Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначаються мета і зав­дання дослідження, його об’єкт та предмет; характеризуються методи дослідження, розкривається наукова новизна основних положень, сформульованих у роботі; оцінюється практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості щодо їх апробації.

У першому розділі „Поняття та суспільна небезпечність посягань на свободу особи” визначено суспільну небезпечність цих посягань та сформульовано поняття злочину проти свободи особи.

У першому підрозділі „Суспільна небезпечність посягань на свободу особи” автор, у зв’язку з розповсюдженням злочинів проти свободи особи в Україні, робить висновок, що найбільшого поширення отримали незаконне позбавлення волі людини, викрадення людини та торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини. У світовій практиці існують також посягання, спрямовані на пов­не позбавлення свободи людини як рабство та работоргівля, але у законодавстві України вони не виокремленні в системі злочинів. Суспільна небезпечність посягань на свободу особи полягає в: посяганні на свободу особи та особисту недоторканність, а за обтяжуючих обставин – і на життя та здоров’я потерпілого; порушенні процесу нормального фізичного та духовного розвитку дитини, утиску її майнових прав і законних інтересів; заподіянням великої матеріальної шкоди державі, юридичним та фізичним особам; вчиненні більшості злочинів проти свободи організованими злочинними групами, діяльність яких у деяких випадках має транснаціональний характер; високому рівні латентності злочинів цієї категорії.

У другому підрозділі „Поняття злочину проти свободи особи” автор формулює поняття цієї групи посягань шляхом зпівставлення понять „свобода” та „воля” у філософському, правовому та психологічному аспектах визначаючи, що термін „свобода” є ширшим за своїм змістом, ніж термін „воля”, тому  аналізовані суспільно небезпечні діяння слід вважати злочинами проти свободи. Злочинами проти свободи особи є суспільно небезпечні діяння, передбачені кримі­нальним законом та спрямовані на позбавлення або обмеження свободи особи й порушення її особистої недоторканності та віднести до них незаконне позбавлення волі людини, викрадення людини, торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини та незаконне поміщення в психіатричний заклад.

Автор вважає, що ідея виділення групи злочинів проти свободи особи може бути реалізована в заміні назви розділу ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України „Злочини проти волі, честі та гідності особи” на „Злочини проти свободи особи”, що більше відповідає правовій природі цих суспільно небезпечних явищ.

Аналіз міжнародно-правових актів, кримінального законодавства ряду зарубіжних країн, негативних тенденцій розвитку посягань на свободу особи та результатів анкетування дозволили дисертанту внести пропозицію про доповнення КК України нормою, яка передбачає кримінальну відповідальність за рабство та работоргівлю.

Автор класифікує посягання на свободу особи на дві групи. Першу групи складають злочини міжнародного характеру у сфері посягань на свободу особи, до яких відносяться торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст.149 КК), а також рабство та работоргівля, які автор пропонує віднести до цієї групи. До другої групи відносяться незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст.146 КК) та незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст.151 КК).

У другому розділі „Об’єктивні ознаки посягань на свободу особи” проаналізовано об’єкт злочинів проти свободи особи; визначено предмет злочинів проти свободи особи; розглянуто особливості об’єктивної сторони даної групи злочинів.

У першому підрозділі „Об’єкт та предмет посягань на свободу особи”   визначаючи об’єкт злочину, як суспільні відносини, автор встановлює основний безпосередній об’єкт злочинів проти свободи особи, яким є суспільні відносини у сфері забезпечення конституційного права людини на свободу та особисту недоторканність. Право на свободу визначено як гарантована державою природна можливість людини вибирати за власним бажанням місце свого проживання, вільне переміщення її територією країни та за межі, здійснення дій незалежно від волі особи. Правом на особисту недоторканність є гарантована державою природна можливість вільного існування людини без протиправного впливу будь-якої особи на її свободу, життя, здоров’я, честь та гідність.

Автор вважає, що при підміні дитини та експлуатації дітей основним безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що забезпечують нормальний духовний і фізичний розвиток дитини, інтереси батьків чи інших осіб, на утриманні яких вона перебуває, охороняють її здоров’я. Підтримано позицію вчених щодо необхідності доповнення КК України розділом „Злочини проти сім’ї та неповнолітніх”, до яких включити норми, що встановлюють відповідальність за підміну дитини (ст.148 КК) та експлуатацію дітей (ст.150 КК).

Обґрунтовується, що у разі здійснення захоплення заручників шкода спричиняється життєво важливим інтересам суспільства, невизначеному колу осіб; обмеження свободи особи є засобом досягнення основної мети цього злочину – спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Тому основним безпосереднім об’єктом захоплення заручників слід вважати громадську безпеку, а додатковим – свободу та особисту недоторканність людини, у зв’язку із чим доцільно ст.147 КК України віднести до розділу ІХ „Злочини проти громадської безпеки”.

Критерієм класифікації посягань проти свободи особи є ступінь позбавлення свободи: повне або обмежене. До першої групи належать рабство та работоргівля, за які автор пропонує встановити відповідальність. До другої – незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст.146 КК), торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст.149 КК), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст.151 КК).

Обґрунтовано, що предметом злочинів проти свободи особи є людина, що підтверджується результатами проведеного соціологічного дослідження. Предметом таких посягань як рабство та работоргівля також слід вважати людину з моменту повного позбавлення її свободи.

У другому підрозділі „Об’єктивна сторона посягань на свободу особи” дисертант зазначає, що об’єктивна сторона ст.ст.146, 149, 151 КК, рабства та работоргівля виявляється у діях, спрямованих на повне позбавлення або обмеження свободи особи та порушення її недоторканності. Ці посягання вважаються закінченими з моменту повного позбавлення або обмеження свободи потерпілого та порушення права на особисту недоторканність.

Обґрунтовано, що незаконне позбавлення волі людини та викрадення людини є самостійними злочинами та відрізняються особливостями об’єктивної сторони. Незаконне позбавлення волі людини полягає у протизаконному обмеженні вільного вибору людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування шляхом поміщення потерпілого у місце, де він не бажає перебувати, із застосуванням до нього протиправних дій. Викрадення людини – це відкрите або таємне заволодіння людиною, яку всупереч її волі переміщують із місця постійного чи тимчасового перебування до іншого місця, де вона тримається іншими особами протягом певного часу з метою отримання вигід майнового або немайнового характеру. Тому вноситься пропозиція про виокремлення зі ст.146 КК в окрему статтю норму про викрадення людини.

Особливим видом незаконного позбавлення волі людини є незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст.151 КК), яке полягає в необґрунтованій госпіталізації психічно здорової особи без її згоди в психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення, діяльність якого пов’язана з наданням психіатричної допомоги та у незаконному утриманні в психіатричному закладі. Незаконне утримання у психіатричному закладі – це обмеження свободи особи, яка після проведеного лікування є психічно здоровою, але яку змушують проти її волі залишатися у психіатричному закладі. Автором запропонована редакція ч.1 ст.151 КК: „Поміщення в психіатричний заклад психічно здорової особи або незаконне утримання її в цьому закладі”.

Об’єктивна сторона ст.149 КК виражається у формах: торгівля людьми; здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; вербування, переміщення, переховування, передача та одержання людини.

Обґрунтовано, що торгівля людьми – це дії, спрямовані на обмеження її свободи шляхом продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов’язаної з незаконним заволодінням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами. Здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина полягає у вчиненні інших дій, крім торгівлі людьми, пов’язаних з обмеженням свободи людини шляхом передачі її іншій особі та отримання за неї матеріальної винагороди або послуг матеріального характеру.

Вербування людини полягає у вчиненні дій, пов’язаних з найманням людини на роботу для отримання нею вигід майнового або немайнового характеру з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Переміщенням людини – це ввезення на територію України, вивезення з цієї території або транзит через територію України обмежено свободної людини, якою заволоділи з використанням обману, шантажу чи уразливого стану.

Переховування людини – це дії, спрямовані на унеможливлення зацікавленим у долі обмежено свободної людини, якою заволоділи з використанням обману, шантажу чи уразливого стану, виявити місце її знаходження.

Передача людини полягає у відданні, врученні обмежено свободної людини, якою заволоділи з використанням обману, шантажу чи уразливого стану, іншій особі (одержувачу) для подальшого нею користування, розпорядження та володіння.

Одержання людини – це прийняття чи отримання обмежено свободної людини, якою заволоділи з використанням обману, шантажу чи уразливого стану, винним, якому її було передано для подальшого користування, розпорядження та володіння.

Обов’язковою ознакою вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини є використання суб’єктом злочину таких способів: обману, шантажу, використання уразливого стану потерпілої особи. Автор вважає, що обман – це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним, у результаті чого потерпілий вводиться в оману; шантаж – психічне насильство, яке полягає у погрозі роз­голошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.

Обґрунтовується, що об’єктивна сторона рабства – це дії, спрямовані на повне або часткове здійснення щодо повністю позбавленої свободи людини атрибутів, властивих праву власності. Об’єктивна сторона работоргівлі полягає у діянні, що повністю позбавляє людину свободи та полягає в утриманні людини з метою обернення її у невільника, або використання як невільника, її продаж чи обмін, розпоряджання нею, а також будь-які дії, пов’язані з работоргівлею чи перевезенням невільників, а рівно рабство на сексуальній підставі чи посягання на статеву свободу на підставі рабства.

У третьому розділі „Суб’єктивні ознаки посягань на свободу особи” проаналізовано суб’єкт посягань на свободу особи та суб’єктивну сторону незаконного позбавлення волі або викрадення людини, торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, а також рабства та работоргівлі.

У першому підрозділі „Суб’єкт посягань на свободу особи” автор зазначає, що суб’єкт злочинів проти свободи особи – загальний. Виключення становить ст.151 КК, де суб’єкт злочину – спеціальний. Обґрунтовано, що при незаконному утриманні в психіатричному закладі суб’єктом злочину може бути лікар-психіатр, який лікує потерпілого, що випливає із буквального тлумачення Закону України „Про психіатричну допомогу”.

Суб’єкт злочину, передбаченого ч.2 ст.149 КК України, має додаткові ознаки: вчинення цього злочину повторно, службовою особою з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності.

У другому підрозділі „Суб’єктивна сторона посягань на свободу особи” дисертант обґрунтовує, що зазначені злочини вчиняються з прямим умислом.

Суб’єктивна сторона викрадення людини полягає в усвідомленні особою суспільної небезпечності свого діяння в тому, що вона обмежує свободу особи та вчиняє дії, спрямовані на заволодіння нею всупереч її волі, переміщує із місця постійного чи тимчасового перебування до іншого місця, де вона тримається іншими особами та бажанні вчинити певні дії щодо обмеження свободи потерпілого.

Суб’єктивна сторона незаконного позбавлення волі людини полягає в усві­домленні особою суспільної небезпечності свого діяння, яка полягає в тому, що особа обмежує вільний вибір людиною місця проживання, тимчасового перебування або свободи пересування та поміщує його у місце, де вона не бажає перебувати, із застосуванням до неї протиправних дій та бажанні вчинити певну дію щодо обмеження свободи особи.

Обґрунтовано, що суб’єктивна сторона торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини полягає в усвідомленні суб’єктом того, що він обмежує свободу людини та вчиняє торгівлю, іншу незаконну угоду, об’єктом якої є людина, вербування, переміщення, переховування, передачу, одержання.

Автор вважає, що суб’єктивна сторона рабства полягає в усвідомленні особою суспільної небезпечності свого діяння (повне або часткове здійснення щодо позбавленої свободи людини атрибутів, властивих праву власності) та бажанні вчинити певну дію щодо повного або часткового позбавлення її свободи. Суб’єктивна сторона работоргівлі – усвідомлення особою суспільної небезпечності свого діяння, в тому, що вона повністю позбавляє людину свободи та чинить дії щодо утримання людини з метою обернення її у невільника, або використанні як невільника, її продаж чи обмін, розпоряджання нею, а також будь-які дії, пов’язані з работоргівлею чи перевезенням невільників, а рівно рабство на сексуальній підставі чи посяганні на статеву свободу на підставі рабства та бажанні вчинити певну дію щодо повного позбавлення свободи особи.

Автор зауважує, що для більшості складів злочинів проти свободи особи обов’язковим елементом суб’єктивної сторони є мотив (ч.2 ст.146 КК) і мета (ч.1 ст.149 КК). Одержані автором дані дозволяють зробити висновок, що корислива мотивація властива 75% випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини та 95% – торгівлі людьми.

Суб’єктивна сторона вербування, переміщення, переховування, передачі та одержання людини характеризується наявністю обов’язкової ознаки – мети вчинення цього злочину – експлуатації людини, яке визначено законодавцем у примітці 1 до ст.149 КК. Автор обґрунтовує, що мета злочину не вимагає її досягнення, вказує на можливість подальшої експлуатації людини та пропонує редакцію ч.1 ст.149 КК: „Торгівля людьми, тобто дії, спрямовані на обмеження свободи особи шляхом її продажу або іншої оплатної передачі, і здійснення щодо неї будь-якої іншої незаконної угоди стосовно неї, пов’язаної з отриманням вигоди майнового або немайнового характеру ...”.

У четвертому розділі „Кваліфікуючі ознаки посягань на свободу особи та їх відмежування від суміжних складів злочинів” проаналізовано деякі кваліфікуючі ознаки злочинів проти свободи особи і визначено критерії відмежування цих посягань від суміжних складів злочинів.

У першому підрозділі „Кваліфікуючі ознаки посягань на свободу особи” приділено увагу таким кваліфікуючим ознакам, як вчинення злочину способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, яке супроводжувалось заподіянням йому фізичних страждань, із застосуванням зброї, здійснюване протягом тривалого часу та із тяжкими наслідками.

Аналіз постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992 р. № 12 „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” дозволяє зробити висновок, що способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого при незаконному позбавленні волі або викраденні людини є такий спосіб обмеження свободи особи, який створює реальну небезпеку настання її смерті або загрозу заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я на момент заподіяння. Якщо було реальне заподіяння наслідків у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження, легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, воно має додатково кваліфікуватися за ст.122 або ч.2 ст.125 КК.

Заподіяння фізичних страждань при незаконному позбавленні волі або викрадення людини – це насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого на момент заподіяння (легке тілесне ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також інші дії (завдання сильного фізичного болю; створення нестерпних для обмежено свободної людини умов перебування шляхом збільшення чи зниження температури в приміщенні, де вона перебуває; ненадання їй їжі, води).

Автор обґрунтовує, що при вчиненні незаконного позбавлення волі або викрадення людини із застосуванням зброї обов’язковою умовою є усвідомлення потерпілим реальної можливості заподіяння йому шкоди, а зброя використовується для заподіяння чи погрози заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому і демонструється з метою залякування (реальний характер погрози). Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіо­активними матеріалами” обґрунтовується, що факт використання будь-якої зброї (вогнепальної, у тому числі гладкоствольної мисливської, холодної, газової, пневматичної, метальної) є підставою для кваліфікації дій винного за ч.2 ст.146 КК.

Тривалий час незаконного позбавлення волі людини носить оціночний характер і не містить кількісних параметрів. Обґрунтовано, що тривалий час як кваліфікуюча ознака викрадення людини повинна бути виключена: винний обмежує свободу особи для отримання вигід майнового або немайнового характеру і час утримання не впливає на кваліфікацію. Якщо викрадення людини здійснюється протягом тривалого часу (більше трьох діб), дії винного слід кваліфікувати за ч.2 ст.146 КК як незаконне позбавлення волі, здійснюване протягом тривалого часу.

До тяжких наслідки як кваліфікуючої ознаки деяких злочинів проти свободи особи відносяться: смерть або самогубство потерпілого чи близьких йому осіб, заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, зникнення безвісти, заподіяння майнової шкоди у великих та особливо великих розмірах, а також інші наслідки, які суд з урахуванням конкретних обставин справи може визнати тяжкими та вважає, що психічне ставлення винного до тяжких наслідків може бути як умисним, так і необережним. Умисне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження за обтяжуючих обставин складом злочину, передбаченого ч.3 ст.146, ч.3 ст.149 КК, не охоплюється і потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 115 чи за відповідним пунктом (пунктами) ст.115 або за ч.2 ст.121 КК.

До тяжких наслідків при захопленні заручників відносять: самогубство особи, захопленої або утримуваної як заручник; заподіяння хоча б одному потерпілому тяжкого тілесного ушкодження; заподіяння значного майнового збитку як особі, захопленій або утримуваній як заручник, так і родичам затриманого, державній або іншій установі, підприємству або організації, фізичній або службовій особі; істотне порушення роботи різних видів транспорту, створення реальної небезпеки катастроф або великих аварій тощо, що дозволяє автору наполягати на доцільності віднесення цього злочину до злочинів проти громадської безпеки.

Аналіз кримінального законодавства зарубіжних країн та міжнародно-правових актів щодо боротьби з рабством та работоргівлею дозволяють обґрунтувати кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки цих посягань на свободу особи та віднести до них: вчинення цих діянь щодо неповнолітнього, щодо кількох осіб, повторно, за попередньою змовою групою, вчинення цих діянь організованою групою, що спричинило тяжкі наслідки.

У другому підрозділі „Відмежування посягань на свободу особи від суміжних складів злочинів” автор розрізняє посягання на свободу особи між собою та відмежовує їх від суміжних складів злочинів.

Обґрунтовується, що основним критерієм розмежування незаконного позбавлення волі людини та викрадення людини є особливості об’єктивної сторони злочинів. Незаконне позбавлення волі людини полягає в утриманні особи шляхом насильницької ізоляції всупереч її волі в тому місці, де вона перебуває, чи там, куди вона прибула добровільно, а викрадення людини – сукупність дій, пов’язаних не лише з позбавленням потерпілого свободи, але із незаконним переміщенням з того місця, де він перебував, до іншого, та її подальше утримання. Тому при викраденні людини позбавлення потерпілого свободи відбувається шляхом активних дій і полягає в таємному чи відкритому або за допомогою обману захопленні людини, що є головною підставою відмежування цього злочину від незаконного позбавлення волі.

Незаконне позбавлення волі людини вчиняється для утримання особи в певному місці, де вона перебуває, а при викраденні людини обов’язковим є вилучення потерпілого з місця захоплення та переміщення до іншого місця утримання. Тому факт переміщення особи є характерною ознакою, за допомогою якої викрадення людини відмежовується від незаконного позбавлення волі людини.

Автор відмежовує викрадення людини від захоплення заручника. Обґрунтовано, що у разі викрадення людини місцезнаходження, факт пред’явлення до її близьких певних вимог утримуються в таємниці від органів державної влади та значення має вибір жертви, певні відомості про неї, а у разі захоплення заручників особистість захопленої та утримуваної людини як заручника злочинців, як правило, не цікавить. Захоплення здійснюється демонстративно і широко афішується, в тому числі у засобах масової інформації, а злочинці розголошують відомості про себе, умови звільнення заручників висуваються відкрито, в ультимативній формі.

Аналіз положень міжнародно-правових актів про заборону рабства, работоргівлі та торгівлі людьми дозволяють провести їх розмежування та зробити висновок: торгівля людьми є подібною до работоргівлі. Як у рабстві, так і у работоргівлі людина повністю позбавлена свободи, а у разі торгівлі людьми – її свободу обмежують. Работоргівля відрізняється від рабства кінцевим результатом: при работоргівлі людину продають, а при рабстві – нею володіють, користуються та розпоряджаються.

Автор відмежовує злочини проти свободи особи від завідомо незаконне затримання, привід або арешт (ст.371 КК), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст.304 КК).

Обґрунтовано, що відмежовувати незаконне позбавлення волі людини від завідомо незаконного затримання, приводу або арешту та притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності необхідно за об’єктом цих злочинів: основним безпосереднім об’єктом незаконного позбавлення волі людини є свобода людини та її недоторканність, а додатковим – життя, здоров’я, честь та гідність; основним безпосереднім об’єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту та завідомо невинного до кримінальної відповідальності є така, що відповідає закону діяльність органів дізнання, досудового слідства та прокуратури, а також установ, які виконують рішення цих органів щодо затриманих осіб, а додатковим – свобода особи та її недоторканність, а також її права і законні інтереси.

Автор проводить розмежування і за об’єктивною стороною. Об’єктивна сторона ст. 146 КК включає в себе вчинення незаконного позбавлення волі людини; об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 371 КК, полягає в обмеженні свободи особи шляхом незаконного затримання, приводу, арешту, тримання під вартою; об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 372 КК – в обмеженні свободи невинної особи шляхом притягнення її до кримінальної відповідальності. Характер дій, передбачених ст.ст.371, 372 КК, зовні має законний характер, а саме діяння – протизаконне обмеження свободи особи.

Проводиться відмежування і за суб’єктом злочину: суб’єктом незаконного позбавлення волі людини є особа, яка досягла 16 років; суб’єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту та завідомо невинного до кримінальної відповідальності – особи, які мають процесуальні права приймати рішення про здійснення приводу, затримання, арешту і подальшого тримання під вартою (ст. 371) та особи, які проводить дізнання чи досудове слідство, а також прокурор, який здійснює нагляд за розслідуванням кримінальної справи (ст. 372).