Маркіна Право громадян на зайнятість та форми його реалізації в умовах становлення ринкової економіки

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, стан вивчення, формулюються мета і завдання, теоретична база, положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення, основні форми апробації.

Перший розділ “Основні напрямки державно-правової політики у сфері зайнятості населення” присвячено теоретичному обгрунтуванню ролі держави та її інститутів у забезпеченні права громадян на працю. Для цього автор вдався до аналізу деяких юридичних понять, що відбивають регульовані державою відносини зайнятості.

У першому підрозділі “Право на працю як передумова права на зайнятість” автор аналізує погляди вчених-правовиків щодо юридичної природи права на працю. Справа в тому, що одна група юристів вважає його суб’єктивним правом, інша – елементом правоздатності, третя – визнає право на працю лише по лінії трудового права. У цьому зв’язку автор підкреслює, що суб’єктивні права – це не складова правоздатності і не тільки елемент правовідносин: вони можуть існувати саме як реальні права, що належать громадянам поза правовідносинами, але реалізуються, здійснюються у правовідносинах.

Основним змістом суб’єктивних прав працівників, на думку автора, є конкретні можливості: поводити себе певним чином у праці; вимагати належної поведінки від роботодавця; користуватися матеріальними і духовними благами, а також загальними результатами праці колективу; отримувати захист в органах, які розглядають трудові спори у випадку порушення суб’єктивного права. Отже, суб’єктивне право на працю означає не просто можливість працювати, але й право вимагати від відповідних установ, посадових осіб надання роботи.

Погоджуючись з існуючими визначеннями об’єкта права на працю як будь-яку суспільно-корисну діяльність, що здійснюється в суспільному виробництві працівником, автор вважає за доцільне звернути увагу на більш широке тлумачення цього права. На думку дисертанта, сфера реалізації права на працю пов’язана сьогодні не тільки із суспільним виробництвом, але й з підприємницькою діяльністю, з будь-якою іншою діяльністю, яка не суперечить чинному законодавству України і пов’язана із задоволенням особистих і суспільних інтересів.

Тому до форм реалізації права на працю слід відносити не тільки діяльність у суспільному виробництві працівника за трудовим договором (контрактом), але й роботу виконавця за цивільно-правовими договорами, роботу творчих осіб (музикантів, художників, композиторів тощо), підприємницьку діяльність. Адже реалізація роду діяльності може здійснюватися і поза трудовим правом.

У другому підрозділі “Поняття і сутність права на зайнятість”, виходячи з того, що основним соціальним призначенням права на працю є забезпечення зайнятості, автор формулює власну позицію щодо співвідношення понять “право на працю” і “право на зайнятість”.

Поняття “право на зайнятість” ширше, ніж поняття “право на працю”.

Зайнятість і працю не можна ототожнювати. Суспільно-корисна праця – це завжди зайнятість, проте зайнятість не можна зводити лише до праці. Зайнятість – це природний стан людини, який не завжди означає, що вона зайнята суспільно-корисною працею.

Однак праця і зайнятість як економічні категорії органічно взаємопов’язані. Зайнятість являє собою необхідні соціальні рамки, в яких здійснюється праця. А її, в свою чергу, можна вважати субстанційним компонентом зайнятості.

На основі проведеного порівняльного аналізу автор дійшов висновків:

а) поняття “право на зайнятість” ширше, ніж поняття “право на працю”, а саме поняття “зайнятість” є більш ємним, ніж поняття “праця”. Саме тому поняття “право на працю” значною мірою поглинається поняттям “право на зайнятість”;

б) якщо право на працю завжди означає і право на зайнятість, то під правом на зайнятість не завжди розуміється право на працю;

в) розглядаючи право на зайнятість, ми маємо на увазі, насамперед, ту його частину, яка співпадає з правом на працю;

г) зайнятість, на відміну від праці – це не тільки діяльність, але й відносини між людьми;

д) суспільні відносини зайнятості тісно пов’язані з трудовими відносинами.

Саме право на зайнятість як право на державну допомогу в одержанні роботи або необхідної професійної підготовки для цього сприяє реалізації громадянами права на працю (у ряді випадків – спочатку права на освіту) і в цьому значенні носить щодо останнього підпорядкований характер.

Отже, право на зайнятість і право на працю – хоча і взаємопов’язані між собою категорії, проте відмінні за своїм змістом і характерними особливостями.

У підрозділі автор аналізує місце і роль поняття “зайнятість” в системі категорій трудового права.

Дисертант зазначає, що у відповідності із ст. 1 Закону України “Про зайнятість населення” зайнятість визначається як діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі. У даному випадку “зайнятість” трактується як “діяльність громадян”. Інакше кажучи, з економічної і юридичної точок зору зайнятість – це не просто діяльність людини, а така діяльність, яка, як правило, приносить їй доход, є основою матеріального існування. Проте слід зазначити, що таке визначення не уточнює, про яку саме зайнятість йдеться – трудову, навчальну чи іншу.

У зв’язку з цим автор вважає, що законодавцю в другій редакції слід було не звужувати поняття зайнятості, а включити до неї такі можливі форми зайнятості як виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами тощо.

Здобувач пропонує визначення поняття зайнятості як не забороненої законом діяльності громадян, яка, як правило, приносить їм доход.

На думку автора, запропоноване визначення надало б можливість звертатися у відповідні органи зайнятості тому колу осіб, чия діяльність була б корисною як для окремих громадян, так і для суспільства в цілому.

У третьому підрозділі “Юридичні гарантії реалізації права на зайнятість” з’ясовуються призначення, службова роль, характерні ознаки такого правового явища як юридичні гарантії. Дисертант розділяє точку зору, що юридичні гарантії прав громадян – це сукупність спеціальних правових засобів і способів, що складають правоохоронну діяльність державних органів, громадських організацій, визначену законами, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи, припиняються й усуваються їх порушення, відновлюються порушені права.

Автор підкреслює, що головне призначення гарантій у сфері зайнятості полягає у тому, щоб сприяти безперешкодному здійсненню права на працю, розвитку ініціативи громадян, досягненню певних позитивних соціально-економічних результатів. Адже гарантія не є самоціллю, це лише засіб задоволення певних потреб, який сприяє зайнятості населення.

На думку автора, теоретичним обгрунтуванням юридичних гарантій можуть бути судження щодо питань свободи праці, які знайшли в останній час відображення в юридичній літературі. У свою чергу, всі норми КЗпП мають виходити з наявності свободи праці. У зв’язку з цим пропонується внести до КЗпП норму про свободу праці у такій редакції:

Ст.___ “Свобода праці”

1.      Згідно з Конституцією України кожний має свободу праці, вільний вибір роду діяльності відповідно до здібностей і професійної підготовки. Добровільна незайнятість не тягне застосування відповідальності.

2.      Примусова праця допускається тільки за вироком суду або в умовах надзвичайного чи військового становища.

Аналізуючи чинне законодавство, що регулює сферу свободи праці і зайнятості, автор дійшов висновку, що поняття “свобода праці” як і поняття “право на зайнятість” сьогодні означають явища, які далеко виходять за межі лише того трудового права, що склалося за радянських часів як самостійна галузь права. Як складові прав людини “свобода праці” і “право на зайнятість”, а також відносини, пов’язані з реалізацією цих прав, входять до предмета регулювання багатьох галузей національної системи права України, що знаходиться в процесі становлення.

Четвертий підрозділ “Стан правового регулювання зайнятості” присвячено дослідженню ефективності державного механізму регулювання зайнятості. Автор виходить з того, що правове регулювання зайнятості – це сукупність правових прийомів і засобів, які чинять регулюючий вплив на відносини задоволення потреб працездатного населення у сфері суспільної і особистої праці, спрямованої на одержання заробітку (трудового доходу) або іншої винагороди, з урахуванням суспільних інтересів і на основі вільно сформульованого волевиявлення.

Сьогодні правове регулювання відносин зайнятості виявляється: по-перше, у відмові від принципу повної зайнятості; по-друге, в офіційному визнанні в країні безробіття; по-третє, у створенні нових органів забезпечення зайнятості населення; по-четверте, в організації системи матеріальної підтримки безробітних.

Аналізуючи роль держави в реалізації громадянами права на працю, дисертант з’ясовує деякі недоліки ст. 2 КЗпП України, яка визначає основні напрямки діяльності держави у сфері зайнятості. У зв’язку з цим пропонується цю статтю викласти у наступній редакції:

“Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, підготовку і підвищення трудової кваліфікації, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а також забезпечує перепідготовку осіб, які мають потребу в цьому”.

Таким чином, право на зайнятість реалізується завдяки виконанню державою свого обов’язку. Воно здійснюється настільки, наскільки держава виконує свій обов’язок щодо забезпечення громадян зайнятістю.

Автор вважає, що в сучасних умовах необхідно посилити роль держави в правовому регулюванні зайнятості, що виявлятиметься у формуванні кардинальної державної соціальної програми зайнятості, а також у створенні дійового механізму сприяння зайнятості. Іншими словами, роль держави має бути визначальною, контролюючою і регулюючою, тому що тільки держава здатна встановити і реально забезпечити певні гарантії у цій сфері.

Оскільки норми, за допомогою яких регулюються відносини зайнятості, містяться в інститутах різних галузей національної системи, автор вважає за доцільне порушити питання про формування єдиної галузі права для регулювання відносин зайнятості. Що це дасть?

По-перше, в системі права з’явиться нова комплексна галузь права.

По-друге, леґітимація нової галузі права розширить статус відповідної науки, актуалізує наукову розробку проблематики зайнятості населення і праці.

По-третє, поступово виникнуть вагомі підстави для створення нових наукових підрозділів і навчальних дисциплін для підготовки спеціалістів широкого профілю у сфері трудових відносин.

По-четверте, і це головне, буде зміцнена наукова база для вдосконалення законодавства, яке регулює відносини зайнятості і трудової діяльності.

У п`ятому підрозділі “Правовий захист зайнятості громадян” розглядаються питання, пов’язані з відновленням порушеного права, виконанням юридичних обов’язків. Актуальність цих питань посилюється тим, що з точки зору правого регулювання зайнятості населення захист прав громадян повинен виявлятися, насамперед, у виконанні обов’язків роботодавцями, державною службою зайнятості стосовно як зайнятих, так і безробітних громадян. Однак, слід зазначити, що в нових економічних умовах обов’язки вказаних суб’єктів відносин зайнятості значною мірою обмежені і утворюють лише вузьке коло обов’язків державної служби зайнятості і роботодавців, що прямо не пов’язано з наданням роботи.

У зв’язку з цим автор у загальному плані характеризує особливе місце районного (міського) суду в системі органів із розв’язання трудових спорів. Захисна функція суду включає всю сукупність заходів: попередження порушення суб’єктивних прав, їх примусове поновлення і відшкодування майнових втрат і моральної шкоди, що були завдані працівникові через недотримання його законних прав.

Тому дисертант пропонує законодавчо закріпити за всіма громадянами право на звернення до районного (міського) суду у разі відмови в прийнятті на роботу, що буде сприяти реалізації трудових прав людини. Тут же наводиться нова редакція ч. 2 ст. 232 КЗпП: “Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу”.

Виходячи з цього, автор також пропонує в Кодексі законів про працю закріпити визначення поняття “необгрунтована відмова”: “Необгрунтованою відмовою вважається відмова в прийнятті на вакантну роботу, яка не пов’язана з діловими якостями працівника (його знаннями, досвідом, кваліфікацією та іншими професійними якостями) або станом здоров’я, в результаті чого працівник незаконно позбавлений можливості здійснити право на працю, надане йому діючим законодавством”.

З урахуванням цього у підрозділі містяться пропозиції щодо доповнення КЗпП України низкою статей, спрямованих на підвищення юридичних гарантій громадян, які стосуються реалізації права на зайнятість. Зокрема, автор пропонує закріпити обов’язок районного (міського) суду розглядати позови громадян щодо необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу, встановити обов’язковість письмової форми відмови в укладенні трудового договору з громадянином. Є й інші конкретні пропозиції.

Розділ другий “Правовий статус безробітної особи” складається з двох підрозділів, в яких розглядається зміст поняття “безробітний” й умови і порядок визнання громадянина безробітним.

У першому підрозділі “Правовий статус безробітного як юридична категорія” проводиться науковий аналіз Закону України “Про зайнятість населення” стосовно відображення в ньому основних елементів правового статусу цієї категорії громадян. В роботі зазначається, що правовий статус безробітного визначається правами і обов’язками, тобто виступає як міра можливої поведінки особи. Саме права і обов’язки визначають основу її соціальної ролі, хоча до них не зводиться увесь зміст правового статусу безробітного.

По-перше, для того щоб придбати певні блага, задовольнити свої законні інтереси, особа повинна мати властивості правосуб’єктності, тобто визнану законом здатність набувати права і нести обов’язки і можливість їх реалізувати своїми діями.

По-друге, для досягнення мети правового регулювання недостатньо проголосити ті чи інші права, визнати правомірними інтереси особи. Необхідно, щоб у законодавчому порядку було встановлено механізм, що дозволяє реалізувати статус як сукупність прав і обов’язків, захистити свої права, тобто передбачити спеціальні гарантії реалізації правових норм.

По-третє, реалізація прав і обов’язків неможлива без встановлення юридичної відповідальності посадових осіб за невиконання правових приписів.

На основі проведеного аналізу в дисертації формулюються деякі пропозиції щодо удосконалення окремих статей Закону України “Про зайнятість населення”.

У другому підрозділі “Юридичні умови і порядок визнання громадянина безробітним” зазначається, що визнання незайнятої людини безробітною має важливе юридичне значення, оскільки у неї виникає суб’єктивне право на сприяння з боку державної служби зайнятості щодо працевлаштування на підходящу роботу і на соціальні гарантії і компенсації, передбачені законодавством України для цієї категорії громадян.

Для дослідження цього питання автор детально розглядає ознаки безробітної особи: наявність у громадянина працездатності; відсутність заробітку чи інших передбачених законодавством доходів; реєстрація особи в державній службі зайнятості; відсутність підходящої роботи; готовність громадянина приступити до праці.

Для вдосконалення механізму визнання правового статусу безробітного автор пропонує внести зміни і доповнення до діючого законодавства. Зокрема, п. 1 ст. 7 Закону “Про зайнятість населення” доцільно, на думку автора викласти у такій редакції:

“Підходящою вважається робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника, враховує стан його здоров’я, вік, виробничий стаж і досвід його попередньої діяльності, транспортну доступність нового місця роботи, з гарантуванням оплати праці. За згодою працівника може бути запропонована така робота в іншій місцевості.”

До пункту 2 статті 30 Закону “Про зайнятість населення” внести таке доповнення:

“2. Виплата допомоги по безробіттю відкладається на строк до трьох місяців у випадку надання громадянину роботи тимчасового характеру”.

Статтю 9 Закону “Про зайнятість населення” пропонується викласти таким чином:

“Громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку з наступною пропозицією службою зайнятості їм підходящої роботи”.

Автор також вважає, що частину 1 пункту 2 статті 7 Закону “Про зайнятість населення” доцільніше було б викласти у такій редакції:

“У разі неможливості надання громадянину роботи за спеціальністю протягом шести місяців безробіття, підходящою вважається робота, яка вимагає зміни професії (спеціальності) з урахуванням особистих побажань працівника, його здібностей, здоров’я і попереднього досвіду, доступних для нього форм навчання і потреб ринку праці в цій професії (спеціальності)”.

У підрозділі зазначається, що недосконалість чинного законодавства породжує певні недоліки у відносинах безробітного і служби зайнятості. Адже поки що залишається незрозумілим, приступить чи ні громадянин до запропонованої йому службою зайнятості роботи. Законом також не визначено термін, протягом якого безробітний має приступити до роботи після пропозиції йому підходящої роботи. У зв’язку з цим пропонується внести до Кодексу законів про працю таку редакцію статті:

Стаття______”Безробітні”

Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку (доходу), зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, які шукають роботу, готові та здатні приступити до неї у певний строк і яким ця служба не запропонувала підходящої роботи.

Готовим (здатним) приступити до роботи є працівник, який у силу своїх фізичних і професійних здібностей може виконувати запропоновану йому підходящу роботу.

Рішення про визнання громадянина безробітним приймається службою зайнятості за місцем його проживання з восьмого дня після реєстрації в центрі зайнятості й пред’явлення необхідних документів.

Враховуючи те, що для перехідних економік характерною є наявність часткового безробіття, автор пропонує закріпити в законодавстві це поняття. “Частково безробітні – це громадяни, які перебувають в трудових відносинах із власником, але з незалежних від них причин працюють неповний робочий день (тиждень) і мають неповний заробіток.“ Такий підхід буде сприяти забезпеченню законодавчого регулювання праці та соціального захисту частково безробітних.

У третьому розділі “Правове сприяння зайнятості населення” розглядається ефективність функціонування правового механізму сприяння зайнятості.

Перший підрозділ “Працевлаштування як правовий інститут трудового права” присвячено теоретичному аналізу такого поняття як працевлаштування, його функцій, ролі в забезпеченні права громадян на працю.

Використовуючи характерні ознаки поняття “працевлаштування”, що знайшли своє відображення в літературі, автор пропонує дати таке наукове визначення цього поняття: “працевлаштування – гарантія реалізації прав громадян у сфері праці й зайнятості, яка являє собою спосіб сприяння (забезпечення) зайнятості шляхом надання послуг державною службою зайнятості та іншими уповноваженими органами щодо добору роботи й влаштуванню на неї з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави”.

Характеризуючи працевлаштування як правовий інститут автор зазначає, що йому властиві такі ознаки: юридична єдність, яка визначається тим, що норми права, які входять до складу цього інституту, регулюють чітко визначене коло відносин з приводу добору і надання громадянам підходящої роботи; однорідність фактичного змісту, тобто відносини з приводу працевлаштування завжди носять троїстий характер, в них обов’язкова наявність трьох суб’єктів: держави в особі служби зайнятості; особи, яка звертається за допомогою до державної служби зайнятості та роботодавця. Спостерігається законодавча відокремленість, яка виявляється в наявності низки нормативних актів, що регламентують виключно відносини по працевлаштуванню.

Оскільки в системі працевлаштовуючих органів центральне місце належить державній службі зайнятості, автор вважає за доцільне проаналізувати ефективність функціонування цієї служби, шляхи її вдосконалення.

У другому підрозділі “Правовідносини з працевлаштування” автор зазначає, що саме у правовідносинах відбувається реалізація правових норм, багатьох суб’єктивних прав громадян у сфері зайнятості. Адже в центрі уваги організаційно-правового механізму працевлаштування і правовідносин по працевлаштуванню знаходиться громадянин, який шукає роботу.

Правовідносини по працевлаштуванню між працевлаштовуючими органами і громадянами виникають на підставі єдиного юридичного факту – звернення громадянина із заявою до відповідного органу (служби зайнятості тощо) про сприяння в одержанні роботи. Зміст цих правовідносин включає не тільки права і обов’язки сторін, але й конкретні дії органів працевлаштування в доборі підходящої роботи та направленні на неї громадянина. Громадянин, будучи стороною таких правовідносин, має право вимагати від зобов’язаної сторони (працевлаштовуючого органу) активних дій в доборі йому підходящої роботи, а в разі її відсутності поставлення на облік, направлення на професійне навчання, або виплати допомоги по безробіттю відповідно до чинного законодавства.

Мета правовідносин по працевлаштуванню – надання населенню оперативного сприяння в доборі підходящої роботи, видача направлення на підприємства для укладання трудового або учнівського договору. Тому нормальним завершенням таких правовідносин є наказ про прийняття громадянина на роботу.

Третій підрозділ “Державне регулювання зайнятості за допомогою різних правових механізмів працевлаштування” присвячено розгляду таких видів працевлаштування: самостійне працевлаштування робітників, які втратили роботу; направлення в рахунок встановлених квот на підприємствах, в установах, організаціях. Окремо аналізується працевлаштування жінок, які мають дітей.

З урахуванням особливостей цих категорій автор формулює деякі пропозиції щодо вдосконалення правового механізму регулювання їх зайнятості, пропонує внести зміни до окремих статей Кодексу законів про працю України, аналізує правовий статус працівника, з яким розірвано трудовий договір у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Враховуючи, що в ринкових умовах зменшуються можливості жінок щодо працевлаштування, автор вважає за доцільне використовувати міжнародний досвід у вирішенні цієї складної соціальної проблеми, закріпивши у відповідних нормативних актах додаткові гарантії для цієї категорії населення.