| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено її зв’язок з науковими планами та програмами, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, висвітлено наукову новизну одержаних результатів, відомості про їх апробацію та практичне значення одержаних результатів.
Розділ 1 „Соціально-правова характеристика медичного обслуговування населення України” містить три підрозділи. Підрозділ 1.1. „Охорона здоров'я – важливе завдання соціальної, правової держави” присвячено висвітленню стану справ у сфері охорони здоров'я в Україні, дослідженню ознак соціальної держави, вивченню її соціальної функції, аналізу права на охорону здоров'я та гарантій його реалізації. Зазначається, що соціальна функція держави виявляється передусім у забезпеченні соціальних прав людини і громадянина. З огляду на це держава повинна гарантувати реалізацію право на працю та відпочинок, охороняти здоров'я людей, забезпечувати державну підтримку сім'ї, дитинства, материнства і батьківства, встановлювати гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечувати соціальний захист населення тощо.
Вказано, що курс нашої країни на європейські та світові цінності в галузі прав і свобод людини обумовив прийняття однієї з найбільш соціальних та демократичних конституцій в Європі, ст. 1 якої проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Зосереджено увагу на такому соціальному праві як право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке закріплене ст. 49 Конституції України. Відмічено, що суб’єктом цього права є будь-яка людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). Вказане право забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Для реалізації прав в сфері охорони здоров'я держава встановлює певний комплекс заходів, які в літературі отримали назву „гарантії”. Серед гарантій важливе місце належить юридичним гарантіям. Це передусім норми права, які є продуктом правотворчої діяльності держави та встановлюють механізм реалізації та захисту прав і свобод. Іншою, не менш важливою, складовою є безпосередня діяльність державних органів з реалізації норм, встановлених та захищуваних державою, оскільки навіть за наявності широкого кола встановлених державою прав та свобод людини і громадянина, їх здійснення може і не відбутися, у випадку коли органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями не буде здійснюватися спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав і свобод.
Доведено, що провідне місце у сфері захисту прав людини і громадянина взагалі та прав у сфері охорони здоров'я, зокрема, займають суди. Це випливає з положення суду в системі органів державної влади. В сучасних умовах суд є самостійним органом у організаційному розумінні цього слова, він не входить до жодного іншого органу держави, громадського об’єднання або будь-якої іншої системи органів. До того ж він є незалежним від інших державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Перевагою цього способу захисту суб’єктивних прав є широта повноважень, яка виражається в тому, що в судовому порядку можуть розглядатися спори, які випливають із будь-яких правовідносин, що виникають у державі.
Зазначено, що в Україні діє доволі розгалужена система органів державної влади та медичних закладів, діяльність яких покликана гарантувати права громадян в сфері охорони здоров'я. В той же час, незважаючи на це, сьогодні існує велика кількість проблем в сфері охорони здоров'я. Так, за даними Міністерства охорони здоров'я України основними проблемами у сфері охорони здоров'я є: а) висока (порівняно з економічно розвинутими країнами) передчасна смертність (в т.ч. дитяча та материнська смертність, смертність у працездатному віці), стандартизований коефіцієнт смертності населення в Україні (14,1‰) удвічі вищий, ніж в країнах Європейського Союзу (7‰), і як наслідок цього - відставання більш ніж на 10 років від економічно розвинутих країн за показником середньої очікуваної тривалості життя (у 2008 р. становила 67,4 р. (чоловіки-62,1, жінки -72,9);
б) „надсмертність” чоловіків (перевищення більш ніж утричі чоловічої смертності над жіночою у працездатному віці); в) високий рівень загальної захворюваності населення на фоні значного поширення факторів ризику захворювань, передусім тютюнокуріння, вживання алкоголю і наркотиків; г)вищий, ніж в середньому по країні, рівень поширеності хвороб серед малозабезпеченого населення (за рядом хронічних неінфекційних захворювань - в три рази); д) зростаюче поширення епідемії туберкульозу і ВІЛ/СНІДу.
Підрозділ 1.2 „Поняття медичного обслуговування та види медичної допомоги населенню України” присвячено дослідженню правової категорії „медичне обслуговування”, визначенню поняття „медичне обслуговування”, аналізу видів медичної допомоги населенню України. Обґрунтовано доцільність закріплення правового визначення терміна „медичне обслуговування” у ст. 3 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Запропоновано власне визначення даного поняття. Так, під медичним обслуговуванням нами розуміється самостійний інститут системи соціального забезпечення, що об’єднує норми права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з наданням громадянам медичної допомоги.
У підрозділі подано наступні види медичної допомоги: а) первинна лікувально-профілактична допомога, б) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога, в) високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога, г) медична допомога в невідкладних та екстремальних ситуаціях, д) медична допомога громадянам, які страждають на соціально небезпечні захворювання, е) медична допомога хворому в критичному для життя стані, є) забезпечення лікарськими та протезними засобами, ж) санаторно-курортне лікування.
Підрозділ 1.3 „Поняття, суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин з медичного обслуговування” присвячено дослідженню теоретичних питань категорії „правовідносини з медичного обслуговування”, а також аналізу точок зору відомих вчених стосовно поняття „правовідносини” взагалі та „правовідносини з соціального забезпечення” як родової категорії по відношенню до правовідносин з медичного обслуговування. Вказується, що визначення поняття „правовідносини з медичного обслуговування” являє собою одну з актуальних проблем теорії права соціального забезпечення. Дослідженню правовідносин в сфері права соціального забезпечення було присвячено праці таких відомих вчених: В.С.Андрєєва,
В.А. Аралова, К.С. Батигіна, Н.Б. Болотіної, І.В. Гущіна, Р.І. Іванової, А.В. Левшина, М.І. Полупанова, С.М. Прилипко, Н.М. Стаховської, В.А. Тарасової, Я.М. Фогеля тощо.
Зазначено, що відносини з медичного обслуговування існують у формі правовідносин, тобто виникають, змінюються та припиняються тільки на підставі норм права, які безпосередньо викликають до життя правовідносини та реалізуються через них. Норми, на підставі яких виникають правовідносини з медичного обслуговування, передусім містяться в Конституції України та Законі України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р.
Обґрунтовано, що правовідносини з медичного обслуговування виникають з настанням певних соціальних ризиків. Стосовно правовідносин з медичного обслуговування, то соціальними ризиками є певні обставини, з настанням яких фізична особа не може, з огляду на стан здоров'я, брати активну участь у життєдіяльності суспільства та держави, а тому потребує медичної допомоги. До таких соціальних ризиків слід віднести травму, хворобу, втрату працездатності, інвалідність.
Доведено, що правовідносини з медичного обслуговування є персоніфікованими, оскільки взаємна поведінка суб’єктів цих відносин є чітко визначеною та відрізняється індивідуалізацією прав і обов’язків. Сторони цих правовідносин відомі – це будь-яка людина, яка потребує медичної допомоги, та медичний заклад, який зобов’язаний надати певний вид медичної допомоги.
Звернуто увагу на те, що правовідносини з медичного обслуговування є перерозподільними відносинами, оскільки в юридичній формі закріплюють економічні перерозподільні відносини по витраті коштів Державного бюджету України та інших бюджетів, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на задоволення потреби населення України в медичній допомозі.
Обґрунтовано, що правовідносини з медичного обслуговування є вольовими, оскільки поряд з іншими юридичними фактами для їх виникнення є необхідним волевиявлення. Так, правовідносини з медичного обслуговування не можуть автоматично виникнути, а потім функціонувати без волевиявлення його учасників, у крайньому випадку одного з них.
Зазначено, що правовідносини з медичного обслуговування є в більшості своїй, виходячи зі ст. 49 Конституції України, яка містить положення, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, аліментарними.
Обґрунтовано, що правовідносини з медичного обслуговування як різновид правовідносин, мають свою структуру та складаються з певної кількості елементів. Структурними елементами правовідносин з медичного обслуговування є: 1) суб’єкти правовідношення; 2) об’єкт правовідношення; 3) зміст правовідношення, який складається з зафіксованих в нормах права суб’єктивних прав і обов’язків його учасників (юридичний зміст) та реально здійснюваних суб’єктами правовідносин дій, спрямованих на реалізацію належних їм суб’єктивних прав та виконання покладених на них юридичних обов’язків (фактичний зміст).
Вказано, що оскільки ст. 49 Конституції України закріплює право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, то суб’єктом правовідносин з медичного обслуговування є будь-яка людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). Іншим суб'єктом правовідносин з медичного обслуговування, який зобов’язаний надати певний вид медичної допомоги, є медичні заклади.
Іншим елементом правовідношення з медичного обслуговування є об'єкт, під яким з філософської точки зору розуміється те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямовано пізнавальну й іншу діяльність людини. У правовідносинах з медичного обслуговування діяльність людини спрямована на отримання певних видів медичної допомоги. А отже, об’єктом правовідносин з медичного обслуговування є певні види медичної допомоги, встановлені законодавством.
Зазначено, що усі суспільні відносини, врегульовані правом, створюють між їх учасниками особливий зв’язок, який полягає у тому, що останні наділяються суб’єктивними правами та кореспондуючими їм юридичними обов’язками. Юридичний зв'язок суб'єктів усіх правовідносин із соціального забезпечення визначається нормами права соціального забезпечення. Воно ж наділяє цих суб'єктів і відповідними суб'єктивними правами і обов'язками. Стосовно правовідносин з медичного обслуговування, то права головним чином виникають у фізичної особи, а обов'язки по їх реалізації — у медичного закладу. Так, фізична особа–суб’єкт правовідносин з медичного обслуговування наділена правом вимагати від іншого суб’єкта (медичного закладу) надання їй певного виду медичної допомоги. При цьому слід зазначити, що ініціатором виникнення правовідносин з медичного обслуговування в більшості випадків виступає фізична особа. Хоча в окремих випадках ініціатива виникнення правовідносини може належати іншій стороні.
В підрозділі звернуто увагу на те, що правовідносини з медичного обслуговування виникають з юридичних складів, які включають такі елементи: об’єктивні правові підстави для надання певних видів медичної допомоги (травма, хвороба, втрата працездатності, інвалідність тощо); волевиявлення особи, яка володіє правом на певний вид медичної допомоги; надання медичної допомоги медичними установами (стосовно санаторно-курортного лікування, то рішення уповноваженого органу про видачу путівки в санаторно-курортний заклад).
Обґрунтовано, що під правовідносинами з медичного обслуговування слід розуміти виниклі на основі норми права вольові, персоніфіковані суспільні відносини в яких одна сторона (фізична особа) наділена правом вимагати певний вид медичної допомоги, а інша (медичний заклад або інший орган (установа), на який покладено обов’язок забезпечувати громадян певними видами медичної допомоги) – обов’язком надати фізичній особі медичну допомогу, якої вона потребує.
Розділ 2 „Правове регулювання медичного обслуговування” містить три підрозділи.
Підрозділ 2.1 „Міжнародно-правове регулювання медичного обслуговування” присвячено дослідженню міжнародно-правових актів, які закріплюють норми в сфері медичного обслуговування населення. Звернуто увагу на те, що Україна, взявши курс на інтеграцію в загальноєвропейський простір, взяла на себе обов’язок чітко дотримуватися міжнародних та європейських документів. Більш того, в Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає зі змісту Конституції України, Закону України „Про міжнародні договори України” та інших законів.
Зазначено, що сьогодні питання, пов’язані з охороною здоров'я, медичним обслуговуванням та наданням медичної допомоги, регламентуються великою кількістю міжнародно-правових актів, серед яких: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута), Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу тощо. Особливе значення для міжнародного регулювання питань охорони здоров'я, медичного обслуговування та надання медичної допомоги мають документи Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). Дана організація діє на підставі Статуту (Конституції), прийнятого Міжнародною конференцією охорони здоров'я, що проходила в Нью-Йорку з 19 червня по 22 липня 1946р., підписаного 22 липня 1946 р. представниками 61 країни, і який наюрав силу 7 квітня 1948 р. Метою Всесвітньої організації охорони здоров'я є досягнення всіма народами можливо вищого рівня здоров'я.
Підкреслено, що Всесвітня організація охорони здоров’я в своїй діяльності співпрацює з такою організацією як Міжнародна організація праці (МОП). Так, ст. 1 Угоди між Міжнародною організацією праці і Всесвітньою організацією охорони здоров'я проголошує, що Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я погоджуються в тому, що для ефективного досягнення цілей, викладених у статутах даних організацій і в загальних рамках Статуту Організації Об'єднаних Націй, вони будуть діяти в тісному співробітництві один з одним і систематично консультувати один одного з питань, що представляють загальний інтерес. Основними документами Міжнародної організації праці в сфері охорони здоров'я, медичного обслуговування та надання медичної допомоги є: Конвенція про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби № 130 (1969 р.), Конвенція про охорону здоров'я та медичне обслуговування моряків № 164 (1987 р.), Рекомендація про створення державних служб охорони здоров'я №5 (1919 р.), Рекомендація щодо медичного обслуговування № 69 (1944 р.), Рекомендація щодо охорони здоров’я працівників на місцях роботи № 97 (1953 р.), Рекомендація щодо служб охорони здоров’я на підприємстві № 112 (1959 р.), (1969 р.). В підрозділі піддано аналізу вищезазначені міжнародно-правові акти. Обґрунтовується доцільність ратифікації Україною Конвенції про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби № 130.
Підрозділ 2.2 „Закордонний досвід забезпечення населення медичним обслуговуванням” присвячено дослідженню досвіду промислово розвинутих країн світу в сфері забезпечення населення медичною допомогою. Зазначено, що охорона здоров'я населення являє собою особливий напрямок соціальної політики промислово розвинутих країн світу, головним завданням якого є забезпечення доступності якісних медичних послуг, тобто зробити так, щоб якісні медичні послуги були доступними для всіх категорій населення, зокрема груп із низькими доходами.
Вказується на різноманітність джерел фінансування охорони здоров'я в промислово розвинутих країнах світу. Це прямі й непрямі податки, обов'язкові і добровільні державні страхові платежі, приватне медичне страхування, прямі виплати пацієнтів, гранти, внески благодійних організацій, внутрішні і зовнішні позики. Переважне місце серед вказаних джерел посідають податки та страхові платежі.
Обґрунтовано доцільність виділення двох основних систем охорони здоров'я промислово розвинутих країн світу - це система медичного страхування, яка, як правило, складається з двох видів, обов'язкового і приватного, та загальнонаціональна система медичних послуг. Так, системи обов'язкового медичного страхування фінансуються за рахунок внесків на соціальне страхування. В той же час, в багатьох країнах їх доповнюють надходженнями з державного бюджету. В основі такої системи, як правило, лежить принцип солідарності, який полягає в тому, що величина страхових внесків відповідає рівню доходів застрахованих, тоді як медичне обслуговування, вартість якого може значно варіювати, не залежить від обсягу внесків кожної людини, що дозволяє робити солідарне вирівнювання, коли забезпечені громадяни несуть витрати за незаможних і здорові за хворих. Приватне медичне страхування характеризується можливістю отримання додаткових медичних послуг, добровільним характером та принципом еквівалентного відшкодування витрат, відповідно до якого розмір внесків у страховий фонд відповідає обумовленому договором обсягу наданих послуг, страховому ризику, а також залежить від віку, статі, стану здоров'я й інших умов, які визначають розмір страховки і суми виплачуваних внесків. Загальнонаціональна система медичних послуг характеризується фінансуванням за рахунок державних коштів та поширенням її на все населення країни.
Зосереджено увагу на тому, що світовою тенденцією останніх років є постійно зростаючі державні витрати на охорону здоров'я та постійне зростання вартості лікування населення. Досліджено два підходи щодо зниження витрат на охорону здоров'я, які мають місце у світовій практиці. Перший - це переведення охорони здоров'я на ринкові механізми, передбачаючи мікроекономічні стимули для медичних установ і пацієнтів, спрямовані на більш повний облік ефективності витрат. Інший підхід полягає в державному регулюванні ціни на послуги та товари медичного призначення, створенні системи державного контролю, за обсягом надання медичних послуг. До заходів, які застосовуються в межах даного підходу, відносяться: нормативне закріплення переліку ліків, які повинні виписуватися, встановлення доплат з боку пацієнта за надану медичну допомогу, обмеження пропозиції медичних послуг за допомогою процедур ліцензування тощо.
Підрозділ 2.3 „Сучасний стан правового регулювання медичного обслуговування населення України та шляхи його вдосконалення” присвячено дослідженню правового регулювання медичного обслуговування населення України та внесенню пропозицій по його вдосконаленню.
В підрозділі вказано, що будь-яке суспільство і держава характеризується тим або іншим ступенем організованості та упорядкованості. Це викликано необхідністю узгодження потреб та інтересів окремої людини і суспільства та держави в цілому. Для досягнення такого узгодження здійснюється цілеспрямований вплив на поведінку людей шляхом системи соціального регулювання, в якій найважливіша роль належить правовому регулюванню. Правове регулювання здійснюється за допомогою норм права, які закріплюються в нормативно-правових актах. Під нормативно-правовим актом в сфері медичного обслуговування розуміється прийнятий в особливому порядку офіційний документ компетентного правотворчого органу, який закріплює норми права, спрямовані на регулювання та охорону правовідносин в сфері медичного обслуговування.
Зазначено, що медичне обслуговування в Україні регулюється цілою низкою нормативно-правових актів різного рівня. Звернуто увагу на норму Конституції України, яка встановлює правило, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Відмічається, що дана норма потрапила в діючу Конституцію України з Конституції колишнього Радянського Союзу 1977р., тобто з часу, коли економіка України базувалася на адміністративно-планових засадах, а держава фінансувала всі заходи в сфері охорони здоров'я з власного бюджету. Обґрунтовується, що сьогодні у зв’язку з переходом до ринкових механізмів функціонування національної економіки та з огляду на світову тенденцію до подорожчання лікування населення стало практично неможливим надання безоплатної якісної медичної допомоги населенню. З огляду на це пропонується внести відповідні зміни до Конституції України, встановивши виключний перелік видів медичної допомоги, які в державних і комунальних закладах охорони здоров’я будуть надаватися безоплатно.
Звернуто увагу, що основним (базовим) законом, який покликаний регулювати відносини в сфері охорони здоров'я, є Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року. Зазначено, що даний закон поглиблює та розширює конституційні норми в сфері охорони здоров'я. В той же час, зосереджується увага на певних розходженнях у назві ст. 6 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” та ч.1 ст. 49 Конституції України, яка проголошує: „Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”. Так, ст. 6 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” розкриває сутність права на охорону здоров'я, не розкриваючи при цьому зміст права на медичну допомогу та медичне страхування. Крім того, ст. 3. „Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я” Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” не містить визначення термінів „медична допомога” та „медичне страхування”. Однак дані терміни неодноразово застосовуються в межах даного документу.
В підрозділі обґрунтовано думку про те, що Україні, яка бачить себе в майбутньому членом Європейського Союзу необхідно провести ряд заходів спрямованих на гармонізацію національного законодавства в сфері охорони здоров'я з відповідним законодавством Європейського Союзу; перевести медичну допомогу на страхові рейки, для чого прийняти Закон України „Про загальнообов’язкове державне медичне страхування”; розвивати систему приватного медичного страхування; добитися поєднання доступності та якості медичних послуг. |
