Прилипко С.М. Предмет права соціального забезпечення Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети, характеризуються теоретична та емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується науково-теоретичне і практичне значення основних положень дисертації й одержаних висновків, вказуються ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та структура дисертації. Найбільш важливі висновки аргументуються у процесі викладення матеріалу і сформульовані в заключній частині.

Розділ І “Місце та значення соціального забезпечення в соціальній державі” складається із шести підрозділів, присвячених розгляду питань, пов’язаних із дослідженням проблем розвитку законодавства в соціальній сфері, а також реалізації конституційного права на соціальне забезпечення в сучасних умовах.

У підрозділі 1.1. “Створення соціальної держави як умова реалізації конституційного права на соціальне забезпечення” досліджено погляди вітчизняних і зарубіжних науковців щодо поняття “соціальна держава”, висвітлено її роль у соціальній сфері. З’ясовано сутність соціальної держави та проблеми її розбудови. На сучасному етапі розвитку українського суспільства соціальне забезпечення перестає виступати у вигляді благодійництва, яке здійснюється більш забезпеченими громадянами менш забезпеченим категоріям населення. Воно також не може розглядатися як право-привілей окремого кола суспільства. Дисертант акцентує увагу на тому, що cоціальне забезпечення як особливий соціальний інститут сучасної демократичної, правової, соціальної держави є показником соціальної впевненості, виступає соціальною гарантією гідного існування і розвитку кожного члена суспільства, здійснюється в певних організаційно-правових формах (з чітким визначенням джерел фінансування) залежно від настання певного соціального ризику.

Соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу особам похилого віку, інвалідам, людям, які знаходяться у складній життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і вбачає своє призначення в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Розбудова соціальної держави є передумовою реалізації конституційного права на соціальне забезпечення. Соціальна держава має характеризуватися принципово новим підходом до системи соціальних прав людини. Основною метою соціальної держави є максимальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства в соціальній сфері, послідовне підвищення рівня життя населення, зниження соціальної нерівності, забезпечення загальної доступності основних соціальних благ.

У підрозділі 1.2. “Право на соціальне забезпечення – одне з найважливіших прав людини” ретельно аналізується зміст конституційного права на соціальне забезпечення. На підставі системного, порівняльного та логічного дослідження дисертант зазначає, що реалізація конституційного права на соціальне забезпечення допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедливості, а також має велике значення для політичної і правової інтеграції з міжнародною спільнотою, підвищення індивідуального статусу людини та розвитку демократичних засад суспільства.

Сьогодні можна стверджувати, що ні постулати марксизму, засновані на загальній зайнятості населення, державній формі власності (у тому числі, і при вирішенні соціальних проблем), ні теорія держави загального благоденства не вирішили проблем у соціальній сфері. Обидві концепції, незважаючи на певні недоліки (у повній мірі не забезпечують принцип соціальної справедливості при здійсненні соціального забезпечення), мають позитивні сторони щодо вирішення проблем у соціальній сфері. А тому багато дослідників звертається до проблеми щодо поєднання цих систем у пошуку особливого, третього шляху щодо створення системи соціального забезпечення, який би втілював позитивні моменти як однієї, так і іншої теорії.

Здобувач обґрунтовує, що в сучасних умовах право на соціальне забезпечення визнається фундаментальним, водночас воно є найбільш проблематичним серед соціальних конституційних прав. Право на соціальне забезпечення – одне з основних прав громадян, воно гарантується відповідними організаційно-правовими формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Автор зазначає, що право на соціальне забезпечення – це визнане Конституцією України, міжнародним співтовариством і гарантоване державою Україна право людини на отримання соціальної допомоги та підтримки, задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб в обсязі, необхідному для гідного життя, у тих випадках, якщо у зв’язку з впливом соціального ризику громадянин з не залежних від нього причин не має джерел та засобів існування.

У підрозділі 1.3. “Поняття права соціального забезпечення як галузі права та його місце в правовій системі України” аналізуються особливості права соціального забезпечення в ринкових умовах. Зазначається, що проблема суспільної цінності сучасного права соціального забезпечення характеризується змістом основних завдань, покладених на цю правову галузь як на один із головних правових інструментаріїв регулювання соціально-забезпечувальних відносин у суспільстві.

На думку дисертанта, право соціального забезпечення є фундаментальним в системі галузей права. Воно забезпечує процес повної та своєчасної реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина у соціальній сфері, функціонування органів місцевого самоврядування та їх взаємодії зі структурами державної виконавчої влади, спрямовує діяльність усіх гілок влади.

Дисертант доводить, що право соціального забезпечення поєднує в собі елементи приватного і публічного права. Віднесення соціального забезпечення до суто приватного може привести до усунення держави від питань соціального забезпечення і перекладання всього тягаря соціальних проблем на плечі громадян і благодійні організації. Такий шлях неодмінно спричинить напругу в суспільстві, недовіру до державних інститутів, невпевненість громадян, які потребують підтримки та соціального забезпечення з боку держави й суспільства, у своєму майбутньому, невизначеність джерел фінансування соціальної сфери тощо.

Автор зазначає, що право соціального забезпечення – це система правових норм, встановлених державою та угодами на підставі законодавства, які відбивають соціальну політику держави, спрямовану на правове врегулювання суспільних відносин щодо матеріального забезпечення у певних організаційно-правових формах законодавчо визначених категорій громадян України, які з не залежних від них причин внаслідок настання соціального ризику не можуть забезпечити себе самостійно. Вищезгадана система будується на засадах поєднання приватного і публічного права та принципів соціальної справедливості.

Право соціального забезпечення, як і будь-яка інша самостійна галузь, має власний предмет і метод правового регулювання, власні принципи, правові джерела, організаційно-правові форми здійснення соціального забезпечення, які розкривають специфіку правового регулювання надання соціального забезпечення.

Дослідник зауважує, що необхідно також користуватися таким беззаперечним досягненням правової науки, як поділ системи права на галузі, який дозволяє поглиблено вивчати зміст правовідносин, визначати права та обов’язки відповідних суб’єктів, концентрувати увагу на вирішенні проблемних питань, удосконалювати правове регулювання та підвищувати рівень правових гарантій для громадян України, у тому числі й у соціальному забезпеченні.

Відмова від уявлення про право як систему його галузей та інститутів і обмеження цього поняття двома структурними підрозділами (публічним і приватним правом) має певні недоліки. Така позиція призводить до збіднення вчення про різноманітність предметів, методів, принципів правового регулювання, згідно з якими галузі права відрізняються одна від одної і можуть формуватися всередині як приватного, так і публічного права або на їх межі. Крім того, згадана вище позиція суперечить вимогам сьогодення, бо саме нині відбувається бурхливий розвиток права.

Автор критично ставиться до появи нового системного утворення (соціального права) як своєрідної правової спільності, що об’єднує низку самостійних галузей, для яких визначальною рисою є забезпечення соціального захисту громадян, що потребують допомоги держави як основного соціального гаранта.

Дисертант не підтримує думки, відповідно до якої соціальне право визначається як самостійна галузь, як система правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціального захисту, з притаманними їй предметом і методом правового регулювання.

Автор доводить, що ця позиція збіднює такі сформовані галузі права, як трудове право, фінансове право, адміністративне право, право соціального забезпечення, а також ще більше ускладнює і робить незрозумілою та непрозорою систему соціального забезпечення. Пропозиція введення соціального права як галузі є необґрунтованою і може привести до плутанини, невизначеності окремих інститутів, погіршення правового регулювання соціальної сфери.

У підрозділі 1.4. “Теоретичні проблеми формування соціально-забезпечувальних відносин. Ознаки, які характеризують їх однорідність” здійснено всебічний аналіз соціально-забезпечувальних відносин.

У будь-якому суспільстві, незалежно від економічного і політичного ладу, завжди є люди, які через природні, не залежні від них причини не можуть власними зусиллями знаходити засоби існування. До їх числа, насамперед, належать діти й люди похилого віку. Перші “ще”, а другі “вже” непрацездатні. Крім того, людина в силу фізіологічних особливостей хворіє. Особи, які втратили здатність працювати тимчасово або постійно у зв'язку з розладом здоров’я, поповнюють лави непрацездатних. У кожному суспільстві є люди, котрі від народження до старості не можуть самостійно забезпечити свого існування, а також які не мають можливості займатися підприємницькою діяльністю або плідно працювати на підставі трудового договору. Інваліди, хворі, особи похилого віку, багатодітні сім’ї потрапляють у важке матеріальне становище, особливо у нинішній складний період переходу до ринкових відносин, адже всі непрацездатні потребують засобів існування, догляду й лікування.

Ускладнення соціальних зв’язків, пануючих у суспільстві економічних відносин породжують безробіття, інфляцію, бідність тощо, а отже, зумовлюють появу нових причин виникнення потреби отримання соціальної допомоги. Ці питання вирішує саме така галузь, як право соціального забезпечення.

Галузі права соціального забезпечення притаманні всі ознаки, характерні для будь-якої самостійної галузі. До них належать:

1) однорідність суспільних відносин, що виникають між компетентними органами і фізичними особами у зв'язку із реалізацією права останніх на соціальне забезпечення; 2) норми права, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини і мають рівну юридичну силу з нормами галузей як публічного, так і приватного права і успішно взаємодіють із ними; 3) регулювання суспільних відносин із соціального забезпечення, що здійснюється на певних принципах, які відбивають суть галузі (правовими засобами забезпечити соціальну справедливість суспільства до всіх своїх членів); 4) соціально-забезпечувальні відносини, що регулюються такою кількістю нормативних правових актів, яка перетворилася на якісну важливу передумову для формування і ухвалення кодифікованого акта; 5) велика потреба суспільства в регулюванні суспільно-забезпечувальних відносин на рівні самостійної галузі, яка зумовлена тим, що, з одного боку, суб’єктом відносин виступає все населення країни, а з другого – через систему соціального забезпечення розподіляється частина валового внутрішнього продукту, призначена для надання кожному гідного рівні життя.

Охарактеризовані ознаки формують поняття „галузь права соціального забезпечення”, а також надають можливість визначити предмет та окреслити сферу дії галузі.

Автор доводить, що об’єктивною підставою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, урегульованих правом, виступають соціальні ризики, за яких особа втрачає роботу чи інші засоби існування з не залежних від неї причин і самостійно не може подолати скрутне становище, в якому вона опинилася (втрата годувальника, роботи, техногенна катастрофа, тяжке матеріальне становище, старість, самотність тощо).

Соціальний ризик – закріплена законодавством і визначена суспільством соціально значима обставина об’єктивного характеру, з настанням якої громадяни (та члени їх сімей ) втратили тимчасово або назавжди засоби існування, потребують додаткового соціального забезпечення, не можуть самостійно її уникнути. Ризик можна визначити як передбачувану можливість визнаних державою негативних явищ.

Соціальні ризики як підставу набуття людиною права на соціальне забезпечення необхідно чітко закріпити в законодавстві, серед яких: старість, хвороба, безробіття, трудове каліцтво, професійне захворювання, смерть годувальника, інвалідність, материнство, техногенна катастрофа, бідність.

Ще однією ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціальних органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Нарешті, для соціально-забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі соціальних коштів. Саме принцип соціальної солідарності пронизує все коло соціально-забезпечувальних відносин.

Дисертант доводить, що соціальне законодавство необхідно реформувати з урахуванням солідарних засад.

Призначення системи соціального забезпечення становлять його функції, особливості яких відбивають специфічність правого регулювання (тобто предмета галузі), а також його методу. Їх природа виявляється в безперервному впливі на правовідносини.

Автор акцентує увагу на тому, що найважливішою функцією системи соціального забезпечення є, безумовно, забезпечення достатнього рівня життя населення. Структура цієї системи така: непрацездатним надається соціальна допомога; працездатним – можливість соціального страхування; потребуючим соціальної підтримки – соціальне обслуговування.

Другою, не менш важливою, треба назвати функцію перерозподілу доходів, типовим прикладом чого в соціальному забезпеченні є соціальна допомога, за якою здійснюється вертикальний перерозподіл останніх. Ще одним структурним напрямком, що виконує функцію вертикального перерозподілу, є соціальне обслуговування. Функції горизонтального перерозподілу виконує соціальне страхування.

У розділі виокремлено функції соціального забезпечення: економічну, соціально-реабілітаційну, політичну й демографічну.

Також дисертант аналізує захисну функцію. Завданням, яке, перш за все, ставить перед собою суспільство, надаючи соціальне забезпечення своїм громадянам, є їх захист у важкій життєвій ситуації, допомога у вирішенні різних проблем (матеріальних, фізичних, психологічних, вікових тощо), що, у свою чергу, виступає основним призначенням соціального забезпечення.

У підрозділі 1.5. “Сучасний стан та основні напрями розвитку соціального законодавства” привертається увага до концептуальних підходів у визначенні основних напрямів розвитку законодавства про соціальне забезпечення.

Щоб подолати негативні наслідки минулої системи соціального забезпечення, а також недоліки сучасної в умовах переходу до ринкової економіки щодо соціального забезпечення та підтримки пенсіонерів, тимчасово непрацездатних, хворих, безробітних, сімей з дітьми та сімей, які втратили годувальника, постраждалих внаслідок техногенних катастроф (а також інших категорій громадян, які потребують підтримки з боку держави та суспільства), необхідно, по-перше, чітке визначення предмета та методу, принципів правового регулювання, цілей і завдань права соціального забезпечення; по-друге – розбудова прозорої та зрозумілої для всіх системи соціального забезпечення, встановлення і запровадження нових механізмів у соціальному забезпеченні, чітке визначення організаційно-правових форм та видів соціального забезпечення, а також джерел фінансування соціального забезпечення.

Актуальною і важливою є ліквідація будь-якої дискримінації у розподілі видів соціального забезпечення.

Автор доводить, що важливе значення має чітке визначення джерел фінансування системи соціального забезпечення; реформування управління системи соціального забезпечення, зменшення адміністративних витрат; розвиток соціального партнерства.

Дисертант критично ставиться до правової позиції, відповідно до якої соціальний захист включає до себе і соціальне забезпечення, а також виступає комплексом організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах.

Дисертант акцентує увагу на необхідності внесення змін до ст. 46 Конституції України, а саме: термін „право на соціальний захист” замінити на більш широкий та місткий – „право на соціальне забезпечення”.

Автор доводить, що на сучасному етапі необхідно продовжити подальшу комплексну розробку проблеми гармонізації галузевої доктринальної термінології, оскільки її вирішення – це підґрунтя ефективного правового регулювання у сфері соціально-забезпечувальних відносин.

Виходячи з міжнародних правових норм, законодавства та соціальної політики України, основними напрямами розвитку соціального забезпечення необхідно вважати: розвиток різноманітних програм соціальних допомог і універсальних систем соціального забезпечення, системи загальнообов’язкового державного соціального страхування як організаційно-правової форми соціального забезпечення; забезпечення гарантованого доступу до медичного обслуговування; розробку соціальних стандартів, у тому числі критеріїв достатнього рівня життя та шляхів його вдосконалення; створення системи, яка б гарантувала надання допомог і пільг. Цей підхід дозволить максимально враховувати всі категорії громадян, які потребують такої допомоги.

У підрозділі 1.6. “Соціальне забезпечення як основний напрям соціальної політики держави” досліджується соціальне забезпечення як важлива складова соціальної політики держави.

Автор зазначає, що в сучасних умовах стратегія соціальної політики зумовлює роль соціального забезпечення у її структурі.

Соціальна політика реалізується як через державні рішення про соціальні заходи, так і через соціальні програми.

На порядку денному стоїть багато актуальних питань щодо правового визначення поняття „соціальна політика”, правових механізмів здійснення її правового регулювання, змісту соціальної політики, принципів його формування тощо; це зумовлено тим, що ґрунтовного комплексного дослідження правових аспектів соціальної політики як явища наразі не зроблено.

Автор пропонує системно розглядати соціальну політику з правових позицій, а соціальне забезпечення як складову соціальної політики.

Успішному здійсненню правової реформи буде сприяти визначення можливостей права і меж його регулятивної функції, пошук тенденцій взаємодії права з іншими соціальними регуляторами, напрямків розвитку різних підсистем нормативної системи суспільства (директивної, моральної, правової, корпоративної) і сфери дії правових методів впливу.

Соціальна політика повинна здійснюватись шляхом правових заходів. Ігнорування нормативно-правових засад у соціальному регулюванні або відсутність у суспільстві нормативно-правової бази впливу на суспільне життя розбалансовує соціальні взаємозв’язки, підриває основи життєдіяльності взагалі. Особливо це недопустимо у соціальній сфері, визначенні соціальної політики, оскільки цим порушуються фундаментальні соціальні права людини.

Правове забезпечення соціальної політики відрізняється актами загального характеру, які переважно декларативні і не визначають конкретних механізмів реалізації соціальної політики в державі, а отже, потребує кардинального вдосконалення.

Нез’ясованим залишається питання, який суб’єкт повинен розробляти напрями соціальної політики, на який орган необхідно покладати відповідальність у разі невиконання чи неналежного виконання приписів щодо соціальної політики.

Автор доводить необхідність розробки і прийняття Закону України „Про соціальну політику”, в якому має бути визначено і закріплено поняття “соціальна політика”, принципи її здійснення, мета, завдання, гарантії, джерела фінансування, механізм реалізації і повноваження суб’єктів соціальної політики, а також визначено місце соціального забезпечення.

Унаслідок розвитку соціального законодавства, збільшення соціальних витрат держави, надання соціальних допомог як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних фондів виникає потреба теоретико-методологічного обґрунтування категорій „соціальний бюджет” і, закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджету зокрема і соціального просування суспільства в цілому. Поза увагою правників залишається питання щодо механізму такої соціалізації бюджету держави.

Даний підхід призводить до того, що витрати на соціальну сферу здійснюють за залишковим принципом, тобто спочатку – витрати на державу, а потім – на соціальне забезпечення. Запобігти цьому можна через механізм запровадження соціального бюджету та прийняття Закону України „Про соціальний бюджет”. Автор зазначає, що консолідований соціальний бюджет – це зведений урядом і затверджений Верховною Радою України баланс витрат на соціальні потреби населення у формах та видах, встановлених законодавством, а також джерел їх покриття у відповідному бюджетному періоді. Загальні показники соціального бюджету щорічно затверджуються Законом України (Бюджетною резолюцією) і є обов’язковими при прийнятті Державного бюджету України.

Розділ ІІ “Предмет, метод і система права соціального забезпечення” складається з шести підрозділів, які логічно об’єднані дослідженням специфіки кола відносин, які є предметом права соціального забезпечення.

У підрозділі 2.1. “Сучасні концептуальні підходи у визначенні предмета права соціального забезпечення” ретельно аналізуються основні напрямки дослідження предмета права соціального забезпечення України, які ускладнюються процесом реформування законодавства в соціальній сфері.

Автор акцентує увагу на тому, що в процесі дослідження предмета правового регулювання склалася ситуація, сутність якої полягає в тому, що, незважаючи на велику теоретичну і практичну важливість для юридичної науки цієї науково-практичної конструкції, її загальнотеоретичні розробки сьогодні здійснюються незадовільно.

Вчення про предмет будь-якої галузі права належить до фундаментальних основ правової науки, оскільки саме теоретичні напрацювання з предмета галузі права вдосконалюють вчення про систему права, допомагають визначити напрям розвитку законодавства. В умовах переходу до ринкової економіки, розбудови правової і соціальної держави приймається багато нових нормативно-правових актів з питань соціального забезпечення, законодавча база постійно доповнюється, змінюється, а, відповідно, змінюються і уявлення про предмет галузі.

Автор доводить, що запровадження тези щодо існування окремих галузей права, таких як пенсійне право, медичне право є теоретично не обґрунтованим. Не можна погодитися із тезою, що пенсійне право (чи медичне право) має окремі предмет і метод, які відрізняються від загального предмета та методу права соціального забезпечення, оскільки будь-які правові відносини у сфері соціального забезпечення мають єдиний предмет правового регулювання і єдиний метод, який полягає в чіткій державній регламентації щодо надання соціального забезпечення в різних організаційно-правових формах усім, хто потребує відповідної допомоги. Будь-які відносини у сфері соціального забезпечення (призначення пенсій, призначення та надання матеріальної і натуральної допомоги, надання медичних та інших соціальних послуг) ґрунтується на єдиних принципах і загальних цілях соціального забезпечення, а відрізняються вони одне від одного лише окремими деталями, що зумовлені особливостями певних форм суспільних правовідношень. Теоретичне визнання самостійності пенсійного права (чи медичного права) не тільки штучно звужує межі предмета права соціального забезпечення і порушує цільність загального вчення про систему права, а й ускладнює практичне здійснення соціального забезпечення через затвердження нових законів із пенсійного забезпечення стосовно окремих категорій громадян (яких нині – 27). Подібна практика призводить до руйнації базових ідей пенсійної реформи (а також реформи надання медичних послуг) – страхових принципів, соціальної справедливості, прозорості та упорядкування законодавства про соціальне забезпечення, зменшення пільгових категорій і необґрунтованих переваг для окремих категорій громадян, диференціації пенсійного забезпечення тощо.

Правові відносини у сфері пенсійного забезпечення, медичного обслуговування і надання медичних послуг, допомоги у разі народження дітей та догляду за ними, нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, допомоги з тимчасової непрацездатності, безробіття тощо об’єднує, перш за все, страхова основа, система загальнообов’язкового державного соціального страхування, яка має єдині завдання, цілі, принципи правового регулювання та управління (на засадах соціального партнерства), єдині умови надання, які ґрунтуються на підставах, визначених законодавством. Суб’єктами вищезазначених відносин є одні й ті ж особи: громадяни, роботодавці, органи пенсійного фонду, фонду страхування з тимчасової непрацездатності чи іншого фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування, в окремих випадках – органи соціального захисту та інші державні контролюючі органи. Ці відносини ґрунтуються на однакових ознаках та засадах, які характеризують надання соціального забезпечення у визначених законодавством випадках, коли людина не здатна самостійно подолати певні негаразди, а соціально орієнтована держава шляхом застосування відповідних правових механізмів надає їй підтримку і соціальне забезпечення.

Наведене підтверджується розвитком соціального законодавства в сучасних умовах.

Автор доводить, що правове регулювання в соціальному забезпеченні повинно відбивати ті реальні суспільні відносини, які існують у суспільстві, тому що прийняття будь-яких законів у цій сфері має здійснюватися на точно визначеному економічному підґрунті із зазначенням джерел фінансування та організаційно-правових форм його здійснення, кола соціальних ризиків (які є підставою для надання соціального забезпечення), кола суб’єктів, яких треба забезпечувати, розміру та видів матеріального забезпечення та підтримки, ступеню врахування трудового стажу тощо.

Для кращого розуміння змісту предмета правового регулювання права соціального забезпечення видається, що слід дотримуватися традиційної теоретичної позиції розподілу на галузі за предметом правового регулювання. Тобто розглядати предмет права соціального забезпечення як якісно однорідні суспільні відносини із матеріального забезпечення громадян у певних організаційно-правових формах. Такий підхід дозволить змістовно і повно дослідити особливості права соціального забезпечення, оскільки предмет – це категорія, яка визначає певну цілісність, виокремлену із світу різноманітних об’єктів у процесі людської діяльності і пізнання.

У підрозділі 2.2. “Межі та поняття предмета права соціального забезпечення” наголошується, що при визначенні правовідносин, які входять до предмета права соціального забезпечення, необхідно виходити із загального визначення: правовідносини – це врегульовані правом суспільні відносини, що виникають на підставі певних юридичних фактів і характеризуються зв'язком між безпосередніми їх учасниками і державою, яка через правові норми встановлює (санкціонує), охороняє й забезпечує реалізацію їх взаємно кореспондуючих прав та обов'язків.

Визначення змісту суспільних відносин, що входять до предмета права соціального забезпечення, дозволяє чітко окреслити коло суб’єктів, які потребують допомоги і підтримки, закріпити форми і види соціального забезпечення в сучасних умовах переходу до ринкових умов, визначити конкретні організаційно-правові форми і джерела фінансування соціального забезпечення громадян України.

До предмета права соціального забезпечення на законодавчому рівні забезпечення включається все більше коло суспільних відносин, що зумовлено новими суспільно-економічними змінами.

Автор критично ставиться до пропозиції щодо включення до предмета права соціального забезпечення відносин, які виникають у разі втрати заробітку. З таким підходом не можна погодитись, тому що підставою виникнення права на соціальне забезпечення може бути, наприклад, необхідність у санаторно-курортному лікуванні, протезуванні, наявність утриманців, самотність тощо. Таким чином, широке коло відносин із соціального обслуговування не завжди виникає лише внаслідок втрати заробітку.

Вбачається недоведеною позиція, згідно з якою до основних відносин з права соціального забезпечення включаються суспільні відносини з матеріального забезпечення і соціального обслуговування осіб похилого віку і непрацездатних, а також сімей, які мають дітей. В основу цих відносин покладається обов’язок держави щодо необхідності утримувати та обслуговувати осіб похилого віку, неповнолітніх членів суспільства. Зазначена позиція має певні недоліки і не враховує широкого кола відносин з різних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування (матеріального забезпечення та підтримки безробітних, тимчасово непрацездатних тощо), а також відносин щодо надання адресної соціальної допомоги, яка набуває все більшого значення в умовах переходу до ринкової економіки.

Автор критично ставиться до пропозиції віднести до предмета зазначеної галузі забезпечення житлом, що право реалізації на житло повинно регулюватись нормами права соціального забезпечення. У роботі доводиться помилковість такої позиції: по-перше, не можна буде чітко визначити суб’єктів такого права на житло саме з точки зору соціального забезпечення; по-друге, реалізація права на житло здійснюється зовсім в іншому правовому режимі ніж реалізація права на соціальне забезпечення, на інших підставах виникнення; по-третє, конкретно не визначаються джерела фінансування (що має першочергове значення в цьому питанні). Наведене свідчить, що немає підстав для включення цих відносин в предмет права соціального забезпечення.

Не можна погодитися з точкою зору, згідно з якою відносини із загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування включаються до предмета цивільного права. По-перше, прийнято низку законів із загальнообов'язкового державного соціального страхування, куди входить і обов’язкове медичне страхування (в основі якого будуть ті ж самі цілі, засади що й для будь-якого іншого виду соціального страхування) і які чітко визначають правові особливості соціального страхування (у тому числі, і обов’язкового соціального медичного). По-друге, цей вид загальнообов'язкового державного соціального страхування має примусовий характер (а відповідно, імперативний спосіб регулювання правовідносин, який не властивий цивільному праву) і включений до загальної системи охорони здоров’я, у тому числі, частина якої повинна буде фінансуватись не тільки за рахунок обов'язкових страхових внесків, а й за рахунок державного бюджету, місцевих бюджетів, а також частина фінансування в окремих випадках буде здійснюватись за рахунок роботодавців через систему колективних договорів та угод.

У роботі звертається увага, що до предмета права соціального забезпечення слід віднести також відносини із загального та безплатного медичного обслуговування громадян. У сучасних умовах, можна додати, що і відносини з медичного обслуговування і надання медичних послуг за рахунок обов'язкових страхових внесків на підставі загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування також належать до предмета права соціального забезпечення.

Автор виділяє наступні ознаки, яким повинні відповідати відносини: 1) виникнення відносин зумовлено потребою громадянина у засобах існування або самореалізації; 2) для виникнення цих відносин обов’язкова наявність певних визначених законом обставин; 3) цільовим призначенням цих відносин є відновлення матеріального становища особи, полегшення її існування або надання їй можливості для самореалізації. Зазначеним ознакам, а відповідно, і таким, що входять до предмета права соціального забезпечення, є відносини із: 1) пенсійного забезпечення; 2) виплати допомог; 3) соціального обслуговування. Перші два види є відносинами з матеріального забезпечення, оскільки їх призначення – надання джерел для існування певним категорія осіб.

Слід зауважити, що в сучасних умовах до предмета соціального права на законодавчому рівні забезпечення включається все більше коло суспільних відносин.

На нинішньому етапі становлення системи соціального забезпечення в Україні предметом регулювання норм права соціального забезпечення виступають наступні види суспільних відносин: а) відносини з обов'язкового державного соціального страхування; б) пенсійні відносини, які засновані на засадах обов'язкового соціального страхування, а також відносини з пенсійного забезпечення окремих категорій громадян; в) відносини з приводу забезпечення громадян допомогами; г) відношення з приводу надання громадянам натуральних соціальних послуг, медичної допомоги і лікування; д) відносини з приводу забезпечення громадян компенсаційними виплатами; е) відносини з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації і захисту права на той або інший вид соціального забезпечення, тобто відносини процедурного і процесуального характеру.

Кожний із вказаних видів суспільних відносин має складну структуру, оскільки існує чотири фонди із загальнообов’язкового державного соціального страхування, декілька видів пенсій за віком і пенсій за вислугу років, різні види допомог, які фінансуються за рахунок державного бюджету або місцевого бюджету тощо.

У ринкових умовах все більшого значення набувають відносини із загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також відносини з приводу додаткового недержавного пенсійного забезпечення та медичного страхування та обслуговування на засадах соціального партнерства.

У роботі зазначається, що предметом права соціального забезпечення є відносини з матеріального забезпечення (у тому числі, пенсіями, різноманітними допомогами, наданням соціальних пільг), соціального обслуговування певної категорії громадян в різних організаційно-правових формах, які мають на меті задоволення найнеобхідніших потреб при настанні визначених законами України соціальних ризиків.

У підрозділі 2.3. “Розмежування предмета права соціального забезпечення від предмета суміжних галузей права (трудового, фінансового, адміністративного)” зазначається, що, визначаючи самостійність тієї чи іншої галузі, необхідно чітко відмежовувати її від інших галузей права, які регулюють суміжні відношення, оскільки це дає можливість розбудови зрозумілої та прозорої системи соціального забезпечення. Для права соціального забезпечення такими є: трудове, адміністративне та фінансове право.

Становлення і розвиток права соціального забезпечення відбувалось поряд з розвитком науки трудового права. Право соціального забезпечення виокремилося від трудового права, перетворилось на самостійну галузь, але на сучасному етапі розвитку українського законодавства в ній є норми, які залишаються такими, що є суміжними з іншими галузями права і, перш за все, з трудовим правом. Багато правовідносин, які є, по суті, предметом права соціального забезпечення, регулюються нормами трудового права.

У ринкових умовах норми трудового права мають свою мету, а норми соціального права – свою.

Право соціального забезпечення регулює інші відносини, пов’язані з наданням непрацездатним особам допомоги та матеріального забезпечення окремих категорій громадян. Ці відносини, як правило, приходять на зміну трудовим. Суб’єктами цих відносин є особи, які або ще непрацездатні, або вже непрацездатні, а також особи, які в силу об’єктивних причин не можуть самостійно подолати життєві негаразди і потребують підтримки з боку суспільства і держави (наприклад, особи похилого віку, інваліди, безробітні, самотні, безпритульні малозабезпечені громадяни, багатодітні сім’ї, діти-сироти, особи, які отримали професійне захворювання, постраждалі від стихійного лиха тощо). Повна або часткова втрата працездатності є підставою для поширення на цих суб’єктів норм права соціального забезпечення. Автор підкреслює, що в умовах розвитку та вдосконалення національної системи соціального страхування, призначення і виплати допомоги у разі тимчасової непрацездатності, у зв’язку з трудовим каліцтвом та професійним захворюванням, а також у зв’язку з безробіттям мають регулюватися правом соціального забезпечення, а не трудовим правом.

У процесі реалізації соціально-забезпечувальних відносин застосовуються не тільки норми права соціального забезпечення, а й норми фінансового права. Ці галузі мають значне коло подібних відносин.

Враховуючи, що в ринкових умовах існують різноманітні джерела акумуляції та фінансування системи соціального забезпечення, є певний зв’язок між правом соціального забезпечення з нормами фінансового права.

Фінансове право врегульовує розмежування видатків на соціальну сферу між бюджетами на основі єдиних принципів і оптимальних критеріїв доцільності їх віднесення до того чи іншого бюджету.

Право соціального забезпечення визначає організаційно-правові форми й види надання соціального забезпечення, суб’єктів, підстави і порядок надання соціального забезпечення, а фінансове право – принципи і порядок акумулювання коштів, а також фінансування витрат на соціальне забезпечення.

Реалізація значного кола питань щодо соціального забезпечення здійснюється за допомогою норм адміністративного права (наприклад, призначення державних допомог особам, які не є суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страхування; пенсійне забезпечення окремих категорій громадян; утримання будинків-інтернатів тощо). Таким чином, у багатьох випадках адміністративне законодавство має вплив, є механізмом реалізації права на соціальне забезпечення. Отже, кожна правова галузь обслуговує коло суспільних відносин, які складають предмет її правового регулювання.

Адміністративне право визначає засади формування і принципи управління пенсійним фондом (чи будь-яким іншим фондом соціального страхування), а право соціального забезпечення – засади і порядок пенсійного забезпечення.

Автором зазначається, що вдосконалення правового регулювання в управлінні соціальним страхуванням дозволить підвищити рівень соціальних гарантій і реалізації конституційного права на соціальне забезпечення Так, з метою скорочення адміністративних витрат, необхідно, щоб управління загальнообов’язковим соціальним страхуванням здійснював єдиний Національний фонд соціального страхування.

Системне реформування соціального законодавства передбачає проведення різноманітних експериментів, що ставить на порядок денний дослідження питань щодо складання науково-дослідної програми експерименту, призначення якої – допомогти експериментаторам у сфері права соціального забезпечення максимально використовувати пізнавальні можливості експериментального методу. Науково-дослідна програма експерименту повинна, на наш погляд, включати: визначення предмета, задач і цілей експериментального дослідження; формулювання гіпотез експерименту; обґрунтування вибору експериментальних і (у разі потреби) контрольних об'єктів; обґрунтування терміну проведення експерименту; опис моделі експериментальної ситуації; розробку методики експериментального дослідження.

У підрозділі 2.4. “Визначення системи права соціального забезпечення” зазначається, що норми права функціонують не самі по собі, а в рамках єдиної системи, на підставі якої здійснюється правове регулювання поведінки учасників суспільних відносин.

Сучасною наукою системність розглядається як одна з фундаментальних ознак об’єктивного світу. Кожна галузь права є системним явищем. Система права соціального забезпечення – це розподіл правових норм, який дозволяє представити різні частини цієї галузі в їх єдності. Автор зазначає, що система галузі права – це система взаємопов’язаних правових норм, які розподілені за інститутами. Таким чином, правовий інститут повинен складатися із взаємопов’язаних правових норм, а галузь – із взаємопов’язаних інститутів. При цьому мова йде про такі взаємозв’язки, які об’єктивно існують, склались відповідно до закономірностей розвитку.

Право соціального забезпечення має свою систему, структуру, яка заснована на певних закономірностях та елементах, що її утворюють (інститутів, норм права). Під системою права соціального забезпечення необхідно розуміти науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, які складають самостійну галузь права.

Будь-який вид соціального забезпечення – це закріплена в нормах права форма забезпечення належного життєвого рівня громадян у разі соціального ризику. Саме соціальний ризик може бути основним системоутворюючим критерієм системи права соціального забезпечення, тобто визначати коло якісно однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Однак, разом із тим, соціальний ризик є основним диференційним критерієм, згідно з яким відбувається поділ Особливої частини права соціального забезпечення на окремі правові інститути.

Система права соціального забезпечення, вибудувана за зазначеними критеріями, має відповідати таким вимогам: 1) давати повне й об’єктивне розуміння про право соціального забезпечення; 2) бути раціональним підґрунтям для систематизації соціально-забезпечувального законодавства.

Зазначене свідчить, що галузеві норми за своїм змістом можна класифікувати на дві відносно самостійні групи. Перша з них – норми загального характеру. У них містяться принципові положення, які характеризують право соціального забезпечення як галузь права. До другої групи норм належать ті, в яких закріплені правила, що регламентують конкретні види соціально-забезпечувальних відносин, які, у свою чергу, включені до предмета права соціального забезпечення. Наявність такої диференціації норм дозволяє обґрунтовано виокремити Загальну та Особливу частини права соціального забезпечення.

Загальна частина права соціального забезпечення складається з норм, які закріплюють специфіку та загальні положення і правові інститути права соціального забезпечення, а саме: окреслюють сферу дії, визначають предмет галузі, правовий статус громадян у сфері соціального забезпечення, нормативи; регламентують інститут правосуб'єктності або правового статусу суб'єктів; визначають загальні принципи права соціального забезпечення; містять вказівки щодо правових джерел галузі; вказують на підстави виникнення, зміни та припинення соціально-забезпечувальних відносин; встановлюють організаційно-правові форми соціального забезпечення, визначають види забезпечення державного обов'язкового соціального страхування.

Особлива частина права соціального забезпечення включає норми, які регулюють умови надання, форми та розміри видів соціального забезпечення, порядок їх встановлення, захист порушених прав у сфері соціального забезпечення тощо. Особливу частину складають правові інститути, покликані вирішувати не загальні, а окремі питання регулювання суспільних відносин: організаційно-правові форми надання соціального забезпечення, види відносин із загальнообов’язкового державного соціального страхування, державного соціального забезпечення, державної соціальної допомоги та державної підтримки, розміри та обсяги надання окремих видів соціального забезпечення.

У підрозділі 2.5. “Особливості методу права соціального забезпечення” досліджуються сучасні підходи щодо особливостей правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин.

Питання про метод права соціального забезпечення з самого початку утворення галузі було і залишається дискусійним. Але у зв’язку із змінами, що сталися в політичній та правовій сферах українського суспільства, питання про метод потребує нових концептуальних підходів, а також визначення його особливостей.

У сучасних умовах важливе значення має раціональний вибір нових підходів щодо способів правового регулювання. Від того, якими вони будуть, залежить становлення, розвиток законодавства щодо соціального забезпечення, а також той специфічний правовий режим, у якому опиниться громадянин, що потребує допомоги і підтримки з боку держави і суспільства.

Спираючись на погляди правників та чинне законодавство України, можна зазначити, що особливостями методу правового регулювання права соціального забезпечення є: а) поєднання централізованого, регіонального та локального способів регулювання при збереженні централізованого способу як основного і визначення держави головним суб’єктом соціального забезпечення в умовах запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування; б) наявність нормативних та договірних засобів впливу, тобто особливого поєднання імперативних та диспозитивних елементів у правовому регулюванні; в) специфічність правового статусу суб’єктів правовідносин, що виникають з приводу соціального забезпечення, та наявність у них значних повноважень; відсутність субординації і підпорядкування по відношенню один до одного; зумовленість виникнення, зміни і припинення цих правовідносин певними юридичними фактами, подіями, страховими чи соціальними випадками; г) обов’язковість волевиявлення громадянина щодо реалізації свого права на соціальне забезпечення і рішення відповідного органу про надання громадянину можливості такої реалізації; д) поєднання різноманітних джерел фінансування соціального забезпечення: за рахунок державного бюджету або за рахунок обов’язкових страхових внесків, коштів органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та інших не заборонених державою джерел.

Особлива увага приділяється диспозитивному методу в соціальному забезпеченні. У процесі здійснення пенсійної реформи передбачається саме через механізм колективно-договірного регулювання створювати недержавні пенсійні фонди (або брати участь у їх діяльності) і забезпечувати додатковими пенсіями громадян. Пенсія за вислугу років взагалі буде виплачуватися виключно з коштів недержавних пенсійних фондів на умовах, зазначених у колективному договорі та законодавстві про недержавне пенсійне забезпечення.

У підрозділі 2.6. “Проблеми кодифікації соціального законодавства” аналізуються питання систематизації законодавства про соціальне забезпечення.

Слід констатувати, що за роки незалежності в Україні виконана величезна правотворча робота: прийнято значну кількість законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів з питань соціального забезпечення населення країни. На сучасному етапі правовий простір у цій сфері регулюється понад 200 нормативно-правовими актами.

Така кількість нормативних актів перетворює соціальне забезпечення на громіздку, складну систему, а інколи недостатньо зрозумілу. Крім того, необхідно зазначити, що положення окремих законів про соціальне забезпечення населення дублюють один одного, по-різному тлумачать терміни й поняття (що призводить до виникнення протиріч у чинному законодавстві) або в їх зміст включаються положення, які повинні міститися в законодавстві не про соціальне забезпечення, а про працю.

Автор доводить, що на сучасному етапі сформовано теоретичне й практичне підґрунтя для систематизації соціального законодавства, яку необхідно проводити шляхом кодифікації. Її результатом на основі перегляду чинного законодавства і внесення змін має стати створення нового об’єднаного нормативно-правового акта, який на базі єдиних принципів регулював би зазначену сферу відносин і був розрахований на тривалий час. Таким чином, однією з умов правового забезпечення і впровадження чіткої, логічно послідовної та прозорої системи соціального забезпечення є розробка та прийняття комплексного систематизованого нормативного акта – Соціального кодексу України, який увібрав би найважливіші норми і на найвищому рівні комплексно врегулював би всю сукупність відносин у цій сфері, а також став основою систематизованого правового регулювання в соціальній сфері, заповнив існуючі прогалини в законодавчому просторі, усунув наявні розбіжності й суперечності між окремими нормами.

У Загальній частині зазначеного акта повинні міститися правові норми щодо сфери дії, предмета регулювання, принципів соціального забезпечення, кола суб’єктів правовідносин, джерел фінансування тощо. В Особливу частину Кодексу необхідно включити норми, які детально регламентуватимуть підстави, порядок і розміри надання громадянам України форм та видів соціального забезпечення. Правові норми Особливої частини повинні підрозділятися на інститути, які регулюють окремі види соціальних правовідносин: обов'язкове соціальне страхування, пенсійне забезпечення, надання медичних послуг та державних допомог, матеріально-побутове забезпечення й обслуговування інвалідів та осіб похилого віку тощо.

Кодифікація законодавства про соціальне забезпечення усуває множинність і протиріччя нормативних актів, виданих з різних питань, значною мірою полегшує користування ними, сприяє законності й підвищує гарантії реалізації прав громадян України у сфері соціального забезпечення.

Розділ ІІІ “Організаційно-правові форми соціального забезпечення” складається з чотирьох підрозділів і присвячується розгляду питань правового механізму реалізації права на соціальне забезпечення

У підрозділі 3.1. “Множинність організаційно-правових форм соціального забезпечення як умова для матеріального забезпечення добробуту усіх членів громадянського демократичного суспільства” досліджуються і визначаються підстави виокремлення конкретних організаційно-правових форм.

Для подолання суперечностей між виробничими та соціальними цілями суспільного розвитку необхідне втручання держави, яка визначає певні соціальні ризики, категорії вразливих верств населення, створює відповідні організаційно-правові форми соціального забезпечення населення. Усе це сприяє створенню чітко визначеної, прозорої, зрозумілої за своєю сутністю, змістом і структурою та дієвої системи соціального забезпечення. Точне визначення організаційно-правових форм соціального забезпечення населення є передумовою повноти обсягу соціальних прав, а також гарантованості реалізації конституційного права громадян на соціальний захист.

У підрозділі зазначається, що організаційно-правові форми соціального забезпечення розрізняють за наступними ознаками: 1) способом акумуляції грошових коштів, за рахунок яких здійснюється соціальне забезпечення; 2) колом суб’єктів, які отримують соціальне забезпечення за рахунок вказаного фінансового джерела; 3) видами забезпечення в межах певної організаційно-правової форми; 4) за системою органів, які надають соціальне забезпечення.

Форми соціального забезпечення постійно трансформуються, їх значення у здійсненні соціального забезпечення полягає в тому, що вони допомагають державі й суспільству найбільш раціонально перерозподіляти сукупний валовий внутрішній продукт через систему соціального забезпечення на основі принципу соціальної справедливості.

У сучасних умовах відповідно до міжнародно-правових норм та українського законодавства система соціального забезпечення включає до себе наступні організаційно-правові форми: 1) соціальне страхування за рахунок обов’язкових страхових внесків до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування та добровільних внесків до зазначених фондів або недержавних страхових фондів; 2) державне забезпечення та надання соціальних послуг окремим категоріям громадян за рахунок державного бюджету; 3) соціальну допомогу та соціальну підтримку непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів.

У підрозділі 3.2. “Соціальне страхування як основна організаційно-правова форма соціального забезпечення” аналізуються питання загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Однією з основних рис сучасної ринкової економіки та становлення правової соціальної держави є розвиток нової всеохоплюючої системи соціального забезпечення населення: розвиток соціального страхування і соціальної допомоги. При цьому основним правовим інститутом соціального забезпечення виступає саме соціальне страхування, воно є головною організаційно-правовою формою соціального забезпечення в ринкових умовах.

Основними ознаками соціального страхування є: фінансування за рахунок обов’язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальнодержавних податків; обов’язкова участь в системі державного страхування всіх громадян, за деякими винятками; акумулювання внесків на рахунках спеціальних фондів, які сплачують допомогу та здійснюють соціальну підтримку; забезпечення працюючого допомогою в будь-якому випадку втрати ним працездатності, втрати заробітку або у разі безробіття; інвестування надлишків коштів фонду обов’язкового соціального страхування, які не витрачені на сплату допомоги, в економіку з метою одержання додаткового доходу; гарантія для застрахованої особи на соціальне забезпечення та отримання допомоги, визначеної законодавством, лише на підставі обліку страхових внесків, без проведення перевірки доходів або реальних потреб цієї особи; залежність розміру внесків і допомоги від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв; фінансування страхування від трудового каліцтва і професійних захворювань цілком за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків; здійснення управління системою обов’язкового соціального страхування на основі соціального партнерства; надання особам, застрахованим у системі соціального страхування, підвищених соціальних гарантій з боку держави.

Соціальне страхування здійснюється на підставі обов’язкових та добровільних страхових внесків до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування та недержавних страхових фондів.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є системою заходів соціального забезпечення громадян згідно з умовами та видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями та громадянами до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування.

Дисертант виокремлює та досліджує такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю та витратами що зумовлені народженням та похованням; медичне страхування; страхування на випадок безробіття.

У підрозділі 3.3. “Державне забезпечення” звертається увага і досліджується така організаційно-правова форма, як державне забезпечення.

Автор зазначає, що державне забезпечення – це організаційно-правова форма соціального забезпечення, яка полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок державного бюджету. Зазначена форма має централізований характер, який знаходить свій вираз у тому, що коло осіб, які забезпечуються, а також певні види соціального забезпечення встановлюються виключно законами України, а обсяги фінансування чітко закріплюються щорічно в Державному бюджеті України. Таким чином, усі соціальні виплати, послуги та суб’єкти визначаються законодавством.

Специфіка кола осіб, які забезпечуються за рахунок бюджетних коштів, полягає в тому, що вона охоплює, по-перше, осіб, які отримують забезпечення у зв’язку з певною суспільно корисною діяльністю (у період якої вони могли і не підлягати загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню) при настанні обставин, які визнаються соціально поважними; по-друге, усе населення країни забезпечується певними видами соціального забезпечення без будь-якого зв’язку з працею. До першої категорії належать, наприклад, військовослужбовці, працівники міліції, служби безпеки, прокуратури, судді тощо.

До другої категорії відносять все населення держави, оскільки окремі види соціального забезпечення гарантуються громадянину як члену суспільства без будь-якого зв’язку його з попередньою працею. До таких видів забезпечення належать: допомога громадянам, які вперше шукають роботу; допомога на дому самотнім людям та особам похилого віку і інвалідам 1-ї та 2-ї групи, які потребують догляду; утримання дітей у дитячих закладах; професійне навчання та працевлаштування інвалідів тощо. Зазначені види соціального забезпечення надаються будь-якому громадянину при настанні обставин, зазначених у законодавстві, незалежно від того, чи отримує він ті або інші види страхового чи іншого забезпечення.

У підрозділі 3.4. “Правове регулювання соціальної допомоги та соціальної підтримки (піклування)” зазначається, що соціальна допомога – це встановлені законодавством види матеріального забезпечення, які надаються громадянам при певних обставинах та у визначених розмірах за рахунок державного бюджету.

Право на виплати по соціальній допомозі не залежить від майнового стану одержувача. На сучасному етапі розвитку суттєво важливим є положення, що органи місцевого самоврядування можуть встановлювати додаткові види соціальної допомоги та підтримки за рахунок власних бюджетів і позабюджетних коштів.

За цільовим призначенням державні допомоги поділяються на дві групи. До першої належать ті, що виплачуються як відшкодування тимчасово втраченого з поважної причини заробітку в розмірі, рівному або наближеному до втраченого заробітку. Це допомоги по вагітності й пологах, по догляду за хворою дитиною, у разі тимчасової непрацездатності. Їх розміри в одних випадках дорівнюють заробітній платі (допомога по вагітності й пологах), в інших – наближаються до втраченого заробітку (допомога при догляді за хворою дитиною) або компенсується частина втраченого заробітку (допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку). До другої групи належать усі інші види допомог, що надаються як додаток до основних джерел існування (заробітку, пенсії тощо) для відшкодування додаткових витрат сім’ї. Це – допомоги при народженні дитини, одиноким матерям, на дітей-інвалідів з дитинства та за інших обставин, передбачених законом. Для призначення таких допомог у багатьох випадках не має значення, працює громадянин чи ні; право на їх отримання визначено чинним законодавством.

Соціальна підтримка (піклування) – це система заходів із матеріального забезпечення за рахунок Державного й місцевого бюджетів та інших джерел фінансування громадян, які не набули з різних причин юридичного права на пенсії та інші види допомог, але потребують соціальної допомоги і не можуть самостійно вийти із скрутного становища. Під скрутним становищем слід розуміти обставини, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи та які вона не може подолати самостійно.

У роботі зазначається, що надання соціальної підтримки повинно здійснюватись на таких засадах: адресність надання; доступність отримання; гуманність при визначенні критеріїв допомоги; цільове використання коштів, передбачених для надання соціальної підтримки; надання соціальної допомоги на підставі встановлених законом соціальних стандартів; безповоротність соціальної підтримки.