Омельченко Т.В. Конституційне право особи на правову допомогу і його реалізація на досудових стадіях кримінального процесу

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан її наукової розробленості, визначається об’єкт та предмет, мета і задачі, методи  дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх теоретична та практична значущість, а також  апробація і впровадження.

Розділ 1 "Право на правову допомогу – конституційна гарантія прав  і  законних   інтересів  особи  у  сфері  кримінального  судочинства" складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. "Конституційні гарантії прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі: поняття, сутність, система" присвячений теоретичному аналізу змісту гарантій цього виду, визначенню їх системи та співвідношенню з кримінально-процесуальними гарантіями.

Узагальнивши існуючі в науці погляди на систему гарантій прав, свобод і обов’язків особи, здобувач підтримує тих авторів, які визнають домінуючу роль юридичних засобів у механізмі реалізації, охорони і захисту  прав  особи.  Це  пояснюється  тим,  що  існуючі  в  державі соціально-економічні, політичні й ідеологічні умови самі по собі ще не забезпечують реалізацію прав і свобод особи. Власне гарантіями вони стають лише завдяки юридичній формі й організаційним зусиллям держави  і суспільства (М. І. Матузов, О. С. Мордовець). Свій вираз юридичні гарантії знаходять у безпосередній правореалізуючій діяльності людини та у правозастосовчій діяльності держави (О. Ф. Скакун). Проаналізувавши висловлені в літературі точки зору щодо класифікації юридичних гарантій, автор поділяє їх на конституційні, міжнародно-правові та галузеві.

Конституційні гарантії прав особи у кримінальному судочинстві, на думку дисертанта, - це закріплені в Конституції України правові положення (юридичні засоби), що регламентують право кожного звернутися за захистом порушених прав до певних державних органів і їх обов'язок реагувати відповідним чином, встановлюють принципи процесуальної форми  розслідування  і  розгляду кримінальних справ, закріплюють основи правового статусу суб'єктів процесу, надають можливість зацікавленим особам брати активну участь у судочинстві, визначають порядок і міру можливого обмеження їх конституційних прав і свобод з метою встановлення обставин вчиненого злочину. Здобувач виділяє дві підсистеми конституційних гарантій: 1) гарантії прав та свобод людини; 2) гарантії правосуддя.

Аналіз Основного закону дав змогу автору виділити таку систему конституційних гарантій прав та свобод людини у сфері кримінального судочинства: 1) конституційні принципи судоустрою; 2) конституційні принципи  судочинства; 3) конституційні матеріально-правові і процесуальні права людини; 4) конституційні обов’язки держави, її органів і посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини; 5) конституційний судовий контроль за дотриманням прав та свобод людини у сфері кримінального судочинства; 6) конституційні засади несудового контролю за діяльністю державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. У дисертації розкривається зміст вищезазначених правових засобів, які складають цілісну, взаємопов'язану систему, і стверджується, що однією із конституційних гарантій прав і законних інтересів особи у кримінальному судочинстві є право кожного на правову допомогу (ст. 59 Конституції).

У підрозділі 1.2. "Поняття і юридичний зміст конституційного права особи на правову допомогу в сфері кримінального судочинства" досліджується генезис інституту правової допомоги в кримінальному процесі, його юридична природа і зміст.

На підставі узагальнення широкого кола літературних джерел автор дійшов висновку, що право на правову допомогу у судочинстві забезпечувалося як особам, котрі скоїли злочин, так і постраждалим від злочинних дій. Із виникненням і розвитком публічних засад у кримінально-процесуальній діяльності надання правової допомоги потерпілим відсувалося на другий план. Пріоритетним же під час провадження у кримінальних справах ставало забезпечення обвинуваченого захисником. Правова допомога потерпілим зводилася до участі у справі державних обвинувачів, які, як вважалося, відстоювали не тільки державні інтереси, але і законні інтереси постраждалих від злочинних дій.

Дисертант відзначає, що для історичного розвитку інституту правової допомоги в кримінальному судочинстві характерне поступове звуження кола суб'єктів її надання, їх професіоналізація, а згодом – відокремлення в особливу організаційну структуру. Підкреслюється, що однією з важливих умов існування правової допомоги та її ефективності є  форма  кримінального  процесу. Реалізації права особи на правову допомогу сприяє змагальність, усність і гласність процесу і практично не дозволяє цього зробити їх відсутність.

Критично  переосмисливши  існуючі в науці погляди на правову допомогу, здобувач вважає, що її змістом у кримінальному судочинстві є гарантована Конституцією і іншими нормативними актами України можливість особи одержати кваліфіковану допомогу, пов'язану із практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб'єктивних прав та інтересів. До основних видів правової допомоги у кримінальному процесі слід віднести: 1) захист від обвинувачення; 2) професійне представництво. Автор стверджує, що за своєю природою положення про  забезпечення  кожному  права  на  правову допомогу є конституційним принципом кримінального судочинства.

У підрозділі 1.3. "Суб'єкти одержання і надання правової допомоги та їх процесуальні функції" визначається коло осіб, яким, на думку здобувача, повинно забезпечуватися конституційне право на правову допомогу у кримінальному судочинстві, досліджуються істотні ознаки суб'єктів надання такої допомоги та їх процесуальні функції.

У науковій літературі суб'єктами одержання правової допомоги традиційно вважають учасників процесу, які відстоюють у справі свій інтерес (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний  відповідач  тощо). Дисертант стверджує, що наявність приватного інтересу у вирішенні кримінальної справи – не єдиний критерій для визначення кола осіб, які потребують правової допомоги. Суб'єктами її одержання в кримінальному судочинстві, на думку автора, слід вважати також осіб, котрі не мають приватного інтересу в розгляді справи, але  конституційні  права  яких  можуть  обмежуватися  під час кримінально-процесуального провадження (заявник, свідок, заставодавець, особа, яка займає приміщення, де провадиться обшук, та ін.).

Розглядаючи  питання про суб'єктів надання правової допомоги, дисертант стверджує, що ними можуть бути особи, які мають відповідну професійну  підготовку, є незалежними від сторони обвинувачення і суду і підкоряються встановленим етичним правилам.

Проаналізувавши  положення  чинного законодавства, слідчої та судової практики щодо участі у судочинстві в якості захисників чи представників фахівців у галузі права, здобувач обґрунтовує висновок про  те,  що  єдиним  суб'єктом  надання  правової  допомоги  у  кримінальному процесі повинен бути адвокат.

На підставі аналізу співвідношення понять "кримінально-процесуальна функція" і "функція суб'єкта кримінального процесу" у дисертації  стверджується,  що  адвокат, як самостійний суб'єкт кримінального судочинства, виконує функцію надання особі (клієнту) кваліфікованої допомоги, пов'язаної із практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб'єктивних прав та інтересів.

Розділ 2 "Механізм  реалізації права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального процесу" складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. "Поняття і структурні елементи механізму реалізації процесуальних прав суб'єктів кримінального судочинства" присвячений аналізу системи та змісту правових засобів, що забезпечують реалізацію суб’єктивних процесуальних прав особи та втілення їх у її конкретній фактичній поведінці в рамках кримінально-процесуальної діяльності. Дисертант вважає, що підґрунтям для дослідження вказаних проблем  у сфері кримінального судочинства є фундаментальні теоретичні конструкції, які наочно демонструють процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, а саме: механізм правового регулювання, механізм забезпечення прав і свобод людини, механізм реалізації права.

Проаналізувавши праці багатьох науковців (С.С. Алексєєв, В.П. Бож’єв, В. М. Горшеньов, П. С. Елькінд, Л. Б. Зусь, Є. Г.  Мартинчик, Ю. М. Тодика, О. Ф. Скакун, Ф. Н. Фаткуллін, Ю. П. Янович та ін.), автор підкреслює, що механізм реалізації суб'єктивних процесуальних прав слід вважати елементом загальнодержавного механізму забезпечення прав і свобод людини і визначає його як систему правових засобів, що гарантують певним суб'єктам їх активну участь у кримінальному судочинстві з метою здійснення, захисту та відновлення порушених суб'єктивних прав у встановленій процесуальній формі. На думку здобувача, елементами такого механізму є: 1) кримінально-процесуальна форма; 2) процесуальна активність особи, юридичну сутність якої складають: а) право на свої активні дії; б) право вимоги; в) домагання; 3) кримінально-процесуальні правовідносини; 4) процесуальні процедури реалізації конкретних суб'єктивних прав у межах правовідносин. У дисертації дається загальна характеристика кожного із вищеназваних елементів та обґрунтовується їх значення для підвищення ефективності правової допомоги на досудових стадіях кримінального процесу.

У підрозділі 2.2. "Реалізація права на правову допомогу у стадії порушення  кримінальної  справи  та при провадженні дізнання" розглядаються дискусійні в науці питання щодо початкового моменту кримінально-процесуальної діяльності, сутності і змісту першої стадії кримінального процесу і стверджується, що право на правову допомогу повинно гарантуватися особі ще до порушення кримінальної справи. Це пов'язано з тим, що перевірка заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події може здійснюватися способами, які зачіпають конституційні права громадян (наприклад, право на особисту недоторканність, право на свободу від самообвинувачення і обвинувачення близьких родичів (ст.ст. 29, 63 Конституції України) та ін.).

Проаналізувавши чинне законодавство, дисертант визначає коло осіб, які можуть потребувати правової допомоги ще до порушення кримінальної справи. Ними є: 1) особи, які постраждали від злочину та в майбутньому будуть визнані потерпілими; 2) особи, які скоїли злочин; 3) особи, які мають дані про скоєння злочину – заявники; 4) особи, які сприяють встановленню обставин злочину у ході перевірки заяви чи повідомлення про його скоєння - очевидці, власники житла, де проводиться огляд місця події; 5) особи, які відповідно до законодавства України зобов’язані здійснювати захист прав неповнолітніх та психічнохворих, тощо.

У роботі аналізуються ситуації, які можуть спонукати особу звернутися за правовою допомогою до адвоката у цій стадії процесу, а саме: 1) складання скарги про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності у порядку приватного обвинувачення, яка згідно із ч. 1 ст. 251 КПК повинна відповідати вимогам, що ставляться до обвинувального висновку; 2) подання апеляції у відповідності із приписами ст. 350 КПК на рішення судді про відмову в порушенні кримінальної справи приватного обвинувачення; 3) забезпечення при відібранні пояснень від певних осіб їх конституційних прав, передбачених ст.ст. 10, 55, 59, 63 та ін. Основного Закону, тощо.

Під час провадження дізнання, як вважає дисертант, право на правову допомогу повинно забезпечуватися потерпілому, цивільному позивачеві, підозрюваному, свідкам, особі, щодо якої порушено кримінальну справу, заставодавцю, особі, яка займає приміщення, де проводиться обшук,  особам,  щодо  яких  застосовуються  заходи безпеки, тощо. Головна увага у підрозділі зосереджена на потерпілому та підозрюваному, оскільки вони є основними процесуальними фігурами у цій частині досудового розслідування.

Проаналізувавши чинне законодавство, правозастосовчу практику, здобувач дійшов висновку, що потерпілий фактично позбавлений можливості реалізувати право на правову допомогу під час провадження дізнання. Як свідчить практика, особа, котрій злочином завдано шкоди, нерідко визнається потерпілим лише перед закінченням досудового слідства, а тому не може в повній мірі реалізувати свої права, у тому числі й право мати представника. Із 217 кримінальних справ, вивчених автором, лише в одній з них брав участь адвокат-представник потерпілого. Для посилення захищеності цього учасника процесу і забезпечення умов для реалізації ним права на правову допомогу необхідно, на думку здобувача, удосконалити процедуру визнання особи потерпілим. У зв'язку з цим дисертант підтримує висловлену в літературі пропозицію (Б. А. Протченко) наділяти особу процесуальним статусом потерпілого одночасно з порушенням кримінальної справи, оскільки аналіз практики свідчить про те, що у 73 % випадків на момент її порушення існують достатні дані, які вказують на заподіяння фізичної, моральної чи майнової шкоди конкретній особі. З метою підвищення ефективності правової допомоги особам, які постраждали від злочинних дій, автор пропонує наділити потерпілого і його представника правом знайомитися з постановою про призначення експертизи і її результатами, постановою про  зупинення  провадження у справі, а також передбачити в законодавстві випадки обов'язкової участі представника потерпілого.

Досліджуючи реалізацію права на правову допомогу підозрюваним, дисертант вважає, що таке право повинно роз'яснюватися особі негайно після її фізичного захоплення. На думку здобувача, допит підозрюваного повинен здійснюватися у присутності адвоката-захисника у кожному випадку,  а не тільки в разі його  затримання чи обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, як це передбачено в ст. 107 КПК. У роботі стверджується, що ефективність правової допомоги підозрюваному багато в чому залежить від знання адвокатом-захисником матеріалів справи, зокрема, тих, якими обґрунтовується затримання. Здобувач вважає, що обсяг таких матеріалів повинен визначатися підставою затримання. Разом з тим, на думку дисертанта, адвокату у всякому разі повинні надаватися для ознайомлення постанова про порушення кримінальної справи, протокол затримання або постанова про обрання запобіжного заходу, протокол допиту підозрюваного.

Розглядаючи проблеми призначення підозрюваному "тимчасового захисника"  (ч. 5 ст. 47 КПК),  автор підкреслює, що ним може бути тільки адвокат, і досліджує його процесуальний статус.

У підрозділі 2.3. "Забезпечення особі права на правову допомогу на досудовому слідстві" акцентується увага на проблемах реалізації вказаного права обвинуваченим, розглядаються питання вдосконалення процесуального статусу адвоката-захисника та адвоката-представника.

Аналіз кримінальних справ, опублікованої судової практики свідчить про те, що найбільш поширеною підставою для скасування судових рішень є порушення прав учасників досудового слідства, зокрема, права обвинуваченого на захист. У зв'язку з цим підкреслюється важливість належного забезпечення обвинуваченому права на правову допомогу у цій частині досудового розслідування.

Однією з головних причин, що унеможливлює реалізацію особою, яка скоїла злочин, процесуальних прав, дисертант вважає існуючу практику винесення постанови про притягнення як обвинуваченого майже одночасно із закінченням досудового слідства. У 47 % вивчених кримінальних справ після винесення вказаної постанови і допиту обвинуваченого до закінчення досудового слідства більше не виконувалося ніяких слідчих дій. У такій ситуації певна особа, яка вчинила злочин, на досудовому слідстві має невизначений статус і фактично позбавлена можливості скористатися допомогою з боку адвоката. На думку здобувача, своєчасність винесення постанови про притягнення як обвинуваченого повинна перевірятися у судових стадіях. Якщо буде встановлено факт зволікання із винесенням цього процесуального документа, суддя повинен реагувати на це окремою постановою на адресу слідчого, начальника слідчого відділу та прокурора, якій здійснює нагляд за розслідуванням.

Реалізації обвинуваченим права на правову допомогу перешкоджає також  те, що у чинному законодавстві чітко не врегульовано момент роз'яснення йому процесуальних прав на досудовому слідстві. Автор вважає, що такі дії повинні виконуватися слідчим до оголошення особі постанови про притягнення як обвинуваченого і роз'яснення суті обвинувачення.

Ефективність правової допомоги на досудовому слідстві залежить від досконалості процесуального статусу адвоката-захисника і адвоката-представника. Дисертант стверджує, що в деяких ситуаціях засобів, передбачених законом, недостатньо для належного здійснення адвокатом захисту інтересів клієнта. Так, надаючи можливість адвокату-захиснику бути присутнім на допитах підозрюваного і обвинуваченого, при проведенні інших слідчих дій за їх участю, за їх клопотанням чи за клопотанням самого захисника, закон не наділяє останнього правом ставити запитання учасникам слідчої дії (ст. 48 КПК). Це призводить до того, що на досудовому слідстві адвокат нерідко є пасивним спостерігачем.

Пасивність адвокатів на досудовому слідстві пояснюється ще й тим, що в законодавстві відсутні гарантії належного виконання ними своїх обов'язків. У чинному КПК не передбачено обов'язок посадових осіб, які ведуть процес, сповістити адвоката про: день, час і місце проведення слідчої дії за участю його клієнта, за його клопотанням чи за клопотанням самого адвоката; розгляд суддею подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту чи продовження строків тримання під вартою тощо. Надання особам правової допомоги з боку адвоката на досудовому слідстві ускладнюється також через те, що КПК не містить вичерпного переліку дій та рішень слідчого, які можуть бути оскаржені до суду; чітко не визначається обсяг матеріалів справи, з якими адвокат має право знайомитися з моменту вступу в процес. З метою підвищення ефективності правової допомоги на досудовому слідстві дисертант висловлює низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства, яке регулює статус адвоката-захисника і адвоката-представника.

Розділ 3 "Теоретичні і практичні проблеми реалізації права на правову допомогу окремими суб’єктами кримінального процесу" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Реалізація права на правову допомогу неповнолітніми суб'єктами кримінального процесу" розкривається зміст поняття "неповнолітні" у кримінальному судочинстві, здійснюється їх класифікація за різними підставами і, в залежності від цього, досліджуються особливості забезпечення їм права на правову допомогу під час досудового розслідування.

Здобувач підкреслює, що право на правову допомогу повинно гарантуватися усім неповнолітнім незалежно від їх процесуального статусу. У дисертації вказується, що укладати угоду про надання правової допомоги неповнолітній особі повинен, як правило, її законний представник. У випадку виникнення між неповнолітнім і його законним  представником колізії щодо вибору конкретного адвоката посадова особа, яка веде процес, має сприяти досягненню згоди сторін, а якщо це неможливо - забезпечити участь у справі іншого адвоката.

Дисертант звертає увагу на те, що чинне законодавство передбачає обов'язкову участь адвоката лише у справах про злочини неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених, а також осіб, щодо яких ведеться провадження по застосуванню примусових заходів виховного характеру. Разом з тим, як свідчить практика, потерпілий, особливо неповнолітній, є однією з найменш захищених фігур у кримінальному судочинстві. Питома вага неповнолітніх у загальній кількості потерпілих від злочинних діянь складає близько 35 % . У зв'язку з цим автор  підтримує позицію тих процесуалістів (О.Х. Галімов та ін.), які пропонують передбачити в законі випадки обов'язкової участі в процесі представника з числа адвокатів для захисту прав та інтересів неповнолітнього потерпілого.

Якщо  неповнолітній  брав участь у вчиненні злочину разом із дорослими, у стадії досудового розслідування у кожному випадку повинна бути з'ясована можливість виділення справи щодо неповнолітнього в окреме провадження (ст. 439 КПК). У такому випадку постає питання щодо процесуального статусу неповнолітнього в основній справі. Здобувач вважає, що така особа має наділятися статусом обвинуваченого і їй повинно забезпечуватися право мати захисника.

Підрозділ 3.2. називається "Забезпечення права на правову допомогу особам, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самостійно реалізувати процесуальні права, та особам, процесуальний статус яких чітко не визначений у Кримінально-процесуальному кодексі".

В процесуальній літературі неодноразово здійснювалися спроби визначити категорії осіб, яким обов'язково повинно гарантуватися право на допомогу з боку адвоката через наявність у них психічних чи фізичних недоліків (німі, глухі, сліпі тощо). Дисертант вважає, що значущість психічної чи фізичної вади особи для самостійного здійснення нею своїх процесуальних прав у кожному випадку повинна встановлюватися слідчим  на підставі будь-якого офіційного медичного документа чи висновку  експерта.  При  цьому,  якщо фізичні вади і ступінь їхньої виразності очевидні, то слідчому, на думку здобувача, немає необхідності їх засвідчувати документально. Що ж стосується психічних недоліків, то їх наявність у особи повинна встановлюватися шляхом проведення психіатричного огляду або судово-психіатричної експертизи. У дисертації вказується, що закон має передбачати можливість участі адвоката у виконанні таких дій.

Автор обґрунтовує необхідність забезпечення права на правову допомогу особам, процесуальний статус яких чітко не визначений у законодавстві: правопорушнику; особі, щодо якої кримінальна справа закрита; заставодавцю; особі, яка займає приміщення та власнику житла, де проводиться обшук, тощо. Так, при ознайомленні правопорушника із протоколом про обставини вчиненого злочину (ст. 426 КПК) саме адвокат у змозі кваліфіковано оцінити його законність і обґрунтованість, достатність фактичних даних для подальшого порушення кримінальної справи прокурором і розгляду її в суді та ін.. Допомога адвоката може знадобитися й заставодавцю у випадках вирішення питання про повернення  застави  у  разі припинення кримінально-процесуальної діяльності чи обрання слідчим іншого запобіжного заходу тощо. При обшуку в житлі адвокат здатен оцінити дотримання посадовими особами процесуальної форми його проведення, відповідність підстав для обшуку  фактичним  діям  слідчого.

Неврегульованість процесуального статусу вищезазначених осіб не повинна бути перешкодою для забезпечення їм права на правову допомогу. У таких випадках, вважає дисертант, припустиме застосування кримінально-процесуальних норм за аналогією.