| Короткий зміст: | СПРОСТУВАННЯ НЕДОСТОВІРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ОСОБИ
Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей [1]. Але у повсякденному житті цей постулат Конституції не завжди виконується, і це не є новиною. Преса, телебачення, Інтернет-сайти доволі часто містять інформацію, яка у кращому випадку – не є достовірною, а в гіршому – брутальною та злочинною.
Вибір способу захисту особистого немайнового права належать позивачеві. Водночас особа, права якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв’язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до ст. 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення [8, с. 108].
Серед спеціальних способів захисту особистих немайнових прав важливе місце займає право на спростування недостовірної інформації. Право на спростування недостовірної інформації – це право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила її особисте немайнове право поширенням недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, ідентичній формі її поширення.
Схожим інститутом до спростування недостовірної інформації є право на відповідь – це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.
Ці способи захисту застосовують тоді, коли особисті немайнові права особи було порушено внаслідок поширення інформації, однак між ними є принципова відмінність: відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, а спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими; відповідь дає особа, стосовно якої було поширено відомості, або хтось із членів її сім’ї, спростування – особа, яка поширила ці неправдиві відомості [8, с. 109].
Вимагати спростування та відповіді можуть фізичні особи, стосовно яких було поширено неправдиву інформацію, що порушує їх особисті немайнові права. У деяких випадках, передбачених законом, фізична особа має право вимагати спростування неправдивої інформації і в разі поширення її стосовно інших осіб, насамперед членів сім’ї цієї фізичної особи, тобто осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки [3]. До них належать подружжя, батьки, діти, внуки, правнуки тощо. Однак поширення неправдивої інформації стосовно членів сім’ї фізичної особи мають порушуватися саме її особисті немайнові права. Так, у разі поширення недостовірної інформації про те, що фізична особа є дитиною “зрадника Батьківщини”, вона має право вимагати спростування цієї інформації через те, що було порушено її право на гідність і честь, а не тому, що порушено право на повагу честі та гідності батька. Батько цієї особи має право особисто вимагати спростування недостовірної інформації, якою порушено його право, оскільки фізична особа має право здійснювати особисті немайнові права, зокрема й право на захист цих прав, самостійно, окрім випадків, що передбачені в ст. 272 ЦК України [9, с. 38].
Відповідно до положень ЦПК України при поширені недостовірної інформації стосовно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб з відповідним позовом до суду мають право звернутися їхні законні представники [4].
Особливий порядок передбачено в законодавстві для права на спростування та відповідь щодо неправдивої інформації, яка була поширена стосовно померлих осіб. Відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК вимагати спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, чи давати на неї відповідь мають право члени її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи [2]. Ці особи також вважаються такими, що діють, насамперед, з власного інтересу і вимагають захисту саме особистих немайнових прав і лише опосередковано – доброго імені померлої особи, адже особисті немайнові права не можуть належати померлому. Подібний порядок може застосовуватись стосовно осіб, які оголошені судом померлими в порядку ст. 46 ЦК.
Спростування як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав здійснює особа, яка поширила недостовірну інформацію. Коли неправдива інформація, що порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена кількома особами, то вони повинні спростувати її разом: наприклад, автор і засіб масової інформації (далі – ЗМІ), який оприлюднив його статтю. Якщо ж неправдиву інформацію поширили посадові або службові особи під час виконання посадових (службових) обов’язків, то спростувати її має юридична особа, у якій вони працюють [9, с. 40]. Встановлено також порядок спростування інформації, автор якої невідомий, тобто якщо інформація поширена анонімно чи під псевдонімом (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати тощо) [7] . У такому разі спростування здійснює суд, поєднуючи його зі спеціальним способом захисту особистих немайнових прав – визнанням інформації недостовірною. Мета застосування такого способу полягає в тому, щоб повідомити реципієнтам про недостовірність попередньо поширеної інформації. Застосування цього способу видається можливим та ефективним також у випадках, коли фізична особа, яка поширила недостовірну інформацію, померла, а юридична особа, що повинна спростувати цю інформацію, ліквідована. Особливої ефективності цього способу захисту можна досягти, поєднавши його ще з одним способом захисту особистих немайнових прав, який дехто з науковців пропонує запровадити в чинне законодавство, – публікацією чи оголошенням у ЗМІ або поширенням іншим чином [9, с. 40]. За загальним правилом спростування недостовірної інформації здійснюється у такий спосіб, у який було поширено інформацію. Однак, якщо це неможливо чи недоцільно, то його слід здійснювати в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі і з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попередню інформацію. Спеціальний порядок спростування недостовірної інформації передбачений для випадків, коли вона набула поширення через документ, який прийняла (видала) юридична особа. У такому разі документ, що містить недостовірну інформацію, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, має бути відкликаний. Але такий спосіб, не може бути визнаний достатнім. Тому для повної реабілітації фізичної особи доцільно було б ще й знищувати такий документ (з метою запобігання подальшому поширенню цієї інформації), а також видавати інший документ, в якому недостовірна інформація буде або спростована, або викладена у правдивій формі [9, с. 41]. Якщо ж особисті немайнові права порушено внаслідок поширення недостовірної інформації в ЗМІ, то порядок її спростування визначається спеціальним законом. Наприклад, Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 року передбачає, що громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та (або) принижують честь і гідність особи. Заяву з вимогою спростування має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради. Телерадіоорганізація зобов'язана розглянути заяву у семиденний термін з дня її надходження, якщо інше не передбачено законодавством України. Якщо в телерадіоорганізації відсутні достатні докази того, що поширені нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана терміново їх спростувати. Спростування повинно бути поширено тією ж телерадіоорганізацією і в такій же програмі чи передачі, що й відомості, які не відповідають дійсності, або в інший час за домовленістю з особою, права якої були порушені. У спростуванні має бути зазначено, які відомості не відповідають дійсності, коли і в якій програмі чи передачі вони були поширені телерадіоорганізацією [6]. Так, спростування неправдивої інформації, поширеної в друкованих ЗМІ, має відбуватися відповідно до Закону від 16 листопада 1992 р. “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, у ст. 37 якого передбачено, що спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком “Спростування” на тому місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагмента опублікованого повідомлення або матеріалу. При цьому забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту [5]. Процедура спростування неправдивої інформації, поширеної іншими ЗМІ, у спеціальних законах або не прописана (наприклад, у Законі від 28 лютого 1995 р. №74/95-ВР “Про інформаційні агентства” тощо), або таких спеціальних законів немає (наприклад, у разі поширення інформації в комп’ютерній мережі Інтернет). Тому в кожному випадку слід керуватися загальними положеннями про спростування [9, с. 41]. Таким чином, особисті немайнові права, які передбачені у ЦК України не залишаються декларацією завдяки ефективним способам їх захисту, що знаходять свій вираз у здійсненні активних дій, спрямованих на захист порушених прав.
Список використаних джерел:
1. Конституція України: Основний закон від 28 червня 1996р. № 254к // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44 – Ст. 356.
3. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22 – Ст. 135.
4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41 – Ст. 492. 5. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні від 16 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1 – Ст. 1.
6. Про телебачення і радіомовлення від 21 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10 – Ст. 43.
7. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: zakon.rada.gov.ua. 8. Бєліков О. Право на захист гідності та честі / О. Бєліков // Юридичний журнал. – 2009. – № 11 – С. 108 – 111. 9. Стефанчук Р.О. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб / Р.О. Стефанчук // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 3 – С. 36 – 42. |
