Краснов Є.В. Основні трудові права: міжнародні стандарти і законодавство України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, визначаються мета роботи і завдання, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети, об'єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення.

Перший розділ «Трудові права у системі прав людини: загальні риси та юридична своєрідність» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Еволюція трудових прав людини. Становлення і розвиток вчення про основні трудові права» аналізуються генезис юридичної думки про трудові права людини, їх становлення та розвиток на законодавчому рівні. Сучасні трудові права, проголошені у міжнародно-правових актах, конституціях та законодавстві економічно розвинутих країн, є результатом тривалого історичного становлення і розвитку прав людини. У підрозділі показано значення у становленні прав і свобод людини, в тому числі соціальних і трудових прав, вчення про природні та природжені права людини та юридико-позитивістського вчення про права людини як їхнього доктринального обґрунтування.

Автор досліджує становлення і розвиток трудових прав у країнах Заходу та національній юридичній практиці. У більшості країн процес легалізації трудових прав пов'язується із XIX ст. - початком XX ст., коли отримало значний розвиток публічно-правове регулювання трудових відносин. Більшість відомих вчених — юристів на початку XX ст. були прибічниками природно-правової теорії прав людини, не заперечували необхідність закріплення природних прав у чинному законодавстві. До них належали і відомі вчені — трудовики (зокрема, Л.С. Таль, П.І. Астров), які виходили із нерозривності особистості та найманої праці працівника, а правову охорону трудових прав у процесі праці визнавали первинним завданням робочого права.

У XX ст. розвиток трудових прав відбувався у двох основних напрямках. По-перше, до середини XX ст. зростала роль держави у забезпеченні трудових прав працівників, відбувалося розширення трудових прав, підвищення рівня їх юридичних гарантій. З другої половини XX ст. змінилася роль держави у регулювання трудових прав, вона виступила соціальним партнером представників працівників і роботодавців. По-друге, XX ст. ознаменувалося формуванням міжнародних стандартів трудових прав, які містяться в актах ООН, МОП, регіональних організацій (Ради Європи, Європейського Союзу та ін.).

За радянських часів правова регламентація трудових прав здійснювалася у централізованому нормативному порядку. Для цього періоду було характерним патерналістське ставлення держави до працівника, а доктринальним обґрунтуванням розвитку трудових прав став юридико-позитивістський підхід. Соціалістична держава гарантувала працівникам тільки трудові права, встановлені трудовим законодавством. Право на працю перетворилося у загальний обов'язок працювати. Умови договорів про працю

регламентувалися законодавцем. Роль колективних договорів у регулюванні трудових відносин була формальною. Допускалося обмеження індивідуальних трудових прав на користь колективних трудових прав.

З середини 60-х pp. у зв'язку із проведенням господарських реформ, розширенням прав підприємств відбулося деяке розширення локальної нормотворчості при збереженні ролі централізованого державного регулювання. Серед функцій трудового права головною визнавалася виробнича функція.

У 70-80-ті pp. вчені — трудовики (М.Л. Бару, Л.Ю. Бугров, С.О. Іванов, Р.З. Лівшиць, А.Г. Орлов, О.С. Пашков, В.Г. Ротань та ін.) звернулися до проблем правового статусу особистості, що свідчило про відступ від позитивістського підходу до трудових прав і повернення до теорії природних і природжених прав. Був визнаний пріоритет соціальної функції трудового права щодо виробничої. У науковому обґрунтуванні трудових прав намітився поворот до особистості працівника, правовому захисту його честі та гідності, визнання свободи праці та творчого потенціалу конкретної особистості.

Прийняття Конституції України ознаменувало зміну напрямку розвитку основних трудових прав у руслі загально цивілізаційних цінностей. У Конституції було проголошено низку основних трудових прав відповідно до міжнародних трудових стандартів.

На межі XX – XXI ст.ст. відбувається трансформація трудових прав, які розвиваються в умовах глобалізації економіки, індустріального суспільства. Цей період пов'язується з формуванням самостійного інституту в системі трудового права - інституту захисту трудових прав людини.

У підрозділі 1.2. «Основні тенденції розвитку трудових прав на початку XXI ст.» аналізуються чинники, які здійснили вирішальний вплив на розвиток трудових прав на початку XXI ст., та основні тенденції їхнього розвитку. Останні тісно пов'язані з новими тенденціями у розвитку сучасного трудового права. Однак усі автори сходяться на тому, що після завершення перехідного періоду до постіндустріального суспільства, розвиток цієї галузі права обов'язково продовжиться. Зміняться найважливіші аспекти правового регулювання трудових відносин: предмет, методи, функції, зміст, суб'єкти, структура та ін. Однак трудове право збереже фундаментальні цінності, які складалися сторіччями. До останніх належать і основні трудові права, визнані цивілізованими державами, зокрема заборона примусової праці, рівність працівників, свобода асоціації та діяльності профспілок, право на колективні переговори та укладення колективних договорів, право на страйк, право працівників на участь в управлінні організацією та ін.

Серед основних тенденцій розвитку трудових прав на початку XXI ст. слід виділити наступні. Для трудових прав характерним є єдність приватних і публічних засад. Трудові права за своєю природою є невід'ємними, невідчужуваними правами людини, базуються на принципах свободи і рівності. У цьому значенні трудові права слід розглядати як природні права. З іншого боку, обсяг, зміст трудових прав визначаються державою, забезпечення трудових прав людини є обов'язком держави.

В умовах глобалізації посилюється значення міжнародних стандартів трудових прав, проголошених в актах ООН, МОП, регіональних організацій. У дисертації досліджується ефективність діяльності МОП на наднаціональному та національному рівнях у сучасний період.

Наступна тенденція розвитку основних трудових прав пов'язана з посиленням гнучкості правового регулювання трудових відносин, розвитком нетипових форм зайнятості, розширенням сфери індивідуально-договірного регулювання. У нових умовах важливим питанням є визначення меж здійснення трудових прав працівників і роботодавців. Якщо до недавнього часу зазначені межі визначалися забороною погіршення становища працівників, порівняно з рівнем, передбаченим чинним законодавством, то нині до цього принципу слід додати заборону зловживання трудовими правами.

Остання тенденція пов'язана з розвитком соціального діалогу у сфері праці, його різних організаційно-правових форм. Міжнародні стандарти колективних трудових прав реалізуються в національній юридичній практиці сторонами колективних трудових правовідносин, основним принципом взаємодії яких є принцип соціального діалогу.

У підрозділі акцентується увага на необхідності нового комплексного підходу до трудових прав та їх правового опосередкування. Сучасне трудове право приймає на себе охорону гідності особистості, недоторканості приватного життя, особистої та сімейної таємниці, а також інших нематеріальних благ найманого працівника, і таким чином сприяє формуванню статусу «соціального громадянина». У цей час МОП приділяє особливу увагу концепції «гідної праці», питання якої обговорювалися на 89-й сесії Міжнародної конференції праці у 2001 р. В основній доповіді Генерального директора МБП «Скоротити дефіцит гідної праці» було виділено чотири виміри гідної праці: основні права у сфері праці та трудові норми; зайнятість; соціально-економічна безпека; соціальний діалог.

У дисертації досліджуються питання рівності трудових прав в умовах зміни трудової мотивації та висування на перший план «людського потенціалу». Окремо аналізується вплив на трудові права людини процесів глобалізації світової економіки. Підкреслюється особлива значимість у глобальній економіці поваги прав працівників і правових норм на підставі справедливості, солідарності та тендерної рівності. У підрозділі серед основних напрямків впливу процесів глобалізації на трудові права людини аналізуються зростання ролі транснаціональних корпорацій, активізація трудової міграції, посилення значення міжнародних стандартів праці. У підрозділі проаналізовано положення Тристоронньої декларації принципів, що стосуються багатонаціональних корпорацій та соціальної політики (Женева, листопад 1977 p., з поправками, внесеними у листопаді 2000 p.). Звертається увага на основні тенденції правового регулювання трудових відносин мігрантів, необхідність прирівнювання їх у трудових правах до громадян через прямий припис Конвенції ООН про захист прав трудящих — мігрантів та членів їхніх сімей 1990 р. (ст. 25).

У підрозділі 1.3. «Поняття та класифікація основних трудових прав» визначається поняття основних трудових прав та здійснюється їх класифікація. Автор виходить із принципу неподільності основних прав і свобод, ідеї взаємозв'язку між громадянськими і політичними правами, з одного боку, та економічними, соціальними й культурними правами з іншого. У зв'язку з цим дисертант не погоджується з концепцією К. Васака про три покоління прав людини, яка певною мірою сприяла не визнанню економічних, соціальних та культурних прав основними правами і застосуванню деякими державами й міжнародними організаціями подвійних стандартів щодо основних прав і свобод. Історія еволюції прав людини на національному рівні не дає можливості співвіднести виникнення різних прав людини з чітко окресленими стадіями.

У дисертації запропоновано системний підхід до основних трудових прав. Система основних трудових прав, яка складається з індивідуальних і колективних трудових прав, носить динамічний характер, здатна змінюватися та розширюватися. На її розвиток впливають такі об'єктивні чинники як рівень розвитку суспільства, його демократизації, ступінь входження у міжнародний та європейський правові простори.

У підрозділі визначається поняття основних трудових прав як можливостей людини у сфері праці, закріплених у міжнародних актах, Конституції, законах України і необхідних для її гідного існування й розвитку та забезпечення якості трудового життя.

У дисертації здійснюється класифікація основних трудових прав за такими підставами: за суб'єктною ознакою - індивідуальні та колективні трудові права. Перші здійснюються працівником індивідуально, другі - у складі колективу працівників. Залежно від суб'єктів індивідуальних і колективних трудових правовідносин, в рамках яких реалізуються індивідуальні та колективні трудові права, основні трудові права можна класифікувати як права найманих працівників, права організацій працівників, права працівників — мігрантів, права жінок, права дітей та підлітків, права працівників із сімейними обов'язками, права інвалідів, права представників працівників, права роботодавців, права організацій роботодавців. За способом закріплення виділяються основні трудові права, які містяться у міжнародних актах про права людини, та основні трудові права, проголошені в актах національного законодавства (конституціях, трудових кодексах, інших законах). За змістовним наповненням основні трудові права можна класифікувати як такі, що передбачають та регулюють умови праці, захисні процедури, професійну орієнтацію та підготовку, зобов'язання держави у сфері працевлаштування та зайнятості, рівність прав і можливостей та заборону дискримінації, заборону примусової праці, соціальний діалог. За способом формулювання слід вирізняти основні трудові права, які сформульовані як рекомендаційні, оціночні базові положення, і права, пов'язані з певними матеріальними (нематеріальними) благами.

Другий розділ «Основні трудові права в міжнародних актах і актах регіональних організацій» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Основні трудові права в актах ООН» досліджуються міжнародні стандарти трудових прав, закріплені в актах ООН. До числа визнаних на міжнародному рівні прав людини належать ті, що проголошені в Міжнародному Біллі про права людини або розроблені в подальших документах, ухвалених Генеральною Асамблеєю ООН. У підрозділі розглядаються основні невід'ємні та невідчужувані трудові права, закріплені у Загальній Декларації прав людини і двох пактах, ухвалених на основі цієї Декларації: Міжнародному пакті про громадянські та політичні права і Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Зокрема, у Загальній декларації прав людини проголошені такі основні невід'ємні та невідчужувані трудові права: право на працю, право на вільний вибір роботи, право на захист від безробіття, право на справедливі та сприятливі умови праці, право на рівну плату за рівну працю без будь-якої дискримінації, права на справедливу і задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї, та на додаткові засоби соціального забезпечення у разі необхідності, право створювати професійні спілки та вступати до них для захисту своїх інтересів; право на відпочинок і довкілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку. Зазначені права водночас визнаються основними принципами міжнародного трудового права.

Також у дисертації увага приділяється розгляду міжнародних трудових стандартів, що містяться в конвенціях ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, захист прав трудящих — мігрантів і членів їхніх сімей.

У підрозділі 2.2. «Основні трудові права в актах МОП» досліджуються міжнародні стандарти трудових прав, проголошені у конвенціях і рекомендаціях МОП. Аналізуються роль МОП у встановленні міжнародних трудових стандартів, зокрема стандартів основних трудових прав, а також основні завдання і напрямки її діяльності в умовах глобалізації економіки. Перший розділ Міжнародного кодексу праці (складається з 188 конвенцій та 199 рекомендацій МОП) називається «Основні права людини», і містить акти МОП, присвячені таким правам як свобода асоціації; примусова праця; рівність прав і поводження .

У підрозділі розкриваються зміст і значення Декларації МОП основних принципів і прав у сфері праці 1998 p., механізм ЇЇ реалізації. Стурбованість світового співтовариства процесом глобалізації світової економіки та її несприятливими соціальними наслідками обумовила необхідність перегляду МОП своїх цілей, завдань і методів роботи. Декларація 1998 р. з'явилась певною мірою відповіддю МОП на виклик глобалізації та її несприятливих соціальних наслідків для працівників в усьому світі. Ухвалення Декларації переслідувало мету підтвердити незмінність основних принципів і прав, проголошених у Статуті МОП, та сприяти їх дотриманню та зміцненню.

Декларація привертає увагу світового співтовариства до чотирьох основних принципів і прав, оскільки вони є передумовою розвитку усіх інших прав працівників у сфері праці в кожній країні. Основні принципи і права дістали вираження і розвиток у формі конкретних прав і зобов'язань у 8 конвенціях, які визнані фундаментальними як у самій МОП, так і за її межами. У підрозділі проаналізовано ефективність механізму реалізації Декларації, який включає два елементи: щорічні заходи з реалізації, що стосуються нератифікованих фундаментальних Конвенцій, та глобальну доповідь Генерального директора МБП.

У дисертації визначено основні риси Декларації 1998 р., до яких віднесено, зокрема, підтвердження незмінності та універсального характеру основних принципів і прав, проголошених у Статуті МОП та Філадельфійській декларації 1944 p.; підкреслення важливого значення дотримання, зміцнення та реалізації основних принципів і прав у сфері праці для підсилення зв'язків між соціальним прогресом та економічним зростанням; привернення уваги до забезпечення прав осіб, які мають особливі соціальні потреби, насамперед безробітних і трудящих — мігрантів, та ін.

У підрозділі 2.3. «Основні трудові права в актах Ради Європи» аналізуються європейські стандарти трудових прав, закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 p.), Європейській соціальній хартії (Турін, 18 жовтня 1961 p.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Страсбург, 3 травня 1996 p.).

У дисертації підкреслюється значення Європейської соціальної хартії як універсального міжнародно-правового акту у сфері захисту соціальних прав людини, який, закріплюючи усі права, що містяться в актах ООН, МОП, певною мірою змінює їх з урахуванням регіональної специфіки, новітніх тенденцій розвитку основних прав людини. На цей час ЄСХ (переглянута) містить найбільш повний каталог соціальних прав, в тому числі 23 права у сфері праці, порівняно з іншими міжнародними актами.

Європейська соціальна хартія (переглянута) стала частиною національного трудового законодавства внаслідок її ратифікації Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)». Україною взято зобов'язання щодо виконання положень 27 статей (у тому числі 6 із 9 обов'язкових) та 74 пунктів ЄСХ (переглянутої). Серед прав, закріплених у зазначених статтях, є такі індивідуальні трудові права: право на працю, право на справедливі умови праці, право на безпечні та здорові умови праці, право на справедливу винагороду, право дітей і підлітків на захист, право працюючих жінок на охорону материнства, право на професійну орієнтацію, право на професійну підготовку, право на охорону здоров'я, право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства, право займатися прибутковою діяльністю на території інших Сторін, право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі, право на захист у разі звільнення, право на гідне ставлення на роботі, право

працівників із сімейними обов'язками на рівні можливості та рівне ставлення до них. Колективними трудовими правами є: право на створення організацій, право на укладення колективних договорів, право на інформацію і консультації, право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничого середовища, право представників працівників на захист на підприємствах та умови, які повинні створюватися для них, право на інформацію та консультації під час колективного звільнення.

У підрозділі 2.4. «Основні трудові права в актах Європейського Союзу» досліджуються стандарти трудових прав, передбачені Хартією основних соціальних прав трудящих (Страсбург, 9 грудня 1989 p.), Хартією основних прав ЄС (Ніцца, 7 грудня 2000 р.) У підрозділі аналізуються питання утвердження соціальних прав людини, яке нерозривно поєднане з розвитком спільної соціальної політики.

В основі соціальної політики країн — учасниць ЄС лежить визнання соціальних прав громадян. Про посилення уваги до соціальних прав людини свідчить прийняття у 1989 р. Хартії про основні соціальні права трудящих. Основними принципами європейського трудового права Хартія визнає рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері трудових відносин, свободу об'єднань і право соціальних партнерів вести переговори і укладати колективні договори. Хартія закріплює основні соціальні права, які згруповані за наступними напрямками: свобода пересування; зайнятість і оплата праці; покращання умов життя і праці; соціальний захист; свобода асоціації та право на колективні переговори; професійне навчання; рівне ставлення до чоловіка і жінки; інформація, консультації і участь працівників в управлінні виробництвом; безпека і гігієна праці; охорона праці дітей та підлітків; трудящі похилого віку.

Хартія проголошує індивідуальні та колективні трудові права: Зокрема, до колективних трудових прав належать: право роботодавців і працівників у країнах ЄС на об'єднання; право вести колективні переговори і укладати колективні договори; право на проведення колективних дій у разі виникнення конфлікту інтересів, включаючи право на страйк. Хартія також містить розділ про інформацію, консультації та участь працівників в управлінні виробництвом. Деякі положення Хартії є більш демократичними порівняно з актами ООН.

Хартія основних прав ЄС закріплює всі три групи основних прав і свобод. У цьому полягає сутність принципу неподільності основних прав і свобод, який відображено у преамбулі Хартії. Універсальний характер предмета Хартії є однією з головних ознак цього документу порівняно з актами ООН, Ради Європи. Хоча економічні та соціальні права багато в чому ще зберігають програмний характер, але більше не вважаються другорядними. Хартія закріплює такі індивідуальні та колективні трудові права: право на працю і свободу професійної діяльності; право працівників підприємства на інформацію та консультацію; право на колективні переговори та колективні дії; право на звернення до служб зайнятості; захист від необґрунтованого звільнення; право на справедливі та належні умови праці, яке включає право працівників на гідні

умови праці, що відповідають вимогам безпеки і охорони здоров'я та право на відпочинок; заборона дитячої праці та захист молоді на робочому місці; право на захист працівників із сімейними обов'язками.

Третій розділ «Основні трудові права у зарубіжному законодавстві» присвячено аналізу переліку та змісту основних трудових прав, закріплених у конституціях, трудових кодексах та інших законодавчих актах зарубіжних країн. В актах зарубіжного законодавства визнається наступний перелік основних трудових прав: право на працю, заборона примусової праці, свобода вибору професії, рівність і заборона дискримінації у сфері праці, право на відпочинок, право на справедливу заробітну плату, встановлення державного мінімуму заробітної плати, рівна винагорода чоловічої та жіночої праці, право на об'єднання працівників (у професійні спілки) і роботодавців (в організації роботодавців), право на участь в управлінні виробництвом, право на колективні переговори і укладення колективних договорів, право на трудові спори, право на страйк, заборона застосування дитячої праці, право на здорові та безпечні умови праці, право на охорону праці жінок, вагітних жінок, інвалідів, охорона материнства і батьківства, трудящих похилого віку, право на роботу в умовах, що не принижують людську гідність, право на просування по службі, право на справедливе відшкодування шкоди, заподіяної працівникові нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, право на професійну підготовку і перепідготовку.

У розділі аналізуються особливості законодавчого закріплення і змісту окремих трудових прав, таких як право на працю, право на відпочинок, право на справедливу заробітну плату, право на об'єднання, право на колективні переговори і договори, право на участь працівників в управлінні організацією, право на страйк, Досліджено трансформацію змісту права на працю у постсоціалістичних країнах.

Четвертий розділ «Основні трудові права в актах національного законодавства» містить два підрозділи, в яких дається оцінка основних трудових прав, закріплених у національному законодавстві та проекті Трудового кодексу України, в світлі всесвітніх універсальних та європейських стандартів і зарубіжної регламентації.

У підрозділі 4.1. «Основні трудові права в Конституції України та інших законодавчих актах» здійснюється порівняльно-правовий аналіз основних трудових прав, закріплених у Конституції України, КЗпП, інших законах України з міжнародними стандартами трудових прав. У Конституції України не закріплюється повний каталог трудових прав, проголошених у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, хоча окремі соціальні права дослівно відтворено у тексті Основного Закону. Перелік основних трудових прав працівників, передбачений ст. 2 чинного КЗпП, не відповідає повною мірою всесвітнім універсальним та європейським трудовим стандартам. Останні зміни та доповнення вносилися до зазначеної статті ще Законом України від 5 липня 1995 р. У змісті статті зберігаються права, які нині стосуються вже іншої сфери

- сфери соціального забезпечення (на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття).

У підрозділі 4.2, «Основні трудові права у проекті Трудового кодексу України» аналізується зміст ст. 21 проекту ТК, в якій закріплюються основні права працівника, та ст. 26 «Основні права роботодавця» і вносяться конкретні пропозиції щодо переліку цих прав та їх формулювання. Видається доцільним іменувати зазначені статті «Основні трудові права працівника» і відповідно «Основні трудові права роботодавця». Річ у тім, що у рамках трудових правовідносин працівник здійснює й інші соціальні права, зокрема, право на матеріальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, повної або часткової непрацездатності, однак їх реалізація відбувається на підставі норм іншої галузі права - права соціального забезпечення. Зазначені в цій статті такі права як захист від безробіття (п. 4), участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні (п. 13) необхідно виключити, оскільки вони стосуються не сфери праці, а сфери соціального забезпечення.

Потрібно також звернути увагу на те, що деякі із зазначених у ст. 21 прав фактично дублюють або уточнюють принципи правового регулювання трудових відносин, викладені у ст. 3 проекту Трудового кодексу. Передбачене у п. 15 право вимагати від роботодавця дотримання ним умов трудового законодавства, колективного і трудового договорів взагалі не може бути визнано основним трудовим правом працівника, оскільки є одним з основних обов'язків роботодавця і передбачено ст. 27 проекту ТК.

У дисертації пропонується розмежовувати у новому Трудовому кодексі України основні трудові права працівника та його права як сторони трудового договору. Передбачені ст. 21 проекту ТК основні права мають різну природу: одні з них належать до категорії статутних та складають елементи правового статусу фізичної особи — працівника, інші є складовою частиною трудових правовідносин між працівником і роботодавцем.

У підрозділі запропоновано зміст ст. 21 та ст. 26 проекту ТК з урахуванням міжнародних трудових стандартів, у тому числі положень Європейської соціальної хартії (переглянутої).