Чутчева О.Г. Правове регулювання соціального захисту громадян України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми; зазначається ступінь її наукової розробки; мета й задачі дослідження; визначається практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Соціальний захист як правова категорія”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються вихідні теоретичні положення й концептуальні підходи до правового регулювання суспільних відносин щодо подолання нужденності, у тому числі поняття соціального захисту як самостійного інституту в системі права, конституційного права на соціальний захист, розглядається генезис відносин щодо подолання нужденності державно організованим суспільством як важливе явище суспільного розвитку.

У підрозділі 1.1 “Поняття соціального захисту громадян” досліджується категорія “соціальний захист”.

На основі аналізу думок вітчизняних та іноземних вчених з’ясовуються теоретичні підходи до визначення змістовного навантаження соціального захисту як економічної, соціальної та правової категорії. Як економічна категорія, соціальний захист постає відповідним інструментом державно організованого суспільства щодо вирішення одного із найгостріших питань – проблеми нерівності особистих доходів громадян, що не є наслідком нерівності продуктивності праці та ефективності виробництва.

Надання людині державно організованим суспільством відповідних благ, коли вона з незалежних від неї обставин потребує підтримки, гарантує соціальний комфорт, відновлює статус повноцінного члена суспільства. У зв’язку з чим соціальний захист є дуже важливою соціальною категорією.

Як правова категорія, соціальний захист постає сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини, що характеризують прагнення суспільства огородити своїх членів від загрози неможливості задоволення потреб, визнаних ним важливими в цілях усталеного розвитку суспільства як єдиної спільноти. Пропонується визначення соціального захисту як правового інституту, який зародився у надрах права соціального забезпечення й визначив трансформаційні процеси сучасної правової системи, пов’язані з утворенням її нового елементу – соціального права.

Підрозділ 1.2 “Історико-правовий розвиток концепції соціального захисту громадян” присвячений історико-правовому дослідженню виникнення та розвитку концепції подолання нужденності, починаючи з виникнення християнства за часів Київської Русі. Безперечно, що з моменту народження людини поряд з нею завжди існує проблема виживання й суттю її завжди було забезпечення пристойної якості життя. Але людство не відразу визнало необхідність збереження життя, підтримки пристойного чи достатнього рівня його якості. Тільки у державно організованому суспільстві на певному етапі його розвитку з’явилися усвідомлення й визнання причин виникнення стану нужденності як об’єктивного чинника ризику і, відповідно, виникають перші спроби колективного захисту від їх настання.

На підставі історико-правового дослідження нормативно-правового регулювання соціального захисту автор зробив висновок, що ставлення державно організованого суспільства до проблеми подолання нужденності має історичні типи: особистого милосердя (на цьому етапі почуття милосердя та заснована на цьому почутті благодійність стосовно тих, хто потребує сторонньої допомоги, має за мету не тільки підтримку знедоленого, а, перш за все, особисту благодійність, як вираз особистого релігійного почуття); державної репресії (виникає новий напрямок соціального захисту, який характеризується виникненням ідеї щодо соціального захисту як галузі державного управління); соціального захисту (виникає ідея про необхідність участі всього суспільства щодо вирішення проблем подолання нужденності).

У підрозділі 1.3 “Право громадян на соціальний захист” з’ясовується теоретичне навантаження категорії “право на соціальний захист” за сучасних соціально-економічних умов та у зв’язку з істотними змінами, які відбуваються щодо сучасного тлумачення права. Сучасний етап розвитку наукових досліджень характеризується переходом від позитивістської теорії права до природничо-правової теорії. Концептуально протилежна теорія походження права зумовила кардинально новий підхід до визначення поняття і змісту права на соціальний захист та спрямувала загальнотеоретичні дослідження у якісно нове русло. Порівнюються юридичні конструкції “право на соціальне забезпечення” та “право на соціальний захист”.

Юридична конструкція “право на соціальний захист” відображає тенденцію переносу законодавцем центру тяжіння соціальної діяльності держави з акцій допомоги до формування системи умов щодо можливого більш повного використання трудового, інтелектуального та підприємницького потенціалу громадян, а також стимулювання їх особистої відповідальності щодо самозабезпечення.

Поява “права на соціальній захист” як права третього покоління засвідчує включення у сферу права таких цінностей людства як соціальна інтеграція та партнерство, що спочатку мали виключно моральний зміст. Проводиться тлумачення права на соціальний захист як сукупності двох повноважень: 1) права громадян на доступ до соціальних благ, які визнаються державно організованим суспільством необхідними та достатніми для нормального відтворення людини, 2) права на компенсацію при неможливості доступу до соціальних благ у зв’язку з виникненням соціальних ризиків, які визначені на законодавчому рівні.

У другому розділі “Суб’єкти соціального захисту громадян”, який складається з чотирьох підрозділів, проводиться аналіз організаційно-правових механізмів подолання нужденності у розвинених державах світу, досліджуються основні положення щодо поняття та класифікації суб’єктів права соціального забезпечення та держави як основного суб’єкта соціального захисту, аналізуються теоретичні та практичні аспекти соціального партнерства у системі організаційно-правових механізмів соціального захисту населення.

Підрозділ 2.1 “Порівняльний аналіз організаційно-правових механізмів соціального захисту: світовий досвід” присвячено аналізу теоретичних та порівняльно-правових аспектів організації соціального захисту населення у розвинених країнах світу. З метою успішного провадження порівняльного аналізу в роботі використовуються два основних критерії – функціональної тотожності та однойменності для визначення кола суспільних відносин, які складають об’єкт дослідження, та організаційно-правових механізмів соціального захисту.

Як показує світова практика, суспільства добробуту сьогодні можна поділити на ліберальні (вільноринкові) режими (США), консервативні корпоративістські режими або режими з соціально-ринковою економікою (Німеччина), соціально-демократичні режими (Швеція) та змішані ліберально-колективістські або лейбористські режими (Великобританія, Австрія).

Здобувач робить висновок, що для багатьох економічно розвинених країн світу характерно існування двох принципів, які відображають ставлення державно організованого суспільства до проблем подолання нужденності: 1) принципу функціональної децентралізації, коли держава втручається у проблему лише тоді, коли використані можливості громадських об’єднань на місцях; 2) перехід провідної ролі та відповідальності до держави, коли це стосується забезпечення людині нормальних умов для життєдіяльності.

Аналіз організаційно-правових механізмів подолання нужденності у розвинених країнах світу дозволяє дійти висновку щодо існування різних ефективних режимів добробуту, які побудовані, виходячи з різної цільової мотивації, з характерними механізмами організаційно-структурного, нормативно-регулюючого та функціонально-управля­ючого впливу на формування та розвиток соціально-забезпечувальних відносин.

Пропонується використати теорію конвергенції для впровадження позитивного досвіду розвинених країн світу щодо організаційно-правових механізмів подолання нужденності в Україні.

Для ефективного використання організаційно-правових механізмів подолання нужденності, які зарекомендували себе в інших державах, необхідно на законодавчому рівні визначити соціально-правовий експеримент як один з механізмів правового регулювання соціального захисту громадян. Важливо мати на увазі, що правові експерименти відбуваються у процесі функціонування відповідних форм подолання нужденності, тому виникає можливість за допомогою експерименту водночас управляти цими формами. Таким чином, експеримент дозволяє поєднувати вивчення соціального явища та управління ним.

Правовий експеримент може мати таке призначення як перевірку ефективності дії: 1) моделі майбутньої правової норми; 2) звичайної правової норми за нових умов; 3) звичайної правової норми за звичайних умов, але у різні історичні проміжки часу.

Підрозділ 2.2 “Поняття та класифікація суб’єктів права соціального забезпечення” присвячений аналізу поняття та видів суб’єктів правовідносин з подолання нужденності та суб’єктів права соціального забезпечення, галузевої правосуб’єктності у праві соціального забезпечення.

Термін “суб’єкти права” є ширшим, ніж термін “суб’єкти правових відносин”. Для того, щоб стати суб’єктом права соціального забезпечення необхідна єдина передумова – володіння правоздатністю, тобто можливістю мати права та обов’язки. Умовами володіння нею є автономне існування індивіду чи організації та наявність власного імені, власної індивідуальності та власного майна для організацій. У зв’язку з чим вважаємо за необхідне зробити висновок щодо доцільності виділення таких видів суб’єктів права соціального забезпечення як фізичні особи, державні органи та юридичні особи (комерційні організації та громадські організації, виходячи з характеру їх суспільно-корисної діяльності).

Галузева правоздатність фізичних осіб у праві соціального забезпечення виникає з моменту народження людини та закінчується зі смертю. Немає сенсу у поділі соціально забезпечуючої дієздатності на багато видів, як у цивільному праві. Дієздатність фізичних осіб може бути загальною та спеціальною, що передбачається для окремих випадків. Загальна дієздатність виникає з 14 років, з появою таких необхідних фактів: потреба особи щодо тих чи інших соціальних благ, забезпечуючих її нормальну життєдіяльність, або необхідність у додаткових витратах, виникнення яких обумовлене життєвими обставинами, визначеними законом соціально поважними; юридичний факт, з яким пов’язана необхідність правової регламентації відповідних суспільних відносин (соціальний ризик); волевиявлення особи на одержання того чи іншого соціального блага; рішення органу соціального захисту чи іншого компетентного органу щодо надання відповідного соціального блага. Спеціальна дієздатність виникає в осіб, які мають додатково спеціальні ознаки (військовослужбовці, донори крові, хворі на СНІД) з моменту виникнення відповідної ознаки.

Визначення правосуб’єктності юридичних осіб як суб’єктів правовідносин у праві соціального забезпечення співпадає з цивільно-правовим визначенням. Правоздатністю наділені державні органи й юридичні особи. Перші здійснюють управлінську діяльність у сфері соціального захисту й для цього наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наявності у них статусу юридичної особи. Правоздатність останньої виникає у момент її створення й припиняється під час внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи.

У підрозділі 2.3 “ Держава як головний суб’єкт соціального захисту” досліджуються природа, специфіка та закономірності соціальної діяльності суспільства як об’єкта управління соціальної держави.

Автор досліджує еволюцію теорії та практики соціальної держави, починаючи з другої половини Х1Х століття, з моменту виникнення ідеї соціалізації влади до держави загального добробуту, та доходить висновку щодо існування відповідної динаміки руху України у напрямку тяжіння до соціальної держави соціал-демократичного типу.

Визначаються інституційні та процесуальні компоненти системи управління соціальної держави. Як важливий інституційний компонент системи управління соціальної держави визначаються юридичні норми соціального права. У зв’язку з чим пропонується прийняття Соціального кодексу, як нового соціального контракту держави, громадян та суспільно-політичних інститутів, які є представниками їх інтересів (партії, профспілки, благодійні організації тощо). Відстоюється думка про можливість співіснування ринкової економіки та соціальної справедливості у контексті соціальної держави.

Підрозділ 2.4.”Соціальне партнерство в системі правових механізмів соціального захисту” дисертації присвячено питанням законодавчо закріплених механізмів взаємодії соціальних партнерів: виконавчої влади, недержавних комерційних організацій та громадських організацій з приводу вирішення соціальних проблем.

Відстоюється думка щодо розширення тред’юніонського розуміння соціального партнерства. З метою суттєвого поліпшення стану соціального захисту необхідно розробити та прийняти нормативний акт - Закон “Про соціальне партнерство”, норми якого визначали б правові засади та порядок функціонування системи соціального партнерства як системи взаємодії між виконавчою владою, недержавними комерційними організаціями та громадськими організаціями з приводу вирішення соціальних проблем. У законі потрібно визначити можливі організаційно-правові механізми (форми) соціального партнерства: державне соціальне замовлення, ліцензування соціального обслуговування, державне соціальне спонсорство (пільги та переваги фізичним та юридичним особам), стимулювання соціальної активності прямим фінансуванням (конкурсне фінансування діяльності суспільно корисних програм).