Конишева О.В. Правове забезпечення запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення

Короткий зміст

У вступі обґрунтовуються актуальність та новизна обраної теми дослідження, визначаються головна мета та завдання роботи, її структура, характеризуються методологія дослідження, теоретична база, науково-практичне значення, формулюються основні положення, які виносяться на захист, підкреслюється теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ “Загальна характеристика законодавства про деградацію земель сільськогосподарського призначення” складається з трьох підрозділів, що присвячені дослідженню понять деградованих земель, правових заходів і форм запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення, їх місця в системі права.

У підрозділі 1.1 “Поняття деградації земель і необхідність правового забезпечення її запобігання”  зазначається, що в законодавстві і земельно-правовій літературі зустрічаються терміни, які вживаються нарівні з терміном “деградація земель”. Мова йде, зокрема, про деградацію ґрунтів, земель сільськогосподарського призначення, сільськогосподарських угідь тощо. Так, у Розділі 4 “Охорона земель” Земельного кодексу України йдеться про деградовані і малопродуктивні угіддя (ст. 164), деградовані і малопродуктивні землі (ст. 171), деградацію земель та ґрунтів (ст. 165). А в ст. 169 Земельного кодексу України техногенно забруднені землі визначаються як землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров’я людей.

На основі детального вивчення і глибокого аналізу ґрунтознавчої та іншої спеціальної літератури дисертант дійшов висновку, що саме землі сільськогосподарського призначення, і особливо їх самостійний різновид – сільськогосподарські угіддя, найбільшою мірою зазнають деградації. Тому і дисертаційна робота звужена дослідженням проблеми запобігання деградації не всіх земель, а виключно земель сільськогосподарського призначення. 

Разом з тим у дисертації підкреслюється, що деградація земель може стосуватися всіх земель (наприклад, при порушенні рельєфу земельної ділянки). Щодо деградації земель сільськогосподарського призначення, то найчастіше мається на увазі деградація сільськогосподарських угідь або деградація ґрунтів.

Відомо, що деградація сільськогосподарськіх угідь призводить до того, що вони стають повністю або частково непридатними для використання за цільовим призначенням, тобто як засіб виробництва для вирощування сільськогосподарських культур. Тому деградацію сільськогосподарських угідь пов’язують із втратою родючості ґрунтів та їх якісних характеристик.

Аналіз співвідношення категорій, які розглядалися вище, дає можливість дисертанту зробити висновок про те, що “деградація сільськогосподарських угідь” і “деградація грунтів” є елементами деградації земель сільськогосподарського призначення, яка в свою чергу виступає складовою поняття “деградації земель”.

На підставі проведеного дослідження дисертантом пропонується визначення поняття деградації земель сільськогосподарського призначення. На думку автора,  під деградацією таких земель слід вважати втрату придатності їх родючого шара до використання за цільовим призначенням як внаслідок стихійних природних процесів, так і  в результаті антропогенної діяльності людини.

Раніше в законодавстві і в правовій літературі термін “деградація земель” вживався рідко. Фактично його синонімами були: знищення, псування і погіршення земель. У сучасній юридичній літературі, як і в чинному земельному законодавстві, ці терміни використовуються паралельно з терміном “деградація земель”. Дослідження сутності та співвідношення зазначених термінів свідчить, що знищення, псування і погіршення землі нерідко породжують певні негативні наслідки, тобто їх можна розглядати як результат деградації земель. За своєю сутністю деградація земель – складне явище. Її поява та розвиток пов’язані з різними причинами, які можуть сприяти настанню різних негативних наслідків як стосовно окремої земельної ділянки, так і довкілля в цілому.

Автором зроблено висновок про те, що доцільніше запобігти наслідкам деградації земель, ніж ліквідувати їх. Проблема деградації земель сільськогосподарського призначення стає все більш актуальною. Належне правове забезпечення її запобігання дозволить не допустити виникнення цього негативного явища та подальшого розширення площ деградованих земель.

У підрозділі 1.2 “Напрями удосконалення правового забезпечення запобігання деградації земель” зроблено загальний огляд історичного розвитку правового забезпечення запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення з початку ХХ ст. і  до наших днів.

 Перші відомості про деградацію земель з’явилися після реформи
1861 р. На початку ХХ ст. еродовані землі як наслідок деградації стали займати значну територію країни. Однак прийнятий у 1922 р. Земельний кодекс УРСР мав економічну і політичну спрямованість, а не екологічну. Ні Земельним кодексом, ні чинним законодавством не приділялося належної уваги врегулюванню проблем деградації земель, усуненню її наслідків, а тим більше запобіганню цього явища. Зумовлено це було насамперед економічними причинами. Лише  згодом охорона земель стала справою державного значення.

У 30-ті роки в СРСР і в УРСР як його частині сталися значні зміни у сільськогосподарському та промисловому виробництві. У цей період починається інтенсивний розвиток сільського виробництва, пов’язаний із застосуванням техніки для глибокої оранки ріллі, залученням до використання нових земель з великою кількістю поживних речовин. Держава як виключний власник землі стала висувати завдання щодо запобігання деградації земель, особливо ґрунтів. З цією метою у 60-ті роки розроблялися і затверджувалися комплексні програми, пов’язані з реалізацією конкретних заходів ( наприклад: “Про організацію боротьби з ерозією грунтів на території УРСР” від 30.04.1960 р.та інші).Однак належного ефекту в розв’язанні проблеми запобігання деградації ґрунтів ці заходи не дали.

У 1968 р. були прийняті Основи земельного законодавства СРСР і союзних республік. Даний нормативний акт став базою для прийняття в 1970 р. Земельного кодексу УРСР. На відміну від попереднього в ньому був закріплений більш широкий перелік обов’язків.

У подальшому в сільському господарстві питання запобігання деградації ґрунтів відійшло на другий план. Лише у 90-х роках ця проблема стала актуальнішою.

Особливу увагу автор приділяє аналізу чинного земельного законодавства, яке в ринкових умовах намагається вирішити зазначену проблему, пов’язану із запобіганням деградації земель сільськогосподарського призначення.

Певні правові приписи, що стосуються запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення, знайшли своє закріплення у Розділі 4 “Охорона земель”. Зокрема, це стосується захисту земель від ерозії, селів, засолення та ін.; консервації деградованих і малопродуктивних земель; стандартизації і нормування у сфері охорони земель та відтворення родючості ґрунтів тощо.

Особлива увага приділяється дослідженню приписів Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Основна мета цього закону полягає в запобіжному характері заходів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища як у цілому, так і його окремих елементів, найважливішим із яких є земля.

На основі аналізу нормативно-правових приписів, які тією чи іншою мірою стосуються запобігання деградації земель, дисертант робить висновок про те, що перелік запобіжних заходів, який знайшов закріплення на законодавчому рівні, не має структурно-логічної послідовності. Тому актуальним і необхідним є розроблення єдиного нормативного акта, спрямованого на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення. В роботі обґрунтовується і пропонується загальна схема такого нормативного акту.

У підрозділі 1.3 “Правова охорона та раціональне використання земель сільськогосподарського призначення як основа запобігання їх деградації” аналізується співвідношення раціонального використання і охорони земель із запобіжними заходами, а також визначається місце цих заходів у системі права.

Дисертант зазначає, що співвідношення раціонального використання і охорони землі є предметом дискусії в земельно-правовій літературі. Визначилося два напрямки, за якими можна згрупувати основні погляди щодо зазначеної проблеми.

Представники першого напрямку вважають, що раціональне використання землі і охорона землі – різні і самостійні явища у сфері взаємовідносин суспільства з природою. На думку другої групи авторів, раціональне використання землі включає також і охорону у процесі використання. Такий висновок роблять у зв’язку з тим, що сучасне розуміння використання землі визнає його раціональним при виконанні конкретним суб’єктом комплексу заходів з охорони земель.

Автор на основі проведеного аналізу вказаних поглядів стверджує, що раціональне використання і охорону земель сільськогосподарського призначення не можна розривати, оскільки вони взаємопов’язані.

 У дисертації досліджуються різні точки зору щодо включення запобіжних заходів до змісту поняття охорони земель. Автор дійшов висновку, що до змісту охорони  земель слід включати комплекс запобіжних заходів.

З урахуванням того, що раціональне використання і охорона земель сільськогосподарського призначення – це єдине явище, а охорона земель включає в себе запобіжні заходи, автор визначає місце цих заходів у системі права. Зважаючи на те, що до земельного права як підгалузі екологічного права входить окремий інститут раціонального використання і охорони земель, відповідно вирішується питання про місце запобіжних заходів у системі права. На думку автора, заходи щодо запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення утворюють окремий підінститут інституту раціонального використання і охорони земель сільськогосподарського призначення.

Розділ другий “Основні правові форми запобігання деградації сільськогосподарських земель” присвячений дослідженню особливостей кожної правової форми та їх співвідношення у сфері запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

У підрозділі 2.1 “Загальна характеристика правових форм та заходів запобігання деградації сільськогосподарських земель” досліджуються і стисло характеризуються як агротехнічні заходи, так і правові форми, спрямовані на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

У роботі підкреслюється, що запобігти деградації земель сільськогосподарського призначення, які мають особливу цінність, без здійснення комплексу агротехнічних заходів неможливо.Так 8 травня 1990 р. була прийнята Постанова Кабінету Міністрів “Про концепцію розвитку землеробства в УРСР на період до 2005 та її реалізацію”, якою передбачалося здійснення комплексу агротехнічних заходів з метою усунення розвитку деградаційних процессів на землі. Окремо аналізується консервація деградованих земель як агротехнічний захід, що сприяє запобіганню подальшої деградації сільськогосподарських земель, який знайшов закріплення в чинному Земельному кодексі.  Дисертант відмічає, що комплекс агротехнічних заходів  повинен знайти своє місце у рамках загальнодержавної і регіональних програм використання і охорони земель. Однак для досягнення реального результуту по збереженню земельних ресурсів і  запобіганню їх деградації лише агротехнічних заходів виявляеться не досить, для цьго потрібен і комплекс правових заходів.

Дисертант стисло аналізує причини, з яких та або інша правова форма запобігання деградації земель не є ефективною у запобіганні деградації зазначених земель. Дослідження кожної конкретної правової форми свідчить про різний рівень її ефективності у розв’язанні вказаної проблеми.

Відомо, що одна з найбільш поширених правових форм використання земель у сучасних умовах – оренда. При всіх її перевагах можливість негативного впливу на стан ґрунтів (їх родючість) є головною небезпекою оренди.  Причинами цього слід вважати: відсутність в законі мінімальних строків договору оренди і відсутність заінтересованості орендаря у здійсненні запобіжних заходів. У зв’язку з цим дисертант пропонує в Законі України “Про оренду землі” закріпити мінімальні строки оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення і механізм повного або часткового відшкодування витрат за рахунок власника земельної ділянки орендареві, який здійснює запобіжні заходи. Такий механізм має бути розроблений спільно власником земельної ділянки і орендарем після надання останнім плану господарювання, у якому повинен бути чітко визначений перелік необхідних заходів, спрямованих на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.  При розробці механізму відшкодування витрат необхідно враховувати: суму, витрачену на проведення таких заходів, довгостроковість і тимчасовість  запобіжних заходів, а також термін, за який орендодавець зобов’язується відшкодувати витрати, понесені орендарем при здійсненні цих заходів.

Далі автор приділяє увагу таким правовим формам запобігання деградації земель сільськогосподарського  призначення, як: економічне стимулювання, земельний контроль, моніторинг земель, планування і прогнозування, земельний кадастр, обмеження земельних прав та юридична відповідальність.

На підставі викладеного автор робить висновок про необхідність закріплення на законодавчому рівні обов’язків суб’єктів земельних відносин щодо розробки і здійснення заходів запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення. Це буде елементом охорони земель. Суб’єктами, що зобов’язані розробляти і здійснювати комплекс запобіжних заходів, повинні бути визнані лише власники і користувачі відносно великих земельних ділянок, а також відповідні державні органи. Приступати до розробки таких заходів доцільно уже з початку господарської діяльності. Процес реалізації цих заходів можна поділити на два етапи: частина обов’язкових заходів повинна бути реалізована з початком господарської діяльності суб’єкта, незалежно від загрози настання негативних наслідків, а інша частина – з моменту виникнення такої загрози. Правовою основою розробки зазначених заходів мають бути загальнодержавна та регіональні програми використання і охорони земель.

Проведення цих заходів дозволило б вчасно усунути цілий ряд недоліків, які надалі могли сприяти розвитку деградації земель сільськогосподарського призначення.

У підрозділі 2.2 “Земельний кадастр – передумова  здійснення запобіжних заходів” розкривається значення земельного кадастру як інформаційної бази даних про земельні ресурси,  необхідної для розробки науково обґрунтованого і більш ефективного комплексу заходів, спрямованих на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

Автор зазначає, що земельний кадастр є основою не тільки для роботи відповідних контролюючих органів, але і для складання планів і прогнозів, пов’язаних із запобіганням деградації земель сільськогосподарського призначення. Аналіз  цієї правової форми  дозволив обґрунтувати деякі пропозиції щодо підвищення її ефективності у сфері запобігання деградації зазначених земель.

1. Встановити систематичне  спостереження за станом земельних ділянок. Це дасть можливість надавати повну, об’єктивну, всебічну інформацію про якісний стан земель, що постійно оновлюється і є основою розробки комплексу заходів запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

2. Закріпити як обов’язок для власників землі і землекористувачів використовувати дані земельного кадастру.

У підрозділі 2.3 “Моніторинг, планування та прогнозування як правові форми запобігання деградації земель” приділяється увага дослідженню як окремих правових форм, так і їх взаємозв’язку, що зумовлює важливість цих правових форм для запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

Дисертант у процесі дослідження зазначив, що від об’єктивності і достовірності інформації, яка отримується внаслідок проведення моніторингу земель, прямо залежить ефективність заходів, спрямованих на запобігання деградації зазначених земель. Без цих даних аналіз і прогнози, які одержують внаслідок проведення моніторингу земель, не можуть бути точними і повними. У свою чергу й ефективність заходів, спрямованих на запобігання деградації земель, що розробляються на основі даних і прогнозів моніторингу земель, не може бути високою.

Автор стверджує, що інформація про якісний і кількісний стан земельних ділянок, яка збирається в процесі моніторингу земель, потім передається в земельний кадастр. Ця інформація повинна бути загальнодоступною. Вона дозволятиме  власникам землі і землекористувачам складати науково обґрунтовані плани господарювання з переліком необхідних заходів, спрямованих на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

Планування комплексу запобіжних заходів повинно здійснюватися як на загальнодержавному і регіональному рівнях, так і безпосередньо власниками та користувачами земельних ділянок. Планування заходів, спрямованих на збереження і підвищення родючості ґрунтів, може бути успішним лише за умови, якщо воно буде засноване на розумінні законів розвитку ґрунтів і їх взаємодії з іншими природними ресурсами.

Прогноз дозволяє визначити заходи не тільки проти шкідливих впливів, але і заходи запобіжного характеру. За допомогою прогнозів доцільним є розробка завдань, які у випадку загрози розвитку деградації земель можуть бути використані власниками і користувачами для планування раціонального і ефективного використання земель сільськогосподарського призначення, з метою запобігання розвитку негативних процесів на землі.

Зроблено висновок, що моніторинг, планування і прогнозування є складниками єдиного ланцюга. Тільки в сукупності ці правові форми дадуть належний ефект у процесі запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

У підрозділі 2.4 “Земельний контроль у сфері запобігання деградації земель” досліджуються особливості запобіжного земельного контролю і його важливість для запобігання деградації сільськогосподарських земель.

Особливу увагу автор приділяє аналізу поняття і функцій запобіжного контролю, зазначаючи при цьому, що він найбільш ефективний і дає можливість своєчасно попередити настання негативних наслідків. Профілактична діяльність контролюючих органів полягає у виявленні причин і умов можливого  здійснення правопорушень і їх подальшому усуненні з метою недопущення нових протиправних дій.

Здійснено також аналіз співвідношення запобіжного контролю як правової форми запобігання деградації земель і запобіжної функції контролю. На підставі цього зроблено висновок про те, що сукупність однорідних запобіжних функцій, властивих різним контролюючим органам, і буде складати правову форму запобіжного контролю. Серед таких функцій можна назвати: контроль за впровадженням протиерозійних заходів; розробка організаційних, економічних, екологічних заходів; виявлення і з’ясування можливих причин вчинення правопорушень.

Автор зупиняється на тому, що запобіжний контроль проводиться на стадії планування і прогнозування, і лише деякі функції цього контролю можуть здійснюватися на стадії експлуатації об’єкта. Однак кількість цих функцій на стадії експлуатації не є достатньою для того, щоб утворити єдину правову форму.

 Дисертант поділяє висловлену в літературі думку про те, що дії уповноважених державних органів, які покликані здійснювати запобіжний земельний контроль, доцільно поєднати в три групи: організаційну, дослідницьку і консультаційну. У зв’язку з цим пропонується для власників і землекористувачів створити платну (на договірній основі) консультаційну допомогу по складанню запобіжних заходів. Це сприяло б розробці науково обґрунтованих, а відповідно, більш ефективних планів господарювання, до яких повинен входити  комплекс заходів щодо запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення.

У підрозділі 2.5 “Економічне стимулювання суб’єктів земельних правовідносин щодо запобігання деградації земель” обґрунтовується положення про те, що  здійснення заходів, спрямованих на запобігання негативних процесів, які погіршують стан земель, тільки тоді може досягти своєї мети, коли ці дії будуть економічно вигідні власникам і землекористувачам.

Зазначається, що сутність економічного стимулювання повинна полягати у спонуканні власників земельних  ділянок і землекористувачів до правомірних дій, спрямованих на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення. Відсутність економічної вигоди виключає і заінтересованість земельних суб’єктів. Отже, у цих суб’єктів не буде і прагнення до здійснення зазначених дій.

Серед заходів економічного стимулювання автор виділяє надання пільгових кредитів для виконання комплексу запобіжних заходів, зменшення податку на землю або звільнення від нього на певний термін.

Дисертант стверджує, що зменшення земельного податку з метою запобігання деградації зазначених земель є перспективним заходом. Разом з тим такий захід повинен супроводжуватися посиленням відповідальності за розширення негативних процесів на земельній ділянці.

Автор обґрунтовує важливість наукового підходу в розв’язанні будь-якої проблеми, у тому числі й щодо запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення. Якщо наукове обґрунтування комплексу запобіжних заходів дозволить уникнути серйозних екологічних наслідків, то наукове обґрунтування заходів економічного стимулювання сприятиме економічній стабільності держави.  Наукове обґрунтування і розробка як агротехнічних, так і правових заходів щодо запобігання деградації зазначених земель, у подальшому буде основою для складання загальнодержавної і регіональних програм використання і охорони земель.

У підрозділі 2.6 “Обмеження земельних прав суб’єктів, що спрямовані на запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення” проводиться порівняльний аналіз понять “обтяження прав” і “обмеження прав”. Окрема увага приділяється аналізу обмеження земельних прав.

Чинний Земельний кодекс України впроваджує новий самостійний інститут   обмеження прав на землю. У галузевій правовій літературі це питання певною мірою було предметом дослідження. Найбільш детально питання про обмеження прав вивчалося в цивільно-правовій літературі.

Автор, проводячи порівняльний аналіз понять “обтяження прав” і “обмеження прав” у цивільно-правовому аспекті, показує, що ці поняття не є тотожними. На відміну від обтяження прав, їх обмеження не призводять до встановлення нового права, хоча зазвичай “обтяжують” суб’єктивне право.

На підставі проведеного аналізу дисертант пропонує під обмеженнями земельних прав розуміти сукупність правових норм, що встановлюють межі і заборони на здійснення певних дій з метою забезпечення раціонального використання і охорони земель сільськогосподарського призначення.

У роботі автор досліджує співвідношення обмеження земельних прав, які розглядає у двох аспектах: як об’єктивне і як суб’єктивне право. Розуміння “обмежень” як об’єктивного права, на думку дисертанта, можна звести до загальних заборон і меж у реалізації земельних прав, закріплених земельним законодавством. До цих обмежень можна віднести такі: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів; не можна володіти земельною ділянкою без її використання; суворо регламентувати граничні розміри земельних ділянок, що передаються у власність тощо.

Обмеження, які розглядаються як суб’єктивне право, за своєю сутністю є заборонами, що адресовані конкретній особі і розраховані на певні правовідносини. 

Значна  частина обмежень земельних прав, які знайшли своє закріплення в ст. 111 чинного Земельного кодексу у Розділі “Охорона земель”, мають лише загальний характер. Однак це не означає, що для запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення вони не мають ніякого значення. Обмеження земельних прав є базою для встановлення обмежень у суб’єктивному праві з урахуванням обставин, які конкретно склалися. Отже, при встановленні обмежень прав суб’єктів, метою яких є запобігання деградації зазначених земель, необхідно максимально враховувати обставини, що реально склалися.

Окрему увагу автор приділяє сервітуту, який розглядається як одне з обмежень земельних прав. Для запобігання деградації земель розв’язання проблеми правового регулювання  сервітуту є важливим, оскільки земельний сервітут, як і інші земельні права, несе екологічне навантаження. Тому реалізація земельного сервітуту має відповідати цільовому використанню землі, а також повинні виконуватися всі необхідні вимоги щодо охорони родючих властивостей землі та ін. Наприклад, право земельного сервітуту не повинно істотно скорочувати площу земельних ділянок або впливати на якісні показники ґрунту.

У роботі зроблено висновок про те, що обмеження земельних прав суб’єктів фактично мають запобіжний характер. Отже, встановлення таких обмежень у законодавчому порядку при використанні земель сільськогосподарського призначення сприятиме запобіганню їх деградації.

У підрозділі 2.7 “Інші правові форми запобігання деградації земель” аналізується суб’єктивне право в зазначеній сфері, розглядається деградація земель як правопорушення, за яке повинна наставати юридична відповідальність. Особлива увага приділяється питанню відшкодування збитків за  деградацію земель сільськогосподарського призначення.

 Такими правами, на думку автора, може бути право на земельну ділянку належної якості та право на отримання достовірної інформації про якісний стан певної ділянки.

Реалізація суб’єктивного права власника чи користувача на земельну ділянку належної якості можлива через право вимоги. Наприклад, при створенні реальної загрози якісному стану земельної ділянки власник або користувач має право вимагати від осіб, чиї дії можуть стати причиною деградації земель,  виконання відповідних обов’язків щодо запобігання негативного впливу. Якщо ж причиною деградації є дії самого  користувача земельною ділянкою, то її власник може зажадати від нього виконання відповідних обов’язків.

Вивчення сучасної практики використання земель в умовах здійснення земельної реформи свідчить про те, що існує сукупність запобіжних заходів, які власники або користувачі земельними ділянками здійснити самі не в змозі. Ці заходи мають комплексний характер, і їх ефективна реалізація можлива лише в межах певного регіону. На думку автора, такі заходи повинні здійснюватися самою державою. У відповідних власників і користувачів земельними ділянками того регіону, де необхідно було проведення таких заходів, виникає суб’єктивне право вимагати їх здійснення. 

Ще однією можливістю носіїв суб’єктивного права, яка витікає з його визначення, є можливість звернутися до компетентних державних органів (в суд або адміністративні органи) за захистом порушених прав. Автор, у свою чергу, зазначає позитивні моменти, які сприятимуть запобіганню деградації земель сільськогосподарського призначення: по-перше,  винні своєчасно будуть притягнуті до відповідальності або виконання своїх обов’язків щодо запобігання деградації земель; по-друге, можливість носіїв суб’єктивних прав звернутися за захистом своїх прав до державних органів спонукатиме правозобов’язаних суб’єктів до такої поведінки, яка не буде порушувати чинного законодавства.

Окремо вивчається питання щодо настання майнової відповідальності за шкоду, спричинену неправомірними діями, які викликали деградацію земель сільськогосподарського призначення.

Автор розглядає можливість і доцільність покладання на винного в деградації земель відшкодування шкоди в натурі, яке виражається у відновленні колишнього стану деградованих земель. На думку дисертанта, така вимога може бути пред’явлена до правопорушника тільки в тому випадку, коли ступінь деградації земельної ділянки невеликий і її колишній стан може бути реально відновлений. Висновок про можливість відновлення стану земельної ділянки повинні зробити компетентні органи.