Письменський Є.О. Інститут судимості в кримінальному праві України

Короткий зміст

У вступі висвітлено актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, емпіричну базу дослідження, сформульовано наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення отриманих результатів, вказано на їх апробацію.

Розділ 1 «Історико-правовий та порівняльно-правовий аналіз інституту судимості» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історичний нарис розвитку інституту судимості в кримінальному праві України» простежено історію ви­никнення, формування та подальшого розвитку норм про судимість. Зокрема, приділяється увага феномену «лихих людей» (осіб, щодо яких здійснювалося судове переслідування), особливостям посвідчення ко­лишньої судимості, першим згадуванням про елементи судимості в Судебнику Казимира 1468 р., Судебниках 1497 й 1550 років тощо.

Аналіз історії розвитку законодавства в частині, що стосується реґламентації судимості, виявив низку цікавих законодавчих рішень, які містилися в документах за часів Російської імперії, зокрема, в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р., Статуті про покарання, що накладаються мировими суддями, 1864 р., Кримінальному уложенні 1903 р.

Автор відмічає, що з початком радянської доби історії становлення інституту судимості в Україні стало невіддільним від кримінального права спочатку РРФСР, а потім Радянського Союзу. Так, одне з перших згадувань про судимість можна знайти в Декреті ВЦВК від 1 травня 1920 р. «Про амністію», у пункті другому якого зазначено, що амністія не поширюється на активних контрреволюціонерів, бандитів, дезертирів, професійних злодіїв, особливо шкідливих спекулянтів або спекулянтів, які мають більше однієї судимості. У КК УСРР 1922 р. елементи судимості відображені кваліфікуючими ознаками окремих складів злочинів.

Уперше норми про судимість з’явилися в радянському кримінальному праві, будучи введені до КК РРСФР 1922 р. Згодом Постановою ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 р. Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було доповнено ст. 101, положення якої знайшли відтворення в КК УРСР 1927 р. Ця стаття визначала категорії осіб, які визнавалися такими, що не мають судимості. Особливістю розвитку кримінального законодавства про судимість є та обставина, що в 1920 –1950-і роки суттєвого значення набувало зняття судимості актами амністії.

Новим етапом розвитку кримінального законодавства СРСР та УРСР дисертант називає ухвалення у 1958 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, на підґрунті яких 28 грудня 1960 р. прийнято Закон Української РСР, що затвердив Кримінальний кодекс, який містив ст. 55 «Погашення судимості».

Як результат дослідження судимості в історичному аспекті наголоше­но на доцільності подальшого існування у вітчизняному кримінальному праві цього інституту як ефективного кримінально-правового засобу протидії злочинності.

Підрозділ 1.2. «Реґулювання судимості за законодавством окремих зарубіжних держав» містить огляд норм про судимість або її аналоги в законодавстві США, Англії, Франції, ФРН, Іспанії, Швейцарії, Польщі, Латвії, Росії, Молдови, Азербайджану та деяких інших країн.

З’ясовано, що у визначенні кримінально-правового та соціального значення судимості в кримінальному законодавстві зарубіжних держав убачаються підходи, відмінні від тих, які є традиційними для кримі­нального права України. Як правило, у кримінальному праві західно­європейських країн (Англії, Франції, Іспанії, ФРН) і США судимість не виокремлюється як самостійний правовий інститут; часто відсутнім є загальне визначення поняття судимості; не закріплено положення про порядок обчислення строків погашення судимості та наслідки судимості. Водночас положення щодо факту попереднього засудження (судимості), закріплені в кримінальних законах зарубіжних країн, так чи інакше пов’язані з вирішенням конкретних кримінально-правових питань, наприклад із призначенням покарання особам при вчиненні певних злочинів, суворістю покарання. Встановлено, що країни колишнього Радянського Союзу, як і Україна, не відмовилися від інституту судимості в кримінальному праві, однак реґламентується він по-різному. В одних державах закріплено норми про погашення та зняття судимості, а в інших – ще й норми, які розкривають кримінально-правове значення судимості. Принципова подібність кримінально-пра­вових систем пострадянських держав пояснюється дисертантом єдністю правових традицій, що сфор­мувалися за кілька десятиліть існування в єдиній державі.

Вивчення норм про судимість в кримінальному законодавстві деяких зарубіжних держав дозволило з’ясувати певні переваги і вади кри­мінального законодавства України. Так, було б правильним передбачити в нашому кримінальному законі визначення поняття судимості (за прикла­дом КК Латвії, КК Молдови), а також положення, згідно з яким погашення або зняття судимості анулює всі правові наслідки, пов’язані з судимістю (як це зроблено, наприклад, у КК Латвії, КК Російської Федерації).

Розділ 2 «Правова природа судимості та її місце в системі інститутів кримінального права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Поняття, ознаки та мета судимості за законодавством України» автором аналізується поняття судимості, де­тально розглядаються ознаки, які з необхідністю і достатністю розкри­вають її зміст, а також визначаються цілі судимості.

У роботі підкреслюється, що за своїм змістом судимість ха­рактеризується тим, що: 1) становить собою особливий правовий статус особи; 2) зумовлюється вчиненим злочином; 3) є наслідком засудження за вчинення злочину; 4) виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 5) завжди є результатом призначеного покарання; 6) має чітко визначені часові межі, встановлені кримінальним законом; 7) має персональний характер і пов’язана лише з конкретною особою; 8) означає можливість настання для особи певних правових наслідків (соціально-адаптаційного та правообмежувального характеру); 9) пога­шається після закінчення строку, визначеного КК України, чи знімається у встановленому законом порядку.

Обґрунтовується помилковість тез, висловлених деякими фахівцями, про необхідність виникнення судимості не з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком, а з моменту його проголошення.

З урахуванням викладених в юридичній літературі позицій здобувач визначає судимість як правовий стан особи, засудженої за вчинений злочин із призначенням покарання, що передбачає можливість настання для неї встановлених законом наслідків соціально-адаптаційного та правообме­жу­вального характеру.

Визначено цілі судимості за кримінальним правом України, якими пропонується вважати такі: 1) виправлення засудженого; 2) попередження вчинення нових злочинів судимою особою; 3) попередження вчинення злочинів іншими особами; 4) соціальна адаптація (ресоціалізація) особи, яка має судимість; 5) кара.

З метою уникнення помилок при тлумаченні деяких положень кримінального закону та правильного його застосування запропоновано передбачити в ч. 1 ст. 88 КК України визначення поняття судимості та вказати на заборону обмеження прав і свобод судимої особи, а в ч. 3 ст. 88 КК України зазначити мету судимості.

У підрозділі 2.2. «Судимість у порівняльній характеристиці із суміжними інститутами кримінального права» з’ясовуються спільні та відмінні риси між судимістю та покаранням, а також із кримінальною відповідальністю.

Констатується, що покарання та судимість, які є самостійними кримінально-правовими інститутами, тісно взаємозалежні й характери­зуються безліччю подібних властивостей. Такий нерозривний зв’язок, на думку здобувача, може бути пояснений тим, що покарання та судимість виражають одне й те ж ставлення – ставлення держави до особи, винної у скоєнні злочину. Разом із тим, правова природа покарання відмінна від правової природи судимості, яка насамперед не є продовженням покарання, а більше пов’язана із засудженням особи за вчинений злочин.

Дисертант вважає, що судимість і кримінальна відповідальність співвідносяться між собою як частина і ціле. При цьому судимість, будучи органічно пов’язаною з покаранням, може бути однією зі складових кримінальної відповідальності. Стан судимості не виникає поза криміналь­но-правовими відносинами та інакше ніж у зв’язку із процесом притяг­нення особи до кримінальної відповідальності. Водночас судимість не є обов’язковим елементом кримінальної відповідальності. Остання може бути реалізована навіть без судимості, якщо засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням покарання.

У підрозділі 2.3. «Правові наслідки судимості» наголошується на тому, що правові наслідки судимості необхідно поділяти на соціально-адаптаційні (пов’язані з можливістю надання державою допомоги судимій особі з метою корегування її поведінки відповідно до вимог суспільства, поновлення її в соціальному статусі повноправного члена суспільства) і правообмежувальні (пов’язані з можливістю здійснення обмежень прав і свобод особи). Стверджується, що правообмежувальні (несприятливі) наслідки судимості можуть мати кримінально-правовий і загальнопра­вовий характер.

Усі обмеження кримінально-правового характеру пропонується класифікувати за такими основними напрямами: 1) судимість як підстава для визнання повторності й рецидиву злочинів; 2) судимість як обставина, що перешкоджає звільненню особи від кримінальної відповідальності; 3) судимість як обставина, що впливає на призначення покарання; 4) судимість як обставина, що впливає на звільнення особи від покарання та його відбування; 5) судимість як ознака, що впливає на кваліфікацію злочинів. Обсяг і зміст кримінально-правових наслідків судимості в кожному випадку визначаються законом.

У роботі досліджується зміст поняття «вчинення злочину вперше», на підставі чого обґрунтовується висновок про те, що кримінальний закон потребує змін, які б дозволили трактувати скоєння злочину вперше тільки особою, яка фактично не вчинювала раніше якого-небудь злочину. Здобувач вважає, що відповідна норма має носити виключний характер стосовно загального правила про припинення всіх правових наслідків судимості в результаті її погашення чи зняття.

Наявність судимості є найважливішою ознакою характеристики вин­ної особи, що підлягає врахуванню при призначенні покарання. Тому, на думку автора, буде правильним, якщо суди братимуть до уваги факт засудження за вчинення злочину в минулому, навіть якщо судимість було погашено чи знято. З урахуванням цього пропонується внести зміни до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», доповнивши п. 14 цієї постанови таким роз’ясненням: «Дані про зняту чи погашену судимість можуть заноситися до вступної частини вироку тільки з обов’язковим посиланням на факт припинення судимості».

Для правильного застосування кримінального закону необхідно редакційно уніфікувати формулювання кваліфікуючої ознаки, що вказує на наявність в особи судимості, і в ст.ст. 204, 226, 310 КК України викорис­тати більш точний зворот «особа, яка має судимість» замість словоспо­лучення «особа, раніше засуджена».

Під загальноправовими наслідками судимості пропонується розуміти певні правові обмеження, що діють стосовно судимих осіб, які передбачені нормами різних галузей права (крім кримінального) і застосовуються протягом усього або частини строку судимості, але не пов’язані із призначеним покаранням. Зазначені наслідки судимості різноманітні за своїм змістом, не всі мають імперативний характер, однакове коло осіб, на яких вони поширюються, строк, протягом якого діють. Обґрунтовано необхідність класифікації загальноправових наслідків залежно від характеру й сфери правообмежень, які поширюються на судимих осіб.

Підставою для застосування до особи обмежень загальноправового характеру пропонується вважати наявність судимості тільки за умисний злочин.

Запропоновано в усіх законодавчих актах, де встановлюються обме­жен­ня для судимих осіб, уживати однакове формулювання «особа, яка має судимість», а в тих актах, де йдеться про необхідність погашення або знят­тя судимості в установленому законом порядку, виключити таке уточнен­ня, оскільки воно є зайвим з огляду на положення ч. 1 ст. 88 КК України.

Дисертант робить висновок, що регламентувати загальноправові наслідки судимості необхідно тільки в законах. Стверджується, що будь-яке не засноване на законі обмеження прав особи, яка має судимість, є порушенням законності, оскільки цим ущемляються права особи, й тим самим завдається значна шкода виправленню засудженого. При цьому в ст. 88 КК України запропоновано передбачити пряму заборону обмеження прав і свобод особи, яка має непогашену або незняту судимість, якщо такі обмеження не встановлено законом.

Обґрунтовується недоцільність систематизації всіх обмежень загальноправового характеру в єдиному нормативно-правовому акті.

Розділ 3 «Припинення судимості: проблеми законодавства, теорії і практики» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. «Поняття, умови та порядок погашення судимості» присвячено теоретичним і практичним проблемам припинення судимості у формі її погашення. Звертається увага на те, що погашення судимості є такою формою припинення судимості, за якої воно здійснюється автома­тично (без спеціального рішення суду чи іншого акта органу державної влади) за умов, передбачених кримінальним законом.

З урахуванням норм кримінального законодавства та положень теорії кримінального права зроблено висновок про наявність різноманітних видів погашення судимості залежно від дотриманих умов. Пропонується така їх класифікація: 1) погашення судимості у зв’язку з усуненням законом зло­чинності й караності діяння, за яке особа відбула покарання; 2) погашення судимості внаслідок реабілітації засудженої особи; 3) погашення судимості у зв’язку із закінченням іспитового строку; 4) погашення судимості після виконання чи відбування покарання; 5) погашення судимості за перебігом певних строків після виконання чи відбуття покарання.

На підставі аналізу КК України здобувач стверджує, що визнання особи такою, що не має судимості, можливе лише в разі звільнення її від покарання у зв’язку з втратою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74) та у зв’язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74). Інші випадки звільнення особи від покарання (через хворобу, на підставі закону України про амністію чи акта про помилування) є лише формами прояву гуманізму до особи та не свідчать про досягнення щодо неї мети покарання й судимості. Через це пропонується внести зміни до ч. 3 ст. 88 КК України, у якій треба передбачити визнання особи такою, що не має судимості, у випадку її звільнення від покарання тільки в порядку ч. 4 або ч. 5 ст. 74 КК України.

Виходячи з того, що як усунення злочинності й караності діяння, за яке особа відбула покарання, так і реабілітація особи є підставами для погашення судимості, а не для визнання її такою, що не виникає зовсім, дисертант вважає, що ці види погашення судимості мають бути реґламентовані ст. 89 КК України. Відповідно, вказівка на них має бути виключена зі ст. 88 КК України.

Здобувач називає очевидною невідповідність пункту 1 ст. 89 частині 1 ст. 78 КК України. Адже згідно з положенням останньої успішність спливу іспитового строку має підтверджуватися рішенням суду про звільнення від призначеного особі покарання. Пункт 1 ст. 89 КК цього не враховує. Тому пропонується внести зміни до п. 1 ст. 89 КК України, в якому передбачити таке: особа вважається такою, що не має судимості, з моменту прийняття рішення суду про звільнення від покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку згідно з вимогами ч. 1 ст. 78 КК України. У п. 2 ст. 89 КК України слід зазначити, що особа вважається такою, ще не має судимості, з моменту прийняття рішення суду про звільнення від покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку згідно з вимогами ч. 4 ст. 79 КК України.

Звертається увага на те, що при заміні покарання на більш м’яке суд, ураховуючи становлення засудженої особи на шлях виправлення, пом’якшує їй покарання. Водночас це жодним чином не відбивається на погашенні судимості, яке здійснюється виходячи з первісно призначеного покарання. Автор вважає, що у зазначеній ситуації судимість має погашатися не з урахуванням більш сурового покарання, а виходячи із заміненого покарання.

Зазначається, що переривати строк погашення судимості може такий злочин, винність особи у вчиненні якого доведено у встановленому законом порядку та формалізовано у вигляді рішення суду. Так, навіть при звільненні судимої особи від кримінальної відповідальності чи від покарання або його відбування за вчинення останнього злочину строк судимості за попередній злочин має заново обчислюватися з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Такої ситуації не передбачено чинним кримінальним законом, але вона повинна бути реґламентована в ч. 5 ст. 90 КК України, що сприятиме усуненню зако­нодавчої невизначеності та правильному застосуванню закону.

Аргументується положення про те, що скоєння саме умисного злочину свідчить про стійку спрямованість особи на подальшу протиправну поведінку, її небажання піддаватися профілактичному та виховному впливу, іґнорування попереднього засудження, що значною мірою характеризує суспільну небезпечність такої особи. Тому буде справедливо, якщо тільки умисний злочин перериватиме строк погашення судимості. У разі скоєння особою злочину з необережності перебіг строків судимості за перший злочин не повинен перериватися, а має закінчуватися в загальному порядку. У зв’язку з цим пропонується змінити чинну редакцію ч. 5 ст. 90 КК України, у якій передбачити, що тільки умисний злочин може переривати перебіг строків погашення судимості.

Ст. 89 КК України, присвячена погашенню судимості як одній з форм її припинення, має назву «Строки погашення судимості». З огляду на таку назву, можна було б зробити висновок, що строки погашення судимості – це єдине, про що йдеться в зазначеній статті. Насправді в ній говориться не лише про строки, а й про інші умови погашення судимості. Ураховуючи невідповідність між назвою статті та її змістом, стверджується, що більш правильно було б назвати статтю «Погашення судимості» (за аналогією зі ст. 91 КК України «Зняття судимості»).

Висувається та аргументується пропозиція передбачити більш короткі, ніж нині існуючі, строки погашення судимості для осіб, які вчинили злочини з необережності.

У підрозділі 3.2. «Поняття, умови та порядок зняття судимості» розглядається такий вид припинення судимості, як її зняття. Зняття судимості визначається як форма дострокового припинення судимості в судовому порядку, яка є заохочувальною реакцію держави на бездоганну поведінку особи, котра має судимість. Зняття судимості порівняно з її погашенням має низку переваг. Так, на відміну від погашення судимості, де припинення правових наслідків засудження не завжди означає збіг «юридичного» виправлення особи з «фактичним», зняття судимості судом дає більше ґарантій, що ці два поняття виявляться тотожними.

Умовами зняття судимості слід визначити такі: 1) відбуття особою покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі; 2) зразкова поведінка засудженого та його сумлінне ставлення до праці; 3) закінчення не менш як половини строку, необхідного для погашення судимості в порядку ст. 89 КК України; 4) дотримання встановленого законом порядку зняття судимості.

При вирішенні питання про зняття судимості такий критерій виправлення, як сумлінне ставлення до праці, слід уважати зайвим, оскільки поняття «зразкова поведінка» охоплює у тому числі й сумлінне ставлення до праці, якщо в особи є всі можливості працювати, й вона не ухиляється та не уникає роботи. У разі якщо засуджений не має змоги з об’єктивних причин працювати, ця обставина сама по собі не слугує спростуванням виправлення.