Веприцький Р.С. Правове регулювання захисту соціально-економічних прав людини в сфері праці

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено її зв’язок з науковими планами і програмами, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, подано відомості про апробацію та  практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1 „Загальна характеристика захисту соціально-економічних прав людини” містить два підрозділи. У підрозділі 1.1 «Соціально-економічні права та їх місце в системі прав людини» досліджено точки зору вчених на категорії „права людини” та „права громадянина”, проаналізовано співвідношення категорій „права” та „свободи”, висвітлено історію розвитку ідеї прав і свобод людини, визначено природу соціально-економічних прав людини, досліджено історію закріплення соціально-економічних прав людини на міжнародному та національному рівнях, подано визначення поняття „соціально-економічні права людини”, досліджено історію законодавчої регламентації та сучасний стан справ в сфері реалізації права на працю в Україні.

У підрозділі обґрунтовується, що проголошення прав і свобод людини, їх закріплення в законодавстві є найважливішою передумовою створення справді відкритого, вільного суспільства, оскільки панування права, плюралізм і права людини є нерозривними складовими демократії.

Підтримуючи ідею трьох поколінь прав людини, звертається увага на важливість для життя людини саме соціально-економічних прав, які були сформовані у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного рівня, підвищення соціального статусу. Їх ще називають позитивними правами, оскільки для їх реалізації є необхідною правотворча та правозастосовна діяльність держави щодо їх забезпечення.

Автором не підтримується ідея „другорядності” соціально-економічних прав людини і громадянина стосовно прав першого покоління. Обґрунтовано, що всі права, закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конституції України, є рівними, неподільними та взаємопов’язаними. А реалізація та захист соціально-економічних прав, закріплених у вищезазначених актах, повинна бути забезпечена державою не залежно від рівня економічного розвитку.

Обґрунтовано доцільність застосування саме терміна „соціально-економічні права”, виходячи з близькості за характером категорій „соціальні” і „економічні”, що проявляється навіть у тому, що окремі права можна відносити як до соціальних прав, так і до економічних (наприклад, право на працю).

У підрозділі велика увага приділяється дослідженню права на працю як одного з найважливіших соціально-економічних прав людини. Вказується на негативні моменти у сфері його сьогоднішнього забезпечення Так,  непоодинокими сьогодні є випадки примусової праці, найгірших форм дитячої праці, використання праці без укладання трудових договорів, відсутність фіксації в трудових книжках відомостей про прийняття на роботу та звільнення тощо

У підрозділі 1.2 „Захист соціально-економічних прав людини як основна функція соціальної правової держави” досліджується історія проблеми захисту прав громадян, проаналізовано погляди вчених на співвідношення термінів „захист прав” та „охорона прав”, досліджено категорії „функції держави”, „соціальна держава”, „правова держава”, визначеноя форми захисту соціально-економічних прав людини.

У підрозділі здійснено аналіз законодавчого матеріалу у сфері вживання термінів „захист” та „охорона”. Вказано, що законодавець не проводить чіткого розрізнення між цими двома термінами. З огляду на це обґрунтовано позицію, що застосування цих двох термінів у законодавстві та їх довільне тлумачення науковцями певним чином заплутує правозастосовну практику та спричиняє плутанину в термінологічному апараті юридичної науки. Визнано доцільним відмовитися від використання терміна „охорона” та використовувати і в законодавстві, і в  правозастосовній практиці термін „захист”. Тим більше, що в словнику української мови „захист” визначається як заступництво, охорона, підтримка.

Обґрунтовано, що сьогодні мова повинна йти саме про формування соціально-правової держави, основною цінністю в якій є людина з її правами і свободами. Основною функцією такої держави повинен бути захист насамперед соціально-економічних прав людини і громадянина. Ці та інші права та свободи людини і громадянина можуть бути забезпечені за умови належної роботи всіх інституцій громадянського суспільства та держави.

У підрозділі визначено, що захист соціально-економічних прав людини здійснюється у різноманітних формах, які можна об’єднати у дві групи і юрисдикційну і неюрисдикційну. Основна відмінність між ними полягає в тому, що захист соціально-економічних прав у юрисдикційній формі здійснюється різними державними органами, із властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності, у той час як захист цих прав у неюрисдикційній формі протікає в рамках матеріального правовідношення і здійснюються самими сторонами без звернень до компетентних органів.

Розділ 2 „Міжнародний та національний захист соціально-економічних прав людини” містить два підрозділи. У підрозділі 2.1 „Міжнародно-правовий захист соціально-економічних прав людини” досліджено міжнародні та європейські документи, які регламентують питання захисту соціально-економічних прав людини, проаналізовано практику діяльності Європейського суду з прав людини як захисника соціально-економічних прав. Вказується, що серед функціонуючих сьогодні міждержавних організацій найбільшими міжнародними захисницями соціально-економічних прав людини є Організація Об’єднаних Націй (ООН) та Міжнародна організація праці (МОП).

Звернено увагу на велике значення для захисту соціально-економічних прав і свобод людини і громадянина Загальної декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН. Ці документи є складовими частинами Міжнародного біля про права людини і закріплюють широкий перелік соціально-економічних прав людини.

 Важливе значення для розвитку, забезпечення та захисту соціально-економічних прав людини має діяльність Міжнародної організації праці, особливо її нормотворча діяльність. Ця діяльність  МОП виражається, по-перше, як і в інших міжнародних організаціях, в укладенні міжнародних договорів, і, по-друге, у розробці та прийнятті конвенцій і рекомендацій з питань, що входять у компетенцію МОП.

Досліджено правову природу конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці. Вказано на безсумнівну перевагу конвенцій у справі захисту соціально-економічних прав людини. Обґрунтовано необхідність ратифікації якомога більшої кількості конвенцій МОП, оскільки всі вони без винятку спрямовані на захист соціально-економічних прав людини.

У підрозділі проаналізовано норми найбільш важливих конвенцій МОП. Це Конвенція МОП „Про примусову або обов'язкову працю” №29 (1930 р.), Конвенція МОП „Про свободу асоціації та захист права на орган­ізацію” № 87 (1948 р.), Конвенція МОП „Про застосування принципів права на органі­зацію та на ведення колективних переговорів” № 98  (1949 р.), Конвенція МОП „Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності” №100 (1951 р.), Конвенція МОП „Про мінімальні норми соціального забезпечення” №102  (1952 р.), Конвенція МОП „Про ска­сування примусової праці” № 105 (1957 p.), Конвенція МОП „Про дискримінацію в галузі праці та занять” №111 (1958 р.), Конвенція МОП „Про мінімальний вік прийняття на роботу” №138 (1973 р.), Конвенція МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці” № 182 (1999 р.).

Зазначено, що національне законодавство в цілому відповідає нормам згаданих конвенцій Міжнародної організації праці, в той же час небажання ратифікувати одну з важливих для захисту соціально-економічних прав громадян України конвенцію (Конвенція № 102) свідчить, що сьогодні ще не все добре з можливостями держави в соціальній сфері.

У підрозділі 2.2 „Закордонний досвід в сфері захисту соціально-економічних прав людини” досліджено досвід промислово розвинутих країн у сфері захисту соціально-економічних прав людини. Зазначено, що передусім розвиток капіталістичного способу виробництва поставив перед західними країнами питання захисту соціально-економічних прав людини. Першими, хто почав перейматися цими проблемами були флагмани капіталістичного устрою Англія, Німеччина, Франція, Росія.

У підрозділі вказується, що найбільших успіхів у справі захисту соціально-економічних прав людини і громадянина людство досягло лише після Другої світової війни. Так,  ознакою другої половини ХХ ст. стало різке зміщення акценту державної політики розвинутих країн на забезпечення та захист прав та свобод людини і громадянина.

Вказано на існування у промислово розвинутих країнах розгалуженої системи державних інституцій, діяльність яких спрямована на захист соціально-економічних прав людини. Звернуто увага на особливе місце в цій системі національних судів. Досліджено досвід функціонування спеціалізованих трудових судів на прикладі Німеччини та Фінляндії.

Особливу увагу приділено дослідженню діяльності профспілкових організацій як найбільших громадських захисниць соціально-економічних прав найманих працівників. Вказано, що перші робітничі організації з’явилися в Англії у другій половині ХІХ ст. Однією з таких організацій була Національна чартистська асоціація, яка виступала за обмеження робочого дня та збільшення заробітної плати. Специфічність та особливість профспілкового захисту виявляється насамперед у тому, що ці громадські організації у своєму арсеналі мають такі захисні заходи, яких не має жоден державний орган. Це страйк, мітинг, пікет, демонстрація тощо.  Вказані заходи, а особливо страйк, є потужним знаряддям в руках профспілок.

Констатується, що сьогодні на тлі загального зниження членства у профспілкових організаціях знижується їх вплив на процеси забезпечення соціально-економічних прав найманих працівників. Така ситуація не може не турбувати, адже завдяки функціонуванню цих громадських організацій наймані працівники мають змогу колективно та організовано відстоювати свої права, вирівнюючи тим самим своє становище у трудових відносинах з власниками засобів виробництва. Виходом із такої ситуації вважаємо модернізацію діяльності профспілок шляхом інформування суспільства про результати своєї захисної діяльності, максимального розширення категорій, що охоплюються профспілковим членством, запровадження нових видів профспілкової матеріальної допомоги та послуг тощо. 

Розділ 3 „Форми захисту соціально-економічних прав людини” містить три підрозділи. У підрозділі  3.1 „Органи державної влади у механізмі захисту соціально-економічних прав людини” досліджено статус і діяльність у сфері захисту соціально-економічних прав людини Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, окремих міністерств та відомств, прокуратури, суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, подано рекомендації щодо вдосконалення  такої діяльності зазначених державних органів і посадових осіб.

Аналізуючи діяльність єдиного органу законодавчої влади в Україні – Верховної Ради України, зокрема вказується на певні недоліки в організації її роботи, наслідком яких є сучасний стан у сфері національного трудового законодавства. Це і діючий сьогодні Кодекс законів про працю (КЗпП), який було прийнято ще у 1971 р., який вже морально застарів і не може комплексно регулювати трудові відносини, і відносини тісно з ними пов’язані, з огляду на відсутність в ньому цілих правових інститутів трудового права. Це і велика кількість законодавчих актів, які діють поряд з КЗпП, і норми яких дублюються у Кодексі.

У підрозділі проаналізовано проект Трудового кодексу України внесений народними депутатами України В.Г. Хара, Я.М. Сухим, О.М. Стояном. Зокрема зазначається, що Проект дещо програє у захисті інтересів працівника перед чинним КЗпП, зокрема стосовно закріплення строків дії трудового договору. Так, КЗпП  віддає безумовний пріоритет безстроковому трудовому договору, закріплюючи випадки, коли є можливим укладання строкових трудових договорів. Проект же закріплює дещо невизначену норму „якщо законом або трудовим договором не встановлено інше, трудові відносини вважаються такими, що виникли на невизначений строк”. Автором подано рекомендації щодо вдосконалення Проекту з точки зору підвищення статусу найманих працівників у трудових правовідносинах.

Досліджуючи діяльність органів виконавчої влади щодо захисту соціально-економічних прав людини, автором досліджено специфіку діяльності в цьому напрямку трьох рівнів органів виконавчої влади. Нагадаємо, що перший (вищий) рівень утворює Кабінет Міністрів України, другий рівень (рівень центральних органів виконавчої влади) — міністерства, комітети та інші центральні органи виконавчої влади, третій рівень (рівень місцевих органів виконавчої влади) — місцеві дер­жавні адміністрації та деякі інші місцеві органи, безпосередньо підпоряд­ковані відповідним центральним органам виконавчої влади.

Вказано на важливе значення останньої ланки виконавчої влади у справі захисту соціально-економічних прав людини, оскільки саме вона найбільше наближена до населення. Проаналізовано ситуацію, яка сьогодні складається між Кабінетом Міністрів України та місцевими державними адміністраціями, коли в умовах зростання цін на продукти харчування місцеві державні адміністрації не координують свою діяльність з Кабінетом Міністрів України, а їх керівництво не звітує перед Урядом як це передбачено Конституцією України. Вказано, що це один із негативних моментів сьогоднішнього дуалізму виконавчої влади.

У підрозділі звертається увага на необхідність найскорішого визначення з тим, яку республіку, парламентську чи президентську, доцільно побудувати в Україні та чіткого законодавчого закріплення повноваження всіх вищих органів влади та посадових осіб.

Досліджуючи законодавство, яке регламентує прокурорський нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, обґрунтовано, що сьогодні у прокурора є всі можливості як представляти інтереси громадянина  в суді та інших органах, так і захищати особисто права, інтереси громадя­нина, коли порушення закону є очевидним (про­курор у даних відносинах має владно-імперативні повноважен­ня, зокрема під час проведення досудового слідства чи дізнання). Водночас вказується, що органи прокуратури не повинні  підмінювати судові органи, органи виконавчої влади, а також органи відомчого контролю.

У підрозділі досліджено історію запровадження інституту омбудсмена в державний механізм, проаналізовано повноваження національного омбудсмена (Уповноваженого Верхо­вної Ради України з прав людини), обґрунтовано, що в Україні функціонує так звана „сильна” модель  омбудсмена, пропонуються заходи щодо посилення авторитету цієї інституції в суспільстві та державі та підвищення її можливостей у справі захисту соціально-економічних прав людини.

Обґрунтовано, що правосуддя, яке здійснюється судами, є найбільш надійним та цивілізованим способом захисту соціально-економічних прав  людини. Звернено увагу на те, що саме такі засади судової влади, як самостійність і незалежність її статусу перетворює судову форму захисту соціально-економічних прав у найбільш вірне, надійне і зрозуміле її джерело. Вказано, що великий відсоток цивільних справ, які розглядають суди загальної юрисдикції, складають індивідуальні трудові спори. Запропоновано вдосконалення поняття індивідуального трудового спору, яке закріплює  проект Трудового кодексу України. Досліджується діяльність Конституційного Суду України у сфері захисту соціально-економічних прав людини. Рекомендуються заходи щодо вдосконалення судової гілки влади у справі захисту соціально-економічних прав людини.

У підрозділі 3.2 „Захист соціально-економічних прав людини громадськими організаціями” проаналізовано статус об’єднань громадян в Україні, досліджено діяльність профспілкових організацій щодо забезпечення соціально-економічних прав людини. Вказано, що   профспілки є  громадською організацією зі спеціальним статусом, завданнями, функціями, обов’язком якої є захист соціально-економічних прав працівників. Для виконання своїх завдань профспілки мають і  представницьку функцію, представляючи інтереси працівників у різних сферах суспільного та виробничого життя.

У підрозділі досліджено діяльність профспілок щодо захисту соціально-економічних прав працівників за такими напрямками: по-перше, при участі у правотворчості, по-друге, при застосуванні норм КЗпП України, інших законів та підзаконних нормативно-правових актів, зокрема колективних договорів (угод), по-третє, при участі профспілок у вирішенні колективного трудового спору і проведенні страйку, по-четверте, при здійсненні громадського контролю за дотриманням трудового законодавства.

                Досліджуючи перший напрямок діяльності профспілок, обґрунтовано необхідність наділення всеукраїнських профспілок правом законодавчої ініціативи. Для цього слід внести відповідні зміни до ст. 93 Конституції України. Також звернуто увагу на намагання авторів проекту Трудового кодексу України знизити статус найманих працівників, послабити значення трудового колективу у трудових відносинах шляхом зміни порядку затвердження Правил внутрішнього трудового розпорядку.

                Стосовно другого напрямку діяльності в підрозділі звернуто увагу на загальне звуження повноважень профспілок в цій сфері авторами Проекту. Так, Проект позбавляє права профспілкові органи вимагати від роботодавця розірвання трудового договору з керівником підприємства, якщо він порушує трудове законодавство; погоджувати встановлення шестимісячного строку  випробування під час прийняття на роботу тощо.

                Зазначено, що профспілки історично виникли як колективні захисники соціально-економічних прав своїх членів. Проведення страйків і вирішення колективних трудових спорів були найдавнішими засобами та напрямками такого захисту. Звернено увагу на недосконалість законодавчого визначення поняття  „страйк”, яке не дає змоги застосовувати певні види страйків, що застосовують профспілки промислово розвинутих країн світу (наприклад, переривчаті страйки).

                У підрозділі 3.3. „Самозахист соціально–економічних прав” досліджено точки зору вчених різних галузевих правових наук на поняття „самозахист”, подано власне визначення поняття „самозахист”, сформульовано пропозиції щодо запровадження інституту самозахисту у трудове законодавство України.

                У підрозділі зазначено, що діючий сьогодні Кодекс законів про працю України і запропонований проект Трудового кодексу України не містять статті, яка закріплювала б інститут самозахисту в трудовому праві. В той же час, в Україні сьогодні є всі об’єктивні та суб’єктивні причини та умови для введення такого інституту в трудове законодавство. Передусім це масове недотримання роботодавцями норм трудового законодавства стосовно своєчасної виплати заробітної плати, забезпечення умов праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни тощо.

Безумовно, працівник може звернутися до суду по захист своїх прав, однак існують ситуації, коли необхідно діяти швидко, щоб запобігти шкідливим наслідкам. А для цього необхідно вміти активно і самостійно діяти у сфері відстоювання своїх інтересів та мати правові гарантії такої діяльності.