| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється сучасний стан дослідження проблем функціонування військової служби, зокрема вступу на військову службу, просування по ній та припинення військово-службових відносин; зумовлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета і завдання дослідження; формулюються об’єкт і предмет дослідження, характеризуються його методи, а також бачення автором наукової новизни та практичне значення отриманих результатів; зазначаються форми апробації і впровадження результатів дослідження, структура та обсяг дисертації.
У першому розділі “Загальна характеристика військової служби та її правове регулювання” викладаються результати загальнотеоретичного дослідження військової служби (поняття, ); розкривається зміст військово-службових відносин та їх суб’єктів; визначаються військовослужбовця; дається загальна характеристика законодавства України про військову службу.
Проведений аналіз військової служби дає змогу зробити висновок про комплексність цього правового інституту, який включає в себе такі основні складові: вступ на військову службу; присвоєння військових звань; призначення на військову посаду; правовий статус військовослужбовця; матеріальне забезпечення; відрядження; відпустки; навчання; атестацію; просування по службі; звільнення з неї; пенсійне забезпечення.
Розгляд військової служби як системи суспільних відносин дав можливість зробити висновок про те, що вона є органічною складовою, невід’ємною частиною державної служби, її особливим видом. Зазначене випливає з того, що виконання обов’язків військової служби є виконанням державних обов’язків. Військова служба в силу свого специфічного призначення, принципів функціонування, характеру вимог до кандидатів для вступу на військову службу, правового регулювання військово-службових відносин, встановлених для військовослужбовців повноважень і обов’язків, відповідальності, визначення обмежень і заборон має певні відмінності порівняно з іншими видами державної служби. Її відмінність полягає також в об’єкті управлінських відносин. Ним є суспільні відносини, що складаються, змінюються і припиняються в період проходження військової служби і які спрямовані на забезпечення національної безпеки.
Певну увагу в дослідженні приділено визначенню завдань, функцій та принципів функціонування інституту військової служби. Аналіз існуючих в науковій літературі різних точок зору щодо їх класифікації дав змогу запропонувати, на думку дисертанта, найбільш оптимальну з них: поділ завдань на зовнішні і внутрішні в залежності від спрямування загроз національній безпеці, а функцій – на внутрішні і зовнішні в залежності від їхньої спрямованості. Зазначено, що тісно взаємодіючи, функції та завдання військової служби в своїй сукупності сприяють досягненню відповідних цілей правового регулювання військово-службових відносин та виконанню військовою службою своєї соціальної ролі.
Зміст військової служби відображається у відповідних принципах. Термін “правові принципи військової служби” вказує на основоположні риси, сутнісні характеристики, найважливіші у змісті і значенні військової служби. Принципи, які закріплені в нормах, встановлюють закономірності організації та функціонування військової служби; розкривають об’єктивні зв’язки у системі цього інституту; всебічно відбивають її сутність та найважливіші риси; розкривають загальний характер управлінської, виконавчо-розпорядчої та іншої адміністративної діяльності військовослужбовців. Основні правові принципи військової служби випливають з Конституції України і конкретизовані в законах України та в інших нормативно-правових актах. При цьому підкреслюється, що всі принципи взаємопов’язані між собою: дотримання одних сприяє реалізації інших і, навпаки, порушення одного з них негативно відображається на реалізації інших принципів.
З поняттям “військова служба” тісно взаємопов’язане поняття “військово-службові правовідносини”, під якими розуміються правові відносини, що виникають у зв’язку з організацією та функціонуванням військової служби. Військово-службовим правовідносинам притаманні особливі риси, розкриття яких дозволяє визначити їх як адміністративно-правові правовідносини, пов’язані з виконанням військовослужбовцями визначених державою посадових і службових обов’язків та з високим ступенем їхньої відповідальності за оборону Вітчизни. Одним з головних принципів військово-службових відносин є принцип єдиноначальності. Його сутність полягає у тому, що командир (начальник) наділяється всією повнотою владних повноважень стосовно підлеглих і на нього покладається персональна відповідальність перед державою за всі сторони життя і діяльності підрозділу, військового органу.
Військово-службові відносини поділяються автором на дві основні групи: а) такі, що виникають у процесі організації військової служби (добір і розстановка військових кадрів; заміщенням військових посад; проведення атестацій; просування по службі; звільненням з неї тощо); б) такі, що виникають в ході реалізації (відбування) військової служби, зокрема в процесі діяльності військовослужбовців щодо реалізації службових повноважень та виконання службових обов’язків.
Розмаїття і складність зв’язків і відносин, що виникають у сфері військової служби, зумовлює й багатоманітність військово-службових правовідносин. Вони характеризуються певними ознаками та особливостями і класифікуються автором за наступними ознаками: за змістом (матеріальні і процесуальні); в залежності від поділу юридичних норм на регулятивні та охоронні; за характером поведінки зобов’язуючої сторони (активні та пасивні); за видами зв’язків між суб’єктами відносин або за складом їх учасників (вертикальні та горизонтальні).
Аналізуючи поняття “військовослужбовець” та розкриваючи основи його правового статусу, дисертант дійшов висновку, що це поняття і поняття “військова служба” є основоположними для загальнотеоретичного пізнання інституту військової служби і відображають найістотніші фундаментальні закономірності функціонування військової служби. Правовий статус військовослужбовця умовно поділено на загальну та військово-службову частини, які діалектично взаємодіють між собою. Визначення елементів правового статусу військовослужбовця має передбачати чітке їх закріплення у військовому законодавстві. Це дасть змогу відобразити особливості правового статусу військовослужбовця, його соціальну роль і призначення щодо виконання ним своїх функцій і повноважень.
У дисертації зазначається, що одним з елементів правового статусу військовослужбовців є їх юридична відповідальність, яка характеризує відношення військовослужбовця до його службових обов’язків, що закріплені в законах та інших нормативно-правових актах, і проявляється як реакція держави на протиправні дії. Відповідальність військовослужбовців має специфічні особливості, що дає підстави називати військовослужбовця спеціальним суб’єктом кримінальної, адміністративної та матеріальної відповідальності. Так, військовослужбовці несуть відповідальність за військові злочини, а за вчинення адміністративних правопорушень передбачені особливості накладення адміністративних стягнень. За проступки, пов’язані з порушенням військової дисципліни або громадського порядку, військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність у порядку, визначеному військовими статутами. Крім того, до військовослужбовців можуть бути застосовані у службовому порядку заходи щодо грошового відшкодування завданих державі збитків, які виникають внаслідок недотримання передбачених військовими статутами, наказами та іншими правовими актами правил використання військового майна, коштів, поводження зі зброєю, бойовою технікою, іншим військовим майном із застосуванням коефіцієнту кратності до їхньої вартості.
За результатами аналізу чинного законодавства про притягнення військовослужбовців до відповідальності, автором вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері регулювання згаданих правовідносин, насамперед, щодо доцільності прийняття Дисциплінарного кодексу військовослужбовців України, в якому б визначалися діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Дана потреба випливає з положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України. Прийняття кодексу, на думку дисертанта, дасть можливість кожному військовослужбовцю у повному обсязі реалізувати свої права та обов’язки, відчути свою захищеність від можливих незаконних дій. У цьому акті мають бути також конкретно визначені і формалізовані дії (бездіяльність), за вчинення яких передбачена дисциплінарна відповідальність військовослужбовців.
Одним з ключових є висновок про те, що функціонування військової служби неможливо без наявності її юридичної першооснови, якою є нормативно-правові акти, що регламентують військово-службові відносини. Зазначено, що за юридичною значимістю і походженням ці акти мають різний рівень. Проте джерелом для всіх їх є Конституція України, в якій знайшли своє правове закріплення найбільш принципові положення. На підставі проведеного аналізу робиться висновок про незадовільний загальний стан справ у воєнній сфері та про назрілу потребу в проведенні в Україні воєнної реформи; вносяться конкретні пропозиції щодо напрямів її здійснення, насамперед, щодо реформування військової служби в контексті реалізації Концепції реформування державної служби в цілому.
У другому розділі “Адміністративно-правове регулювання відносин, пов’язаних з військовою службою (вступом, просуванням, припиненням)” аналізуються питання
Дисертантом розкривається порядок правового регулювання організації призову на строкову військову службу, прийняття на військову службу за контрактом, присвоєння громадянам первинного військового звання та призначення їх на військову посаду.
Висвітлюючи порядок призову громадян на військову службу, автор зазначає, що адміністративно-правове його регулювання здійснюється шляхом прийняття та застосування відповідних нормативно-правових актів. У цьому випадку між державою та її громадянами виникають правові відносини на підставі одностороннього волевиявлення держави. У дослідженні розкривається механізм правового регулювання процесу призову громадян на військову службу, зокрема визначаються: категорія громадян, що підлягає призову; порядок проходження військово-медичної комісії; підстави для надання відстрочки від призову; підстави для звільнення від призову на військову службу.
У процесі розгляду порядку комплектування військових формувань за контрактом, аналізуються додаткові (порівняно з призовниками) вимоги, що висуваються до кандидатів для вступу на військову службу. Це зумовлено більшою значимістю посад, на які претендують кандидати за контрактом, та більш ширшими майбутніми службовими повноваженнями. Зазначається, що для кандидатів для вступу на військову службу за контрактом до таких військових формувань, як Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України, Управління державної охорони України встановлюються спеціальні вимоги.
У дисертації досліджується механізм здійснення добору кандидатів на військову службу залежно від того, чи є він військовослужбовцем або цивільною особою. Особлива увага приділяється контракту про прийняття на військову службу. Автором розкриваються дві форми прийняття на військову службу за контрактом: безпосереднє прийняття на військову службу та прийняття на військову службу курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів. Зазначаються особливості виникнення правових відносин між державою та згаданою категорією громадян, які полягають у зарахуванні громадян до зазначених вищих військових навчальних закладів на добровільних засадах відповідно до особистих заяв та на умовах, визначених контрактом, а також закріплення зазначених правовідносин адміністративним актом – наказом командира (начальника).
У результаті дослідження правової природи контракту для вступу на військову службу, автор прийшов до висновку, що такий контракт не може бути віднесений до особливого виду трудового договору, а є різновидом адміністративного договору.
Ключовим моментом проходження громадянами військової служби є їхнє просування по військовій службі, під яким розуміється призначення військовослужбовця на іншу військову посаду з більш високим посадовим окладом і військовим званням. Просування по службі, на думку автора, повинно визначатися передусім особистими якостями військовослужбовця, його досвідом, професіоналізмом, компетенцією, придатністю до військової служби, а також зумовлюватися рядом чинників: якісним правовим регулюванням в частині морального і матеріального заохочення військовослужбовця; регулярним просуванням по службі; проведенням об’єктивних атестацій тощо. При цьому головним принципом вирішення питання просування по службі має бути державний інтерес до оптимального заміщення посад військовослужбовцями, і цей інтерес повинен мати пріоритет перед особистим інтересом військовослужбовця, який прагне здійснити військову кар’єру.
Аналіз процедури призначення військовослужбовця на посаду, дозволив виділити наступні випадки здійснення зазначеного: вступ громадянина на військову службу та присвоєння йому первинного військового звання; підвищення чи пониження військовослужбовця на військовій посаді та у військовому званні; призначення його на іншу військову посаду; відрядження до іншого військового органу чи до органу виконавчої влади. Реалізація процедури призначення на посаду вимагає дотримання певних вимог, які висунуті самим життям, формалізовані і вимагають від військових начальників безумовного їх дотримання. В дисертаційній роботі детально розкривається така важлива складова просування по службі, як резерв кадрів. Підкреслюється, що він створюється з метою формування професійно підготовленого офіцерського корпусу, збереження та зросту їх інтелектуального потенціалу. Розкривається основний зміст роботи з резервом кадрів.
Важливе значення в діяльності військовослужбовців посідає атестація, яка повинна вирішувати наступні основні завдання: дотримання на практиці принципів військової служби; забезпечення законності в системі функціонування військової служби; застосування до військовослужбовців заходів відповідальності та стимулювання з метою підвищення їхньої дисципліни та відповідальності за виконання дорученої справи; підтримання стабільності військової служби; стимулювання підвищення кваліфікації та професіоналізму військовослужбовців; попередження і боротьба з правопорушеннями та корупцією в системі військової служби тощо. В дисертації розкриваються головні елементи та юридична процедура здійснення атестаційної діяльності, визначається сутність та основні принципи атестування: позапартійність; загальність; гласність; комплексність та колективність оцінки; обґрунтованість оцінки та рекомендацій атестаційної комісії; обов’язковість прийняття за результатами атестування організаційно-правових заходів відповідальності та стимулювання. Робиться висновок про те, що в перспективі одним із важливих елементів і оптимальною організаційно-правовою формою заміщення посад під час проходження військової служби повинен стати конкурс. Він має стати основною процедурою, яка змогла б забезпечити просування по службі за ознаками здібностей, кваліфікації та рівня професіоналізму.
Службове становище військовослужбовця в процесі його просування по службі залежить від його військового звання та військової посади, які взаємодіють між собою. Основне призначення військових звань, зазначається в дослідженні, полягає в забезпеченні відносин влади та підпорядкованості у взаємовідносинах між військовослужбовцями. Військові посади вказують на те, яку долю військової влади матиме військовослужбовець, що її займатиме, які завдання та функції ним виконуватимуться.
Військова посада розглядається дисертантом з організаційної та правової точок зору. Посада характеризує службове місце і роль військовослужбовця у відповідному військовому формуванні. В процесі дослідження розкривається взаємозалежність військової посади та вимог, яким повинен відповідати кандидат, який претендує на відповідну військову посаду: його рівень професійної освіти кандидата; досвід і стаж військової служби; рівень знань нормативно-правових документів, якими регулюється питання виконання відповідних посадових обов’язків та інші. Формалізація зазначених вимог та їх чітке дотримання дозволяє встановити єдині кваліфікаційні вимоги, які мають висуватися до військовослужбовців. На підставі зазначеного вище, обґрунтовується доцільність чіткого визначення статусу військової посади, як для встановлення обсягу службової “дієздатності” військовослужбовця, так і для оптимізації загальної чисельності особового складу військового органу та співвідношення військовослужбовців за військовим званням, а також для успішного вирішення поставлених завдань, для скорочення та спрощення структури військового органу тощо.
Дослідження особливостей умов, в яких здійснюється просування військовослужбовців по службі, дозволив зробити висновок про необхідність законодавчого визначення системи правових гарантій їхньої службової діяльності, тобто, закріплення засобів та способів забезпечення реалізації та захисту прав і свобод військовослужбовців. Для успішного виконання військовослужбовцем функціональних обов’язків, держава має гарантувати йому наступні соціально-економічні умови: належні матеріально-технічні умови служби; грошове забезпечення та інші виплати, передбачені законодавством у військовій сфері; речове забезпечення за науково-розрахованими нормами, необхідне для всебічної діяльності військовослужбовця щодо захисту Вітчизни; житлове забезпечення за рахунок держави; щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування військовослужбовця та членів його сім’ї тощо, а також різного виду державні допомоги.
Одною із найважливіших складових соціального забезпечення є пенсійне забезпечення військовослужбовців. На підставі здійсненого аналізу видів пенсійного забезпечення; видів і груп пенсійних правовідносин, підстав їх виникнення та припинення; стану реалізації соціальної політики, в частині пенсійного забезпечення військовослужбовців; стану законодавства у сфері пенсійного забезпечення, дисертантом робиться висновок про їх загальний незадовільний стан. З огляду на зазначене, існує нагальна потреба в переоцінці та перегляді окремих норм законодавства щодо надання державою військовослужбовцям соціальних гарантій, насамперед, в частині вирішення питання забезпечення пенсіями в належному розмірі незалежно від періоду часу їх звільнення з військової служби.
Припинення військової служби належить до системи проходження військової служби, є окремим її станом (підсистемою), має спільні з етапом просування по службі елементи: атестацію, заохочення та відповідальність, які на цьому етапі хоч і специфічно, але мають інтегративні властивості і “працюють” на досягнення головної мети зазначеної системи – підтримання військовослужбовця на належному професійному рівні і його готовності до захисту Вітчизни.
Припинення військової служби – це припинення військово-службових правовідносин, яке здійснюється лише за підстав, визначених законодавством. Ними можуть бути як дії, так і події. В залежності від умов реалізації підстав для звільнення військовослужбовців з військової служби, дії класифікуються дисертантом на такі, що виникають: згідно з законом; з ініціативи командування; з ініціативи військовослужбовця і можуть бути як правомірними, так і неправомірними. Події відбуваються поза волі їх суб’єктів і можуть бути відносними (в певній мірі їх виникнення може залежати від волі людини – смерть, пожежа, аварія), та чистими (абсолютними), які не можуть залежати від волі людини.
Особлива увага в дослідженні приділяється питанню дотримання визначеної законодавством процедури звільнення з військової служби різних категорій військовослужбовців в залежності від її виду. Зазначаються відповідні недоліки правового регулювання цього питання, насамперед щодо звільнення військовослужбовців з військової служби за негативними підставами, що, у свою чергу, підкреслює дисертант, призводить до порушень як норм законів, так і норм Конституції України. В інтересах забезпечення національної безпеки дисертантом пропонується формалізувати наступні підстави для припинення військово-службових правовідносин: припинення перебування у громадянстві України: набуття подвійного громадянства або громадянства іншої держави; дострокове розірвання контракту у зв’язку з прийняттям на військову службу з порушенням встановленого порядку; у зв’язку з відмовою у допуску до державної таємниці, за умови неможливості призначення на іншу посаду та відсутності інших підстав для звільнення; розірвання контракту за власним бажанням з відшкодуванням завданих військовому органу затрат; призупинення військової служби. |
