| Короткий зміст: | У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається його об'єкт, предмет, мета і завдання, наукова новизна, основні положення, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення результатів дослідження та їх апробація.
Розділ 1 "Кримінально-правова та кримінологічна характеристика шахрайства" складається з 3-х підрозділів.
Перший підрозділ "Історія боротьби з шахрайством" присвячено історичному огляду розвитку поняття "шахрайство" та боротьби з ним за відомими пам’ятниками права та працями видатних вчених минулого (М.Д. Сергієвського, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького, Д.А. Червонецького та ін.).
Покарання за шахрайські посягання вперше в законодавстві Русі було встановлено в Судебнику 1550 р. Однак, які діяння варто відносити до шахрайства ні Судебник, ні наступні законодавчі акти не розкривали. Їх аналіз показує, що шахрайство розглядалося як вид татьби (злодійства), подібне з грабежем та крадіжкою, і перелік таких діянь був достатньо великим.
Наукова думка того часу була спрямована до вироблення єдиного поняття шахрайства шляхом об'єднання різноманітних обманних дій, спрямованих на заволодіння майном, в один склад злочину. Це частково було досягнуто в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р., де вперше були встановлені об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу шахрайства в окремій статті. Тим часом частина майнових посягань, що вчиняються за допомогою обману, в Уложенні залишилися самостійними складами злочинів. Цю проблему спробували вирішити упорядники Кримінального Уложення 1903 р., але, зважаючи на те, що не всім його нормам було надано чинності, шахрайські посягання кваліфікувалися по Уложенню про покарання ( у редакції 1885 р.) до 1917 р.
Сучасне розуміння шахрайства як злочину, спрямованого на заволодіння майном або придбання прав на майно шляхом обману або зловживання довір¢ям, було вперше сформульовано в КК України 1922 р. і з незначними змінами перенесено в КК України 1927 і 1960 рр. Робиться висновок про те, що дане в них визначення поняття шахрайства утвердилось і в науці, і в практиці.
У другому підрозділі "Юридичний аналіз складу злочину шахрайства" розглядається склад шахрайства за чинним КК, тому що будь-яке кримінологічне дослідження окремих видів злочинів неминуче викликає знання об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину. Увага приділяється проблемам, які не отримали однозначного тлумачення.
Дослідження ознак складу шахрайства починається з вивчення об'єкта посягання, під яким автор розуміє відносини приватної власності (а не тільки особистої), що складаються у процесі як безпосереднього присвоєння матеріальних благ, так і в результаті опосередкованого присвоєння (найманої праці, підприємницької та іншої господарської діяльності). Право на майно належить до предмета шахрайського посягання тому що, винний, який заволодів цим правом, має реальну можливість розпорядитися майном, що йому не належить, чим заподіюється шкода його законному власнику.
Дисертант поділяє точку зору тих авторів, які вважають, що обман і зловживання довір'ям являють собою два самостійних способи вчинення шахрайства, які відбивають різний ступінь суспільної небезпеки особистості винного. Під обманом варто розуміти як повідомлення неправдивих відомостей, так і свідоме приховування обставин, повідомлення про які було обов'язковим. Зловживання довірою полягає у протиправному, навмисному використанні винним відносин довіри, що склалися між винним та потерпілим для заподіяння шкоди майну останнього.
У дисертації не підтримується точка зору деяких авторів про зміну існуючої конструкції складу злочину шахрайства, оскільки об'єктивної необхідності для цього немає. Тим часом аналіз встановлюючих кримінальну відповідальність за шахрайство норм, що містяться в чинному КК (ст. 83, 143, 1485), а також у проекті нового КК України (ст. 174, 201, 333 та ін.)), показує, що останнім часом виявляється тенденція до розширювального тлумачення шахрайства, що характерно для законодавства ряду європейських країн і США, в якому практично будь-які обманні дії, спрямовані на заволодіння власністю, признаються шахрайством. З огляду на історію розвитку цього поняття, теорію і практику застосування норм про шахрайство, структуру чинного КК і проекту нового КК України, автор дійшов висновку, що доцільно було б у новому КК залишити одну норму, що встановлює кримінальну відповідальність за шахрайство (аналогічно ст.174 проекту). В інших статтях вказівку на шахрайство усунути шляхом зміни юридичної конструкції складів злочинів.
У третьому підрозділі "Кримінологічна характеристика шахрайства" на підставі аналізу наявних у літературі точок зору з питань щодо терміна "кримінологічна характеристика" віддається перевага більш вузькому значенню цього поняття. Кримінологічна характеристика повинна включати сукупність статистично значимих показників про злочини й особистість злочинців, що відбивають їх кількісно-якісний і структурний стан. Вона має служити у першу чергу попередженню злочинів, але не містити в собі попереджувальну діяльність. Причини й умови, заходи попередження виходять за рамки поняття "кримінологічна характеристика", у дисертації вони розглядаються окремо як самостійні кримінологічні проблеми.
Виходячи з такої позиції. автор розкриває всі елементи кримінологічної характеристики шахрайства. Порівнюючи динаміку останнього з іншими злочинами проти власності дисертант відзначає, що вона залишається несприятливою. За 25 років загальна кількість шахрайських посягань (ст. 83, 143 КК) зросла з 1662 у 1973 р. до 19417 у 1997 р. І якщо в 70-80-ті роки питома вага шахрайства в структурі зареєстрованої злочинності була незначною (1-1,2%), то з 1989 р. відзначається істотний "розквіт" шахрайських посягань: 1990 - 1,7%, 1994 - 2%, 1997 - 3,3%. Темпи приросту щодо попереднього року в 1990 р. склали 42,6%, у 1994 - 56,2%, у 1997 - 60,6%. Зниження ж кількості шахрайств відзначалося у 1992 р. (-10,4%), 1995 р. (-8,8%) і 1998 р. (-12,0%).
Серед же загального числа зареєстрованих шахрайських посягань понад 90% злочинів вчинюються проти приватної власності громадян (1990 - 1,5%, 1996 - 1,8%, 1997 - 3,1%).
Автор відзначає, що дійсні розміри шахрайства ще набагато більше, тому що воно є високолатентним злочином. Серед обставин, що сприяють зростанню латентності шахрайства, виділяються три основних: а) небажання громадян звертатися до правоохоронних органів з заявою про вчинення у відношенні них шахрайства; б) недооцінка правоохоронними органами суспільної небезпеки цього посягання, у тому числі тих його видів, що вчиняються професійними шахраями; в) недоліки статистичного обліку шахрайства.
Приводяться також дані соціальних наслідків шахрайства, його географія, відзначається тенденція його розвитку.
Розділ 2 "Особистість шахрая" складається з 4-х підрозділів.
Перший підрозділ "Проблеми особистості злочинця в кримінології" присвячено спірним загальнотеоретичним проблемам поняття "особистість злочинця". Незважаючи на критичні зауваження щодо його вжитку, які висловлюються останнім часом у кримінологічній літературі, автор вважає, що цей термін цілком доречний і може використовуватися в кримінології. Особистість злочинця повинна розкриватися через структуру особистості, у якій повинні вирізнятися основні соціальні параметри і характеристики. До таких дисертант відносить соціально-демографічні, кримінально-правові, соціально-рольові, моральні, психологічні, психо-фізичні властивості й ознаки, що детально описуються в другому підрозділі - "Кримінологічна характеристика особистості шахрая".
Зокрема дослідження показало значне "омолодження" сучасних шахраїв. Вікова характеристика свідчить про найбільшу криміногенність осіб віком 18-24 роки, а також у цілому шахраїв молодіжного віку (18-29 років). Їхня частка серед інших вікових категорій засуджених за шахрайство перевищує 65%. Це переважно особи зі стійкою антигромадською спрямованістю, не пов'язані шлюбними та іншими соціально-корисними зв'язками і ролями. Їх відрізняє глибока неповага до суспільства, перекручене розуміння моральних підвалин, зневажливе ставлення до існуючих поруч з ними членів суспільства. Проте своє негативне ставлення до оточуючого їх середовища шахраї намагаються приховувати, уникати конфліктних ситуацій, що виявляється у їх витонченій хитрості, удаваності і здатності до перевтілення. Зовнішньо - це комунікабельні, говіркі люди, спроможні швидко залучити до себе увагу інших людей, зацікавити їх, увійти в довір’я, зробити приємне враження надійної або потрібної людини.
Маючи достатньо виражені інтелектуальні і вольові риси характеру, багато з них стають на шлях професійної злочинної діяльності, перетворюючи її в стиль життя і спосіб одержання основного джерела існування. Розглядаючи стосовно цього визнане в кримінології поняття кримінального професіоналізму, автор обгрунтовує і пропонує включення в нього поняття "злочинна діяльність" як характеристику спеціалізації злочинів.
Питома вага осіб, які раніше вчиняли розглядувані злочини (кримінологічний рецидив), є характерною для 36,6% шахраїв. При цьому відзначається спрямованість наміру на вчинення тотожних чи однорідних злочинів. За сукупністю вчиняються в основному й інші злочини проти власності громадян, переважно крадіжки і грабежі (51,6%). Супутніми шахрайству є такі злочини, як підробка документів (ст.194 КК), самовільне присвоєння влади або звання посадової особи (ст.191 КК), порушення правил про валютні операції (ст.80 КК) - біля 30%. Предметом у 80% злочинів виступали грошові кошти.
Шахрайству значною мірою властиві ознаки групового вчинення злочинів. Кваліфікуюча ознака цього посягання за попередньою змовою групою осіб була застосована у 24,8% досліджуваних кримінальних справ.
Обман як спосіб учинення шахрайства виступає у 53,2% досліджених справ, зловживання довір’ям - у 15,8%, у 27,9% - констатувалося вчинення злочинів шляхом обману і зловживання довір’ям.
Практика призначення судами покарання особам, які притягаються до кримінальної відповідальності за шахрайство, в основному відповідає вимогам ст. 39 КК: 50,4% осіб було призначено реальне позбавлення волі на різні строки. Але практично не враховується професіоналізація шахраїв; і як рідкісний виняток - застосування п. 1 ст. 41 КК.
Сучасне шахрайство охоплює низку чітко виражених видів злочину, вчинення яких у першу чергу обумовлено характеристиками особистості винних. Розгорнуте дослідження цієї проблеми дисертант подає в третьому підрозділі - "Види сучасного шахрайства".
Хоча в законі визначено тільки два способи заволодіння майном при шахрайстві, спектр їх застосування дуже широкий і різноманітний. При цьому для шахраїв 90-х років характерно використання як старих ("традиційних") прийомів, пристосованих до нових соціальних умов, так і нових, раніше невідомих.
Автор детально описує 12 видів сучасного шахрайства: а) по наданню різного роду послуг ( у працевлаштуванні, по придбанню продуктів харчування, товарів народного споживання, промислових товарів, автомобілів за більш низькими цінами, реалізації речей та ін.); б) при обміні валют; в) у вигляді одержання грошей, речей, золотих виробів, іншого майна в тимчасове користування, у борг, аванс, передоплата тощо; г) у вигляді сприяння в дачі хабара; д) з використанням "кукли"; е) пов'язане з нерухомістю громадян (в основному незаконний продаж приватизованого житла, здавання в найом житла без відома власника тощо); ж) у вигляді присвоєння влади або звання посадової особи; и) у вигляді фальсифікації (у першу чергу золотих виробів, продуктів харчування, алкогольних напоїв, грошових знаків); і) у вигляді обману покупців шляхом обваження або обрахування; к) з використанням дефектів планування і забудови житла (передусім прохідного під'їзду житлового будинку); л) засноване на фіктивній підприємницькій діяльності і пов'язане із залученням коштів громадян (створення фіктивних фірм, страхове, трастове шахрайство); м) гральне шахрайство (шулерство, гра в наперстки, лототрон, лотерея та ін.).
Цей перелік, зауважує дисертант, не є вичерпним, тому що вчинення інших видів шахрайських посягань часто не доходить до відома суду в зв'язку з невстановленням винного, нездатністю або неможливістю правоохоронних органів довести факт шахрайства та з інших не менш складних обставин.
У четвертому підрозділі "Типологія особистості шахраїв" у залежності від міри стійкості й автономності злочинної поведінки у взаємодії із соціальним середовищем пропонується поділяти шахраїв на випадкових, звичних (побутових) і професійних. Розглядаються також основні злочинні кваліфікації професійних шахраїв.
Розділ 3 "Фактори шахрайства, причини й умови конкретних шахрайських посягань" складається з 4-х підрозділів.
У першому підрозділі "Фактори, що детермінують шахрайство" досліджуються питання детермінації злочинності в цілому, а також окремих видів (груп) злочинів. Автор виходить з того, що злочинність, будучи результатом різних соціальних протиріч, властивих суспільству на певному етапі розвитку, породжується, змінюється і відтворюється різноманітними зв'язками, що її обумовлюють, і підтримує позицію тих кримінологів, які сукупність цих зв'язків поняттям "криміногенні фактори". Стосовно шахрайства як виду злочинів вирізняються і розкриваються економічні, організаційно-управлінські, соціальні, правові і суспільно-психологічні фактори.
У другому підрозділі "Причини конкретних шахрайських посягань", аналізуючи сформовані в кримінології концепції причинності, дисертант робить висновок, що причинами конкретних злочинів виступають соціальні явища і процеси, під впливом яких у свідомості особи виникають стійкі антигромадські погляди, уявлення, навички і звичаї, які зумовлюють її внутрішню готовність учинити шахрайство. Це недоліки сімейного і шкільного виховання, що допускаються на індивідуальному рівні, вплив близького антисоціального оточення на конкретну особу, наявність в індивідуальній свідомості уявлень про використання у міжособистістних стосунках обману і зловживання довір’ям та інші негативні обставини соціального впливу. У зв'язку з цим розглядається роль основних соціальних інститутів, що впливають на формування особистості шахрая, - сім'ї, школи, референтної групи тощо.
У третьому підрозділі "Умови конкретних шахрайських посягань" досліджуються і конкретизуються основні умови, що сприяють шахрайству: неупорядкованність деяких нових суспільних відносин, особливо у сфері підприємництва; неефективність чинного кримінального законодавства у питаннях боротьби з професійною злочинністю; зниження ролі громадськості у боротьбі зі злочинністю; відставання форм і методів роботи правоохоронних органів від якісних змін злочинності, в тому числі і професійної; недооцінка правоохоронними органами суспільної небезпеки сучасного шахрайства; відсутність банку даних на професійних злочинців, у тому числі і на професійних шахраїв; віктимна поведінка потерпілих; відсутність методик розслідування нових видів шахрайства; недоліки і прорахунки в роботі виправно-трудових установ; наявність кримінальних традицій і звичаїв (так званої "кримінальної субкультури"); недоліки архітектурної забудови сучасних міст та деякі інші.
У четвертому підрозділі "Механізм злочинної поведінки при шахрайстві", базуючись на досягненнях сучасної психології, дослідник аналізує всі етапи злочинної поведінки при шахрайстві - від виникнення потреб і формування мотивації до посткримінальної поведінки. При цьому відзначаються особливості такої поведінки: стійкість злочинного мотиву; перевага корисливо-паразитичної мотивації; наявність постійної установки на вчинення цього злочину; створення самим злочинцем ситуації, що сприяє його вчиненню. З урахуванням того, що у більшості випадків поведінка шахраїв являє собою сукупність об'єднаних спільністю мотивів і цілей дій, заборонених кримінальним законом, обгрунтовується висновок, що злочинну поведінку при шахрайстві необхідно розглядати як професійну злочинну діяльність.
Розділ 4 "Попередження шахрайства " складається з 3-х підрозділів.
У першому - "Теорія і практика попередження злочинності" розглядається сучасний стан теорії попередження злочинності, її мета, місце і роль у системі заходів боротьби зі злочинністю. Дисертант підтримує точку зору тих кримінологів, які усю сукупність попереджувальних заходів поділяють на заходи загальноспеціального і спеціально-кримінологічного впливу, а останні - на профілактику, запобігання і припинення.
Автор вважає, що, незважаючи на кризові явища в суспільстві, можливості для попередження шахрайства є. Під попередженням необхідно розуміти передусім не ліквідацію шахрайства як суспільно небезпечного діяння, а зниження його рівня до того мінімуму, який доступний суспільству з урахуванням властивих йому соціальних, економічних, суспільно-психологічних умов у певний період його розвитку. При цьому відзначається, що істотне зниження рівня шахрайства може бути досягнуто у першу чергу в процесі реалізації заходів загальносоціального попередження, спрямованих на розвиток і вдосконалення системи відносин у суспільстві. Стосовно цього аналізуються вісім найбільш важливих. з точки зору дослідника, національних соціальних програм і комплексних заходів, висловлюються пропозиції щодо їх вдосконалення і виконання.
У другому підрозділі "Спеціально-кримінологічне попередження шахрайства" автор усю сукупність попереджувальних заходів поділяє на три основних блоки: а) профілактика злочинів серед неповнолітніх; б) віктимологічна профілактика; в) попередження кримінального професіоналізму. При цьому підкреслюється, що об'єктом спеціально-кримінологічного попередження шахрайства стає особистість і ті соціальні явища і процеси, під впливом яких вона формується і проявляється.
З огляду на те, що найбільша кількість осіб, засуджених за шахрайство, припадає на вікову категорію 14-29 років - понад 70%, з них 45% - на вікову категорію 18-24 років, пропонується профілактиці злочинів серед неповнолітніх приділяти найбільше уваги. Це пов'язано з тим, що у процесі соціалізації в неповнолітніх змінюються соціальні позиції, коло і зміст соціальних функцій і від суспільства залежить у яке русло їх спрямувати і яку поведінку варто очікувати від них у майбутньому. Цілеспрямована профілактика злочинів серед неповнолітніх має сприяти відмові обрання кримінального обману як способу досягнення поставлених цілей, допомагати формуванню стійкої правомірної поведінки.
Аналізуючи заходи віктимологічної профілактики, дисертант дійшов висновку, що найбільше дійові з них - це заходи по кримінологічній обізнаності населення. Питання попередження шахрайства повинні, по-перше, висвітлюватися в засобах масової інформації (преса, радіо, телебачення), по-друге - шляхом проведення активної просвітницької роботи з різними верствами населення (лекції, бесіди, збори та ін.) з метою послідовного і систематичного впливу на їхню свідомість для усунення або нейтралізації чинників, обставин або ситуацій, що формують віктимну поведінку жертв шахрайства. Порушуються проблеми правової освіти населення, усунення віктимогенних особливостей забудови сучасних міст, а також відшкодування шкоди жертвам злочину,
Попередженню кримінального професіоналізму сучасних шахраїв повинно послужити і кримінальне законодавство шляхом удосконалення інституту множинності злочинів; корінна перебудова роботи правоохоронних органів і установ кримінально-виконавчої системи; створення спеціальних підрозділів по боротьбі із шахрайством; підвищення ролі слідчої профілактики.
У третьому підрозділі "Суб’єкти попередження шахрайства" стосовно вищевикладених заходів попередження шахрайства розглядається основний зміст діяльності таких суб'єктів попередження злочинності, як органи влади й управління, місцевого самоврядування, правоохоронні органи, добровільні формування громадян, сім’я та інші соціальні інститути суспільства. Автор висловлює низку пропозицій і рекомендацій щодо активізації й удосконалення їх діяльності по попередженню шахрайства.
|
