Степанов О.С. Належність та допустимість доказів у кримінальному процесі України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його наукова новизна, методологічні та теоретичні основи, формулюються положення, що виносяться на захист, розкривається науково-прикладна цінність отриманих результатів, зазначено види апробацій дисертації.

Перший розділ – “Поняття доказів і їх оцінка в кримінальному процесі”складається з трьох підрозділів, в яких розкривається сутність поняття доказу , проводиться його порівняльний аналіз, опираючись на КПК України та кримінально-процесуальне законодавство інших країн, а також розглядаються питання  належності, допустимості та недопустимості доказів.

Розділ відкриває підрозділ 1.1 “Поняття доказів”, в якому  висвітлюються та аналізуються точки зору та визначення поняття доказу таких вчених, як В.Ф.Асмус, А.Р.Бєлкін, Ю.М.Грошевой, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, В.Д.Спасович, С.М.Стахівський, М.С.Строгович, а також чинного національного законодавства та проекту КПК України (Реєстр.№ 3456-д).

Розглянуто поняття та джерела доказів із зазначенням певних особливостей кримінального процесу таких країн, як Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Федеративна Республіка Німеччина, Франція.

Проаналізувавши ряд нормативних актів різних країн світу, робиться висновок про те, що фактичні дані, які збираються в процесі доказування, формуються з різноманітних джерел різними способами. Найбільш повний перелік джерел доказів існує в КПК України, РФ, Республіки Білорусь та інших країн СНД. Що ж стосується країн з іншою правовою системою, наприклад, США, Великобританія, Франція, то коло джерел отримання доказів в них досить вузьке (найчастіше це – показання свідка, речові докази, висновок експерта).

Запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65  чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України   шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці відомості повинні бути встановлені не інакше, як показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, показаннями експерта, речовими  доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими  документами.

Таке визначення, на наш погляд, точніше відображає зміст поняття доказів і більш зрозуміло правозастосовувачу.

В підрозділі 1.2 “Належність як критерій оцінки доказів у кримінальному судочинстві”  в якому проаналізовано різні точки зору, щодо самого поняття  “Належність доказів”. Автором зроблено висновок про те, що для визначення належності доказів не має значення той факт, який може вказувати на позитивні і негативні обставини (належним може бути як обвинувальний, так і виправдувальний доказ). Обмеження кола досліджуваних доказів тільки належними до справи запобігає невиправданому розширенню цього кола, що може ускладнити хід розслідування, спричинити витрати державних коштів, зайву витрату часу, захаращення справи непотрібною інформацією. У той же час невиправдане відкидання, невикористання необхідних доказів може привести до неповноти, однобічності доказування - і, в кінцевому результаті, до помилковості висновків, винесення неправосудного вироку.

Належність відповідає, з одного боку, на питання про наявність зв'язку між змістом доказу і фактом який підлягає встановленню; з іншого боку - визначає, наскільки точно  встановлено шуканий факт. Іншими словами, належний доказ має визначену доказову силу; не належний - не має її зовсім.

Таким чином, в проекті КПК України, на нашу думку, треба дати визначення поняття належності доказів. Ми пропонуємо його в такій редакції:  належність доказів - це один із критеріїв оцінки доказів, що виражає об'єктивний зв'язок будь яких відомостей, що пов’язані з обставинами  конкретної кримінальної справи, а точніше - з обставинами, що входять до предмету  доказування.

Практичне значення розкриття змісту поняття належності доказів полягає в тому, що створюється очевидна можливість забезпечити досить повне і всебічне встановлення обставин і фактів, що мають істотне значення у справі. З урахуванням критеріїв належності створюється можливість не захаращувати матеріали справи даними, що не мають відношення до предмету доказування, і тим самим  не ускладнювати розслідування і розгляд в суді кримінальної справи.

В підрозділі 1.3 “Поняття допустимості та недопустимості доказів”- розглядаються різні точки зору щодо самого поняття допустимості доказів та пропонується включити до чинного КПК, а також проекту КПК критерії, що визначають допустимість доказів

Такими критеріями, пропонуються наступні:

– докази повинні бути отримані в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним  законодавством України;

– докази мають бути отримані компетентною посадовою особою, правомочною проводити щодо даної справи процесуальні дії;

– докази у справі повинні бути отримані з джерел, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК ;

– при  фіксації проведення і результатів слідчої дії мають бути дотримані всі умови закону;

–        вказана інформація повинна містити не здогади і припущення, а фактичні дані: відомості про факти й обставини справи, що підлягають доказуванню у конкретній кримінальній справі.

Також розглядаються випадки недопустимості використання доказів в кримінальному судочинстві з врахуванням конкретного виду джерела доказів. Детально проаналізовано таке джерело доказів, як показання свідків, яке є найпоширенішим в кримінальному судочинстві. Розглянувши імунітети та привілеї свідка, які закріплені в Конституції України, законах та КПК України, автор дійшов до висновку щодо існування прогалин в чинному кримінально-процесуальному законодавстві та запропонував шляхи їх усунення.

Дисертантом проаналізовані основні види порушень закону, які ведуть до недопустимості доказів. Ним проведено порівняльний аналіз інституту недопустимості доказів, імунітетів та привілеїв свідка, судових прецедентів в таких країнах як Велика Британія, США, ФРН, Франція, Республіка Казахстан, Російська Федерація, Республіка Азербайджан, Республіка Молдова, Республіка Білорусь.

З огляду на викладене, висловлено кілька пропозицій щодо доповнень та змін до діючого кримінально-процесуального законодавства (ст. 69, 118) та проекту КПК України (реєстр. №3456-д). (Акт впровадження до Верховної Ради України № 06-19/65-345 від 16 жовтня 2006р)

Другий розділ – “Належність доказів при прийнятті проміжних та підсумкових рішень на етапах порушення кримінальної справи та досудовому слідстві.”.

У підрозділі 2.1 “Види належних доказів” - розглядається класифікація належних доказів. Ми їх поділяємо на три групи: до першої групи належних доказів входять ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що входять до предмету доказування. В зв’язку з цим зазначимо, що їх належність ніким не заперечується.

До другої групи  належних доказів - відносяться такі, за допомогою яких встановлюються обставини, що необхідні при винесенні проміжних рішень у справі (обрання запобіжного заходу, зупинення провадження у кримінальній справі і т.д.).

До третьої групи належних доказів входять ті, які можна назвати “допоміжними”. У свою чергу, вони можуть бути поділені на дві підгрупи: орієнтуючі та контрольні.

До доказів, що орієнтують, ми відносимо ті, котрі містять відомості про те, де можуть бути виявлені шукані докази (про місце перебування викраденого майна; про місце, де переховується особа, що скоїла злочин; про те, хто був очевидцем злочину і, відповідно, може бути допитаний як свідок і т.д.).

Докази, що орієнтують, відіграють особливо важливу роль на початковому етапі розслідування, але не втрачають свого значення і згодом, тому що сприяють формуванню такої властивості системи доказів, як повнота.

До контрольних доказів ми відносимо ті, зміст яких складають відомості, що використовуються для перевірки допустимості і достовірності предметних доказів і в процесі досудового слідства, і в судовому розгляді, і на стадіях апеляційного, касаційного  провадження. Цими доказами перевіряється надійність джерел предметних доказів - компетентність експерта, незацікавленість свідка  в результаті справи (чи, навпаки, його зацікавленість). У даному випадку слідчий за допомогою контрольних доказів встановлює належність (неналежність) інших доказів.

У підрозділі 2.2 “Належність доказів на етапі порушення кримінальної справи, притягнення особи в якості обвинуваченого і застосування запобіжних заходів.” розглянуто та обгрунтовано положення про те, що на етапі порушення кримінальної справи, на основі первинної інформації про скоєне суспільно небезпечне діяння, робиться можливий висновок про належність до справи фактичних даних. На другому етапі цей висновок перевіряється шляхом проведення слідчих дій, тобто збирання нових належних доказів, чи зіставлення з уже наявними фактичними даними.

Імовірність висновку обумовлюється тим, що на цьому етапі аналізуються одиничні зв’язки доказів з обставинами, що підлягають доказуванню. Остаточний і достовірний висновок про належність доказів може бути зроблений лише на основі аналізу взаємозв’язків доказів. Поза контекстом системи доказів остаточний і достовірний висновок про властивості доказів зробити не можна.

Також у цьому підрозділі розглянуті та проаналізовані типові слідчі помилки  або недоліки щодо визначення  належності доказів при розслідуванні кримінальних справ.

Третій розділ – “Критерії допустимості доказів, отриманих на досудовому слідстві”

У підрозділі 3.1 “Дотримання процесуальної форми як критерій допустимості доказів”  розглядаються та аналізуються думки вчених-процесуалістів щодо визначення процесуальної форми. Пропонується власне визначення поняття процесуальної форми. Говориться про те, що фактичні дані про обставини злочину залишаються такими до моменту їх одержання процесуальним шляхом. Процесуальний порядок їх одержання за допомогою використання передбаченого законом джерела і відображення, фіксації в цьому джерелі перетворює їх у докази.

Пропонується законодавчо вирішити питання про проведення як мінімум експертизи до порушення кримінальної справи. При цьому також зазначається, що проведення експертизи до порушення кримінальної справи можливо, якщо це не порушує права людини;  якщо сам об’єкт експертного дослідження протягом порівняно короткого проміжку часу може втратити свої  властивості або якщо вони можуть істотно змінитися.

У підрозділі 3.2 “Використання слідчим в процесі доказування інформації, отриманої  в   результаті оперативно-розшукової діяльності” аналізується питання щодо співвідношення оперативно-розшукової інформації та доказів. Говориться про те, що будь-який вид непроцесуальної діяльності щодо виявлення доказів (без фіксації результатів виявлення за допомогою процесуальної форми) можливо розглядати як складову частину саме виявлення доказів. У сукупності з можливістю представлення доказів у порядку ст. 66 КПК України непроцесуальні (в тому числі  негласні) методи утворюють один із способів збирання доказів. Також говориться про те, що, протоколи складені за результатами ОРЗ не повинні застосовуватись як  джерело фактичних даних. Оперативно-розшукова природа даних протоколів не може змінитися від наміру використання їх в доказуванні у кримінальних справах. Це не протоколи слідчих і судових дій. Правовий режим формування і використання вказаних протоколів зовсім різний.

Інформація, одержана в ході проведення оперативно-розшукових заходів є непроцесуальною і щодо процесу доказування носить допоміжний або орієнтовний характер. Робиться підсумок про те, що результати ОРД можуть бути використані для визначення напрямку розслідування та висунення версій, черговості чи виду слідчих дій, обґрунтованості рішень про проведення окремих слідчих дій та тактики їх проведення, обрання чи зміни запобіжного заходу. Дисертант пропонує виключити з числа джерел фактичних даних протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, оскільки це не відповідає принципу законності і має негативний вплив на об’єктивність прийняття процесуальних рішень.

У підрозділі 3.3  “Актуальні питання оцінки доказів, одержаних органами адміністративної юрисдикції з точки зору  допустимості” робиться висновок про те, що в кримінальному процесі можуть бути використані відомості, одержані в результаті адміністративної діяльності правоохоронних органів, але тільки тоді, коли вони містяться в таких процесуальних джерелах фактичних даних, як речові докази і документи.

Також обгрунтовано положення про те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство України.