Назаров В.В. Обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; указується на його зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання, наукова новизна; окреслюються практичне значення одержаних результатів дослідження, особистий внесок здобувача в їх отриманні, апробація результатів дисертації та її структура; формулюються основні положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ 1. „Поняття, зміст та сутність конституційних прав людини” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття та зміст конституційних прав і свобод людини і громадянина: становлення і розвиток” досліджується сутність конституційних прав, розкриваються питання історії становлення і подальшого розвитку конституційних прав і свобод людини і громадянина, надається класифікація конституційних прав. Особлива увага приділяється історичному розвитку тих конституційних прав, які в сучасних умовах найбільш обмежуються при розслідуванні злочинів (право людини на повагу її гідності; свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя). Досліджуються основні нормативно-правові документи, що закріплювали ці права людини і громадянина в різні історичні епохи.

Обґрунтовується, що історія прав людини є історією як формування, так і еволюцією уявлень про обмеження цих прав. Обмеження прав у цьому сенсі мають таке саме природне походження, як власне права і свободи.

Звертається увага на те, що теорія права і правова практика розрізняють поняття „права людини” і „права громадянина”. У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Що стосується прав громадянина, вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини є більш пріоритетними порівняно з правами громадянина, адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Інтерв’ювання автором слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ показало, що в кримінальному провадженні найбільше обмежуються такі конституційні права людини, як право на свободу та особисту недоторканність (81,6 % та 83,7 % відповідно), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (68,8% та 70 %), право на недоторканність житла (55,2 % та 58,7 %).

У дисертації підкреслюється, що основним у характеристиці прав людини є те, що вони мають захищатися державою та законом. Більш того, будь-які суперечності щодо прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосовувати процедури, що забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийнятих рішень.

Автор розвинув теорію, що в кримінальному провадженні юридичний аспект прав людини необхідно розуміти наступним чином: по-перше, права людини і громадянина мають співвідноситися з обов'язками суб’єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя (органи дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя) діяти згідно із законом; по-друге, вищезазначені суб’єкти повинні чітко представляти (розуміти) своє місце і місце особи, яка має та обстоює в кримінальному провадженні власні інтереси (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий), у розслідуванні кримінальної справи та під час судового розгляду; по-третє, кожна особа, яка має та обстоює в кримінальному провадженні власні інтереси чи сприяє кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя, повинна відчувати свою захищеність.

У підрозділі 1.2. „Право особи на повагу її гідності та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” досліджується поняття та зміст даного конституційного права під час розслідування кримінальної справи та її судового розгляду.

Здійснюється співставлення гносеологічного терміна „жорстоке поводження” з визначенням „катування”. Дисертант доводить таку принципову особливість, що катування здійснюються для досягнення певної мети. Жорстоке поводження не несе в собі такого навантаження, оскільки його сенс полягає лише в діях, що принижують, завдають болю. Розглядаються основні проблеми у сфері попередження катування і нелюдського поводження, а також узагальнюється практика Європейського суду з прав людини щодо недопустимості застосування з боку посадових осіб з охорони громадського порядку катувань і нелюдського поводження із затриманими й ув’язненими, а також кваліфікації понять „катування” і „нелюдське поводження”.

У дисертаційному дослідженні наголошується, що катування та інші види жорстокого поводження при розслідуванні злочинів безкарно застосовуються в більшості країн світу, у тому числі й в Україні. Крім того, зазначається, що майже третина всього людства виправдовують застосування тортур та інших форм насильницького впливу відносно в’язнів у тюрмах для вирішення глобальних проблем, наприклад, боротьби з тероризмом.

Дисертант зазначає на недопустимості порушення цього права, водночас вперше обґрунтовує, що дане право може бути обмежене у випадках чітко передбачених кримінально-процесуальним законодавством, оскільки органи розслідування не повинні залежати (при проведенні освідування, особистого огляду, обшуку, експертизи, відібрання зразків для експертного дослідження) від бажання чи небажання осіб, які залучаються до їх проведення у виборі методики та порядку проведення слідчих дій.

З посиланням на міжнародне законодавство, практику Європейського суду з прав людини робиться висновок, що певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід’ємний елемент законності дій або викликатися необхідністю розкриття злочину. Обмеження даного права не повинно бути нормою, а має застосовуватися лише у виключних випадках для досягнення завдань кримінального судочинства та в межах чинного законодавства. При цьому особу необхідно переконувати в цілковитій безпеці застосування певних методів розслідування, гарантувати їх безпеку, роз’яснити необхідність установлення об’єктивної істини в кримінальному провадженні, і головне, щоб такі дії здійснювалися на підставах і в порядку, чітко визначених КПК України.

Розкриваються міжнародні та національні механізми попередження актів катувань та протидії їм.

У підрозділі 1.3. „Право особи на свободу та особисту недоторканність та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” розкривається сутність даного конституційного права та висвітлюються його змістовні характеристики.

Доводиться, що право на свободу і право на особисту недоторканність є різними природними правами людини. Право на свободу розуміється як здатність поводитися за власним розсудом, як не зв'язаність чужою волею, примусом, можливість добиватися поставленої мети і, таким чином, реалізувати своє „я” в об'єктивному світі. Розглядаючи право на особисту недоторканність, підкреслюється, що особиста недоторканність – це свобода людини від незаконних і необґрунтованих затримань, арештів чи позбавлень волі іншим шляхом, а також будь-яких інших дій, спрямованих на обмеження можливості людини вільно розпоряджатися собою.

Зауважено, що правомірне обмеження права на свободу і особисту недоторканність переслідує наступну мету. По-перше, забезпечення прибуття і перебування особи на місці проведення слідчої або іншої процесуальної дії. По-друге, забезпечення отримання доказів. По-третє, подолання обґрунтовано передбачуваної або фактичної протиправної поведінки особи, яка залучена в провадження.

Зазначено, що підставами примусового обмеження права на свободу і особисту недоторканність осіб, які залучені в провадження, є встановлені або обґрунтовано передбачувані обставини, що свідчать: про спробу переховування від дізнання, досудового слідства або суду; про можливість учинення нових злочинів або замаху на вчинення злочину; про погрозу на адресу свідка, інших суб’єктів кримінального провадження, спробу знищити докази або іншим шляхом перешкодити провадженню в кримінальній справі; про можливість або ухилення від явки за викликом дізнавача, слідчого, прокурора або суду; про спробу залишити постійне або тимчасове місце проживання без дозволу дізнавача, слідчого, прокурора або суду; про можливість надати завідомо неправдиві показання або відмову від дачі показань; про можливість розголосити дані досудового розслідування.

Загальними видами обмеження свободи та особистої недоторканності дисертант визнає: вид покарання, що призначається судом за вчинення злочину в результаті об’єктивного і повного розгляду справи; запобіжний захід у вигляді взяття під варту; заходи процесуального примусу. Крім того, на підставі вивчення законодавства України розкриваються й інші види обмеження свободи та особистої недоторканності.

Наголошується, що законне і обґрунтоване обмеження прав людини і громадянина на свободу і особисту недоторканність при застосуванні заходів процесуального примусу досягається завдяки суворому дотриманню встановленого порядку їх застосування. Процесуальний порядок (або механізм), з одного боку, сприяє результативності і ефективності застосування заходів процесуального примусу, з іншого, максимально забезпечує дотримання прав, свобод і інтересів осіб, до яких вони застосовуються, захищаючи їх від надмірного, неприпустимого примусу.

У підрозділі 1.4. „Право на недоторканність і таємницю особистого життя та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” досліджуються такі основні права людини, як право на недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя.

Розглядаючи право на недоторканність житла доводиться, що зазначене конституційне право покликане забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень будь-яких суб'єктів у її житло, сферу особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства. Усе, що відбувається в житлі, не може бути розголошене без згоди зацікавлених осіб. Доступ в житло сторонніх осіб можливий лише в разі згоди громадян, які проживають у ньому. Особисті папери, щоденники та інші документи, що зберігаються в житлі, а також і за його межами є недоторканними, крім того, чітке дотримання даного права є гарантією інших прав, до яких можна віднести право на життя, на невтручання в особисте та сімейне життя, на особисту недоторканність, на володіння, користування і розпорядження своєю власністю.

Розглядаються норми КПК України, які регулюють дане право з точки зору охорони прав і свобод людини. Акцентується увага на судовому порядку надання дозволу на обшук або виїмку в житлі.

Аналізуються такі поняття як „житло”, „інше володіння особи”, „недоторканність житла”, „проникнення в житло”, „порушення недоторканності житла”. Доводиться, що право на недоторканність житла не визнається непорушним. Визначаються форми та підстави, за яких держава в особі компетентних органів має право обмежити дане право.

Розкриваються кримінально-правові та кримінально-процесуальні гарантії недопущення порушення цього права.

Проаналізовано сутність права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. На підставі чинного кримінально-процесуального законодавства розкриваються умови обмеження даного права. Зазначається, що в Україні на сьогодні гарантії законності при знятті інформації з каналів зв’язку є недостатніми.

Обґрунтовано наголошується на необхідності встановлення граничного строку зняття інформації з каналів зв’язку; обов’язкового повідомлення після закінчення зняття інформації з каналів зв’язку особі, телефон якої прослуховувався, про обмеження її конституційного права; запровадження інституту незалежного нагляду за законністю проведення зняття інформації з каналів зв'язку з боку певного органу влади; запровадження щорічного звіту правоохоронних органів про застосування заходів, які обмежують права людини.

Зауважується, що існування законодавства, яке регулює прихований нагляд за поштою і зв’язком, є, зважаючи на виняткові умови, необхідним у демократичному суспільстві.

Особлива увага приділяється конституційному праву людини на повагу особистого і сімейного життя, розкривається відмінність між особистим і сімейним життям. На підставі аналізу законодавства зазначається про неприпустимість стеження за людиною, прослуховування і запису особистих розмов, розголошення таємниці банківських вкладів та рахунків, відомостей, які вважаються лікарською таємницею, актів реєстрації цивільного стану, таємниці сповіді, відомостей, повідомлених захисникові, нотаріусу. Тлумачаться конституційні норми, якими гарантується недопущення порушення зазначеного права. Водночас зазначається, що з метою встановлення істини у справі, яка розслідується, допускається обмеження цього права в оперативно-розшуковій діяльності та під час досудового розслідування.

Акцентується увага на тому, що є цінності, якими за жодних умов не можна пожертвувати на користь розкриття злочину і встановлення істини у справі (наприклад, адвокатська таємниця), і є цінності, якими можна певною мірою нехтувати для досягнення вказаної мети (наприклад, лікарська таємниця). У сфері кримінального судочинства значно більше передбачених законом ситуацій, коли таємниці особистого життя стають відомими слідчому і суду, які використовують цю інформацію на користь розкриття злочинів, установлення і покарання винних або реабілітації невинних.

Зауважується, що завдання розкриття злочину, установлення істини у справі не повинні вирішуватися ціною відмови від гарантій недоторканності конституційних прав людини.

Розділ 2. „Обмеження конституційних прав людини при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Сутність обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні” уперше обґрунтовується доцільність у встановлених законом випадках обмеження конституційних прав при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування.

Метою обмежень конституційних прав людини в кримінальному провадженні автор визначає захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Проаналізувавши Конституцію та КПК України зазначається, що фактичними підставами обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні є нагальна необхідність запобігти злочинові чи його припинити, установити істину під час розслідування кримінальної справи, невідкладні випадки, пов'язані з урятуванням життя людей, майна або безпосереднє переслідування осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину.

Принципами обмежень конституційних прав на думку автора є: 1) законність (обмеження основних прав допускається виключно на основі закону. При цьому в законі повинні бути визначені засоби та інструменти можливого обмеження прав людини); 2) легітимність (правовою основою обмеження прав людини є загальне визнання його суспільної необхідності, існування нагальної потреби визначення меж здійснення суб'єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб. Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне обговорення наслідків, що випливають із обмеження суб'єктивного права. Важливим є визначення такого обмеження, яке б не створювало надмірних обмежень у його здійсненні; 3) ясність, чіткість і визначеність (формулювання процесуального порядку обмеження прав повинно бути таке, щоб воно було зрозуміле як для громадянина, так і для посадової особи); 4) цілеобумовленість (конкретно поставлена ціль на підставі ч. 2 ст. 64 Конституції України); 5) співвідношення мети і результату (обмеження не може бути більш суворим, ніж це необхідно; має існувати баланс між конституційно гарантованими правами індивіда і суспільним інтересом (правопорядком) або правами інших людей); 6) винятковий і тимчасовий характер.

Зазначається, що обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні полягає в тому, що це не применшення, не дискримінація, не порушення прав і свобод людини і громадянина, а лише зменшення обсягу прав і свобод. При цьому будь-яке обмеження прав і свобод людини і громадянина ґрунтується на законі, повинно мати легітимну ціль та бути необхідним для суспільства. Будь-яке втручання має бути вибірковим, а не загальнопошуковим. Нормативні акти, що не оприлюднені чи таємні, не лише не можуть установлювати будь-яких обмежень прав і свобод людини, а й регулювати порядок і підстави їх застосування, умови, межі, строки та інші суттєві ознаки цих обмежень.

Обмеження конституційних прав відбувається в результаті проведення процесуально регламентованих дій уповноваженими органами і посадовими особами (судом, прокурором, слідчим, органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність) з дотриманням процесуальної форми. При вивченні матеріалів кримінальних справ установлено, що у 80 % випадків, після порушення кримінальної справи, підозрюваний затримується в порядку статей 106 та 115 КПК України, підписка про невиїзд застосовується у 50,8 % випадків, взяття під варту – 41,4 % випадків, застава – лише у 3,1 % випадків. Інтерв’ювання слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ засвідчило, що найбільше обмеження конституційних прав застосовуються при проведенні слідчих дій (24 % та 23,7 % відповідно), застосуванні запобіжних заходів (76 % і 76,2 %).

Доводиться, що основними суб'єктами, відносно яких застосовуються обмеження конституційних прав, є підозрювані, обвинувачені, підсудні, що також підтвердили 72 % опитаних слідчих органів внутрішніх справ. Застосування окремих заходів кримінально-процесуального примусу допускається стосовно потерпілих та свідків.

Акцентується увага на тому, що переважно допустимі конституційні обмеження прав і свобод людини реалізуються за допомогою застосування кримінально-процесуального примусу. Примус повинен бути самообмеженим. Визначення оптимальних меж державно-правового примусу передбачає, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.

Наголошується, що проблема боротьби зі злочинністю має вирішуватися шляхом трьох взаємопов'язаних компонентів: законодавчого встановлення допустимого обмеження прав людини; створення механізму контролю за вживанням заходів, які передбачають обмеження прав людини; діяльності інститутів, які забезпечують захист та відновлення порушених прав.

Досліджується відмінність між обмеженням та порушенням прав людини в кримінальному провадженні. Розкриваються причини та види порушень конституційних прав.

У підрозділі 2.2. „Обмеження конституційних прав людини при здійсненні оперативно-розшукової діяльності” досліджено роль оперативно-розшукової діяльності в розкритті та розслідуванні злочинів.

Доводиться, що при здійсненні оперативно-розшукових заходів не повинно допускатися порушень конституційних прав і свобод людини. Окремі обмеження конституційних прав мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосуватися лише на підставі рішення суду щодо особи, у діях якої  є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

Відзначаються негативні побічні наслідки цієї діяльності, тобто негласний характер більшості оперативно-розшукових дій, обмеженість прав осіб, відносно яких такі заходи проводяться та відсутність гарантій, наявних в кримінально-процесуальній сфері. Водночас зазначається, що практичний аспект цього питання полягає в тому, що протидія злочинних елементів установленому в суспільстві правопорядку створює ситуацію, коли відмова від оперативно-розшукових (гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних) заходів рівнозначна капітуляції перед антисуспільними елементами, визнанню безсилля держави і суспільства в успішному вирішенні соціально-політичних питань, викоріненні злочинності та усуненні причин, що її породжують.

Змістовно проаналізовані нормативно-правові акти, які регулюють діяльність органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та подані пропозиції щодо їх вдосконалення.

У підрозділі 2.3. „Обмеження конституційних прав людини при провадженні досудового розслідування” досліджено діяльність органів досудового слідства, пов’язану з обмеженням сфери конституційних прав людини. Зазначається, що слідчий, обмежуючи права певних суб’єктів кримінального провадження, спрямовує свою діяльність на досягнення головної мети – забезпечення суспільних прав, свобод та законних інтересів громадян, збереження правопорядку та законності в державі, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, припинення і попередження злочинів.

Опитування слідчих органів внутрішніх справ показало, що метою обмеження конституційних прав підозрюваного, обвинуваченого при проведенні досудового розслідування є захист прав і законних інтересів інших осіб (60,8 %), отримання правдивих показань (16 %), залучення певної особи до проведення слідчих дій (34,4 %).

Розкриваються причини, способи та допустимість обмеження конституційних прав певних суб’єктів кримінального провадження під час проведення слідчих дій (обшук, виїмка, освідування, судова експертиза, відібрання зразків для експертного дослідження, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку), застосування заходу процесуального примусу у вигляді затримання та запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У зв’язку з виявленням під час дисертаційного дослідження безпідставного обмеження конституційних прав людини та прогалин у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України дисертант пропонує внести зміни і доповнення до чинного КПК України.

Розділ 3. „Механізм контролю та нагляду за законністю і обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. „Сутність механізму захисту конституційних прав людини в кримінальному провадженні” визначено місце механізму захисту конституційних прав людини в кримінальному провадженні, досліджено його поняття та структуру. При розкритті сутності механізму захисту основна увага приділяється видам захисту прав, свобод та законних інтересів людини у сфері кримінального провадження, а саме внутрішньодержавному, що поділяється на судовий, прокурорський та захист прав з боку захисника, а також міжнародно-правовому, який знайшов своє відображення в діяльності Європейського суду з прав людини.

Зазначається, що у здійсненні та захисті прав людини і громадянина важливу роль відіграють різноманітні громадські організації, особливо такі, що професійно „спеціалізуються” саме на цій діяльності, і тому можуть вважатися суто правозахисними, а також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини.

Акцентується увага на тому, що дані суб'єкти виконують, установлюють конкретні юридичні механізми та процедуру захисту особи, яка залучається у кримінальне провадження, діють лише на підставах, передбачених Конституцією, КПК та іншими законами України, оскільки їх повноваження, функції, права та обов’язки підпорядковані, зрештою, служінню особі, суспільству та державі.

У підрозділі 3.2. „Судовий контроль за законністю та обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини” визначено чільне місце суду в системі органів державної влади та його роль у забезпеченні додержання законності при застосуванні та проведенні процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини при розслідуванні злочинів. Указується, що одним з найважливіших способів захисту конституційних прав і законних інтересів суб'єктів кримінального провадження є судовий контроль за діями та рішеннями органів дізнання і досудового слідства.

На основі проведеного дослідження автор судовий контроль поділяє на загальний, який полягає в тому, що суд наділений правом контролю за законністю й обґрунтованістю дій органів досудового розслідування на етапі як вирішення питання про призначення справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду; попередній, який є способом запобігання порушенням і необґрунтованим обмеженням конституційних прав і свобод особи, здійснюється лише за наявності мотивованого подання органу досудового розслідування про проведення певних слідчих дій чи застосуванні заходів процесуального примусу; виключний, який, на думку автора, полягає у розгляді судом скарг певних суб'єктів кримінального провадження на дії і рішення слідчого, органу дізнання, прокурора, що порушують, або обмежують їх права і свободи в ході досудового розслідування.

У підрозділі 3.3. „Прокурорський нагляд за додержанням законності при обмеженні конституційних прав людини” розкривається роль прокурора в кримінальному провадженні.

Проаналізовано основні повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства та спрямовані на захист прав і інтересів суб’єктів, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні інтереси, а саме: перевірка не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини (ч. 1 п. 1 ст. 227 КПК України); скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих та осіб, які провадять дізнання (ч. 1 п. 2 ст. 227 КПК України); усунення особи, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи (ч. 1 п. 10 ст. 227 КПК України); розгляд скарг на дії слідчого й органів дізнання (статті 110, 215, 234, 235 КПК України); перевірка законності затримання працівниками органів дізнання і досудового слідства громадян за підозрою у вчиненні злочинів; перевірка законності проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права і свободи особи. Крім того, досліджено повноваження прокурора з нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності.

У підрозділі 3.4. „Захист конституційних прав людини захисником” проаналізовано процесуальну діяльність захисника на стадії досудового розслідування. Зазначається, що з усіх зазначених у КПК України осіб, які допускаються як захисники підозрюваного, обвинуваченого, підсудного для здійснення цієї функції, як правило, найбільш підготовленими є адвокати, оскільки вони мають необхідні для того правові знання і професійні навички, діють для виконання свого службового обов'язку і відповідальні за якість своєї роботи у справі.

Звертається увага на повноваження захисника при застосуванні відповідними органами розслідування затримання та взяття під варту до їх підзахисних, а також на недоліки чинного законодавства, що спричиняють на практиці певні труднощі участі захисника та виконання ним своїх повноважень. Сьогодні сторона обвинувачення здійснює основний обсяг пізнавальних дій, результати яких стають доказами в кримінальній справі (ч. 1 ст. 66, ст. 67 КПК України). Водночас сторона захисту має обмежену можливість використання в доказуванні інформації, отриманої в результаті власної пізнавальної діяльності. Роль захисника переважно зводиться до того, щоб виявити недоліки, суперечності в сукупності доказів, зібраних стороною обвинувачення. У зв’язку з цим пропонується в КПК України передбачити вичерпний перелік способів отримання захисником відомостей, що його цікавлять і можуть бути використаними для ефективного захисту, а також можливість закріплення органами розслідування і судом цих відомостей як доказів у справі.

Розділ 4. „Шляхи удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо обмеження конституційних прав людини” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. „Обмеження конституційних прав людини у кримінально-процесуальному законодавстві західних держав” досліджено та проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство США, Англії, Німеччини, Франції, що стосується обмеження конституційних прав людини.

Відзначається, що в кримінальному провадженні цих країн дотримуються позицій, заснованих на загальних і неподільних цінностях: людській гідності (заборона тортур, нелюдяного або принижуючого гідність поводження); свободі (право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу свого приватного і особистого життя, свого житла і своїх комунікацій тощо); правосудді (право на ефективний правовий захист і на доступ до неупередженого суду, право обвинуваченого на презумпцію невинуватості і дотримання прав на захист).

Досліджено, що пануючою доктриною в кримінально-процесуальному законодавстві цих країн є контроль над злочинністю, що передбачає обмеження певних прав і законних інтересів осіб, установлення нових кримінальних заборон і застосування заходів процесуального примусу, надання доказового значення показанням анонімних свідків, даним негласного електронного спостереження тощо. При цьому кожна з держав здебільшого враховує ряд факторів при застосуванні примусових заходів у кримінальному провадженні. Передусім це традиції розвитку національного кримінально-процесуального законодавства, його специфіка, а також особливості поточної ситуації у боротьбі зі злочинністю як в країні, так і світі.

Звертається увага на те, що в силу специфіки діяльності найбільшими повноваженнями щодо обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні наділені поліція, прокурор та суд.

Розглядаються основні слідчі дії та заходи процесуального примусу, що обмежують конституційні права, а також механізм їх захисту. Підкреслюється, що кримінально-процесуальне законодавство даних країн, на відміну від кримінально-процесуального законодавства України, не має детального визначення та регламентації запобіжних та інших заходів процесуального примусу.

Досліджуються процесуальні права підозрюваного (обвинуваченого), а також захисника під час розслідування, відзначаються підстави, коли ці права серйозно обмежуються або можуть бути обмежені.

Указується, що незважаючи на неухильне зростання злочинності, під впливом тенденції, спрямованої на підвищення значення охорони та захисту прав особи, з початку нового століття і на сьогодні в цих країнах діє доктрина про неприпустимість свавілля поліції під час проведення арештів, обшуків, прослуховування телефонів тощо.

У підрозділі 4.2. „Міжнародні нормативно-правові акти, що регулюють допустимість обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні” проаналізовано основні міжнародні документи, які передбачають обмеження конституційних прав людини у боротьбі зі злочинністю.

Зазначається, що норми міжнародного права, що санкціонують обмеження прав і свобод, є постійним об'єктом різних тлумачень і не мають однозначного і чіткого офіційного визначення як на національному, так і на міжнародному рівні.

У результаті інтерв’ювання слідчих і працівників інших служб органів внутрішніх справ виявлено, що найбільшими труднощами, що викликають застосування норм міжнародного права і реалізацію європейських стандартів у галузі прав людини у кримінально-процесуальній правозастосовчій практиці, є брак інформації про ратифіковані Україною, і таким чином, включених у національну правову систему, міжнародні договори (42,4 % і 8,7 % відповідно), відсутність єдиного розуміння в питанні про те, які норми міжнародного права підлягають безпосередньому застосуванню на практиці (57,6 % та 64,3 %), відсутність методичних рекомендацій про застосування норм міжнародного права (26,8 % опитаних).

На підставі дослідження вперше наголошується, що основними міжнародними критеріями обмеження прав і свобод людини мають стати: установлення їх законом; визначення осіб, які уповноважені обмежувати права і свободи та які піддаються обмеженню прав і свобод; порядок застосування примусу; повага і визнання прав і свобод інших осіб; необхідність обмеження для захисту громадського порядку (суспільної безпеки), державної (національної) безпеки; неупередженість і незалежність правосуддя; визначення ступеня обмежень; тимчасовість обмежень; контроль за обмеженням; поновлення в правах у разі їх порушення.

Досліджується роль Європейського суду з прав людини, акцентується увага на тому, що його рішення впливають на удосконалення критеріїв допустимості обмеження конституційних прав людини.

У підрозділі 4.3. „Удосконалення кримінально-процесуального законодавства України щодо допустимості обмеження конституційних прав людини” досліджуються основні підходи до формування законодавства щодо обмеження конституційних прав.

Доведено необхідність визначення обмеження конституційних прав людини під час кримінального провадження самостійним інститутом кримінально-процесуального права. Пропонується, що даний інститут, крім закріплення в КПК України, повинен існувати на підставі спеціального закону, який урегулював би основні положення допустимості обмеження та захисту конституційних прав людини під час кримінального провадження, що сприяло б покращенню правового виховання населення, правозастосовчій діяльності органів розслідування та підвищило б ефективність застосування як заходів кримінально-процесуального примусу, так і законність під час проведення оперативно-розшукових та слідчих дій.

Запропоновано внести зміни та доповнення в Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність”, що стосуються чіткого визначення конституційних прав людини, які можуть бути обмежені під час такої діяльності, порядку надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав людини, визначення підстав обмеження, гарантій захисту прав осіб, права яких були обмежені.

У КПК України пропонується внести зміни і доповнення, що стосуються визначення чітких підстав обмеження особистого (приватного) життя; установлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосуванням інших технічних засобів одержання інформації; установлення чітких й детальних правил для судового розгляду питання про тримання під вартою, продовження строків тримання під вартою або звільнення; закріплення граничного строку тримання під вартою; чіткого визначення моменту, з якого починається строк затримання, а також зменшення строку затримання до міжнародних стандартів; реформування повноважень прокурора при здійсненні нагляду за діяльністю органів дізнання та досудового слідства.