Мельник О.В. Моральні засади провадження у досудових стадіях кримінального процесу України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визначається ступінь її наукової розробленості, мета, завдання й методи дослідження; висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами та планами; визначаються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів; вказуються форми їх апробації та впровадження у законодавчу діяльність, практику досудового слідства, науково-дослідну роботу і навчальний процес.

Розділ перший − “Поняття моралі та права, їх соціальна роль у врегулюванні кримінально-процесуальних відносин” складається з двох підрозділів, які присвячені дослідженню найбільш важливих теоретичних питань щодо поняття, сутності, взаємодії моралі та права, реалізації їх основних положень через основні засади кримінально-процесуального законодавства.

Підрозділ 1.1. “Поняття моралі та права, їх взаємодія у кримінальному судочинстві”. Риси сучасної цивілізації зумовлюють розвиток моральних якостей людини як головну мету та основний важіль сучасного прогресу. Першим серед напрямів державної політики є формування загальнолюдських цінностей. Тому акцентується увага на дослідженні поняття моралі та права.

Зазначається, що мораль є культурним феноменом у тому значенні, що не має обмеженого етичного простору, оскільки мораль існує в усіх сферах соціального життя − від індивідуальної поведінки до державної політики, від духовної творчості до пізнавальної діяльності, від сприйняття індивідом свого внутрішнього світу до спілкування з навколишніми. Цей пронизливий характер явищ моралі, неможливість її віднесення до будь-якої більш конкретної області, пояснює існування в історії етики розширеного тлумачення та універсальності інтерпретації поняття моралі.

У широкому сенсі поняття моралі розуміють як систему норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства. Моральні принципи являють собою підвалини успішної реалізації законодавства.

З’ясовано, що термін “право” має своїм джерелом латинське слово rectus, а також тевтонське recht, що означає “правий” або “прямий”. Інші поняття, що пов’язані з терміном “право”, тлумачаться як чиєсь шанобливе ставлення або обов’язок; що це щось морально спораведливе та чесне; як якийсь правовий титул або вимога. Отже, поняття “право” розглядається крізь “моральне”. Ці терміни ніби “створені” один для одного.

            Маючи складні відносини, мораль і право регулюють усі сфери громадського життя. Іх норми безпосередньо, повсякденно впливають і на мотиви поведінки посадових осіб, які здійснюють кримінально-процесуальні функції. Мораль і право, переплітаючись, створюють життєво необхідний для суспільства конгломерат загальнолюдських цінностей та вимог, які призводять до розвитку окремих індивідів та людства в цілому.

Будь-яка моральна норма має свою сферу застосування, за межами якої вона стає нісенітницею. Приборкана догмою свідомість може іноді привести до надзвичайно тяжких наслідків. Виконанням обов’язку можна виправдати жахливі злочини проти людства. Абсолютний та безумовний обов’язок, що прийняв обличчя безособового закону, загрожує фанатизмом і тоталітаризмом. Тому закон, зокрема, кримінально-процесуальний повинен бути зорієнтований на моральну свідомість кожної людини і громадянина, бути правовим. Оскільки право створюється суспільством, а закон − державою. Закон може бути неправовим, якщо його зміст стає свавіллям державної влади. Подібні закони можна визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту.

Наведене положення підтверджує актуальність розроблення та втілення моральних тенденцій у кримінально-процесуальне право.

Підрозділ 1.2. “Моральний зміст та реалізація принципів кримінального процесу”. За суперечливих умов упровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових норм і стандартів, утілення етико-правової конструкції права і моралі актуалізується та вимагає перегляд питання про систему основних засад кримінального процесу.

Безумовно, всі моральні засади неможливо охопити в законі, але основні її вимоги отримали ідейне відображення в загально зафіксованих уявленнях. Такими є принципи права. Помітне місце серед них належить принципам кримінального процесу.

Якщо мораль знаходить своє відображення у правових приписах, а будь-яке право, у тому числі кримінально-процесуальне, починає своє існування з принципів, то цілком справедливо вважати, що ці принципи є моральними. Відповідно, щоб поєднати поняття моралі та права і підкреслити надзвичайне місце моральних чинників у правовому житті суспільства автором запропоновано змінити назву глави 2 проекту КПК України (№ 3456-Д) “Засади кримінального провадження” на назву “Морально-правові принципи кримінального процесу”. Таку пропозицію підтримало 70% опитаних респондентів.

Палітра поглядів та позицій у науковій літературі відзеркалює думку про віднесення тих чи інших принципів до різних стадій кримінального процесу. Автором підтримано позицію іншої групи вчених, які негативно ставляться до ідеї виділення принципів окремих стадій. Цілком справедливим є категоричне твердження про те, що немає і не може бути самостійних принципів, властивих тій чи іншій стадії, однак, це не виключає того, що принципи кримінального процесу одержують у кожній із стадій своєрідне вираження, обумовлене її завданнями й умовами. Тому у роботі йдеться не про сукупність принципів, а про їх систему, тобто взаємний тісний зв’язок її складових.

За результатами проведених теоретичних досліджень автором пропонується включити до ст. 7 “Засади кримінального провадження” проекту КПК України таку засаду як швидкість.

Аналізуючи ч. 1 ст 8 проекту КПК України, автором пропонується доповнити статтю реченнями такого змісту: “Суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності зобов’язані точно і неухильно дотримуватись норм Конституції України, норм міжнародних договорів, ратифікованих Україною, чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства України. Невиконання зазначених вимог є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства”.

Розділ другий − “Правові та етичні засади досудового провадження в кримінальному процесі України” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Види і форми кримінального переслідування та принцип презумпції невинуватості”. Останні роки в Україні характеризуються процесами демократизації суспільства, формуванням правової держави. У зв’язку з цим особливого значення набувають питання статусу особи в кримінальному процесі, які пов’язані з істотним обмеженням суб’єктивних прав громадян. Насамперед, йдеться про поняття кримінального переслідування, сутність та зміст якого є недостатньо розробленими в сучасній теорії кримінального процесу.

Автором запропоновано закріпити поняття кримінального переслідування в п. 25 ст. 6 проекту КПК України та викласти його в такій редакції: “Кримінальне переслідування − це функція процесуальної діяльності, яка здійснюється стороною обвинувачення з метою викриття, засудження та покарання осіб, які винні у вчиненні злочину”.

В роботі досліджено форми кримінального переслідування: 1) кримінальне переслідування у формі підозри; 2) кримінальне переслідування у формі слідчого обвинувачення; 3) кримінальне переслідування у формі державного обвинувачення; 4) кримінальне переслідування із застосуванням примусових заходів медичного характеру; 5) при здійсненні провадження з застосуванням примусових заходів виховного характеру; 6) кримінальне переслідування під час протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

З метою гуманізації законодавства автором пропонується доповнити ч. 3 ст. 177 проекту КПК України положенням стосовно того, що справа може бути закрита за заявою потерпілого у випадках, якщо злочин здійснено вперше, якщо цей злочин невеликої чи середньої тяжкості, якщо сторони примирилися та потерпілому відшкодовано збитки, які були завдані злочином.

Досліджено поняття презумпції невинуватості. Ряд авторів зазначають, що існують розбіжності між правовою презумпцією та принципом. Вони вказують, що правова презумпція являє собою логічне правило, а принцип є певною системою норм. Інші науковці не бачать різьких відмінностей та використовують ці терміни як синонімічні. Оскільки загальноправові презумпції діють в усіх галузях права, вони перетворилися в принципові положення права. До загальноправових презумпцій відноситься презумпція добропорядності громадян. Вона, в свою чергу, знаходить своє відображення в кримінальному процесі, де має вигляд презумпції невинуватості. Автор схиляється до тієї думки, що остання виокремлюється серед правових презумпцій та має характер кримінально-процесуального принципа.

На основі дослідження визначено особливості так званого “взаємоконтролю”, який відбувається між презумпцією невинуватості та кримінальним переслідуванням, оскільки це відноситься до категорії морального у кримінальному процесі. Уособлюючи функцію обвинувачення, кримінальне переслідування втілює відповідну позицію у життя. В свою чергу, презумпція невинуватості представляє функцію захисту. У зв’язку з тим, що функції обвинувачення та захисту є “парними”, відповідно і поняття “кримінальне переслідування” та “презумпція невинуватості” є такими.

Підрозділ 2.2. “Етичні засади провадження в стадії порушення кримінальної справи”. Сучасний розвиток людства зорієнтований на удосконалення людської індивідуальності і свободи. Цей гуманістичний напрям має до кримінального процесу безпосереднє значення. Розуміючи аксіологічний зміст морально-етичних постулатів, автором запропоновано ряд пропозицій до покращення кримінально-процесуального законодавства України.

Автором запропоновано статтю 4 чинного КПК України доповнити частиною 2: “Особа, яка прийняла рішення за заявою або повідомленням про злочин, зобов’язана протягом однієї доби повідомити про це заявника, а у випадку порушення кримінальної справи − і особу, відносно якої вона порушена”.

Проблемною з погляду моралі є необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи. Найчастіше вона виноситься по нерозкритих злочинах. Так, постанову слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено прокуророві або безпосередньо до суду. А відповідно до ч. 1 ст. 99 чинного КПК, при відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації. Автором запропоновано внести доповнення до ст. 99, відповідно до якого особа, яка прийняла таке рішення зобов’язана повідомити зазначених осіб упродовж однієї доби з моменту винесення постанови про відмову у порушенні кримінальної справи.

Невирішеною проблемою кримінально-процесуального закону залишається норма ст. 193 чинного КПК України, відповідно до якої при необхідності виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет слідчий виносить про це постанову і проводить освідування.

На думку здобувача, освідування має проводитися до порушення кримінальної справи. Але якщо внести поправку до КПК про те, що освідування може бути проведено до порушення кримінальної справи, то таке положення не буде мати своєї реалізації, оскільки вищезазначеною статтею передбачено, що освідуванню можуть підлягати лише особи з відповідним процесуальним статусом, а саме, обвинувачений, підозрюваний, потерпілий чи свідок. Зрозуміло, що наділення осіб, які беруть участь у справі процесуальним статусом можливе лише після порушення кримінальної справи. Отже, проведення освідування до порушення кримінальної справи буде неможливо, а, отже, буде блоковано. А в іншому випадку відомості, які будуть отримані під час проведення такої слідчої дії, будуть розглянуті як такі, що є недопустимими.

Дисертант відзначає, що таку колізію можна було б уникнути шляхом внесення до ст. 193 чинного КПК України такої норми: “До порушення кримінальної справи може бути проведено освідування особи, яка звернулася із заявою щодо здійснення по відношенню до неї фізичного насилля, а також іншої, освідування якої необхідне для встановлення ознак злочину”.

Розділ третій − “Моральні засади провадження окремих слідчих дій у стадії досудового розслідування” складається з чотирьох підрозділів, присвячених визначенню шляхів розвитку та вдосконаленню окремих слідчих дій з метою внесення пропозицій до кримінально-процесуального законодавства.

Підрозділ 3.1. “Поняття і характеристика основних етичних положень досудового розслідування” присвячений комплексному доповненню загальних положень дізнання та досудового слідства низкою наукових положень, формулюванню на їх основі практичних рекомендацій з позиції морально прийнятного (виправданого).

Проведене автором дослідження показало, що дотримання закону повинно відповідати вимогам моралі й забезпечити верховенство моральних цінностей під час досудового розслідування кримінальних справ.

Акцентується увага на тому, що будь-який тактичний прийом може бути використан слідчим (прокурором) лише в тому разі, якщо він не суперечить відповідним вимогам − принципам допустимості. До них відноситься принцип відповідності кримінально-процесуальному закону, професійної етики та загальнолюдської моралі.

З метою посилення реалізації етичних засад у кримінально-процесуальному законі автором запропоновано доповнити КПК України новою статтею: “Загальні етичні вимоги досудового розслідування”.

Звертається увага на те, що Європейський суд з прав людини вважає нелюдським поводження, якщо воно має умисний характер, застосовується щоразу протягом кількох годин поспіль і спричиняє якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні сильні фізичні та душевні страждання. Отже, нелюдським вважається і душевне страждання. Таким, що принижує гідність, Суд визнає поводження, яке має викликати у жертви почуття страху, пригніченості та неповноцінності, здатне образити і принизити її та зламати фізичний і моральний опір.

Досліджуючи це положення, здобувач обгрунтовує важливість існування подібної норми в КПК України, оскільки це не дозволятиме звужувати існуючі права та свободи людини.

У підрозділі 3.2. “Моральні засади провадження огляду та освідування” акцентується увага на основних гуманістичних нормах, які реалізуються під час досудового розслідування у процесі провадження огляду та освідування, оскільки саме огляд є однією з найпоширених слідчих дій. І лише в КПК 1960 року освідування вперше було передбачено в якості самостійної слідчої дії, але водночас воно є своєрідним видом слідчого огляду. Питання, що пов’язані з освідуванням, досить часто у науковій літературі полемізуються як з правового, так і з етичного погляду .

            Деякі автори вважають, що у межах свідомості свідка чи потерпілого виникають протиріччя, які пов’язані з освідуванням. Свідок чи потерпілий не можуть змиритися з тим, що заради розкриття злочину можна допускати такий образливий людську гідність захід як освідування. На думку інших, освідування свідка чи потерпілого можливе лише з їх згоди. Не можна допустити освідування тіла жінки-потерпілої, яка категорично проти такого приниження. Навіть якщо освідування проводить лікар це не є виправданим. Це пов’язано не тільки з почуттям сорому перед сторонніми особами, а й зі спогадами події злочину. Таке небажання оголювати своє тіло можна подолати лише переконаннями. Ні за яких умов не можна виправдовувати насилля над особою.

            Вважаючи доцільним, дисертантом запропоновано внести доповнення до проекту КПК України, визначивши, що метою освідування можуть бути не лише 1) сліди злочину та 2) особливі прикмети, а й 3) інші властивості та ознаки. Під „іншими властивостями та ознаками” пропонується розуміти спірну статеву приналежність особи, індивідуальний ріст волосся, особливості побудови окремих органів та ін.

            До того ж, запропоновано у проекті КПК України залишити норму, яка відповідає ч. 4 ст. 193 чинного КПК України.

            Підрозділ 3.3. ”Моральні засади провадження обшуку та виїмки” розкриває гуманістичний зміст таких слідчих дій як обшук та виїмка, оскільки їх провадження в значній мірі зачіпає інтереси громадян.

Статті закону, які регламентують діяльність уповноважених осіб під час обшуку та виїмки, відтворюють у своєму текстуальному варіанті моральні вимоги, але з метою посилення їх впливу автором пропонується доповнити ст. 180 КПК України таким положенням: “Проведення обшуку та виїмки у нічний час у житловому чи іншому приміщенні, що знаходиться на огородженій території, можливе лише під час переслідування та затримання особи, яка вчинила злочин або затримання втікача із місць позбавлення волі.”

З погляду анкетування викликає інтерес наступна проблема. Під час проведення анонімного анкетування 64,7% опитаних респондентів зазначили, що їм відомі випадки, коли перед початком обшуку за місцем проведення не було ізольовано з приміщення малолітніх осіб та вони мали змогу дивитися за тим, що відбувається та слухати все. Але обшук є слідчою дією, для якої притаманні специфічні риси. Її примусовий характер може викликати під час її проведення не лише “словесну боротьбу” між її учасниками, але іноді трапляються випадки фізичного протистояння між ними. Звісно, побачене дитиною таке видовище залишає надовго не лише неприємні спогади, а й може спровокувати в неї вади.

Спираючись на дослідження вчених, автор доходить висновку, що психіка малолітньої особи на відміну від повнолітніх осіб найбільш вразлива, підвержена впливам багатьох факторів, у тому числі, негативних. Дитина вбирає в себе оточення і, таким чином, будує власну психіку.

Так, 74,6% опитаних працівників органів дізнання та досудового слідства вважають, що під час обшуку може бути завдано дітям важкого психологічного болю.

З огляду на висвітлену проблему, автор пропонує внести доповнення до ст. 181 чинного КПК України та закріпити у ч. 3 цієї статті таке положення: “Під час проведення обшуку та виїмки забороняється присутність осіб, які не досягли 14-ти річного віку”. Таку пропозицію підтримало 74,6% опитаних практичних працівників.

У підрозділі 3.4. “Моральні засади провадження пред’явлення для впізнання” йдеться про втілення гуманістичних тенденцій під час провадження однієї з найскладніших слідчих дій, під час якої часто порушуються моральні закони. Автором зосереджено увагу на одному з видів впізнання. За результатами анкетування найчастіше об’єктами впізнання є люди. Про це свідчать 62% опитаних. Тому автором обрано для дослідження саме впізнання осіб.

Проаналізовано два види впізнання осіб: симультанне та сукцесивне. Симультанним впізнанням є признання побаченого об’єкта з першого кроку, одним маршем, унаслідок миттєвого збігу образу, що спостерігається з еталоном, який зберігається в пам’яті. Сукцесивне (аналітичне) впізнавання відбувається диференційовано, шляхом послідовної перевірки, виявлення і зіставлення ознак пред’явленого об’єкта з рисами реального образа.

Доведено, що найбільш надійним є симультанне впізнання, саме тому слідчий перед початком проведення пред’явлення для впізнання зобов’язаний провести допит, щоб з’ясувати ознаки об’єкта. Але річ у тому, що при сукцесивному виді впізнання особа може не запам’ятати прикмети, не зможе про них поінформувати на допиті, але варто їй пред’явити особу, і вона впевнено впізнає її серед багатьох схожих. Отже, прийнятими для сфери кримінально-процесуального закону можуть бути обидва види впізнання.

Під час комплексного дослідження, враховуючи специфіку вразливої дитячої психіки, пропонується ч. 4 ст. 250 проекту КПК України доповнити таким реченням: “Впізнання як малолітньої особи, так і малолітньою особою обов’язково повинно проводитися в умовах, коли особа, яку пред’являть для впізнання, не бачить і не чує особу, що впізнає”.

Проаналізовані положення моральних засад проведення окремих слідчих дій заслуговують на спеціальне детальне дослідження, оскільки питання морального “очищення” осіб, які ведуть досудове розслідування сьогодні “переросли” межі вузьковідомчої проблеми та представляють інтерес для широкого загалу, адже від вирішення цієї проблеми залежить суспільне взаємопорозуміння людей.