Гуцу Правове регулювання відпусток цільового призначення

Короткий зміст

У Вступі розкривається сутність та стан наукової розробки проблем правового регулювання відпусток цільового призначення в нових соціально-економічних умовах. Обгрунтовується актуальність теми дослідження та необхідність подальших наукових досліджень правового регулювання цільових відпусток.

У першому розділі “Відпустка цільового призначення в часі відпочинку за трудовим законодавством”, який складається з чотирьох підрозділів та коротких висновків, досліджуються загальнотеоретичні положення та підходи щодо визначення права на відпочинок та відпустку, а також місце відпусток цільового призначення у загальній системі відпусток України.

У першому підрозділі “Право на відпочинок. Відпустка як вид часу відпочинку” аналізуються різні наукові погляди щодо визначення поняття “час відпочинку” та його місця у загальному фонді часу працівника, досліджуються різноманітні підходи до визначення поняття “відпустка” і критеріїв її класифікації.

Трудове законодавство України класифікує загальний фонд часу працівника на робочий час та час відпочинку. Такий поділ часу не є досконалим, бо не дозволяє необхідним чином диференціювати все коло правових явищ, які входять до інституту “час відпочинку”. У науці трудового права поряд з поняттям “час відпочинку” неодноразово використовувалось поняття “позаробочого часу”. Дисертант приходить до висновку, що час відпочинку є складовою частиною позаробочого часу працівника, до якого належать усі періоди часу, коли працівник звільнюється від виконання основних трудових обов’язків перед роботодавцем або суспільством. Разом з єдністю існуючих думок щодо визначення меж позаробочого часу, на зміст окремих його складових існує певна різниця. Так, по-різному може визначатися режим часу, який витрачається працівником на навчання, на творчу чи наукову діяльність, на догляд за дітьми, проїзду до місця роботи чи служби і назад тощо. Але поділ загального фонду часу працівника на робочий та позаробочий дозволяє провести відмежування основних сфер життєдіяльності людини та організувати ефективний облік часових затрат працівника. На думку автора, структура позаробочого часу складається з: вільного часу працівника (час відпочинку) та позаробочого зайнятого часу. Поділ часу відбувається за ознакою можливості використання його на власний розсуд працівника.

Автор вважає, що було б доцільно доповнити КЗпП України поняттям “позаробочого часу” і визначити його як час до якого належать усі періоди звільнення працівника від виконання прямих трудових обов’язків без розірвання з ним трудових відносин.

Правову категорію “відпустка” необхідно розглядати у двох аспектах: як частину часу відпочинку та як складову позаробочого зайнятого часу працівника. В юридичній літературі відсутня єдина думка щодо визначення поняття та класифікації відпусток. Дисертант прийшов до висновку, що спільними рисами для всіх видів відпустки є тимчасове звільнення працівників від виконання своїх трудових обов’язків при збереженні місця роботи (посади) і, як правило, заробітної плати. В іншому ж, кожен вид відпустки має свої особливості. Відповідно, загальне поняття “відпустка” дисертантом визначається таким чином: “відпустка – це передбачений законом або колективним договором відносно тривалий та безперервний період часу, коли працівник тимчасово звільнюється від виконання трудової функції з правом повернутися до роботи на тих же умовах, що і до відпустки”. При такому визначенні поняття відпустки, автор пропонує класифікувати їх за критерієм цільового призначення на: щорічні трудові відпустки та відпустки цільового призначення.

Другий підрозділ “Правова природа та критерії класифікації відпусток цільового призначення” присвячено дослідженню юридичної природи цільових відпусток та визначенню їх місця у системі трудових правовідносин.

На думку автора, основною ознакою поділу відпусток є їх мета – це той результат до якого прагне суб’єкт при її використанні, і саме цим обумовлюються підстави та порядок надання певного виду відпустки. Для відпусток цільового призначення цє реалізація прав та виконання обов’язків не пов’язаних безпосередньо з трудовою діяльністю працівника. Звідси автор робить висновок, що усі відпустки призначенням яких не є відпочинок від праці належать до групи відпусток цільового призначення. Дисертант зазначає, що в юридичній літературі вже висловлювались пропозиції щодо об’єднання відпусток, призначенням яких не є відпочинок від праці в окрему групу відпусток спеціального цільового призначення (А.Р. Мацюк, З.К. Симорот,
А.Т. Стесін, О.Ф. Трошин та інші). Але більшість вчених під відпустками цільового призначення розуміють навчальні та творчі відпустки, під час яких працівник не відпочиває, а виконує певну роботу чи завдання. У зв’язку з цим дисертант зазначає, що соціальні відпустки також надаються не для відпочинку від праці, а для реалізації сімейних чи батьківських функцій, або відновлення працездатності працівника, тому їх також необхідно відносити до групи відпусток цільового призначення.

Автор приходить до висновку, що цільові відпустки мають такі спільні риси: по – перше, вказані відпустки не залежать від тривалості трудового стажу працівника, умов та режиму праці. По-друге, вказані відпустки надаються незалежно від інших видів відпусток, їх тривалості та умов надання. Відпустка цільового призначення надається тоді, коли настають зазначені в законі життєві обставини, що дають працівнику право на неї. Такі відпустки не можна переносити, ділити та вимагати компенсації за їх невикористання. По-третє, – складний фактичний склад, один з елементів якого знаходиться поза межами трудових відносин. Тобто виникнення права на відпустку цільового призначення обумовлено двома елементами: наявністю трудових правовідносин між працівником та підприємством та передбаченого законом юридичного факту, не пов’язаного з трудовою діяльністю працівника (наприклад, факту успішного навчання у закладі освіти без відриву від виробництва). Тільки при наявності одночасно двох зазначених елементів у працівника виникає право на певну відпустку. Зв’язок одного з елементів фактичного складу з трудовими правовідносинами обумовлює наявність спільних ознак відпусток цільового призначення з відпустками для відпочинку, а саме: збереження за працівниками на час відпустки робочого місця та посади; заборони змінювати суттєві умови праці чи розривати трудові відносини; час відпустки зараховується до трудового стажу працівника.

Таким чином, відпустка цільового призначення – це передбачена законом чи колективним договором відпустка, що надається працівнику впродовж робочого часу для відновлення працездатності, реалізації сімейних, культурних та інших соціальних прав, виконання батьківських обов’язків чи спеціального творчого завдання і яку працівник зобов’язаний використати відповідно до цільового призначення.

У третьому підрозділі “Становлення і розвиток законодавства про відпустки цільового призначення в Україні” проводиться аналіз законодавства про відпустки цільового призначення, починаючи з 1918 року. Визначаються наступні етапи становлення і розвитку законодавства України про цільові відпустки: 1) 1918 – 1940 рр.; 2) 1941 – 1945 рр.; 3) 1946 – 1958 рр.; 4) 1958 – 1991 рр.; 5) 1991 – 2007 рр. Підставою для їх виділення є прийняття та дія основних нормативних актів, що регулювали порядок надання відпусток, а також соціально-економічний розвиток держави та суспільства.

Перший етап (1918 – 1940 р.р.) відзначився тим, що вперше в світі у законодавстві з’явилися не тільки відпустки для відпочинку, а і відпустки для надання працівникам можливості здобувати освіту та професію. Факт виникнення таких відпусток пов’язаний із соціально – політичною ситуацією у державі, браком освічених та кваліфікованих трудових кадрів. Впродовж другого етапу (1941 –
1945 р.р.) усі види відпусток, що надавалися працівникам для здобуття освіти чи професії були тимчасово скасовані на час Другої Світової Війни, але було збережено деякі види соціальних відпусток (наприклад, відпустка у зв′язку з вагітністю та пологами, відпустка у зв’язку з хворобою). Для законодавства України повоєнних років притаманне відновлення усіх відпусток довоєнних часів та широке закріплення пільг для працівників, що навчаються. Характерною ознакою законодавства цих років стає стрімкий розвиток соціальних та навчальних відпусток. Найбільш потужний розвиток та поширення відпусток цільового призначення спостерігається впродовж четвертого етапу (1958 – 1991 р.р.). У цей період політика держави спрямована на підтримку громадян, що прагнуть підвищити свій освітній та професійний рівень. Законодавство про навчальні відпустки відзначалося значною диференціацією та наявністю великої кількості спеціальних норм, що поширювались на окремі категорії працівників та мали вузьке коло дії. Правові норми щодо надання соціальних відпусток, навпаки розширюють коло працівників, які мають право на отримання оплачуваної відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами та по тимчасовій непрацездатності.

Останній етап починається з проголошення України в якості незалежної держави і триває до теперішнього часу. Здобутками вказаного періоду можна вважати ратифікацію міжнародних норм, що стосуються відпусток для працівників та поступове введення їх у чинне трудове законодавство. Закріплено новий вид навчальної відпустки – це відпустка для профспілкового навчання. Оновлено строки відпусток, пов’язаних із вступом до навчальних закладів та навчанням у них. Подовжено тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами – до 126 календарних днів та оплачувану відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.

Однак, на сьогодні так і не визначені основні дефініції та залишаються неузгодженими окремі закони та підзаконні акти України щодо відпусток цільового призначення.

Четвертий підрозділ “Право на відпустки цільового призначення у міжнародно – правових актах та в законодавстві зарубіжних країн” присвячений аналізу міжнародно-правових актів, а також дослідженню нормативної бази розвинутих країн світу та деяких країн СНД щодо правового регулювання цільових відпусток. Автором розглянуто низку Директив Європейського Союзу, які закріплюють право на цільові відпустки, а також проаналізовано конвенції і рекомендації Міжнародної Організації Праці щодо цього питання. Загально-європейське законодавство надає більше гарантій працівникам, які знаходяться у відпустці за сімейними обставинами. В той же час, норми, які регулюють надання відпусток по вагітності та пологам, а також відпустки для догляду за дитиною найбільш соціально-спрямовані в національному законодавстві України.

МОП велику увагу в неї приділяє питанням регулювання часу для підготовки та перепідготовки кадрів, наданню працівникам можливості здобувати професійну освіту та підвищувати свій кваліфікаційний рівень. Наприклад, Конвенція МОП за № 140 “Про оплачувані навчальні відпустки” –
це єдиний міжнародний документ, який надає визначення одного з видів відпустки – навчальної.

При аналізі розвитку правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах з ринковою економікою, не дивлячись на існуючі особливості законодавства кожної держави, автором виявлені деякі загальні риси, а саме: збільшення кількості відпусток спеціального цільового призначення які оплачуються; збільшення загальної тривалості соціальних відпусток; поширення навчальних відпусток. Крім цього, законодавством та колективними договорами в країнах Європи передбачені і інші види цільових відпусток: відпустка “себетікл”; відпустки для будівництва власного будинку, для запровадження власного бізнесу; відпустки для працівників, які не палять. Таким чином, система заохочувальних відпусток Європи має більш широке застосування, ніж в Україні.

Другий розділ “Право на цільову відпустку у зв’язку з навчанням та умови його реалізації” складається з трьох підрозділів і коротких висновків.
У ньому досліджується юридична природа відпустки для навчання та особливості окремих її видів.

У першому підрозділі “Юридична природа відпусток у зв’язку з навчанням” визначаються ознаки та місце навчальної відпустки у системі трудових право-відносин. У сферу дії українського права підпадає цілий комплекс суспільних відносин, які об’єднані ознакою поєднання праці та навчання. Відносини щодо навчання та праці з одного боку проходять паралельно й не впливають один на одного, а з іншого – їх поєднання надає можливість отримати більш якісні резуль-тати трудової діяльності працівника. Таким чином, надання відпусток у зв’язку з навчанням сприяє не тільки реалізації працівником своїх конституційних прав, а й надає можливість роботодавцю отримати висококваліфіковані кадри. Автором пропонується таке визначенням поняття відпустки у зв′язку з навчанням – це час, який надається працівнику в період робочого часу протягом навчального року з метою здобуття освіти чи підвищення кваліфікаційного рівня, із збереженням місця роботи та посади і виплатою відповідної заробітної плати чи винагороди. Систему навчальних відпусток складають: а) відпустки для здобуття освіти; б) відпустки для професійної підготовки; в) відпустка для профспілкового навчання.

Другий підрозділ “Особливості правового регулювання окремих видів від-пусток у зв’язку з навчанням” складається з трьох пунктів, в яких досліджуються проблеми правового регулювання різних видів навчальних відпусток.

У пункті 2.2.1. “Відпустки для здобуття освіти” аналізується правове регулювання відпусток, які надаються працівникам, для здобуття освіти у середніх чи вищих навчальних закладах, без припинення трудових правовідносин з підприємством чи установою. Мета цих відпусток – полегшення поєднання працівником трудових фунцій із конституційним правом на освіту та особистий розвиток. При цьому працівник зобов′язаний використовувати наданий відпусткою час у відповідності з цільовим призначенням відпустки. Тривалість такої відпустки залежить від виду навчального закладу де навчається працівник та форми навчання.

У пункті 2.2.2. “Відпустки для професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів” розглядаються особливості правового регулювання часу, що надається працівнику для здобуття професійної освіти, професійної перепідготовки або підвищення свого кваліфікаційного рівня. З усієї сукупності суспільних відносин, які виникають при професійної підготовки до предмету трудового права відносяться лише ті, в яких суб’єктом виступає одна з сторін трудового правовідношення. Якщо професійна підготовка працівника відбу-вається у навчальних закладах і здійснюється без відриву від виробництва, сфера впливу трудового права обмежується встановленням пільг та гарантій таким працівникам. Вказані відносини належать до супутніх індивідуальних трудових відносин і в такій якості входять до предмету регулювання трудового права.

Відносини по підвищенню кваліфікації автор відносить до основних індивідуальних трудових відносин. Останні є обов’язковою умовою для виникнення відносин по підвищенню кваліфікації та сприяють їх здійсненню. Реалізація права на освіту шляхом підвищення кваліфікації можливе лише за умови здійснення особою права на труд у конкретних трудових правовідносинах. Відпустка для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва – це єдина навчальна відпустка, яка завжди пов’язана з трудовою функцією працівника на конкретному підприємстві. А значить її результати одразу застосовуються у процесі праці. По закінченню такого навчання працівник проходить атестацію, за результатами якої визначається зміст подальших трудових відносин між ним та роботодавцем. Дисертант пропонує ввести поняття відпустки для професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікаційного рівня працівників до чинного законодавства і визначити її як час, що надається працівнику для професійно-технічного навчання з відривом від виробництва, за рахунок робочого часу із збереженням місця роботи та заробітної плати. Зазначені відпустки повинні надаватися на підставі договору між працівником та роботодавцем про відповідне навчання.

У пункті 2.2.3. “Особливості  інших  видів  відпусток, пов’язаних з навчанням” розглядються відпустки для профспілкового навчання, творча відпустка, відпустка по закінченню курсу навчання.

Доцільність профспілкового навчання в сучасних умовах обумовлюється особливостями діяльності профспілок та її метою. Для ефективного здійснення своїх функцій працівник профспілкового органу повинен володіти знаннями у галузі трудового права, охорони праці, соціального забезпечення, економіки, культури тощо. Дисертант зауважує, що у проекті Трудового кодексу України не закріплюються відпустки для профспілкового навчання. З огляду на те, що передбачається втрата чинності Закону України “Про відпустки” це може призвести до неузгодженості норм Трудового кодексу та Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” і як слідство – до обмеження прав профспілок.

У підрозділі також аналізуються проблеми, які постають при реалізації працівником права на творчу відпустку. На думку дисертанта, особливістю творчої відпустки є її цільове призначення – виконання спеціального творчого завдання.

Піддається критиці норма щодо надання творчої відпустки одному з авторів підручника чи наукової праці. На погляд дисертанта з редакції норми можна зробити висновок, що творча відпустка при написанні підручника чи наукової праці повинна надаватися лише одному з авторів, а інші повинні давати згоду на це, тим самим відмовляючись від свого права на таку відпустку. Але ж це – обмеження трудових і конституційних прав працівника, що є непри-пустимим. Якщо ж автори можуть поділити творчу відпустку, то необхідно законодавчо визначити це право та процедуру його застосування. Автором пропонується таке визначення терміну “творча відпустка” – це тимчасове звільнення працівника від виконання основних трудових обов′язків, з метою закінчення певної творчої роботи, написання наукової праці, проведення наукового дослідження тощо, впродовж якого за ним зберігається робоче місце та виплачується заробітна плата (винагорода).

У підрозділі розглядається ще один специфічний вид відпустки – це відпустка по закінченню курсу навчання. За своїм характером вона не є суто навчальною, бо надається з метою відпочинку. Разом з тим вона пов’язана з навчанням працівника, тому що надається після закінчення ним навчального закладу. Здобувач не погоджується з думкою, що дані періоди часу не мають властивостей відпустки. Данному періоду часу не притаманні усі ознаки трудової відпустки. Але, цей час підпадає під регулювання норм трудового права, а не адміністративного, оскільки правовідносини з навчальним закладом після отримання диплому припиняються, а молоді фахівці, які мають направлення на роботу підпорядковуються адміністрації підприємства, яке погодилось прийняти їх на роботу. Той факт, що підприємство надає їм відпустку та оплачує її, свідчить про наявність між ними правовідносин, що входять до предмету правового регулювання трудового права.

У третьому підрозділі “Гарантії реалізації права на відпустку у зв’язку з навчанням” розкривається сутність загальних та спеціальних юридичних гарантій здійснення права на навчальну відпустку.

Серед основних гарантій реалізації права працівника на навчальну відпустку автор особливу увагу приділяє її оплаті. Розглядаються різні точки зору, щодо можливості звернення стягнення на ці кошти у випадку неналежного виконання працівником обов’язків по навчанню. На думку дисертанта, виплати за час навчальної відпустки не можуть бути віднесені до заробітної плати, оскільки працівник в цей час безпосередньо не виконує трудові обов’язки, а навчається чи виконує спеціальне завдання. За своєю природою ці кошти є гарантійними виплатами, які дозволяють працівнику повноцінно навчатися, виконувати творче завдання чи закінчити наукову працю, тому на них не може бути звернене стягнення.

Третій розділ “Правова природа та особливості регулювання інших відпусток цільового призначення” складається з трьох підрозділів та коротких висновків і присвячений аналізу юридичної природи соціальних та інших оплачуваних і неоплачуваних цільових відпусток.

У першому підрозділі “Визначення та класифікація соціальних відпусток” досліджується юридична природа та сутність соціальних відпусток, визначаються критерії їх класифікації. На думку дисертанта, використання терміну “соціальна” відносно до відпустки свідчить про їх приналежність до системи засобів соціального захисту населення з боку держави; вказує на їх особливе місце у системі відпусток України. Надання соціальних відпусток з одного боку є способом заохочення до реалізації сімейних й батьківських функцій, а з іншого, підтримкою працівників у час вимушеної перерви праці.
В даному випадку “соціальні” підкреслюють державний інтерес, державні гарантії та державне фінансування певної стадії трудових відносин – відпусток у зв’язку з виконанням батьківських обов’язків чи сімейних функцій та іншими випадками тимчасової непрацездатності.

Автор пропонує визначення терміну “соціальна відпустка” у такій редакції – це передбачений законом, колективним чи трудовим договором час, впродовж якого працівник тимчасово звільнюється від трудових обов’язків з метою виконання батьківських обов’язків і реалізації сімейних функцій, а також для покращення стану здоров’я та відновлення працездатності. Систему соціальних відпусток складають: відпустки працівникам із сімейними обов’язками та відпустки у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю.

У пункті 3.1.1. “Особливості регулювання соціальних відпусток пра-
цівникам із сімейними обов’язками” розглядаються проблеми правового регулювання відпусток: у зв’язку з вагітністю та пологами; для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей. Дисертант вважає, що норми про працю осіб із сімейними обов’язками, необхідно розглядати в якості самостійного інституту трудового права, який діє за принципом підвищеної охорони праці зазначених працівників. Пропонується встановити розмір допомоги по догляду за дитиною у певному співвідношенні до заробітної плати (доходу) працівника, або виплачувати її у розмірі прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, бо така допомога виплачується в якості компенсації втрати працівником заробітку (доходу). Ситуація зрівняльного підходу до визначення розміру зазначеної допомоги, на нашу думку, протирічить принципу соціальної справедливості.

У пункті 3.1.2. “Правове регулювання оплачуваних відпусток у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю працівника” досліджується правова природа часу, що надається працівникам для відновлення своєї працездатності та покращення стану здоров’я, а також для догляду за хворим членом сім’ї. Внаслідок наявності спільних рис з іншими цільовими відпустками, дисертантом обгрунтовується доцільність визначення такого часу як відпустки цільового призначення.

Другий підрозділ “Особливості правового регулювання неоплачуваних відпусток цільового призначення” присвячено дослідженню двох видів неопла-чуваних відпусток: відпусткам, які надаються працівникам за їх вимогою в обов’язковому порядку та таким, що надаються працівнику за згодою сторін по сімейним обставинам та з інших причин. Усі види названих відпусток надаються працівнику тільки при наявності трудових правовідносин з підприємством та обумовленого в законі юридичного факту, не пов’язаного з трудовою функцією конкретного працівника. Право на відпустку цільового призначення без збереження заробітної плати автором відноситься до суміжних з основним індивідуальним трудовим правовідношенням.

У третьому підрозділі “Правовий захист права працівника на відпустку цільового призначення” аналізуються проблеми, що виникають при здійсненні права на відпустку цільового призначення, та вносяться конкретні пропозиції по вдосконаленню законодавства щодо правового захисту права працівників на цільові відпустки. Право на відпустку цільового призначення повинне не тільки закріплюватись у нормативно-правових актах, а й забезпечуватись належним правовим захистом. Необхідно встановити такі механізми регулювання соціально-трудових відносин, щоб роботодавцю було вигідно надавати своїм працівникам навчальні, соціальні та інші цільові відпустки. Разом з цим, на думку дисертанта, треба встановити підвищену відповідальність роботодавця за порушення передбачених чинним законодавством, трудовим або колективним договором соціально-трудових прав працівників.