Барбашова Н.В. Правове забезпечення екологічної безпеки в процесі господарської діяльності

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробленості проблеми, предмет, об'єкт, мета і основні завдання дослідження, методологічна, теоретична і практична основа дослідження, наукова новизна дисертації, її теоретичне і практичне значення, апробація результатів дослідження і публікації по темі дисертації.

У розділі першому дисертаційного дослідження: “Теоретичні аспекти і аналіз законодавства в сфері регулювання екологічної безпеки” дається огляд літератури з тематики, що досліджується, розглядаються поняття, види і особливості екологічної безпеки, аналізується система екологічного, а також, в міру необхідності, інших галузей законодавства, що регулює виробничу діяльність підприємств усіх форм власності щодо забезпечення ними екологічної безпеки, а також проводиться аналіз інституту екологічної експертизи. У цьому розділі вивчаються також проблеми вдосконалення структури екологічного права і особливості інституту юридичної відповідальності суб'єктів господарювання за екологічні правопорушення.

У першому підрозділі “Розвиток наукових досліджень у галузі правового забезпечення екологічної безпеки” аналізуються роботи, присвячені структурним особливостям екологічного  права як галузі права, в історичному контексті розглядаються підстави введення в правовий обіг поняття “екологічна безпека”, розвиток наукових досліджень та дискусії у цій галузі.

У другому підрозділі “Поняття і зміст екологічної безпеки” обгрунтовуються підстави зростання уваги законодавця до проблеми забезпечення екологічної безпеки. Головною причиною такої уваги є усунення негативних наслідків екологічного характеру, що виниклі при формуванні господарського комплексу України. Дається розгорнута характеристика поняття і змісту категорії “екологічна безпека”, що випливає як з наукової літератури, так і з різноманітних еколого–правових нормативних актів. Під екологічною безпекою з правової точки зору, на думку автора, слід розуміти:

- захист життя та здоров’я людини від наслідків техногенної діяльності і негативних впливів природного характеру;

- захист природних екосистем (безпечного стану природного середовища, включаючи перетворюючу діяльність людини), шкідливий вплив на які може безпосередньо або опосередковано призвести до негативного впливу на життя, здоров’я і умови проживання людей;

- обов'язкове наукове прогнозування впливу існуючих технологій,  а також таких, що розробляються, на темпи науково-технічного прогресу, аналіз його наслідків для навколишнього природного середовища, тобто для умов проживання майбутніх генерацій людей.

Аналіз поняття і видів екологічної небезпеки як зворотного боку безпеки, виконаний автором на підставі вивчення як монографічних досліджень, так і еколого–правових нормативних актів, дозволяє зробити висновок про те, що в цих поняттях відсутній найважливіший критерій, що характеризує масштаб негативного впливу на навколишнє природне середовище. У цьому зв'язку виникає необхідність чіткої градації рівнів і масштабів екологічного впливу, його характеру, пов’язаного з рівнем природоперетворюючої діяльності.

За масштабом шкідливого впливу всі екологічні аварії або екологічні катастрофи, як техногенного, так і природного характеру, в дисертації запропоновано класифікувати за семибальною шкалою.

Введення такої класифікації дозволяє відмовитися від аморфного терміну “екологічна безпека” і запровадити чітку градацію “екологічної небезпеки даного рівня”, що дасть можливість визначати суспільну вагомість подій, здійснювати необхідні витрати на проведення заходів превентивного характеру (активна безпека), а також на ліквідацію наслідків аварій, що призвели до негативного впливу на здоров’я людини і стан природних екосистем, та ін.

Для оцінки екологічної ситуації в кожній конкретній місцевості з урахуванням наведеної вище класифікації доцільно ввести поняття “зовнішня” і “внутрішня” екологічна небезпека, що дозволить персоніфікувати конкретних винуватців і відповідальних за забруднення навколишнього природного середовища, а також забезпечити правовий режим захисту постраждалих громадян згідно з чинним законодавством.

У третьому підрозділі дисертаційного дослідження “Стисла характеристика законодавства в сфері забезпечення екологічної безпеки” проводиться комплексний аналіз законодавства, що регулює виробничу діяльність підприємств, і забезпечення ними при цьому екологічної безпеки життя і здоров’я людей і природних екосистем. У роботі проаналізовано систему спеціальних еколого–правових нормативних актів, таких, як: Закон України “Про охорону атмосферного повітря”, Водний Кодекс України, Кодекс України про надра, Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, Концепція розвитку гірничо–металургійного комплексу України до 2010 р., , постанови Верховної Ради України, а також підзаконні нормативні акти: постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України та ін. Внаслідок проведеного дослідження виявлено, що в законодавстві України, яке регулює забезпечення екологічної безпеки при здійсненні господарської діяльності, можна виділити три основні нормативні блоки:

- стандартизація, нормування і контроль забруднення навколишнього середовища;

- економіко-правовий механізм природокористування;

- екологічна експертиза.

У процесі дослідження автором проведено комплексний аналіз трьох вищезазначених блоків на предмет виявлення позитивних і негативних сторін правового забезпечення екологічної безпеки в процесі здійснення підприємствами господарської діяльності.

Четвертий підрозділ розділу 1 “Правове регулювання проведення екологічної експертизи господарської діяльності, що здійснюється або планується”, присвячений комплексному аналізу інституту екологічної експертизи і основних його складових елементів. Враховуючи складну соціально-економічну ситуацію в країні, внесено пропозицію про доцільність штучного розподілу екологічної експертизи за двома напрямками: екологічну експертизу існуючого промислового виробництва (повторну експертизу) і екологічну експертизу виробничого об'єкту, що планується або будується.

У першому випадку екологічну експертизу доцільно проводити за регіонами або окремими місцевостями і за галузями промисловості. Головним її завданням у цьому випадку є видача рекомендацій державним органам влади про шляхи вирішення екологічних проблем в умовах економічної кризи. Як приклад можна навести металургійну промисловість. Її низьке оснащення сучасним обладнанням, висока енергоємність і матеріалоємність, розташування підприємств у густонаселених місцевостях — з одного боку, а з другого — їх високий ступінь екологічної небезпеки і збитковість галузі. Завданням екологічної експертизи тут є виділення найбільш екологічно небезпечних об'єктів (враховуючи обсяги викидів і демографічний чинник) і найменшу їх економічну вагомість з урахуванням соціального чинника.

Зовсім інші завдання повинні стояти перед екологічною експертизою при оцінці передбачуваної діяльності промислових об'єктів, що проектуються або будуються. Вона повинна охоплювати весь комплекс оцінок можливого негативного впливу даного об'єкту на природне середовище відповідної території, а значить і екологічну небезпеку населення, що там мешкає; прогнозну оцінку впливу на середовище об'єкту, що проектується або будується, в режимі нормальної експлуатації і в екстремальних випадках, а також вироблення системи рішень і заходів для охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

У роботі пропонується з урахуванням світового досвіду істотно підвищити роль і суспільну вагомість Заяви про оцінку впливу на навколишнє природне середовище господарської діяльності, що  планується, як невід'ємної складової інституту екологічної експертизи.

П'ятий підрозділ присвячений аналізу законодавства про юридичну відповідальність господарських підприємств за порушення законодавства про екологічну безпеку і практиці його застосування на прикладі Донецької області. Показано, що у Кодексі України “Про адміністративні правопорушення” і Кримінальному Кодексі України природоохоронні норми не відповідають видам порушень, що визначаються Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, і в основному спрямовані на охорону об'єктів флори і фауни. Практика застосування норм Кодексу України “Про адміністративні правопорушення” і Кримінального Кодексу України на прикладі Донецької області свідчить про те, що вектор їхнього спрямування не націлений на основних забруднювачів навколишнього природного середовища, протиправна діяльність яких завдає найбільшої шкоди життю і здоров'ю людей. Зроблений висновок про необхідність вдосконалення системи покарання за екологічні правопорушення, що враховує усунення відзначених протиріч у практиці застосування нормативно-правової бази.

Шостий підрозділ “Вдосконалення структури законодавства в сфері регулювання екологічної безпеки” присвячено вивченню проблем кодифікації екологічного законодавства. У роботі аналізуються деякі “внутрішні” особливості екологічного права, що так само як  господарське, культурне та деякі інші є “нетрадиційною” галуззю права на відміну від так званих “традиційних” галузей права, таких як кримінальне, цивільне, адміністративне. Досліджуються проблеми кодифікації галузі і взаємовідносини з “конкуруючими” в сфері матеріального виробництва господарським і цивільним правом, розглянуто регулювання питань екологічної безпеки нормативними актами відповідних галузей.

Проведений стислий аналіз взаємовідносин між екологічним, господарським і цивільним правом в сфері регулювання екологічної безпеки показує, що:

1)              екологічне право як комплексна інтегрована галузь права, з одного боку, регулює  притаманні тільки йому суспільні відносини, з другого ж – охоплює норми, врегульовані іншими галузями права України, зокрема, цивільним, господарським, а також конституційним, адміністративним, фінансовим тощо;

2)              взаємне “перекриття” окремих норм права, що можуть бути віднесені до двох чи кількох різних галузей (зокрема, екологічного і господарського, господарського і цивільного, меншою мірою — екологічного і цивільного) являє собою закономірне явище, породжене розмаїттям соціальних і господарських сторін життя суспільства, складною структурою системи права України;

3)              особливістю предметної сфери, що розглядається, є одночасний прояв диференційних і інтеграційних тенденцій в регулюванні  екологічних правовідносин.

У розділі другому дисертаційного дослідження “Правове регулювання екологічної безпеки в процесі господарської діяльності окремих галузей промисловості” проводиться аналіз діяльності галузей промисловості, що є основними забруднювачами, і виявляються основні особливості і напрямки її правового регулювання для забезпечення безпечного для здоров’я людей і природних екосистем стану навколишнього природного середовища.

У першому підрозділі цього розділу “Правове регулювання екологічної безпеки в процесі господарської діяльності підприємств, пов'язаних із використанням ядерної енергії” дається розгорнута характеристика правового забезпечення діяльності зазначеної галузі промисловості в сфері забезпечення екологічної безпеки. У сучасний період в Україні налічується понад 8 тис. підприємств і організацій, що використовують понад 100 тисяч джерел радіаційного випромінювання і становлять небезпеку для життя і здоров’я людей та природних екосистем: підприємства ядерно-паливного циклу (атомні електростанції, дослідні реактори і збірки, підприємства по добуванню і переробці урану), підприємства, що використовують радіаційно небезпечні технології і матеріали, об'єкти по переробці радіоактивних відходів, а також території, що постраждали внаслідок аварії у 1986 р. на 4-му блоці Чорнобильської АЕС. Саме ці підприємства є об'єктами правового регулювання з метою забезпечення ядерної і радіаційної безпеки як невід'ємної складової частини екологічної безпеки. В процесі дослідження встановлено, що:

а) законодавство не містить спеціального регулювання, пов'язаного з підвищеною небезпекою ядерних установок, які використовуються для вироблення електроенергії;

б) визначення терміну “ядерна установка” відрізняється від визначення, яке використовується в міжнародно-правових документах, що ускладнює використання всіх переваг економічного і політичного характеру, особливо пов'язаних з міжнародним співробітництвом, заснованим на чинних міжнародних договорах;

в) законодавством України допускаються різні форми власності на ядерні установки, що ускладнює правове регулювання діяльності підприємств, які експлуатують ці установки, особливо, якщо ці підприємства є спільними.

У другому і третьому підрозділах роботи “Правові питання забезпечення екологічної безпеки підприємствами металургійної промисловості” і “Правові питання забезпечення екологічної безпеки підприємствами паливно-енергетичного комплексу України” йдеться про проблеми забезпечення екологічної безпеки при здійсненні господарської діяльності підприємствами зазначених галузей промисловості.

Формування гірничо–металургійного комплексу України відбувалося в складі колишнього СРСР, а значить  успадкувало всі основні риси його структурної політики. В основі цієї політики лежала, в першу чергу, прив’язка промислових об'єктів до джерел сировини. При будівництві підприємств гірничодобувної і металургійної промисловості до останнього часу керувались головним чином економічними і оборонними інтересами без необхідного врахування всіх чинників екологічної небезпеки для населення, що мешкає в даній місцевості. Наслідком такої політики стала висока концентрація в областях Східної України (Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Дніпропетровській і Донецькій) великих металургійних заводів, підприємств по відкритому і підземному добуванню корисних копалин, збагачувальних фабрик, інших підприємств важкої чи добувної промисловості, діяльність яких пов'язана з найбільшим навантаженням на навколишнє середовище. Існуючі промислові технології і виробничі процеси передбачали участь у виробничій діяльності великої кількості робітників, що врешті решт також визначало специфіку розташування зазначених підприємств. Внаслідок такої нераціональної з екологічної і економічної точок зору структурної політики в межах великих міст, а часом навіть в їх центральній частині (Донецьк, Єнакієво, Макіївка, Маріуполь та ін.) були побудовані великі металургійні заводи, що є, згідно з усіма нормативними документами України і вимогами міжнародних організацій, джерелами підвищеної екологічної небезпеки.

Проведений аналіз виявив, що в правовому регулюванні екологічної безпеки населення, що мешкає поблизу гірничодобувних підприємств, мають бути враховані особливості їх виробничої діяльності, в першу чергу виконання вимог існуючого технологічного процесу, його вдосконалення і рівня ефективності очисних споруд.

У четвертому підрозділі другого розділу дисертації “Правове регулювання екологічної безпеки в процесі господарської діяльності підприємств транспорту”, аналізується стан і перспективи правового забезпечення організації та діяльності зазначеної галузі промисловості з точки зору забезпечення екологічної безпеки при здійсненні підприємствами даної галузі виробничої діяльності.

У роботі розглянуто діяльність підприємств різних видів транспорту, зокрема: залізничного, трубопровідного, автомобільного, водного і повітряного на основі комплексного вивчення нормативно–правової бази, що регулює діяльність суб'єктів господарювання.

Аналіз нормативно–правових актів, що регулюють роботу різних видів транспорту з метою забезпечення екологічної безпеки, дозволяє зробити такі основні висновки:

1)   робота різних видів транспорту в Україні регулюється розвиненою системою нормативно–правових актів з обов'язковим врахуванням екологічної складової частини, направленої на забезпечення безпечного для здоров’я людини і природних екосистем навколишнього середовища;

2)   основним чинником забруднення навколишнього природного середовища є шкідливі викиди, що утворюються під час роботи силових установок транспортних засобів, отже, одним з найважливіших напрямків зниження екологічної небезпеки цього чинника є зниження енергоємності, підвищення ефективності і зменшення кількості шкідливих викидів силових установок.

3)   особлива небезпека при транспортних операціях походить від перевезення отруйних, радіоактивних, вибухонебезпечних та інших шкідливих речовин в якості вантажів, звідси зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення нормативно-правової бази, що регулює зазначені відносини; зокрема, виходячи з вимог екологічної безпеки слід тимчасово зупинити чинність статті 63 Повітряного Кодексу України “Перевезення особливо небезпечних вантажів”.