| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її розробки у спеціальній та еколого-правовій літературі, визначається мета та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлюється її теоретичне та практичне значення, апробація і впровадження результатів дослідження у практику.
Перший розділ “Юридична природа екологічного ризику” присвячений аналізу поняття, ознак та юридичної оцінки екологічного ризику, дослідження правових засад його таксономії. На підставі аналізу існуючих наукових підходів досліджуються характерні риси і особливості екологічного ризику та виявляється його місце у правовій системі.
Досліджуючи ґенезу формування наукових підходів щодо екологічного ризику автором з'ясовано, що використання такої дефініції у науці та практиці обумовлено необхідністю ідентифікації явищ, сутність яких визначається імовірнісним характером їх настання і перебігу, та які випливають з невизначеностей життєдіяльності людини. В роботі міститься детальний аналіз внутрішньої природи екологічного ризику. На підставі наукових світоглядних підходів, що базуються на теорії пізнання обґрунтовано, що ризик може виступати як суб'єктивна та об'єктивна категорія.
Ризик досліджується науковцями різних галузей науки, а також фахівцями різних галузей права (цивільного, кримінального, трудового, фінансового, тощо). У еколого-правових дисциплінах дослідження екологічного ризику нерозривно пов'язані із розробками в галузі забезпечення екологічної безпеки. Екологічний ризик генетично та органічно вплетений у екологічну безпеку. Ефективність здійснення заходів, важелів, методів забезпечення екологічної безпеки визначається шляхом ідентифікації, оцінки, ранжування екологічних ризиків, оскільки, саме правильне визначення загроз, встановлення їх сутності та можливих наслідків є запорукою вжиття адекватних заходів, як попередження, так і реагування на наслідки негативних проявів, їх усунення та відновлення якості довкілля і здійснення інших широкомасштабних реабілітаційних заходів.
Автором виявляється місце екологічного ризику у системі екологічної безпеки і формулюються висновки про те що:
а). ризик є найбільш загальною ознакою екологічної безпеки, безперервно існуючою, притаманною усім без винятку проявам небезпеки у різноманітних її формах. Сутність системи екологічної безпеки полягає у створенні такого стану розвитку правовідносин, за якого ступені екологічного ризику мають знижуватись до настільки низького рівня, наскільки це можливо на даному етапі розвитку науково технічних, економічних, організаційних та правових ланок її забезпечення;
б). ризик є найбільш суттєвою ознакою екологічної безпеки і характеризує рівень її забезпеченності. Питання про обрання того чи іншого конкретного заходу, важеля, механізму забезпечення екологічної безпеки залежить від конкретного прояву, реалізації екологічного ризику;
в). ризик як специфічна ознака екологічної безпеки відрізняє її від інших тотожних категорій. Розмежування екологічних проявів природно-стихійної і антропогенно-техногенної небезпеки дозволяє їх відмежувати від технічних та технологічних ризиків, що дає можливість обрання відповідної моделі регулювання таких специфічних правових зв'язків, відмінної від охорони праці та техніки безпеки;
г). екологічний ризик впливає на формування такого змісту екологічної безпеки, який відтворює якісну характеристику екологічної безпеки по відношенню до усіх інших категорій у правовій системі і не може охоплюватися іншими правовими поняттями;
д). ризик характеризує всезагальність та універсальність екологічної безпеки як у системі права екологічної безпеки так і у системі екологічного права і законодавства, обумовлює пріоритетність вимог екологічної безпеки у матеріально-перетворюючий діяльності людства.
Автором підкреслюється, що в частині загального вчення про ризик, екологічний ризик зберігає сутнісно-змістовні характеристики (суперечливість, альтернативність, невизначеність, конкретно-історичний характер), і вважає, разом з тим, за необхідне виокремити його особливості, які б відособлювали екологічний ризик від розуміння ризику в інших площинах. До таких характеристик у дисертації відносяться:
а). антропоцентрична спрямованість екологічного ризику, яка виходить з того положення, що екологічний ризик є перш за все ризиком зниження якості навколишнього природного середовища, що справляє негативний вплив для життя та здоров'я людини;
б). поліваріантність форм походження екологічного ризику визначає можливість його прояву внаслідок природно-стихійних факторів (повенів, землетрусів, зсувів, тощо), та техногенно-антропогенних загроз;
в). обмеженість можливості абсолютного визначення екологічного ризику обумовлена об'єктивною неможливістю повного вивчення проявів екологічних загроз;
г). кумулятивність екологічного ризику внаслідок прояву так званого “ефекту ланцюгової реакції” та “ефекту доміно” за яких певний конкретний чинник екологічного ризику тягне за собою реалізацію цілої низки з інших екологічних ризиків, з множинністю негативних наслідків для життя та здоров'я людини та якості довкілля;
д). субституційність екологічного ризику, яка пов'язана з можливістю його прояву через інші ризики природного та техногенного походження, що обумовлює настання екологічних інцидентів з наслідками технологічних, технічних порушень, правопорушень у галузі охорони праці тощо.
У дисертації дається детальний аналіз цих характеристик та функцій екологічного ризику у механізмі правового регулювання На регулятивному та захисному рівні це дало можливість констатувати, що ризик виступає регулятором поведінки суб`єктів які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності, впорядковує її у відповідності до вимог законодавства про екологічну безпеку, є передумовою отримання ліцензій на її здійснення, формує особливості правосуб`єктності, стимулює державу до створення законодавства, системи органів щодо упередження природно-техногенних катастроф, створення широкої мережі гарантій щодо компенсації та відшкодування шкоди постраждалим особам, встановлення їх статусу, ранжування територій та їх режимів відповідно до характеру проявів екологічного ризику та механізму правового забезпечення екологічної безпеки.
Захисна функція екологічного ризику обумовлена ризикованістю екологічно небезпечних видів діяльності, що впорядковується законодавцем шляхом легалізації такої діяльності, а отже встановлення меж дозволеної та недозволеної екологічно-значимої поведінки, визначення переліків екологічно небезпечних видів діяльності на підставі реальної наявності небезпечних речовин та порядку їх здійснення, об'єктивації відповідальності суб`єктів з одночасним наданням їм відповідних прав на ризик, встановлення меж державного регулювання ризикованої діяльності та порядку її тимчасової заборони, обмеження припинення, впорядкування компетенції наглядових, контрольних, управлінських органів, посадових осіб органів ліцензійної системи у сфері екологічної безпеки.
Встановлення багатоступеневої системи контролю та моніторингу за екологічним ризиком, дозволяє громадянам ефективно реалізовувати свої права на екологічну безпеку, вимагати поліпшення якості довкілля, змушувати підприємців активно діяти по упередженню екологічних загроз, що ініціює державу до відвернення та превенції катастроф, проведення ліквідаційних та відновлювальних заходів, компенсувати заподіяну шкоду.
У дисертації досліджуються запропоновані як юридичною наукою та практикою, так і іншими не правовими сферами знань визначення екологічного ризику. Автор приєднується до наукової концепції академіка В.І.Андрейцева згідно якої в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розглядати, як встановлену нормами екологічного законодавства обставину, з якою пов`язується виникнення, зміна, припинення правовідносин щодо здійснення діяльності із еколого-небезпечними об`єктами, що обумовлює формування і реалізацію спеціальної правосуб`єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо виявлення, попередження та усунення природних і техногенних загроз для довкілля, життя і здоров`я населення та особливий режим відповідальності за невиконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи й за випадкове (вірогідне) настання небезпеки.
Досліджуючи правові засади таксономії екологічного ризику, автор підкреслює, що класифікації екологічних ризиків за різноманітними підставами виконують значну теоретичну і практичну роль, дозволяють встановлювати існуючий рівень екологічної безпеки, межі відповідальності, особливості правовідносин, побудову та особливості екологічного ризику, його місце у правових зв`язках, сприяють утворенню юридичної семантики, категоріального апарату, дидактики, аксіології, енциклопедії, методології, концепції екологічного ризику, дозволяють з'ясувати гносеологічний, функціональний, еволюційний та процесуальний аспект досліджуваного явища і на цій підставі більш цілеспрямовано використовувати його на практиці.
Аналізуючи правову кореляцію екологічних ризиків, дисертант розмежовує: а). екологічний ризик, як юридичну підставу виникнення, зміни та припинення регулятивних правовідносин у галузі забезпечення екологічної безпеки; б). екологічний ризик, як безпосередній об'єкт правовідносин, і як чинник що визначає особливості об'єкту правовідносин екологічної безпеки; в). екологічний ризик, як передумову формування правосуб'єктності учасників правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки; г). екологічний ризик, як парадигму змісту правовідносин екологічної безпеки; д). екологічний ризик, як підставу виникнення охоронювальних відносин; е). екологічний ризик, як кваліфікуючу ознаку для посилення ретроспективної відповідальності за екологічні правопорушення.
З огляду на викладене вибудовується і подальший зміст та структура дисертаційної роботи.
У другому розділі “Законодавство про екологічні ризики” досліджуються законодавство і підзаконні правові акти України, зарубіжні та міжнародні правові джерела у сфері екологічної безпеки в частині, що стосується регулювання екологічних ризиків.
Дисертант підкреслює, що виділення законодавства про екологічні ризики у системі законодавства про екологічну безпеки є досить умовним і виконує функцію пізнавального інструментарію. З одного боку, екологічний ризик генеалогічно входить до екологічної безпеки, тому юридична форма його закріплення об'єктивно виражена у законодавстві про екологічну безпеку. Проте, створення системи протидій екологічним загрозам, застосування засобів і методів упередження проявів екологічного ризику, проведення локалізаційних, ліквідаційних, реабілітаційних і відновлювальних заходів – власне те, що називається заходами забезпечення екологічної безпеки аксіологічно є системою протидії екологічному ризику. Тому умовно, з цієї точки зору, можна виділити
а). нормативно-правові акти про екологічні ризики, які містять норми, що регулюють відносини щодо оцінки, експертизи, ідентифікації, класифікації, кореляції, елімінації екологічного ризику;
б). нормативно-правові ати про екологічну безпеку, які включають норми, що встановлюють систему державно-правових, організаційних, науково-технічних та інших соціальних засобів, забезпечують регулювання екологічно небезпечної діяльності, режим використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища. Тобто законодавство, що спрямоване на реалізацію заходів і засобів зниження екологічного ризику.
Хоча в цілому, вказані дві ланки охоплюються предметом права екологічної безпеки, але існує потреба теоретично виокремити блок законодавства про екологічні ризики, як складову законодавства про екологічну безпеку. Адже для того аби визначити нормативно-регулятивні основи системи запобігання і реагування на аварії та катастрофи адекватної наявним і можливим екологічним загрозам, максимально ефективно використовувати наявні ресурси та засоби, консолідувати зусилля не розпорошуючи резерви, тобто, узагальнено – запровадити систему екологічної безпеки та визначити механізм її забезпечення, необхідно перш за все визначити та ідентифікувати екологічні ризики, які загрожують довкіллю та людині, природу цих ризиків, їх різновиди, механізм їх регулювання. Саме на це спрямований блок законодавства про екологічні ризики, як частина законодавства про екологічну безпеку.
На підставі аналізу вітчизняного законодавства, порівняльно-правового аналізу законодавства Російської Федерації, Нідерландів, ФРН, Великобританії, Люксембургу, Бельгії, Франції, США, міжнародних актів ООН та Європейського Союзу автор наводить додаткову аргументацію щодо доцільності прийняття в Україні, спеціального акту, проект якого розроблений провідними юристами-науковцями та практиками у формі єдиного, комплексного, рамкового Закону про екологічну (природно-техногенну) безпеку, який має стати універсальним джерелом права екологічної безпеки, створити організаційно-інституційні та функціональні засади стратегії мінімізації ступеню екологічного ризику, закласти підвалини ідентифікації, оцінки, кореляції, ранжування екологічних ризиків, виробити механізм поведінки учасників екологічно-небезпечної діяльності, як в умовах припустимого екологічного ризику, так і в умовах його небезпечних проявів.
У третьому розділі “Екологічний ризик у правовідносинах екологічної безпеки” досліджується роль та місце екологічного ризику у системі правовідносин. Для розкриття цього наукового завдання, автор обирає модель, за якою досліджується роль ризику відносно кожного з елементів правовідносин: підстав виникнення, зміни та припинення, суб’єкта, об’єкта, змісту правовідносин.
Досліджуючи роль та значення екологічного ризику як підстави виникнення специфічних абсолютних відносин у галузі забезпечення екологічної безпеки, дисертант розглядає його, як стан, що об'єктивно, перманентно наявний у носіях екологічної небезпеки і має юридичне значення оскільки ініціює виникнення специфічної правосуб'єктності учасників екологічно небезпечної діяльності. При цьому екологічний ризик може виступати, як абсолютною так і відносною підставою виникнення правовідносин. Об'єктивно присутній ризик закладений у потенцію небезпечних речовин є передумовою легалізації на нормативному рівні переліку небезпечних речовин та їх компонентів.
Аналізуючи зв'язок та вплив екологічного ризику на суб'єктний склад, дисертант виявляє особливості правосуб'єктності та правового статусу суб'єктів-володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки. Реалізація правосуб'єктності учасників екологічно ризикованих видів діяльності за певними видами здійснюється відповідно до процедур, які встановлюються щодо кожного виду такої діяльності. Впроваджуючи систему ліцензування небезпечної діяльності як елемент управління у галузі екології та превентивно-запобіжний захід екологічної безпеки, законодавець тим самим створює дієвий інструмент впливу на поведінку суб'єктів з огляду на ризик і підвищену імовірність заподіяння шкоди життю, здоров'ю та навколишньому природному середовищу.
Виявляючи закономірності взаємозв'язку об'єкта правовідносин та екологічного ризику, автор з'ясовує, що останній впливає на об'єкт правовідносин забезпечення екологічної безпеки, як прямо так і опосередковано. Життя та здоров'я громадян та навколишнє природне середовище, як об'єкти цих правовідносин наражаються на постійно існуючий екологічний ризик. Саме ступені екологічного ризику є підставами для ранжування зон та територій надзвичайних екологічних ситуацій за рівнями небезпеки. Ступені прояву негативних наслідків екологічного ризику для життя та здоров'я є підставами для визнання громадян постраждалими від надзвичайних екологічних ситуацій і надання їм відповідного правового статусу, що в свою чергу диференціює рівень та обсяги компенсацій та відшкодувань.
З іншого боку, екологічний ризик може виступати самостійно у якості об'єкта правовідносин: еколого-експертних, де екологічний ризик є об'єктом екологічної експертизи, еколого-страхових, де екологічний ризик є страховим об'єктом алеаторних правовідносин, еколого-управлінських, де видова диференціація екологічних ризиків справляє вплив на інституційно-функціональне забезпечення екологічної безпеки, еколого-економічних, де ступені екологічного ризику впливають на розмір екологічних платежів.
Розкриваючи значення екологічного ризику для виявлення змісту правовідносин, дисертант вказує, що він детермінує виникнення специфічних обов'язків для суб'єктів екологічно-небезпечної діяльності які можна поділити на такі групи:
1) обов'язки у сфері ідентифікації, оцінки екологічного ризику та визначення негативних проявів його реалізації (запровадження сучасних технологій та устаткування, які зменшують ймовірність виникнення екологічних аварій та катастроф; забезпечення ведення систематичного первинного обліку використання природних ресурсів і скидів у навколишнє природне середовище; здійснення контролю за джерелами підвищеної екологічної небезпеки; підготовка та передача матеріалів для ведення екологічної паспортизації та сертифікації);
2) обов'язки у сфері попередження та зменшення ступеню прояву екологічного ризику (дотримання вимог та порядку транспортування, складування, знешкодження та утилізації шкідливих відходів; забезпечення отримання персоналом екологічно небезпечних виробництв необхідного рівня спеціальних знань та фахової підготовки; створення системи локального нормативно-правового забезпечення екологічно ризикованих видів діяльності; здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, фінансових заходів щодо попередження надзвичайних екологічних ситуацій);
3) обов'язки у сфері реагування на негативні прояви та реалізацію небезпечної потенції екологічного ризику (інформування органів управління в галузі попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій про будь-які відхилення у діяльності екологічно небезпечних виробництв; настання юридичної відповідальності та компенсація шкоди, заподіяної внаслідок прояву негативних наслідків небезпечної діяльності).
Далі автор досліджує проблеми екологічного ризику в охоронювальних правовідносинах екологічної безпеки. На підставі аналізу норм Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення формується висновок, що встановлення ретроспективної відповідальності за екологічний ризик окрім каральної, репресивної та виховної функції виконує роль “негативної стимуляції”, яка змушує суб`єктів екологічно небезпечної діяльності до пошуку оптимальних варіантів поведінки в нормативно-встановлених рамках, але з більшою відповідальністю, активним, творчим, ініціативним ставленням до виконання покладених обов'язків.
Встановлення ретроспективної відповідальності за екологічний ризик здебільшого проявляється у формі відповідальності за недосягнення певного результату щодо забезпечення екологічної безпеки, недостатньо кваліфіковане та результативне здійснення покладених суб`єктивних обов`язків, невикористання власних можливостей у зниженні ступеню екологічного ризику. При цьому, досліджуючи особливості майнової, дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності за екологічні правопорушення, дисертант приєднується до тієї позиції, що у охоронювальних правовідносинах екологічний ризик може виконувати роль як підстави для обрання виду та обсягів відповідальності, так і кваліфікуючою обставиною для посилення відповідальності.
|
