і залишається додатковим і досить ефективним каналом збуту виробленої продукції. Зазначається, що прогресивний розвиток в економічно розвинених країнах лізинг міг одержати переважно завдяки цілеспрямованому державному впливу на суб’єктів лізингових відносин, своєчасному й оперативному регулюванню лізингової діяльності.

За результатами проведеного аналізу підтриманодисертанткою поділяється думкау про те, що лізинг можна визнати конструкцією особливого роду, призначеною для забезпечення здійснення лізингової діяльності задля сприяння технічного прогресу, впровадження у виробництво інноваційних досягнень. Така особлива риса лізингових правовідносин, які задовольняють не тільки суто господарський інтерес у отриманні доходу за результатами використання того або іншого майна, але дають можливість здійснити технічне переозброєння виробничих фондів суб’єктів господарювання, визначає існування  спеціального законодавства про лізинг у сфері господарювання. Дослідження розвитку законодавства України про лізинг показало недостатнє врахування зазначеного аспекту  у законотворчості. Усунення цього недоліку визначено як основний напрям удосконалення законодавства України про лізинг у сфері господарювання.

У підрозділі 1.2. “Поняття лізингу” відзначається, що лізинг відповідно до ГК України опосередковує господарсько-торговельну діяльність (ч. 4 ст. 263), яку одночасно можна розглядати як вид суспільно необхідної інвестиційної діяльності та предмет державної інвестиційної політики.

Встановлено, що лізинг як вид господарської діяльності об’єднує договірними зв’язками різноманітних учасників господарського обороту. У кінцевому результаті  лізинг спрямований на задоволення потреб лізингодавця та лізингоодержувача. Ключовою фігурою у цих відносинах виступає лізингодавець, оскільки від рівня економічної активності останнього залежить задоволення виробничих потреб лізингоодержувача у високоякісному обладнанні. Зокрема, аргументується, що лізингодавець перебуває у господарських відносинах одночасно з різноманітними субєктамисуб’єктами господарського права: з постачальниками, банками та іншими фінансово-кредитними організаціями, страховими організаціями, органами державної влади та місцевого самоврядування, технічними службами тощо. У зв’язку з цим лізинг має складну структуру учасників цього виду господарської діяльності, яка може мінятися залежно від конкретних економічних умов.

У роботі підтримано визначення лізингових правовідносин у сфері господарювання як гнучкої системи господарсько-правових відносин інвестиційного характеру. Додатково акцентовано, що лізингові правовідносини складаються між лізингодавцем і лізиноодержувачем й іншими учасниками лізингової діяльності і направлені на забезпечення реалізації приватних і публічних інтересів щодо розширеного відтворення основних засобів виробництва. Додатково аргументовано господарсько-правову природу лізингу як виду господарської діяльності, що є засобом реалізації державної економічної політики. На основі проведеного аналізу сформульовано визначення господарсько-правової конструкції лізингу як сукупності правових засобів забезпечення здійснення лізингової діяльності з метою реалізації державної інвестиційної політики щодо розширеного відтворення основних засобів виробництва у сфері господарювання.

Обґрунтовано необхідність вдосконалення легального визначення поняття лізингу у сфері господарювання із врахуванням спрямованості господарської діяльності щодо інвестування власних чи залучених фінансових коштів у відновлення (реновацію) або оновлення (інновацію) основних фондів, що в цілому має визначати націленість лізингу на сприяння технічному прогресу. У зв’язку з цим у роботі виокремлено одну з ключових ознак лізингу, а саме пільговий режим інвестування у відтворення основних фондів для забезпечення технічного прогресу.

Зауважується, що у багатьох наукових дискусіях простежується однобічне розуміння лізингу як договору. При цьому, як правило, дискутуються питання доцільності класифікації лізингових угод, розмежування фінансового та оперативного лізингу, визначення галузевої приналежності лізингових правовідносин тощо. Тоді як мало звертається уваги на складну природу лізингу у сфері господарювання, який, по-перше, покликаний вирішувати у межах гнучких договірних конструкцій питання, що постають у відносинах не лише між лізингодавцем та лізингоодержувачем, але і з іншими учасниками лізингової діяльності, по-друге, в цілому спрямований на задоволення не тільки приватних, але й публічних інтересів, що полягають у технічному переозброєнні підприємств і їх розвитку на інноваційній основі. Розширення меж наукового дослідження лізингу як виду господарської діяльності дозволяє в цілому висвітлити інші грані проблематики лізингових правовідносин.

У підрозділі 1.3. “Правова відмінність лізингу від оренди” наводяться відмінні ознаки лізингу і оренди як інститутів господарського права, щодо яких спостерігаються труднощі в їх розмежуванні.

Відзначається, що у науковій літературі досі можна зустріти твердження про те, що лізинг є особливим різновидом оренди, а тому на думку окремих науковців не треба надавати лізингу окремого правового регулювання. Зокрема, на даний час можна спостерігати, як поступово втрачає кваліфікаційні ознаки лізингу такий його різновид, як оперативний лізинг, який найчастіше зводиться до оренди. Саме такої позиції дотримуються розробники ЦК України та Закону України “Про фінансовий лізинг”. Авторкою не поділяється такий підхід до визначення правових ознак оперативного лізингу та оренди. 

У роботі аргументується відмінність лізингу від оренди із вказівкою на їх різне функціональне призначення. Якщо лізинг спрямований на забезпечення розширеного відтворення основних засобів виробництва, то орендою опосередковується звичайний господарський оборот використання майна. На основі порівняльного аналізу категорій лізингу і оренди з точки зору їх функціонального призначення виділяються їх головні відмінності, а саме: об’єктом лізингу є нова техніка, технології тощо на відміну від об’єкту оренди, яким може бути будь-яке індивідуально-визначене майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає в процесі використання своєї споживчої вартості; інвестування в основні фонди є обов’язковим саме при лізингу на відміну від необов’язковості інвестування взагалі у разі оренди; щодо лізингу передбачаються спеціальні інвестиційні пільги на відміну від оренди, де такі пільги відсутні.

Авторкою наводяться й інші відмінності лізингу від оренди. До відмінних ознак додатково можна віднести: тристоронній характер договору лізингу (лізингодавець, лізингоодержувач та постачальник устаткування); включення в договір лізингу умови про можливу покупку лізингоодержувачем устаткування, тому що у зв'язку із цією умовою вказується покупна ціна; строки реалізації права на покупку; наявність питання про момент переходу права власності та ризику випадкової загибелі або псування майна тощо.

Зазначена сукупність відмінностей лізингу від оренди дозволяє розглядати його як самостійний інститут господарського права і відкинути як невиправдану спірність цього питання. Крім того, таке твердження знаходить відображення у чинному законодавстві України, зокрема, ст. 292 ГК України, положеннях спеціальних нормативних актів.

Акцентується увага на економічних та організаційно-правових перевагах лізингу як господарсько-правового засобу сприяння технічному прогресу, які й зумовлюють його відмінності від оренди. У роботі зазначається, що лізинг як засіб технічного переозброєння вигідно відрізняється від оренди, зокрема, державного та комунального майна, “юридичною простотою” укладення лізингової угоди (без проведення конкурсу на визначення користувача державним, комунальним майном); структура лізингових платежів у більшій мірі задовольняє потреби лізингодавця порівняно із структурою орендних платежів; розмір лізингових платежів встановлюється за домовленістю сторін, в той час як порядок та розмір орендної плати визначається у відповідних підзаконних нормативно-правових актах; договором лізингу вiдповiдно до законодавства може передбачатися прискорена амортизація предмета лізингу, вже не говорячи про існуючі податкові та амортизаційні пільги для учасників лізингових відносин тощо.

У підсумку підкреслюється, що лізинг є самостійною економіко-правовою категорією з усіма притаманними їй особливостями, які дозволяють виділяти її з-поміж інших форм фінансування технічного переозброєння виробництва.

Розділ 2. Види лізингу складається з двох підрозділів, у яких розкриваються особливості фінансового та оперативного лізингу, що використовуються у сфері господарювання. Зазначається, що багатоманітність визначень поняття “лізинг” і відповідно видів лізингу, що спостерігається на даний час, унеможливлює адекватне сприйняття учасниками лізингових відносин правоположень та, як наслідок, уповільнює впровадження його у виробничу діяльність суб’єктів господарювання. Підкреслено, що правова регламентація лізингу, а відповідно і його різновидів, як це відзначено у ГК України, здійснюється відповідно до положень цього Кодексу та інших законів, в той же час якість правового регулювання лізингової діяльності у межах спеціальних законів є незадовільною.

У підрозділі 2.1. “Фінансовий лізинг” зазначається, що у Законі України “Про фінансовий лізинг” фінансовий лізинг визнається як вид цивільно-правових відносин, навпаки, у Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає фінансовий лізинг як господарську операцію. У роботі акцентується увага на необхідності усунення такого подвійного підходу до визначення фінансового лізингу, що вносить плутанину у практику правозастосування. На прикладі розвитку законодавства України про фінансовий лізинг аргументується недоцільність застосування цивілістичного підходу у сфері господарювннягосподарювання.

Наводиться аналіз першого закону України про лізинг 1997 року, який мав господарсько-правову спрямованість та зазначається, що у вказаному законі суб’єкти лізингу визнавалися суб’єктами господарювання, а лізингова діяльність – господарською. Виявлено, що у 2003 році в новій редакції, Закон України “Про лізинг” зазнав низки змін цивілістичної спрямованості. Він отримав назву “Про фінансовий лізинг”, і зміни торкнулися не тільки назви, але й сутності цього Закону, його квінтесенції. Цей Закон визначив лізинг як вид цивільно-правових відносин та визнав суб’єктами лізингу фізичні та юридичні особи, нівелював змістовне навантаження правових норм з лізингу, покликаних за своєю природою вирішувати господарські проблеми, сприяти розвитку економіки держави в цілому.

Констатовано, що концепція Закону “Про фінансовий лізинг” вступила у протиріччя з засадами правового регулювання лізингових відносин, закріпленими у ГК України. У результаті господарське законодавство втратило низку важливих норм, що регулювали лізингові відносини у сфері господарювання.

Зауважується, що цивільно-правова та господарсько-правова конструкції мають різне функціональне призначення та суб’єктний склад, що породжує їх сутнісні відмінності. Лізинг може використовуватися у виробничій сфері й у споживчій сфері, проте, якщо в останньому випадку він є одним із способів реалізації продукції кінцевому споживачу і може задовольнятися цивільно-правовою конструкцією фінансового лізингу, то у виробничо-господарській сфері здійснення професійної лізингової діяльності вимагає більш багатого інструментарію, який невиправдано було відкинуто у процесі трансформації Закону України “Про лізинг” в Закон України “Про фінансовий лізинг”. 

У зв’язку з цим, під час уніфікації відповідного нормативного матеріалу, аргументується доцільність врахування положень міжнародних актів, до яких приєдналася Україна. Адже лізинг визнається як “вид інвестиційно-підприємницької діяльності...”, про що зазначено у Конвенції країн СНД “Про міждержавний лізинг” від 25.11.1998 р. Слід додати, що у Модельному законі про лізинг від 14.04.2005 р. лізингова діяльність розглядається як вид підприємницької діяльності.

Обґрунтовується необхідність більш чіткого нормативного відмежування фінансового лізингу від оперативного, оскільки визначення договору фінансового лізингу, яке міститься у Законі України “Про фінансовий лізинг”, абсолютно нівелює специфічні ознаки фінансового лізингу, вироблені доктриною господарського права. Зокрема, запропоновано чітко визначити, що майно, яке передається у фінансовий лізинг спеціально набувається лізингодавцем у продавця; мета договору фінансового лізингу спрямована на технічне переозброєння виробничих фондів суб’єктів господарювання; строк дії договору фінансового лізингу має бути не менший строку, за який амортизується 75 вiдсоткiв вартостiвартості об'єкта лізингу; викуп майна за умов фінансового лізингу є обов’язковим, що обумовлює необхідність чіткої регламентації здійснення такого викупу.

Крім того, доводиться необхідність внесення відповідних змін до ГК України та Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” щодо регулювання лізингової діяльності та розвитку господарського законодавства про лізинг, а саме у частині надання податкових і кредитних пільг лізинговим компаніям з метою створення сприятливих економічних умов для їхньої діяльності, надання інвестиційних кредитів для реалізації лізингових проектів тощо.

У підрозділі 2.2. “Оперативний лізинг” акцентується увага на тому, що на даний час в Україні спостерігається негативна тенденція прирівняння оперативного лізингу до оренди, а звідси і вилучення його зі сфери дії норм про лізинг.

У роботі відзначається, що у Законі України “Про фінансовий лізинг” відсутні норми, які б регулювали відносини оперативного лізингу. Проте у редакції 1997 року цей Закон регламентував як фінансовий, так і оперативний лізинг. Така метаморфоза правового регулювання лізингових відносин пояснюється деструктивним впливом цивільно-правового підходу на вказану групу відносин.

Зауважиться, що у Законі про лізинг у редакції 1997 року лізинг визнавався підприємницькою діяльністю, а з чинної редакції Закону України “Про фінансовий лізинг” така характеристика невиправдано виключена. ПОВТ

У той же час підкреслюється, що у окремих нормативно-правових актах України можна все ж таки зустріти термін “оперативний лізинг”. Оперативний лізинг згадується у ст. 292 ГК України, окремих пунктах (п. 1.18) Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, а тому обґрунтовується доцільність розвинення норм про оперативний лізинг, консолідації відповідних положень у ГК України. Існуючий на сьогодні законопроект щодо регулювання лізингових відносин (реєстр. № 3006 від 23.07.2008 р.) передбачає відновлення норм про оперативний лізинг у новій редакції Закону України “Про фінансовий лізинг”, що вимагає повернення і до попередньої назви Закону – “Про лізинг”.

Обґрунтовується необхідність збереження оперативного лізингу як виду лізингу, що обумовлює необхідність внесення відповідних змін та доповнень до ГК України. Зокрема, запропоновано чітко визначити, що майно, яке передається у оперативний лізинг належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача; строк дії договору фінансовогоперативного лізингу має бути менший строку, за який амортизується 90 вiдсоткiв вартості об'єкта лізингу; викуп майна за умов оперативного лізингу неможливий; після закінчення строку договору оперативного лізингу вiн може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лiзингодавцю.

Крім того, оперативний лізинг дозволяє залучити інвестиції у ті сфери господарювання, де присутній значний публічний інтерес. Зокрема, пропонується передавати майно, яке є державною або комунальною власністю, виключно у оперативний лізинг, що слугуватиме гарантією захисту інтересів держави та територіальних громад від так званих “рейдерських атак” та задовольнятиме приватний інтерес суб’єктів господарювання. Зокрема, у роботі обґрунтовується доцільність створення правової бази щодо передачі цiлiсних майнових комплексів комунальних підприємств та їх структурних пiдроздiлiв, у складі яких використовуються високі технології, інноваційні продукти, інноваційна продукція або інші інновації, виключно у оперативний лізинг. Обґрунтовано, що передача цілісних майнових комплексів комунальних підприємств та їх структурних пiдроздiлiв у лізинг сприятиме у значній мірі оновленню основних виробничих фондів, на що сьогодні не вистачає бюджетних коштів. Після спливу терміну лізингу об’єкт лізингу буде повернений у власність територіальної громади у значно кращому матеріальному стані.

Розділ 3. Удосконалення правової регламентації лізингу складається з двох підрозділів, у яких обґрунтовано пропозиції з удосконалення правової регламентації лізингу за такими напрямками, як розкриваються ??? ТУТ БИ МАЛИ БУТИ СЛОВА ЯКОСЬ ПОВЯЗАНІ ІЗ НАЗВОЮ РОЗДІЛУправа та обов’язки сторін договору лізингулізингодавця і лізингоодержувача,  та також засади державноїа підтримкиа лізингової діяльності.

У підрозділі 3.1. “Права та обов’язки сторінучасників договору лізингу” досліджуються права та обов’язки сторінучасників договору лізингу та обґрунтовуються пропозиції до законодавства з метою удосконалення його стимулюючих функцій. Наголошується, що ефективність стимулюючих функцій договору лізингу, в першу чергу, залежить від наявності гарантій прав учасників лізингової угоди.

У зв’язку з наведеним підкреслено необхідність закріплення у ГК України обов’язковості страхування лізингоодержувачем предмету лізингу та/або пов’язаних iз виконанням лізингових договорів ризиків.

Аргументовано доцільність обмеження у ГК України права лізингодавця розривати договір лізингу протягом періоду його дії, що має слугувати гарантією стабільності господарської діяльності лізингоодержувача на базі лізингового майна та в цілому сприятиме забезпеченню правового господарського порядку у сфері господарювання.

Обґрунтовується доцільність виключення з ГК України кваліфікації користування лізинговим майном як виключного користування, яка невиправдано обмежує право лізингоодержувача за згодою лізингодавця здійснювати операції сублізингу.

Враховуючи те, що договір лізингу може передбачати перехід права власності на предмет лізингу від лізингодавця до лізингоодержувача шляхом його викупу за остаточною вартістю, пропонується доповнити Закон України “Про фінансовий лізинг” статтею “Викуп предмету лізингу”, яка б чітко регламентувала підстави викупу предмету лізингу; умови, за яких викуп здійснити не можна; наслідки невиконання обов’язку викупити предмет лізингу тощо.

Аргументовано необхідність перегляду окремих положень законодавства України про лізинг у частині надання лізингодавцю права включення до складу лізингових платежів певної частки інвестиційних витрат.

У підрозділі 3.2. “Правова регламентація державного стимулювання лізингової діяльності” аргументується необхідність розробки низки заходів, які б створили передумови для широкого використання лізингу у сфері господарювання, стимулювання розвитку лізингу в Україні.

За наслідками проведеного у роботі аналізу правового регулювання лізингових відносин, сформульовано висновок про відсутність єдиного державного бачення розвитку та державної підтримки лізингу в Україні у сфері господарювання як на рівні кодифікованого акту – ГК України, так і на рівні спеціальних законів. Підкреслюється, що такий недолік є наслідком недооцінки потенціалу лізингу як  господарсько-правового засобу сприяння технічному прогресу. У зв’язку з цим обґрунтовано доцільність виокремлення у складі державної інвестиційної політики лізингової політики щодо розширеного відтворення основних засобів виробництва та нормативного визначення стратегічного вектору розвитку лізингових відносин в Україні у рамках Концепції розвитку лізингу в Україні, яка має бути затверджена постановою Кабінету Міністрів України або прийнята у ранзі законому, а також розробки Програми заходів щодо розвитку лізингу в Україні.

У роботі підкреслюється, що обґрунтоване обмеження об’єкта лізингу новою технікою, технологіями тощо звужує коло претендентів на пільги, упереджує зловживання ними всупереч стратегічному призначенню пільг і створює певну економію, яку доцільно спрямувати на підвищення пільг.

З метою активізації лізингової діяльності, створення сприятливих умов оподаткування доходів лізингодавця, запропоновано передбачити у Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” норму, згідно з якою протягом першого року лізингові платежі не оподатковуються.