Горбань О.П. Правове регулювання праці іноземців та осіб без громадянства в Україні

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета, завдання й об’єкт дослідження, його зв’язок з науковими планами та програмами, основи методології, теоретична база, наукова новизна, положення й висновки, які виносяться на захист, розкривається наукове та практичне значення роботи, а також апробація одержаних результатів.

Розділ 1. “Загальнотеоретичні засади правового регулювання праці лікарів” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Трудові правовідносини лікарів як складова предмета трудового права” одстоюється теза, що відносини щодо застосування праці лікарів нерозривно пов’язані з нормами трудового права. Вони виникають, змінюються та припиняються на основі відповідних норм. Внаслідок чого суспільно-трудові відносини лікаря і роботодавця набувають правової форми, тобто отримують статус правових відносин. Категорія “правовідносини” дає можливість зрозуміти, яким чином право впливає на поведінку лікарів. У рамках правовідносин життєдіяльність суспільства набуває стабільного й прогнозованого характеру.

Досліджувані правовідносини мають вольовий характер: по-перше, держава, закріплюючи правила поведінки, виражає свою волю; по-друге, учасники на добровільних засадах вступають у ці правовідносини, чим виражають свою волю і намір породити для себе суб’єктивні трудові права та юридичні обов’язки. Трудові правовідносини між лікарем і роботодавцем є однією з правових форм реалізації лікарем права на працю в умовах ринкової економіки. Вони виникають на підставі юридичного факту – конкретної обставини реальної дійсності, з наявністю якої норми права пов’язують можливість виникнення правовідносин. Таким фактом є трудовий договір. Об’єктом трудових правовідносин виступає процес праці лікаря з усіма притаманними йому властивостями, опосередкованими специфікою лікарської діяльності. Ця специфіка полягає у спрямованності на збереження життя та здоров’я людей, що є головним “предметним об’єктом” трудової діяльності лікаря та метою функціонування закладу охорони здоров’я.

Трудові правовідносини лікарів характеризуються особливістю їх завдань і функцій. Це є підставою для висновку, що відповідна категорія відносин становить окремий вид трудових правовідносин. Їх виділення відбувається на основі предметного об’єкта трудової діяльності лікарів. Змістом трудових правовідносин лікаря і роботодавця є коло кореспондуючих прав та обов’язків, які визначають вид та міру належної поведінки сторін. Суб’єктивне трудове право й відповідний йому обов’язок утворять юридичний зв’язок уповноваженої та зобов’язаної сторін.

Підрозділ 1.2. “Особливості правового статусу лікаря” присвячений аналізу правового становища лікаря у взаємовідносинах із іншими суб’єктами права. Особливість правового статусу полягає перш за все у спеціальному складі правосуб’єктності, що визначає здатність лікарів бути суб’єктами конкретних правовідносин у сфері праці. Вітчизняне законодавство не містить вікового цензу для допуску до лікарської діяльності. Автор, керуючись важливістю функцій і завдань здійснюваних лікарем, вважає, що вік, з якого особа може займатися лікарською діяльністю, має бути нормативно визначений. Важливу роль відіграє клятва лікаря, закріплення тексту якої у законодавстві свідчить про наявність юридичного та деонтологічного аспектів діяльності цієї категорії працівників. Принципово визначальною для лікарів є вимога обов’язкової післядипломної освіти. Особливістю допуску лікарів до трудової діяльності є безперервний процес удосконалення ними свого фаху та набуття нових знань. Для лікарів законодавчо закріплена вимога один раз на 5 років проходити атестацію на присвоєння (підтвердження) кваліфікації. Пропуск чергової атестації або незадовільне її проходження тягнуть за собою несприятливі наслідки у трудовій діяльності.

Хоча лікарська діяльність на умовах самозайнятості не є предметом трудового права України, однак вона безпосередньо впливає на подальшу трудову діяльність лікаря у разі його вступу у трудові правовідносини та відіграє роль у вирішенні питань допуску до роботи, стажу роботи за спеціальністю, соціального та пенсійного забезпечення.

У роботі наголошується, що стан здоров’я є визначальною умовою працездатності лікарів. Остання поділяється на професійну та спеціальну. При цьому деякі фізичні відхилення та захворювання можуть стати на заваді виконання лікарем своїх обов’язків, в тому числі і трудових. Керуючись цим дисертант пропонує законодавчо визначити перелік тих хвороб, що є несумісними з тією чи іншою лікарською спеціальністю або посадою. Стан здоров’я лікарів встановлюється на основі медичних оглядів, які є обов’язковими протягом усього періоду їх трудової діяльності і починаються з прийому на роботу (попередній огляд) та продовжуються періодичними оглядами.

Дисертантка вважає, що лікарем може виступити лише фізична особа, що має спеціальну правосуб’єктність, яка полягає у поєднанні таких вимог:              а) наявність вищої медичної освіти; б) складання клятви лікаря; в) обов’язкове проходження інтернатури; г) безперервність професійної діяльності (переривання в роботі не більше 3 років); д) періодичне проходження атестації (не рідше ніж раз у 5 років); е) проходження попереднього та періодичних медичних оглядів.

Важливим елементом правового статусу лікарів є трудові права й обов’язки. Суб’єктивне трудове право – це передбачена для уповноваженого суб’єкта трудового права з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших cуб’єктів. Юридичний обов’язок – це передбачена для зобов’язаного суб’єкта трудового права та забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якою він повинен керуватися в інтересах уповноваженого суб’єкта. Важливо розмежовувати трудові права та обов’язки від тих, якими лікарі наділені відповідно до своєї професії. Аналіз структури прав і обов’язків лікарів вказує на те, що вони являють собою складний комплекс, який відображає професійні, трудові, етичні права й обов’язки. У трудових правовідносинах цей комплекс прав та обов’язків набуває якості суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, які кореспондують правам та обов’язкам роботодавця. Беручи це до уваги та з метою приведення правового статусу лікаря-працівника в єдину нормативну систему елементів обґрунтовується необхідність прийняття закону “Про правовий статус лікаря”, пропонується його структура та зміст ключових положень.

У підрозділі 1.3. “Заклад охорони здоров’я як учасник трудових правовідносин” досліджується правове становище закладів охорони здоров’я як роботодавців. На підставі аналізу викладених у юридичній літературі точок зору дається визначення поняття “заклад охорони здоров’я” як організаційної структури будь-якої форми власності, метою якої є надання громадянам послуг медичного та медико-соціального характеру відповідно до статутних завдань, що діє на законних підставах, і в якій на професійній основі працює колектив медичних та інших працівників, здійснюючи свою професійну діяльність.

Заклад охорони здоров’я набуває права та обов’язки і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і чинного законодавства. Орган роботодавця – це правовий термін, що позначає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган), які представляють інтереси роботодавця у відносинах з іншими суб’єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Орган зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Через свої органи роботодавець набуває трудові права та приймає на себе юридичні обов’язки. Аналіз елементів трудової правосуб’єктності державних та комунальних закладів охорони здоров’я показав суттєві обмеження керівників цих закладів у праві прийому на роботу лікарів. Розглядається питання працевлаштування випускників вищих медичних навчальних закладів, навчання яких здійснювалося за державні кошти.

У підрозділі 1.4. “Зміст та специфіка трудової функції лікаря” одстоюється теза, що механізм правового регулювання трудової функції лікаря матеріалізується як динамічна система взаємозв’язків між лікарем і роботодавцем. Проведений аналіз таких понять, як: робота, обумовлена трудовим договором, рід трудової діяльності, професія, спеціальність, спеціалізація, кваліфікація та трудова функція, дав підставу автору стверджувати, що (а) зміст і специфіка трудової функції лікаря залежить від розподілу праці у медичній та лікарській діяльності, а (б) зміст, обсяг і порядок виконання лікарської діяльності забезпечується поєднанням централізованого, локального та індивідуального регулювання трудових відносин. При цьому особливістю розподілу праці є необхідність не лише отримання фізичною особою професії лікаря та здобуття однієї з лікарських спеціальностей (“Лікувальна справа”, “Стоматологія”, “Медико-профілактична справа”, “Педіатрія”), а й спеціалізації (первинної, а у визначених випадках вторинної). Наприклад, професія “лікар” − спеціальність “лікувальна справа”, первинна спеціалізація − “хірургія”, вторинна спеціалізація − “судинна хірургія”.

Трудова функція лікаря визначається як коло трудових прав та обов’язків, які за змістом встановлюються межами роботи, обумовленої у трудовому договорі на основі професії, спеціальності, спеціалізації та кваліфікації, обсяг та порядок виконання яких має визначатися сторонами через кваліфікацію у трудовому договорі з урахуванням локальних нормативних актів роботодавця.

Робиться висновок, що зміст трудової функції лікаря трансформується залежно від організації системи охорони здоров’я в Україні. Нині мережа закладів, які надають лікувально-профілактичну допомогу, поділяється за рівнями (І, ІІ, ІІІ), а професійна підготовка лікарів усіх трьох рівнів сучасної системи лікувально-профілактичної допомоги є різною. Також доводиться, що виконання роботи за певною спеціальністю та спеціалізацією на конкретній посаді виявляє себе не як механічний процес, а як реалізація працівником своїх особистих професійних та фізичних здібностей. Лікарі, які обіймають однакові посади, виконують свої трудові функції неоднаково. Це зумовлено, насамперед, індивідуальністю особи, а тому і зміст трудової функції лікарів може бути індивідуалізованим. Вид закладу залежно від рівня лікувально-профілактичної допомоги також виступає ключовим елементом визначення мінімального рівня отримуваної пацієнтом допомоги, а отже і обсягу трудових прав та обов’язків лікаря. Такий обсяг вимагає від лікаря певного набору маніпуляцій, які забезпечують методи обстеження чи діагностики і визначають подальший план лікування, а відповідно – обсяг трудових прав та обов’язків лікаря. Вплив локального регулювання на визначення порядку виконання трудової функції у конкретному закладі охорони здоров’я забезпечується через колективний договір та правила внутрішнього трудового розпорядку, які у свою чергу закріплюють режим роботи, можливість встановлення ненормованого робочого дня, тривалість робочого часу, часу відпочинку та ін.

Обґрунтовується, що фіксація трудової функції у трудовому договорі гарантує стабільність і конкретизує зміст, обсяг та порядок виконання трудової функції.

При розгляді завдань сімейного лікаря, встановлених у Довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників (випуск 78 “Охорона здоров’я”) піддано критиці включення до обов’язків сімейного лікаря “надання консультативної допомоги сім’ям з питань: етики, психології, соціальних аспектів сімейного житті, виховання дітей, підготовки їх до дитячих дошкільних закладів, шкіл та профорієнтації”. На думку автора, такі завдання не відповідають ані спеціальності “лікувальна справа”, ані професії “лікарі”, ані роду трудової діяльності “медична діяльність”.

Розділ 2. “Особливості реалізації лікарями права на працю” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1.  “Особливості укладання трудових договорів з лікарями” присвячений аналізу питань, пов’язаних із прийомом лікаря на роботу. Автор наводить перелік документів, які претендент на посаду лікаря має подати адміністрації закладу охорони здоров’я для з’ясування його відповідності вакантній посаді. Робиться висновок, що процедура оформлення на роботу лікаря має включати виконання певних обов’язкових дій: для роботодавця це – відбір кандидата на вакантну посаду та встановлення його відповідності вимогам роботи на цій посаді; для громадянина (кандидата-лікаря) – подання документів, що підтверджують відповідність вимогам роботи на посаді; ознайомлення з умовами майбутньої праці; досягнення угоди про прийняття на роботу з визначенням трудової функції та інших істотних умов трудового договору; укладення трудового договору в письмовій формі; оформлення наказу про прийом на роботу; ознайомлення працівника з наказом під підпис.

У підрозділі 2.2. “Зміст трудового договору з лікарем та умови його зміни” досліджуються умови трудового договору. На думку дисертанта, при укладанні трудового договору сторони мають визначити такі умови: лікарська спеціальність; місце роботи; робоче місце; кваліфікаційна категорія; трудова функція; умови праці; тривалість робочого часу; право на трудові та соціальні пільги; розмір оплати праці; обов’язкове страхування лікаря; інші умови, вироблені сторонами. Також доцільно закріплювати в договорі те, яким інструментарієм володіє лікар, визначати строки освоєння нової або раніше незнайомої медичної апаратури; строки направлення на підвищення кваліфікації та проходження атестації за рахунок роботодавця. Під місцем роботи лікаря автор розуміє конкретне відділення чи структурний підрозділ, куди поступає на роботу лікар. Робоче місце лікаря визначається як сукупність службових приміщень у відділенні (лікарні), до яких входить особиста робоча зона, спеціалізовані площі та закріплена територіальна ділянка.

При дослідженні зміни умов трудового договору з лікарем зроблено висновок, що зміна умов, в яких працює лікар, змінює трудовий договір. До них належать такі зміни: закладу охорони здоров’я; структурного підрозділу; трудової функції; складності виконуваної роботи; умов оплати праці; режиму праці; умов, у яких лікар виконує роботу; обсягу роботи; соціальних та трудових пільг; ступеня самостійності.

Атестація лікарів – це складова їхньої трудової чи професійної діяльності, яка є обов’язковою умовою допуску лікаря до самостійної роботи строком, як правило, на 5 років. Одна із особливостей атестації лікарів полягає в тому, що встановлення лікарю підвищеної кваліфікаційної категорії не є умовою для зміни ані змісту трудової функції, ані основних прав та обов’язків за посадою. Особливістю атестації лікарів є також наявність різних видів атестацій і, відповідно, атестаційних комісій.

Основними формами зміни умов трудового договору з лікарем є переведення та переміщення. Переміщення лікаря до іншого структурного підрозділу із збереженням посади може спричиняти зміну істотних умов праці і потребує згоди працівника.

У підрозділі 2.3. “Специфіка суміщення посад та сумісництва при виконанні лікарської діяльності” автор доводить, що обсяг вимог до лікарів для укладення трудового договору про працю за сумісництвом є таким же, як і за основним місцем роботи. Суспільно-трудова діяльність громадян здійснюється на основі укладення з роботодавцем трудового договору про виконання визначеної трудової функції. Разом із тим, уклавши такий договір, працівник, здійснюючи подальшу реалізацію свого права на працю, може укласти ще кілька угод про виконання різнорідних трудових функцій. Лікарі-інтерни мають право працювати у вільний від навчання час, не виконуючи при цьому обов’язків за спеціальністю, а лікар-ординатор, який має стаж роботи за спеціальністю, сертифікат чи посвідчення лікаря-спеціаліста, може працювати у вільний від навчання час на умовах сумісництва. Дефіцит лікарів певних спеціальностей не є єдиною причиною надання їм роботи за сумісництвом, ще одна причина – наявність низьких посадових окладів лікарів. Запровадження критеріїв оцінки якості праці лікарів дозволить скоротити обсяг роботи за сумісництвом. Робота за сумісництвом повинна оплачуватися залежно від важкості та інтенсивності праці в конкретному закладі, відділенні. Робота за суміщенням і сумісництвом виступає додатковою поряд з основною, хоча і не належить до менш важливої праці. З урахуванням об’єкта лікарської діяльності виникла необхідність на законодавчому рівні визначити лікарські посади, які можуть суміщуватись чи обійматися сумісниками. При їх визначенні необхідно ретельно дослідити такі елементи праці сумісників, як трудова функція, обсяг та порядок її виконання; режим та умови праці з урахуванням їхнього впливу на стан здоров’я працівника; час роботи. Позиція автора щодо обмеження сумісництва в лікарській діяльності ґрунтується не на запереченні прав лікарів на роботу за сумісництвом. Навпаки, йдеться про нормативне забезпечення трудових прав лікарів при роботі за сумісництвом виходячи з того, що людина, її життя, здоров’я та безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями. Негативний вплив суміщення та сумісництва в лікарській діяльності призводить до перевтоми працюючого і неконтрольованого впливу шкідливих речовин та психоемоційного навантаження на його організм. Будь-якому лікарю, працюючому за сумісництвом, роботодавець зобов’язаний забезпечити максимальну безпеку його життя та здоров’я. Роль держави у даному випадку полягає у встановленні правил поведінки щодо умов та порядку використання праці лікарів-сумісників з дотриманням проголошених у Конституції прав людини.

Розділ 3. “Специфіка правового регулювання робочого часу та часу відпочинку лікарів” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Визначення робочого часу та його видів” одстоюється думка про те, що для більшості лікарів встановлена скорочена тривалість робочого часу. Це зумовлено двома факторами: шкідливими умовами праці та особливим характером праці або їх поєднанням (наприклад, для лікарів-інфекціоністів стаціонарів). Специфіка лікарської діяльності характеризується і таким явищем, як відсторонення від роботи, яке є тимчасовим недопущення працівника до виконуваної роботи з метою забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. У медичній галузі воно виникає частіше, аніж на підприємствах загальних видів діяльності. Відсторонення є неускладненим, якщо спричинене невинними діями працівника. У разі ж коли причиною такого запобіжного заходу є винні дії або бездіяльність працівника, то, законодавець має визначити, чим вважати відсторонення – робочим часом чи часом відпочинку.

Автор стверджує, що робочий час лікарів є різноманітним як за видами роботи, так і за умовами праці. І тому розробка та запровадження нормативів праці надасть можливість: а) визначитися з тривалістю робочого часу лікарів залежно від лікарської посади; б) вирахувати навантаження на працюючого з огляду на специфіку роботи та наявність шкідливих умов праці, психоемоційне навантаження та допустимі норми навантаження; в) деталізувати розподіл робочого часу з метою виведення його як категорії якості лікарської діяльності.

У підрозділі 3.2. “Встановлення режиму та обліку робочого часу лікарів” відстоюється думка, що режим робочого часу лікарів, пов’язаний з умовами та специфікою їхньої праці, що встановлюється закладом охорони здоров’я в порядку локального регулювання. Режими роботи безперервно діючих закладів охорони здоров’я передбачають роботу в денний, вечірній і нічний час, чергування. Залучення лікарів до роботи протягом 24 годин підряд, як це передбачено у Галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку, є невиправданим, так як межі робочого часу, а відповідно і робочої зміни, повинні враховувати як фізіологічні, так і соціальні потреби працюючого. Для вирішення цієї проблеми запропоновано: 1) розглянути питання щодо запровадження чергувань із правом сну в нічний час, оскільки на сьогодні в Україні немає нормативного акта, який дозволяв би таке запровадження. Роботодавець за погодженням із профспілковим комітетом закладу охорони здоров’я в інтересах хворих повинен враховувати реальну можливість використання подібних чергувань, а завідуючому відділенням, відповідальному черговому лікарю необхідно надати право встановлювати для працюючого вночі лікаря чергування без права сну з огляду на виробничу ситуацію. Встановлення нормативів обліку такого робочого часу, як чергування з правом сну (одна година як півгодини роботи за аналогією з чергуванням удома), можна закріпити як мінімальну законодавчу гарантію; 2) залучати до чергувань лікарів-ординаторів. При цьому встановити обмеження в залученні їх до чергувань, приміром, не більше ніж два рази на місяць; 3) залучати до чергувань лікарів амбулаторно-поліклінічних закладів; 4) укладати трудові договори на “дежуранство”. Дежурант − це лікар, який працює за своєю лікарською спеціальністю, але виконує трудову функцію в нічний час та у вихідні дні, святкові та неробочі дні. Автор наголошує, що в закладах охорони здоров’я вже давно застосовується робота з таким режимом, але й дотепер “дежурантство” нормативно не закріплено. З метою правового впровадження такої посади в медицину необхідно лише обґрунтовано визначитися з кількістю таких посад для кожного категорії закладів та із закладами, де є доцільним запровадження такої штатної одиниці. Разом із тим автор пропонує чітко визначитися та розмежувати можливість застосування певних режимів робочого часу залежно від типу медичного закладу та специфіки роботи за спеціальністю і наводить такий груповий поділ режиму та обліку робочого часу: у поліклінічних закладах; у сімейних лікарів; у безперервно діючих закладах (лікарнях).

Підрозділ 3.3. “Особливості праці лікарів за межами нормальної тривалості робочого часу” розкриває особливості праці лікарів, зумовлені можливістю залучення їх до роботи понад встановлену тривалість. Зокрема, у закладах охорони здоров’я з цілодобовим безперервним режимом роботи відсутність змінного лікаря допускає застосування за межами нормальної тривалості робочого часу. Роботу, виконану лікарями за межами встановленого робочого часу і зумовлену предметним об’єктом їхньої трудової діяльності (індивідуальними особливостями організму хворих) пропонується вважати понаднормовою. Приймаючи до уваги, неможливість, в окремих випадках, належного оформлення залучення лікарів до надурочних робіт, доцільно на законодавчому рівні закріпити положення, згідно якого: якщо роботодавець порушив процедуру залучення до надурочної роботи або її дотримання було неможливим з об’єктивних причин, а виконана робота вказує на те, що її виконав певний працівник, то такий працівник має право на отримання встановлених законом компенсацій.

У підрозділі 3.4. “Регулювання часу відпочинку лікарів” автор визначив, що надання лікарям можливості прийому їжі в робочий час є вимушеною мірою, зумовленою режимом роботи закладів охорони здоров’я, характером праці лікарів та предметним об’єктом їхньої трудової діяльності. Вихідні дні в безперервно діючих медичних закладах встановлюються в різні дні тижня для кожної групи працівників згідно з графіками змінності. Робота у святкові та неробочі дня у зазначених закладах допускається за загальними правилами безперервно діючих виробництв, закладів, організацій. Законодавством про працю повинно бути передбачено розмежування у залученні до роботи у святкові та неробочі дні вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, дітей віком до трьох років, матерів двох дітей і більше дітей або дитини-інваліда тощо. Переважній більшості лікарів, окрім щорічної основної відпустки, встановлюється додаткова відпустка у зв’язку з шкідливими умовами праці та за особливий характер роботи. Умови праці лікарів, характер роботи в конкретному закладі, відділенні не повною мірою враховуються в законодавстві про додаткові відпустки. Як наслідок у деяких випадках додаткові відпустки, які зумовлені особливим характером роботи лікарів, надаються за роботу із шкідливими і важкими умовами праці або, навпаки, присутня невиправдана єдність або диференціація у тривалості додаткових відпусток. Додаткові відпустки лікарів повинні регулюватися галузевим нормативними актами, а певним категоріям лікарів (наприклад, хірургам стаціонарів) необхідно надавати додаткову відпустку за сукупністю підстав: у зв’язку з шкідливими умовами праці та особливим характером роботи.