Тагієв С.Р. Обов\'язки фізичних осіб в галузі охорони довкілля

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його методологічну основу, окреслено наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, визначено практичне значення отриманих результатів, а також зазначено дані щодо апробації  одержаних результатів.

Розділ 1 «Загальна характеристика екологічних обов’язків фізичних осіб» складається з трьох підрозділів, в яких розкрито зміст основних базо­вих понять дослідження, запропоновано класифікації екологічних обов’язків, досліджено статус фізичної особи як суб’єкта екологічних обов’язків, проаналізовано історичні етапи становлення екологічних обов’язків в Україні.

У підрозділі 1.1 «Обов’язки в еколого-правовому статусі фізичних осіб, їх система та класифікація» у центрі уваги дослідження знаходиться базова категорія «екологічні обов’язки». Вони розглядаються як видове поняття по відношенню до юридичного обов’язку взагалі, зміст якого характеризується поведінкою певної якості і в певних правових рамках, межах. Особливістю екологічних обов’язків є те, що вони виокремлюють ту групу обов’язків, які встановлюють вид і міру необхідної поведінки суб’єктів у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Від загального статусу особи, зазначається у роботі, походить її еколого-правовий статус, що закріплює ту сукупність суб’єктивних прав, законних інтересів та юридичних обов’язків, які пов’язані з регулюванням суспільних відносин у системі «людина-природа». При цьому юридичний екологічний обов’язок найтіснішим чином залежить від закріплених в законі та гарантованих ним суб’єктивних екологічних прав та законних інтересів. Екологічний обов’язок, як і будь-який інший обов’язок, сприяє встанов­ленню справедливого на даному етапі балансу суспільних інтересів, імпе­ративно зачіпаючи інтереси тих, хто протистоїть здійсненню суб’єктивного права, окреслюючи межі активності суб’єктів. Саме юридичний обов’язок дозволяє підтримувати необхідну рівновагу особистих, суспільних і державних інтересів, встановлюючи заборони одним і стимулюючи інших, особливо в процесі колізійної реалізації прав і законних інтересів учасників правовідносин. На основі проведеного аналізу у підрозділі наводиться визначення  обов’язків фізичних осіб  в  галузі  охорони  довкілля – як встановленій законо­давством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта у його ставленні до природи, її ресурсів, процесів чи умов. Такі обов’язки можуть складатися в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У підрозділі запропоновано класифікації екологічних обов’язків за різними ознаками: за юридичною силою джерел права, в яких вони закріплені – конституційні, міжнародні, законодавчі та договірні ; за сферою поширення: загальні та спеціальні; за їх природою – майнові та немайнові; за формами їх реалізації – такі, що реалізуються у формі дотримання (тобто, недопущення порушення обов’язків), і такі, що реалізуються у формі виконання (вимагають активних дій щодо реалізації обов’язку); за характером санкцій, що застосовуються у випадку їх порушення: такі, що захищені адміністративно-правовими, кримінально-правовими, дисциплінарними мірами). Вищеперераховані класифікації екологічних обов’язків фізичних осіб є основними.

У підрозділі 1.2 «Фізичні особи як суб’єкти екологічних обов’язків за законодавством України» аналізується усе термінологічне розмаїття у визначенні суб’єктного складу індивідів, на яких в Україні покладаються екологічні обов’язки («людина», «громадянин», «кожен», «кожна людина», «всі», «службові особи», «фізична особа»). Дослідження показало, що екологічне законодавство України допускає певну непослідовність в питаннях визначення суб’єктів обов’язків у галузі охорони довкілля та забезпечення раціонального природокористування, як, до речі, й суб’єктів іншого елементу еколого-правового статусу – відповідних прав та свобод. Можна прослідкувати загальну закономірність, яка полягає в тому, що адресність норм є більш чітко й зрозуміло визначеною при покладанні екологічних обов’язків на спеціальних суб’єктів (суб’єктів господарювання, землекористувачів, водокористувачів тощо). І навпаки, норми екологічного законодавства, якими встановлюються загальні обов’язки людини по відношенню до природи на території України, зазвичай, звернені до «громадян», що безумовно звужує коло адресатів цих правових вимог. Було зроблено висновок, що загальні екологічні обов’язки людини, які закріплені більшістю актів екологічного законодавства, мають бути адресовані фізичним особам як суб’єктам відповідних відносин. Саме такий суб’єкт, визначений в актах поточного екологічного законодавства, буде найбільш повно відповідати характеру відносин щодо закріплення та реалізації екологічних обов’язків. Він одночасно поширить екологічні обов’язки як на громадян України, так і на іноземців, і осіб без громадянства. На відміну від конституційного терміну «людина», категорія «фізичної особи» охопить регулюючим впливом і специфічні обов’язки фізичних осіб – підприємців. В підрозділі запропоновано замінити термін «громадяни» на «фізичні особи» у низці статей законодавчих актів України, що регулюють відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища.

У підрозділі 1.3 «Історичні етапи становлення  обов’язків фізичних осіб в галузі  охорони  довкілля на території України» досліджується становлення та розвиток екологічних обов’язків людини в контексті історії держави і права України. Зазначається, що ґенезу соціального регулювання екологічних обов’язків особи слід шукати в звичаях українського народу і звичаєвому праві України. Специфіка дослідження в цій частині обумовлена певними моментами: звичай в якості засобу регулювання суспільних відносин у відповідній сфері існував у різні часи; звичаєві норми мають мінливий характер, що зумовлено змінами умов життя нації; вивчення звичаєвих норм здебільшого здійсню­ється опосередковано, тобто первісний зміст стародавньої норми встанов­люється шляхом вивчення стану, якого вона набула під впливом певних факторів через тривалий час після виникнення;

 Якщо звичаєве регулювання досліджується як метафізична категорія, абстрагуючись від хронології, то аналіз писаних джерел права базується на певній періодизації правового регулювання обов’язків фізичних осіб у сфері природокористування: 1) за Руською правдою (охоплює період від початку XI ст. до 1529 року); 2) за Литовськими статутами (1529 р. – 1842 р.); 3) у пам’ятках кодифікації малоросійського права (з середини XVIII – до поч. XIX ст.; цей період за хронологією є складовою частиною попереднього, проте характеризується появою нових джерел права, що дає підстави для виділення цього періоду як самостійного); 4) середина XIX ст. – початок XX ст. (дорадянський період); 5) радянський період (1917-1991 р.); 6) сучас­ний період (від прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» – до цього часу). Виділення та дослідження зазна­чених періодів дозволило виявити особливості кожного етапу розвитку правового забезпечення екологічних обов’язків, їх вплив на формування екологічної правосвідомості фізичних осіб на території України.

Розділ 2 «Правовий механізм реалізації фізичними особами  обов’язків  в  галузі  охорони  довкілля» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню механізму правореалізації екологічних обов’язків, аналізу гарантій дотримання чи виконання цих обов’язків фізичними особами та заходів реагування контролюючих органів на порушення фізичними особами обов’язків у даній сфері.

У підрозділі 2.1 «Загальна характеристика правового забезпечення реалі­зації фізичними особами обов’язків в  галузі  охорони  довкілля» пропонується визначення правового механізму реалізації екологічних обов’язків – як визначених у законодавстві умов, способів, вимог щодо практичного застосування право­вих екологічних обов’язків та гарантії такого застосування. Акцентується увага на тому, що зазначені умови, способи, вимоги у законодавстві визначаються з урахуванням різних факторів, які впливають на характе­ристики механізму реалізації тих чи інших екологічних обов’язків. До таких факторів, що детально аналізуються в роботі, належать: 1) особливості гос­подарської та іншої діяльності, яка впливає на стан довкілля; 2) тип природ­ного об’єкту, який використовується й потребує охорони і відтворення; 3) зв’язок екологічних обов’язків із здійсненням певних функцій державного управління у відповідній сфері.

На підставі аналізу зазначених факторів було зроблено узагальнення методологічного характеру. Зокрема, встановлено, що механізм реалізації екологічних обов’язків складає система взаємопов’язаних елементів, серед яких слід виділити норми, що визначають екологічні вимоги, правила та пов’язані з ними екологічні обов’язки фізичних осіб, що складають певну систему, якій властиві організованість та єдність. Організованість базується як на єдиних принципах правового забезпечення екологічних обов’язків, так і на їх упорядкованості, взаємозв’язку. Це виявляється, зокрема, у тому, що основні механізми реалізації екологічних обов’язків визначаються у голов­ному для даної сфери суспільних відносин Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а деталізуються, конкретизуються у актах природоресурсного законодавства та у законах, що регулюють сфери господарської діяльності, де виникають екологічні проблеми. За допомогою цих норм діяльність суб’єктів природокористування ставиться у певні чітко визначені у законодавстві рамки. Способи реалізації екологічних обов’язків обумовлені регулятивно-статичною і регулятивно-динамічною функціями права. Регулятивно-статичний спосіб передбачає застосування обмежень (заборон) на певні дії (зокрема, щодо здійснення певних способів та засобів природокористування, здійснення його щодо певних об’єктів природи у встановлений строк чи на певній території тощо) й покладає на осіб обов’язок утримуватися від вчинення певних дій, що суперечать нормам екологічного законодавства. Регулятивно-динамічний спосіб базується на застосуванні дозволів та зобов’язань при здійсненні природокористування та екологічно-небезпечної техногенної діяльності. Форми реалізації екологіч­них обов’язків обумовлюються імперативним характером цих обов’язків. Вони реалізуються в двох основних формах: а) дотримання, змістом якого є утримання громадян від порушення правил, зокрема, обмежень, які містяться у нормах екологічного законодавства. Це, наприклад, обов’язок не пору­шувати строки полювання, режим прибережних захисних смуг, ліміти використання природних ресурсів, правил пожежної безпеки у лісах тощо; б) виконання, змістом якого є здійснення активних дій, що вимагаються законодавчими приписами. Наприклад, отримання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, сплата обов’язкових зборів за забруд­нення довкілля та використання природних ресурсів тощо.

У підрозділі 2.2 «Гарантії реалізації обов’язків фізичних осіб в  галузі  охорони  довкілля»   розглядається система гарантій , встановлених державою для забезпечення дотримання (виконання) фізичними особами своїх екологічних обов’язків. До цієї системи, враховуючи, що реалізація екологічних обов’яз­ків має практичне спрямування, запропоновано включити ідеологічні, орга­нізаційні, економічні та контрольні гарантії. Ці гарантії мають вирішальний вплив на стимулювання позитивного ставлення до виконання фізичними особами своїх екологічних обов’язків. Так, ідеологічні гарантії впливають на ставлення фізичних осіб до своїх екологічних обов’язків, їх мотивацію на додержання вимог законодавства в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів. Ці гарантії безпосередньо включають заходи, що формують еколого-правову культуру, змістом якої є сукупність знань про екологічне право. На даний час система екологічного виховання та освіти тільки формується й суттєве значення для посилення ефективності цього процесу мало б прийняття Закону України «Про екологічну освіту».

Організаційні гарантії ґрунтуються на формуванні та функціонуванні системи органів, які уповноважені приймати рішення з питань охорони довкілля, природокористування та забезпечення екологічної безпеки, контро­лювати дотримання вимог екологічного законодавства. До цієї системи вхо­дять практично усі органи державної влади, органи місцевого самовря­дування. 

Зв’язок екологічних обов’язків фізичних осіб із реалізацію зазначеними органами відповідних повноважень у даній сфері здійснюється через матеріальні і процесуальні норми, які відповідно: а) визначають повнова­ження суб’єктів права, відповідають на питання, що слід зробити для реалізації цих повноважень; б) встановлюють способи, порядок реалізації відповідних прав та обов’язків.

 У роботі підкреслюється значення норм процесуального характеру у забезпеченні правореалізації й підтримується висловлена в літературі позиція щодо доцільності прийняття Еколого-процесуального кодексу України. При розгляді питання про екологічне ліцензування в роботі обґрунтовується необхідність більш системного його врегулювання в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» та прийняття Урядом України Положення про екологічне ліцензування. В роботі зазначається, що економічні гарантії пов’язують реалізацію екологічних обов’язків фізичних осіб з їх фінансовим і матеріально-технічним забезпеченням. Такий зв’язок здійснюється через відповідний механізм, основними елементами якого є: фінансування фізичною особою природоохоронних заходів безпосередньо або через бюджети та утворені в їх складі фонди охорони навколишнього природного середовища шляхом внесення до них обов’язкових зборів за природокористування та забруднення довкілля; лімітування природокори­стування; відшкодування шкоди; надання фізичним та юридичним особам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні екологічно чистих, ресурсозберігаючих технологій. Контрольні гарантії, констатується у роботі, мають безпосередній вплив на поведінку фізичних осіб, рівень дотримання ними вимог екологічного законодавства, своїх екологічних обов’язків. Зокрема, через контрольні заходи здійснюється отримання інформації про відповідність діяльності фізичних осіб-підприємців та інших фізичних осіб нормам, правилам та стандартам охорони довкілля, виявляються різного роду екологічні правопорушення, нейтралізуються правопорушення, усува­ються їх негативні наслідки, винні особи притягуються до відповідальності. У роботі розглядаються усі форми такого контролю (збір інформації, веден­ня обліку у процесі надання дозволів на певні види діяльності, екологічна експертиза, екологічний аудит, перевірка контролюючими органи дотриман­ня екологічного законодавства відповідними особами шляхом інвентаризації, розслідування, обстеження, погодження, інспектування тощо). Аналіз зако­нодавства про контроль свідчить про значну розгалуженість норм, що регламентують контрольну діяльність у даній сфері, певну безсистемність у їх формуванні. Робиться висновок про те, що систематизація цього законодавства має відбутися шляхом розробки і прийняття закону України «Про екологічний контроль.»

У підрозділі 2.3 «Заходи реагування на порушення фізичними особами екологічних обов’язків» ідеться про застосування певних видів юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної, майнової (цивільної). Кожен з них має власний набір заходів реагування – стягнень. В залежності від способу застосування та санкцій, що застосовуються до правопо­рушників, ці заходи поділяються на запобіжні, каральні та компенсаційні. Запобіжні заходи мають на меті запобігти правопорушенню, зупинити його з тим, щоб не поглиблювалися його негативні наслідки, які є небезпечними для довкілля, й дозволяють гнучко підходити до вибору впливу на поруш­ників екологічного законодавства в залежності від сфери, де здійснюється відповідне порушення, чи характеру діяльності, яка не узгоджується з еколого-правовими вимогами.

В роботі детально аналізуються адміністративні та кримінальні санкції, що несуть каральне навантаження. Особлива увага приділяється аналізу роз’яснень Пленуму Верховного Суду України з питань застосування кримі­нальної відповідальності за екологічні злочини. Вони усувають невизна­ченість у кваліфікуючих ознаках тих чи інших злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України. Натомість в роботі констатується, що така практика Верховного Суду України є вимушеною, обумовленою недоліками кримінального законодавства, яке не в усіх випадках передбачає чіткі кваліфікуючі ознаки екологічних злочинів. При аналізі застосування санкцій адміністративно-правового та кримінально-правового характеру зроблені висновки та обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення їх законодавчого регулювання. З огляду на те, що в останні роки великого значення набуває гармонізація екологічного законодавства України із законодавством Євро­пейського Союзу з питань охорони довкілля, пропонується у кримінальному законодавстві України врахувати й деякі положення законодавства Євро­пейського Союзу з питань кримінально-правової охорони довкілля, які мають посилити гарантії дотримання фізичними особами та іншими суб’єк­тами екологічних відносин правових вимог екологічної безпеки та охорони й раціонального використання природних ресурсів.