Старченко О.В. Місце та роль зовнішньої взаємодії у слідчій діяльності

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, вказано наукову новизну, практичне значення та апробацію одержаних результатів.

 Перший розділ “Теоретичні проблеми взаємодії” складається з трьох підрозділів, у яких дається аналіз історичних аспектів форм та методів взаємодії слідчого у правовій системі України, розглядаються поняття, зміст, принципи та форми взаємодії слідчого, а також визначається поняття зовнішньої взаємодії слідчого ОВС з іншими суб’єктами, які не входять до системи МВС.

У підрозділі 1.1. “Історичний розвиток зовнішньої взаємодії слідчого органів внутрішніх справ” розглядаються шляхи виникнення та розвитку форм взаємодії в системі органів внутрішніх справ і органів слідства України. Автором зазначено, що розвиток взаємодії слідчого в історичному аспекті більшість авторів розглядає в контексті історії створення слідчо-оперативних груп. Вказується, що взаємодію слідчого протягом тривалого часу розуміли як суто організаційний аспект, що не потребує особливої правової регламентації.

На основі аналізу форм та методів взаємодії слідчого в правовій системі України в роботі виділяються дорадянський, радянський та сучасний періоди розвитку такої взаємодії. Дореволюційний період характеризується введенням посади судового слідчого, наділеного широкими повноваженнями, зокрема у сфері зовнішньої взаємодії. Радянський період, в залежності від зміни статуса слідчого та завдань досудового слідства у цілому можна розподілити на декілька етапів:

·   період з 1917 р. до 1928 р. характеризується наявністю слідчих підрозділів як у суді, так і в правоохоронних органах;

·   у період з 1928 р. до початку 1960-х рр. слідство з адміністративного підпорядкування органам суду надійшло до підпорядкування прокуратури; водночас слідчі підрозділи виникли і у оперативних структурах НКВС;

·   у період 1963 р. по 1968 р. слідчі підрозділи, створені в реформованій системі внутрішніх справ, характеризувались певною автономією;

·   періоду з 1968 р. до 1990 р. притаманно наділення керівництва органів внутрішніх справ правом управління проведенням попереднього слідства, залишення повноважень прокуратури як такого органу, що наглядає за слідством.

Сучасний пострадянський період відзначається введенням безпосереднього судового контролю за здійсненням попереднього слідства, збереженням наглядових повноважень прокурора, зміною порядку порушення кримінальних справ, підслідності, спробою розмежувати досудове слідство та дізнання. Як зазначається автором, неодноразові докорінні зміни системи управління досудовим слідством протягом ХІХ-ХХІ століть спричинили відсутність усталених правових форм та традицій міжвідомчої та внутрівідомчої взаємодії слідчих органів внутрішніх справ.

У підрозділі зауважується, що особливістю сучасної вітчизняної моделі досудового слідства в МВС є підпорядкованість слідчих підрозділів територіальним підрозділам міліції, що дещо спрощує відомчу взаємодію в системі органів внутрішніх справ, хоча, з іншого боку, не сприяє забезпеченню процесуальної незалежності слідчого. Автор зазначає, що розв'язання питань взаємодії слідчих та інших підрозділів МВС насамперед шляхом вжиття адміністративно-управлінських заходів, є у вітчизняній системі кримінального процесу історично обумовленим, але не завжди раціональним та ефективним явищем.

У підрозділі 1.2. “Поняття, зміст, принципи та форми взаємодії слідчого” розглядається етимологія поняття взаємодії слідчого. Робиться висновок, що змістом взаємодії слідчого як виду його взаємопов’язаності з іншими суб’єктами є діяльність різних ланок (елементів) декількох соціальних організаційних систем, що полягає в узгодженні та координації властивих їм форм діяльності, спільному використанні сил, прийомів і методів, спільній участі в розробленні та здійсненні комплексних заходів, спрямованих на одночасне розв’язання задач, що виникають під час процесуальної діяльності слідчого, та власних соціальних завдань вказаних систем.

Визначається перелік основних принципів взаємодії слідчого, до яких належать:

·   своєчасність організації взаємодії;

·   економія процесуальних і оперативно-розшукових засобів (взаємодія не є потрібною, якщо вона недоцільна);

·   погодженість і динамічність планування взаємодії;

·   відносна незалежність учасників взаємодії, розмежування їхньої компетенції та підпорядкування їх виключно закону;

·   індивідуалізація процесуальних, організаційних і тактичних форм взаємодії;

·   персональна (особиста) відповідальність учасників взаємодії;

·   комплексне використання учасниками взаємодії наявних у їхньому розпорядженні сил і засобів;

·   неприпустимість делегування учасниками взаємодії своїх обов’язків іншим особам;

·   добір учасників взаємодії з урахуванням їх психологічної і мовної сумісності;

·   нерозголошення даних досудового слідства, методів і засобів оперативно-розшукової діяльності.

Автором зазначається, що в сучасній взаємодії слідчого виділяються оперативні, організаційні, процесуальні й тактичні форми. До оперативних форм взаємодії у роботі віднесено:

·   самостійне здійснення оперативними підрозділами оперативно-розшукових заходів та негайне інформування слідчого про їх результати;

·   виконання оперативно-розшукових заходів за дорученням слідчого;

·   здійснення оперативними підрозділами розшуку обвинувачуваного за дорученням слідчого;

·   проведення оперативно-розшукових заходів відносно осіб, затриманих за вчинення злочину, та осіб, узятих під варту;

·   застосування оперативних заходів з метою забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві і проходять за кримінальною справою, яка перебуває у провадженні слідчого.

У підрозділі проаналізовано наступні процесуальні форми взаємодії слідчого ОВС:

·   виконання доручень слідчого іншими підрозділами правоохоронних органів;

·   виконання оперативними підрозділами доручень, пов’язаних із проведенням слідчих дій в інших районах і містах, а також невідкладних слідчих дій;

·   виконання оперативними підрозділами та слідчими запитів відповідних міжнародних правоохоронних організацій і правоохоронних органів, запитів повноважних державних органів, установ та організацій на проведення оперативно-розшукових заходів;

·      проведення експертиз в експертних установах органів внутрішніх справ.

До організаційних форм взаємодії слідчого автор відносить:

·   створення спільних оперативних, слідчо-оперативних груп чи бригад;

·   надання практичної допомоги місцевим слідчо-оперативним групам і бригадам з боку центральних органів та структур;

·   організація участі фахівців правоохоронних органів у проведенні слідчих дій та участі слідчих у проведенні дій оперативного характеру;

·   використання нормативної та матеріальної бази функціонування спільних оперативних, слідчо-оперативних груп чи бригад;

·   розроблення поточної документації звітного, оперативного та процесуального характеру.

Тактичні форми взаємодії слідчого розкриваються у підрозділі в контексті:

·   створення реального механізму прийняття та реалізації спільних рішень у межах взаємодії;

·   розроблення оперативно-тактичних планів і тактичних операцій;

·   проведення спільних слідчих та оперативно-розшукових заходів, що мають риси оперативно-тактичних операцій;

·   спільне проведення цільових спеціальних операцій, регламентованих відомчими актами;

·   спільний виїзд слідчих і працівників розшуку до інших міст, регіонів для виконання комплексу дій, тактичних операцій, оперативно-розшукових та інших заходів.

Робиться висновок, що розв’язання проблем зовнішньої взаємодії залежить від чіткого розуміння об’єктивної різниці між зазначеними формами взаємодії слідчого з іншими суб’єктами. Урахування цього дозволить встановити чіткий порядок та механізм взаємодії слідчого з підрозділами правоохоронних структур під час розкриття та розслідування злочинів, чітко визначити обов’язки і відповідальність кожного суб’єкта взаємодії за невиконання покладених на нього законом обов’язків, виключити дублювання, нераціональне використання сил і засобів.

У підрозділі 1.3. “Зовнішня взаємодія слідчого як одна з форм боротьби зі злочинністю в сучасних умовах” досліджуються окремі питання взаємодії слідчого, як форми протидії злочинності, здійснюється спроба проаналізувати з нових позицій певних аспектів зовнішньої взаємодії. Автором робиться висновок, що під зовнішньою взаємодією слідчого слід розуміти таке здійснення ним функцій, яке відбувається за участі, сприяння, за допомогою або у співпраці осіб чи організацій, які мають визначений соціально-правовий статус, не належать до системи МВС та не беруть участі в системі кримінально-процесуальних відносин як її суб’єкти, передбачені КПК.

В рамках підрозділу зауважується, що на практиці виникає багато проблемних питань у ході взаємодії слідчого з підрозділами правоохоронних структур стосовно процесу розслідування та розкриття злочинів. Серед  таких питань основним є ухилення оперативних служб правоохоронних структур від виконання доручень слідчих або формальне їх виконання. Автором зазначається, що організаційно-правове забезпечення зовнішньої взаємодії слідчого ускладнюється самою природою цієї взаємодії, яка має міжвідомчий, багаторівневий та диспропорційний характер.

У підрозділі виділяються три системи, у межах яких діє слідчий МВС: система ОВС, система кримінально-процесуальної юстиції, що діє в рамках визначених КПК правовідносин, загальнодержавна система правоохоронних та інших органів, яка виконує функції боротьби зі злочинністю. Автор доводить, що взаємодія слідчого в межах перших двох систем не може бути визнана зовнішньою в силу їх структурованості та цілісності, тісних зв’язків між суб’єктами, наявності в останніх визначеного соціально-правового статусу.

У контексті наведеного робиться висновок, що норми кримінально-процесуального закону не можуть бути єдиним джерелом правового забезпечення зовнішньої взаємодії слідчого. Окремі  джерела її регуляції містяться в конституційних, оперативно-розшукових, адміністративних законодавчих актах. Автором підкреслюється, що у сучасній правовій системі України важливе місце в регулюванні зовнішньої взаємодії слідчого посідають міжвідомчі акти у формі спільних наказів МВС та інших установ та відомств.

Другий розділ “Взаємодія слідчого з державними органами у процесі розслідування злочинів” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Взаємодія слідчого з правоохоронними органами” зазначається, що питання взаємодії слідчого з іншими правоохоронними органами України є найменш дослідженим та водночас найбільш проблемним аспектом зовнішньої взаємодії слідчого, що має як суб’єктивні, так і об’єктивні причини.

Стверджується, що організаційними формами взаємодії слідчого ОВС та інших правоохоронних органів слід вважати:

·   надання слідчому (групі слідчих) ОВС на час слідства або проведення окремої слідчої дії (окремих слідчих дій) для надання допомоги та сприяння, а також для виконання оперативно-розшукових та інших заходів працівників (працівника) оперативно-розшукового підрозділу (оперативно-розшукових підрозділів), фахівців та працівників інших правоохоронних органів;

·   створення слідчо-оперативних груп різного призначення і складу;

·   узгоджене планування і проведення процесуальних дій, оперативно-розшукових, організаційних та інших заходів під час перевірки і розгляду заяв (повідомлень) про злочини та в ході їх розкриття та розслідування;

·   спільну організацію розшуку злочинців “за гарячими слідами” з використанням даних огляду місця події та іншої інформації про злочин;

·   взаємне інформування учасників взаємодії та спільне обговорення ними даних кримінальної справи, висування версій, визначення найбільш дієвих способів їхньої перевірки процесуальним і оперативно-розшуковим шляхом.

Автором виділяються окремі напрямки, в яких зовнішня взаємодія слідчих ОВС сьогодні має досить позитивний досвід. Це передусім взаємодія зі структурами, які раніше входили до системи МВС, зокрема з органами дізнання або із спеціальними правоохоронними структурами. До таких органів належать органи пожежного нагляду та структури Державного департаменту з питань виконання покарань. Водночас у підрозділі підкреслюється актуальність взаємодії з органами Державної прикордонної служби для розв’язання завдань в окремих регіонах або за напрямками правоохоронної діяльності як з органом, що здійснює оперативно-розшукові заходи та дізнання. Як позитивний, охарактеризовано досвід комплексної міжвідомчої взаємодії, в якій беруть найактивнішу участь слідчі ОВС. Автором зазначено, що вона здійснюється для реалізації конкретних загальнодержавних стратегічних програм профілактичної спрямованості.

У підрозділі обґрунтовується, що найбільш проблемними є аспекти взаємодії з органами прокуратури та СБУ як з органами досудового слідства (а з СБУ і як з органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність). Автором зазначено, що поліпшення ситуації в цій сфері можливе лише після реформування системи прокуратури та ліквідації кримінально-процесуального інституту альтернативної підслідності. Водночас висловлюється думка щодо недоцільності створення єдиного органу досудового слідства.

У підрозділі 2.2. “Взаємодія слідчого ОВС з іншими державними органами та об’єднаннями громадян” автором класифікуються відповідні суб’єкти зовнішньої взаємодії слідчого, визначається правова база такої взаємодії, надається характеристика основних її напрямків; характеризуються інтереси вказаних суб’єктів, які може задовольнити така взаємодія, та цілі досудового слідства, що можуть бути при цьому реалізовані.

Автором проаналізовано стан взаємодії слідчого ОВС із банківськими структурами та контрольно-ревізійними органами та зазначено, що узагальнення практики розслідування відповідних злочинів дає підстави констатувати недосконалість та навіть суперечливість окремих правових актів. Іншою обставиною, що ускладнює відповідну взаємодію автор називає відсутність в Україні єдиної цілісної незалежної системи органів фінансового контролю. У підрозділі констатується актуальність питання дотримання комерційної та банківської таємниці під час співпраці фінансових та контрольних структур зі слідством.

Дисертантом зазначено, що взаємодія слідчого з громадськими формуваннями з охорони правопорядку та засобами масової інформації в сучасних умовах набуває актуальності як в рамках профілактики злочинів, так і у криміналістичній тактиці. У підрозділі вказується, що ці види зовнішньої взаємодії слідчого ускладнюються відсутністю механізмів заохочення громадян та працівників засобів масової інформації, відсутністю відповідних навичок у слідчого тощо.

У підрозділі 2.3. “Міжнародне співробітництво у розслідуванні злочинів” досліджуються питання міжнародної взаємодії слідчого. Автор висвітлює найбільш актуальні її аспекти, виходячи, в першу чергу, з реальних потреб практичної діяльності слідчих ОВС. При цьому проаналізовано матеріали практики міжнародної взаємодії слідчого та узагальнено статистику такої взаємодії у 2003-2006 рр. Дисертантом зазначається, що міжнародна взаємодія слідчого ОВС є формою міжнародної правоохоронної діяльності ОВС, яка, у свою чергу, є складовою міжнародної правової допомоги.

У підрозділі зазначено, що предметом такої взаємодії слід вважати потреби, які виникають у процесі розслідування різних категорій злочинів: міжнародних, таких, що мають міжнародний характер, та інших злочинів із іноземним елементом. Аналіз підслідності злочинів за чинним КПК України та матеріалів практики дозволяє стверджувати, що участь слідчих ОВС у кримінальному провадженні міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру є значно меншою порівняно із участю слідчих СБУ та прокуратури. Автор доводить що майже в усіх кримінальних справах, за якими слідчим проводиться міжнародна взаємодія, слідство ведеться по злочинах загального характеру з іноземним елементом.

Автором стверджується, що зміст міжнародної діяльності слідчого ОВС становлять:

·   видача правопорушників і засуджених осіб іноземним державам та екстрадиція осіб, відносно яких ведеться кримінальне переслідування, або притягнутих до кримінальної відповідальності, до України;

·   передання та отримання провадження за кримінальними справами;

·   виклик або надання свідків, потерпілих, цивільних позивачів тощо;

·   надання та виконання процесуальних доручень різного характеру.

У роботі зроблено висновок, що проблемними аспектами міжнародної взаємодії слідчого є: питання мови (перекладу) процесуальних дій та документів; невідповідність кримінально-процесуальних норм законодавства різних країн; затягування інкорпорації норм міждержавних та міжвідомчих угод;  відсутність загальноприйнятих алгоритмів взаємодії та єдиних зразків документів, що укладаються за такої взаємодії.