Левендаренко О.О. Особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх

Короткий зміст

У вступі, що становить першу частину цього автореферату, обґрунтовано актуальність теми, визначається мета й основні завдання дослідження, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано основні положення, які характеризують наукову новизну роботи, наводяться дані апробації та впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ перший “Вікові особливості неповнолітніх та їх значення для кримінального судочинства” складається з двох підрозділів. У першому з них – “Особливості вікового розвитку неповнолітніх” – розглядаються особливості психологічного та фізіологічного розвитку неповнолітніх трьох вікових груп: молодшого підліткового віку (11-12 років), старшого підліткового віку (13-15 років) та молодшого юнацького віку (16-18 років). Кожний з відзначених етапів вікового розвитку відрізняється один від іншого, тому різною є кримінальна політика держави стосовно підлітків кожної вікової категорії. Автор підкреслює, що основна мета кримінального судочинства у справах про злочини неповнолітніх – встановлення об’єктивної істини, насамперед повне та всебічне дослідження обставин, які стосуються особистості неповнолітнього правопорушника та обставин кримінологічного характеру. У зв’язку з цим законодавець виділив зазначені обставини в окрему норму – ст. 433 КПК України, наказуючи органам, які ведуть процес, звертати на них особливу увагу. Це дозволило автору стверджувати, що особливості процесу доказування у справах про злочини підлітків обумовлені віковими ознаками суб’єкта злочину, а також тією роллю, яку неповнолітні відіграють у здійсненні кримінальної політики як частини соціальної політики нашої держави стосовно підлітків.

У другом підрозділі “Історичні аспекти теорії і практики кримінального процесу щодо провадження у справах про злочини неповнолітніх” йдеться про історичний розвиток кримінального судочинства у справах цієї категорії.

Історико-правовий аналіз кримінального судочинства у справах неповнолітніх дозволив автору стверджувати, що повнота та всебічність встановлення обставин ст. 433 КПК України повною мірою залежать від принципу спеціалізації органів, які ведуть судочинство у справах цієї категорії: професійного відбору слідчих та суддів та їх відповідної підготовки. Принцип спеціалізації органів судової влади за цією категорією справ повинен бути закріплений законодавчо. Його послідовним вирішенням має стати створення судів у справах неповнолітніх.

Розділ другий “Кримінально-процесуальне доказування у справах про злочини неповнолітніх” складається із п’яти підрозділів. У першому підрозділі – “Предмет доказування та обсяг його дослідження у справах про злочини неповнолітніх” зазначається, що обставини, які закон включає до предмета доказування у кримінальних справах (ст. ст. 23, 64 КПК України), розглядаються як визначені загальними положеннями кримінального процесу, зокрема нормами про завдання кримінального судочинства та його принципи. Дисертант відмічає, що предмет доказування – це поняття, яке охоплює всі факти та обставини, дослідження яких необхідне для досягнення об’єктивної істини у справі. Передбачений процесуальним законом предмет доказування є загальним для всіх категорій кримінальних справ, єдиним як для стадії досудового розслідування, так і судового розгляду (М.М. Михеєнко). Спроби деяких авторів сконструювати різноманітні предмети доказування залежно від специфіки справ та стадій кримінального судочинства (О.М. Ларін, М.Л. Шифман, В.Д. Арсеньєв та ін.) здаються непереконливими. У змісті предмета доказування кожна обставина (факт) визначена не як одинична, а як загальна категорія, яка спроможна охопити будь-які прояви відповідного окремого явища. Під час провадження за окремими категоріями справ та за конкретними кримінальними справами індивідуалізація обставин, що входять до предмета процесуального доказування, відбувається у межах загального предмета і не означає його зміни. Тому доцільним дисертант вважає не конструювання особливих предметів доказування залежно від категорій злочинів, а вдосконалення єдиної формули родового поняття в законі.

На думку здобувача, структури предмета кримінально-процесуального доказування, запропоновані в юридичній літературі (М.С. Строгович, П.С. Елькінд, Ф.Н. Фаткуллін та ін.), містять неточності і не забезпечують охоплення та розміщення елементів, які складають зміст предмета доказування, згідно з внутрішньо притаманною їм послідовністю. В роботі автором запропоновано власну схему структури предмета процесуального доказування: 1) обставини, що підлягають доказуванню в усіх кримінальних справах (ст.ст.23, 64 КПК України); 2) обставини, які деталізуються в інших статтях кримінально-процесуального закону (ст.ст. 417, 433 КПК України) і підлягають доказуванню  в окремих категоріях справ; 3) обставини, що мають юридично значимі якості, які безпосередньо впливають на вирішення питання про наявність необхідних передумов про кримінальну відповідальність та покарання винуватої особи: а) обставини, які за чинним законодавством дають підстави для звільнення винуватця від кримінальної відповідальності та покарання (ст.ст. 44-49, 74-87 КК України, 6-11¹  КПК України), б) процесуальні обставини, що виключають провадження у справі, – необхідність їх віднесення до предмета доказування випливає з вимог ст.5 КПК України; 4) інші обставини, встановлення яких має доказове значення у справі. Ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, однак усі вони, будучи встановленими, набувають однакової природи – стають доказовими фактами, які необхідні для встановлення юридично значимих обставин. Будь-який доказовий факт повинен бути встановлений точно та безперечно, а це можливо лише за умови віднесення його до предмета доказування у справі.

Стаття 433 КПК України передбачає обов’язкове встановлення у справах про злочини неповнолітніх низки обставин, які прямо не згадуються в ст.ст. 23, 64 КПК України. Це стало підставою для тверджень про те, що обставини ст. 433 КПК України знаходяться “за межами” загального предмета процесуального доказування і що останній значно вужче переліку обставин, які підлягають встановленню у справах неповнолітніх (В.А. Банін, Х. Саарсо, В.В. Леоненко, Л.Б. Обідіна та ін.), а В.С. Зеленецький підкреслює, що у справах цієї категорії існує спеціальний предмет доказування.

Відомі підстави для такого роду тверджень дає редакція ст. 433 КПК України, яка зобов’язує окрім обставин, вказаних у ст.ст. 23, 64 КПК України, встановлювати також вік неповнолітнього, умови його життя та виховання тощо. Дисертант же розглядає це як свідчення редакційної недосконалості даної норми закону. Усі обставини, про які йдеться у ст. 433 КПК України, встановлюються і у справах про злочини дорослих осіб. У справах же неповнолітніх вони завдяки специфіці суб’єкта злочину сприймають особливий правовий зміст, деталізуючи положення ст.ст. 23, 64 КПК України. Являючи собою їх своєрідне розшифрування, вони орієнтують органи, що ведуть процес, на глибоке дослідження обставин, які мають значення для підвищення виховної та профілактичної ролі судочинства, індивідуалізації відповідальності та покарання підлітків.

Точка зору про існування спеціального предмета доказування у справах неповнолітніх не відповідає також закону філософії – діалектиці загального, одиничного та окремого, відповідно до якої можна говорити лише про деякі особливості предмета доказування в цій категорії справ, обумовлені неповноліттям особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння.

Враховуючи юридичну природу обставин, передбачених ст. 433 КПК України, автор пропонує сформулювати частину першу зазначеної норми у такій редакції: “У процесі провадження досудового слідства та судового розгляду у справах про злочини неповнолітніх підлягають встановленню усі обставини, передбачені ст.ст. 23, 64 цього Кодексу. При цьому особливу увагу необхідно звернути на встановлення...”.

Розгляд питань про обсяг дослідження обставин ст. 433 КПК України дозволив автору стверджувати, що якість їх дослідження залежить не лише від слідчого, а й від прокурора, суду та захисника. У разі виявлення в ході судового розгляду неповноти встановлення досудовим слідством обставин ст. 433 КПК України суд повинен вжити заходів до усунення цієї прогалини. Якщо ж таку неповноту досудового слідства не може бути усунено у судовому засіданні, справу слід направляти для провадження додаткового розслідування або, відповідно до ст. 315¹ КПК України, суд повинен доручити слідчому усунути прогалини, які були допущені в процесі досудового слідства, не повертаючи справи.

Важлива роль у забезпеченні повного та всебічного встановлення обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх, належить апеляційній та касаційній практиці вищестоящих судів. За змістом ст.ст. 367, 398 КПК України однобічним і неповним апеляційний та касаційний суд повинен визнати досудове чи судове слідство у справах цієї категорії, якщо: а)  в матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують точний вік засудженого, або коли їх недостатньо для безперечного встановлення цієї обставини; б) відсутні протоколи допитів батьків, вчителів, вихователів підлітка та інших осіб, чиї показання мають суттєве значення для встановлення обставин ст.433 КПК України; в) не досліджені обставини, які вказують на наявність чи відсутність дорослого підмовника або інших співучасників злочину; г) не встановлена здатність неповнолітнього повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними за наявності у нього розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою.

Всебічність та повнота встановлення обставин ст. 433 КПК України повинні знаходитись і в полі зору прокурора в процесі здійснення ним наглядової діяльності за законністю судочинства у справах неповнолітніх. У стадії порушення кримінальної справи та в ході досудового розслідування прокурору необхідно систематично контролювати діяльність слідчого у доведенні обставин, які складають особливості предмета доказування у справах цієї категорії. Вирішуючи питання про затвердження обвинувального висновку, прокурор повинен повернути справу для додаткового розслідування, якщо будь-яку із вказаних обставин не з’ясовано або з’ясовано неповно. При цьому прокурору доцільно не лише контролювати діяльність слідчого у встановленні причин і умов, що сприяли вчиненню підлітком злочину, а й брати в цьому активну участь шляхом винесення узагальнених подань направлених на усунення виявлених обставин.

Для підвищення якості встановлення обставин, передбачених ст. 433 КПК України, необхідно також активізувати участь захисника в такій роботі. Цьому може сприяти допуск його до участі у справі з моменту її порушення. У законі слід передбачити також гарантії права захисника на участь у слідчих діях, зокрема доповнити кримінально-процесуальний закон вказівкою на обов’язковість повідомлення захисника про проведення слідчих дій, у яких той бажає взяти участь, і підстави, за якими слідчий може відмовити захиснику в такій участі. Обґрунтовується необхідність професійного відбору адвокатів для такої роботи (їх спеціалізація).

В дослідженні відстоюється позиція щодо обов’язкового встановлення обставин ст. 433 КПК України у справах про суспільно небезпечні діяння осіб від 11 років і до досягнення віку кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 7³ КПК України). Крім того, щодо осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння у віці до 11 років, у справах цієї категорії пропонується доповнити чинний процесуальний закон обов’язковим встановленням обставин кримінологічного характеру, зокрема причин та умов вчинення підлітками суспільно небезпечного діяння та осіб, які втягнули малолітнього у протиправну діяльність (ст. 6 КПК України).

У другому підрозділі “Встановлення обставин, які стосуються особистості неповнолітнього обвинуваченого” автор наголошує, що вік неповнолітнього обвинуваченого повинен встановлюватись шляхом огляду документа про народження підлітка із дотриманням усіх вимог, які пред’являються до цієї слідчої дії. Копії документів, що засвідчують вік підлітка, повинні бути завірені нотаріально, – лише тоді вони матимуть силу доказу. Якщо у обвинуваченого відсутні документи або відомості про вік у них суперечливі, слідчий (суд) можуть оглянути книгу реєстрації актів громадянського стану рагсу або журнал медичної установи, де фіксується точна дата народження дитини, або запитати виписку з них. Якщо ж отримати відомості про точний вік у відповідній медичній установі або рагсі не є можливим, вік визначається комісією при виконавчому комітеті міської ради народних депутатів, а у випадку неможливості визначення його віку – шляхом проведення судово-медичної експертизи.

Соціально-правова значимість обставин ст. 433 КПК України пов’язана також з проблемою кримінально-правової оцінки виявлення у неповнолітнього правопорушника розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою, але яка позбавляє його можливості повною мірою розуміти значення своїх дій. Важливим процесуальним способом отримання таких даних є судово-психологічна експертиза. Вона повинна проводитись, коли є відомості про розумову відсталість підлітка, але його психічне здоров’я не викликає сумнівів або підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи. Анкетування слідчих та суддів доводить, що однією з причин рідкого застосування цього способу дослідження обставин ст. 433 КПК України, поряд з організаційними труднощами проведення зазначеного виду експертиз, є відсутність у практичних працівників чіткого уявлення про розмежування предмета психологічної та психіатричної експертиз та колі питань, які можуть бути поставлені експерту-психологу. Зростання серед неповнолітніх обвинувачених числа осіб, які виявили ознаки зниження інтелекту за відсутності душевної хвороби, робить також необхідним доповнити чинне кримінальне законодавство нормою про наслідки встановлення ступеня розумової відсталості підлітка. У літературі з цього приводу висловлені різні міркування. Деякі автори вважають, що за умови осудності, незалежно від наявності окремих психічних недоліків, особи несуть кримінальну відповідальність, а встановлення “психологічного віку” неповнолітнього не має юридичного значення (Л.Б. Обідіна). На думку інших, якщо величина зрушення у розвитку підлітка є настільки великою, що за розумовим рівнем особа фактично відповідає розвитку неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності, справу слід закривати за відсутністю вини або фактичним недосягненням віку кримінальної відповідальності (Г.М. Міньковський, Г.С. Гаверов та ін.).

Прихильники наведених точок зору розглядають діагностику відхилень у психічному розвитку неповнолітніх як самоціль, у той час коли це лише перший етап експертної оцінки, засіб вирішення головного завдання – встановлення здатності підлітка, який виявив вікові особливості психіки, в ситуації вчинення злочину повністю розуміти значення своїх дій і керувати ними. Здобувач вважає, що у разі встановлення неможливості підлітка повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними в силу наявності у нього розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою, мова повинна йти про обмежену відповідальність. А тому автор повністю підтримує пропозиції про доповнення кримінального закону формулою “вікової осудності” та наслідків її встановлення (Л.М. Кривоченко, В.Я. Рибальська та ін.). До таких неповнолітніх повинні застосовуватись рекомендовані експертами-психологами заходи медичного або медико-педагогічного впливу.

Важливість встановлення цієї обставини робить необхідним також доповнити положення кримінально-процесуального закону про випадки обов’язкового проведення експертиз ще одним пунктом: для з’ясування питання, чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними за наявності даних про його розумову відсталість, не пов’язану з душевною хворобою (п. 6 ст. 76 КПК України). Пропонується також ч. 3 ст. 433 КПК України виділити в окрему норму – ст. 433¹ КПК України  “Встановлення вікових особливостей психіки неповнолітнього” із більш розширеним тлумаченням встановлення даної обставини.

Необхідність забезпечити слідчому та суду реальну можливість використовувати допомогу експерта психолога для встановлення обставин ст. 433 КПК України вимагає створення на місцях груп фахівців-психологів, чиєю допомогою у разі необхідності могли б користувати практичні працівники.

Здобувач вважає, що якість з’ясування характеристики неповнолітнього обвинуваченого певною мірою залежить від редакції норм, які містять параметри вивчення особистості правопорушника. Редакційні недоліки чинного кримінально-процесуального закону України щодо встановлення характеристики неповнолітнього часто стають причиною незадовільного дослідження цієї обставини. В роботі розглянуто деякі способи дослідження характеристики неповнолітніх правопорушників: допити батьків неповнолітнього, осіб, які знають його за місцем проживання, педагогів та вихователів, працівників кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Розглянуто напрямки допитів вказаних осіб, проаналізовано недоліки, які часто зустрічаються при цьому на практиці. Сконцентровано увагу на обов’язковому допиті батьків, учителів, вихователів, друзів, сусідів та наставників неповнолітнього правопорушника, а також працівників кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Автор вважає, що вирішення вказаних проблем у встановленні характеристики неповнолітнього правопорушника є можливим за умови доповнення кримінально-процесуального закону деталізованою нормою, яка б містила напрямки дослідження вказаної обставини. Пропонується доповнити КПК України ст. 433² і викласти її у такій редакції: “Встановлення характеристики неповнолітнього

У справах про злочини неповнолітніх встановленню підлягають:

1. Соціально-побутова характеристика особистості: ставлення до навчання, праці, поведінка у побуті, судимість, застосування заходів адміністративного стягнення, суспільного впливу, примусових заходів виховного характеру тощо.

2. Морально-психологічна характеристика: спрямованість особистості (переконання, погляди, ідеали, інтереси, потреби), світогляд (система поглядів на світ), характер і темперамент тощо”.

Автор також пропонує розширити перелік способів отримання доказів про особистість підлітків (ч. 2  ст. 433 КПК України).

У третьому підрозділі “Встановлення обставин, що утворюють кримінологічну характеристику злочинів, вчинених неповнолітніми” автор підкреслює, що встановлення причин і умов вчинення неповнолітнім злочину залишається пріоритетним напрямком процесуальної діяльності слідчого та суду у справах цієї категорії. В підрозділі зосереджено увагу на недоліках, які часто допускаються практичними працівниками під час встановлення обставин кримінологічного характеру, та пропонуються шляхи вирішення вказаних проблем. Однією з таких проблем здобувач вважає незадовільне дослідження характеристики батьків неповнолітніх правопорушників. Оскільки батьки неповнолітнього беруть безпосередню участь у формуванні його особистості, автор вважає за доцільне з’ясовувати характеристику на них у кожній кримінальній справі цієї категорії. Розглянуто також особливості встановлення обставин, які негативно або позитивно впливали не неповнолітнього, побутового та матеріального стану сім’ї підлітка, умов його навчання або роботи. Повне та всебічне встановлення вказаних обставин дозволить слідчому та суду з’ясувати справжні причини протиправної поведінки неповнолітнього, вжити доцільних профілактичних заходів у справі.

Дисертант вважає, що під час провадження у справах про злочини неповнолітніх є надзвичайно важливою тісна взаємодія слідчого з громадськістю та фахівцями суміжних галузей знань – психологами, педагогами, лікарями. Однак усі прийоми та методи допомоги вказаних осіб у встановленні обставин ст. 433 КПК України повинні знаходитися у межах процесуальних відносин. Тому не може бути визнаний прийнятним запропонований у юридичній літературі такий спосіб вивчення особистості неповнолітнього, як обстеження умов його життя або роботи представниками громадськості (Н.І. Гуковська, А.І. Долгова, Г.М. Міньковський та ін.), оскільки він не передбачений процесуальним законом. Вивчення архівних кримінальних справ доводить, що проведені обстежувачами розмови являють собою сурогат допитів, але вони проводяться без дотримання передбачених для цього способу отримання доказів процесуальних гарантій, які б забезпечували законність відповідних дій та вірогідність отриманої інформації. Підкреслюючи позитивний досвід зарубіжних країн, автор вважає, що на сьогодні виникла необхідність комплексного соціального дослідження умов життя і виховання неповнолітнього правопорушника, однак за допомогою створених для цього соціальних служб, що неодмінно повинно бути закріплено у КПК України. Разом з тим підкреслюється, що основний тягар доказування обставин кримінологічного характеру у справах цієї категорії лягає на органи, які ведуть процес, оскільки процесуальний закон надає цим особам достатньо повноважень, щоб зробити це якісно та ефективно.

В дисертації також висловлена думка про те, що встановлення в результаті дослідження умов життя і виховання неповнолітнього правопорушника несприятливих умов морального формування особистості підлітка, “тяжкої” обстановки в його сім’ї, зловживання батьками спиртними виробами тощо, коли неповнолітній опиняється під негативним впливом, і нормальна поведінка стає для нього “важкою”, повинно враховуватись судом під час визначення ступеня вини і відповідальності підлітка за вчинене. Такі обставини слід розглядати як свідчення “соціальної невинуватості” неповнолітнього, а тому іншим повинен бути підхід до вирішення питання про притягнення його до кримінальної відповідальності. Автор пропонує доповнити чинний КПК України окремою нормою - ст. 433³ КПК України і викласти її у такій редакції: “Встановлення умов життя і виховання неповнолітнього

Досліджуючи причини і умови вчинення злочину неповнолітнім, орган дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов’язані дослідити умови життя і виховання неповнолітнього, в процесі чого з’ясуванню підлягають: 1) наявність обставин та осіб, які негативно або позитивно впливали на неповнолітнього; 2) побутовий та матеріальний стан сім’ї; 3) характеристика батьків неповнолітнього; 4) умови навчання або роботи тощо”.

Підкреслено, що повне та вірогідне встановлення такої обставини, як наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність, певною мірою залежить від правдивості показань неповнолітніх правопорушників. Вирішення цієї проблеми стане можливим за умови доповнення кримінального закону України нормами, які б регулювали відповідальність таких підлітків. Дисертант, повністю поділяючи думки науковців (Л.Л. Гоголєва, В.І. Женунтій, Т.Д. Цибуленко та ін.) про те, що підлітки, втягнуті у злочин дорослою особою, по суті є потерпілими, вважає, що скоєння неповнолітнім злочину під впливом загрози, примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності від дорослої особи повинно стати підставою для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. Втягнення ж підлітка у злочин будь-яким іншим способом у сукупності з іншими обставинами (малозначущість злочину, щиросердечне каяття та ін.) може виключати злочинність діяння неповнолітнього або обґрунтовувати заміну кримінальної відповідальності заходами виховного чи громадського впливу.

У четвертому підрозділі “Особливості доказування під час застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх” йдеться про особливості встановлення обставин ст. 433 КПК України під час обрання окремих видів запобіжних заходів щодо підлітків.

Комплексний розгляд цієї проблеми дозволив автору стверджувати, що ст. 150 КПК України (обставини, що враховуються під час обрання запобіжних заходів) не повною мірою враховує вікові особливості неповнолітніх правопорушників. Вказана норма по суті дає вичерпний перелік обставин, які підлягають врахуванню, вказуючи лише на “інші обставини про особистість”, а не на “інші обставини” взагалі, до яких, зокрема, можуть відноситись і обставини кримінологічного характеру (умови життя і виховання, побутове становище сім’ї підлітка, характеристика батьків тощо), встановлення яких є дуже важливим, наприклад,  у разі застосування щодо неповнолітніх таких запобіжних заходів, як передача під нагляд батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, які є пріоритетними у справах цієї категорії. Дисертант вважає, що у справах про злочини неповнолітніх під час застосування запобіжних заходів повинні враховуватись усі обставини, передбачені ст. 433 КПК України, у зв’язку з чим пропонується доповнити главу 36 КПК України відповідною нормою – статтею 434¹ у такій редакції: “Обставини, що враховуються під час обрання запобіжних заходів у справах про злочини неповнолітніх

На конкретизацію вимог статті 150 цього Кодексу у разі застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх обов’язковому врахуванню підлягають усі обставини, передбачені ст. 433 цього Кодексу, що неодмінно повинно відображатися в постанові про обрання запобіжного заходу”.

Автор зазначає, що доцільність застосування щодо підлітків передачі під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи та особистої поруки певною мірою залежить від бажання останніх взяти на себе відповідальність за виконання підлітком обов’язків, покладених на них законом та здатності вказаних осіб забезпечити належну поведінку неповнолітнього правопорушника. Невпевненість батьків чи поручителів у ефективності цих запобіжних заходів свідчить про доцільність заміни їх іншими.

Дисертант критично ставиться до шаблонного застосування щодо неповнолітніх обвинувачених такого запобіжного заходу, як підписка про невиїзд. Причиною є вікові особливості, які неповною мірою дозволяють підліткам  усвідомлювати значення тієї відповідальності, яку покладає на них у зв’язку з цим кримінально-процесуальний закон. Пропонуються такі підстави для застосування підписки про невиїзд: 1) у кримінальній справі є достатні підстави вважати, що неповнолітній може ухилятися від слідства та суду, хоча така можливість повинна бути мінімальною; 2) неповнолітній має постійне місце проживання (навчання, роботи), що свідчить про прив’язаність останнього до певного місця; 3) неповнолітній має позитивну характеристику з місця проживання, навчання (роботи); 4) до неповнолітнього недоцільно застосовувати будь-який інший запобіжний захід (у тому числі взяття під варту).

Зроблено висновок, що правильність застосування щодо неповнолітнього взяття під варту та затримання за підозрою у вчиненні злочину залежить від правильного тлумачення таких понять, як “винятковий випадок” та “тяжкість”, вказаних у ст. 434 КПК України. Поняття “тяжкість”, на думку автора, обхоплює тяжкі та особливо тяжкі злочини (п.п. 4-5 ст. 12 КК України), за які кримінальний закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі більше 5 років. За змістом же ст.12 КК України злочини невеликої та середньої тяжкості (п.п. 2-3) не належать до категорії тяжких. Тому для правильного тлумачення поняття “винятковий випадок” під час застосування щодо підлітка цих запобіжних заходів слід виправити редакційні недоліки в чинному КПК України. Якщо законодавець надає можливість органам, які ведуть процес, застосовувати до неповнолітніх взяття під варту та затримання лише за злочини, які вважаються тяжкими (п.п. 4-5 ст. 12 КК України), про це слід конкретно вказати в законі. Щодо “виняткових випадків”, то вони повинні мати місце у практиці, але за вчинення злочинів, які законодавець відносить до невеликої та середньої тяжкості за наявності при цьому певних умов (вчинення злочину повторно, систематичність антигромадської поведінки тощо). Цією вказівкою автор пропонує доповнити ст. 434 КПК України і викласти її у такій редакції: “Затримання і взяття під варту неповнолітнього

Затримання і взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватись до неповнолітніх у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років. У виняткових випадках вказані запобіжні заходи можуть бути застосовані у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі й на строк не більше п’яти років, за наявності підстав та в порядку, передбаченому статтями 106, 148, 150, 434¹, ч.ч. 3-6 ст. 155 та ст. 157 цього Кодексу”.

У п’ятому підрозділі “Доказування цивільного позову у справах про злочини неповнолітніх” автор наголошує, що чинне цивільне законодавство України неповною мірою враховує ступінь вини неповнолітнього заподіювача шкоди під час прийняття рішення про майнову відповідальність останнього. Вважається, що у разі втягнення підлітка у злочин, в результаті чого було заподіяно матеріальну шкоду, неповнолітній не повинен нести однакову з дорослим відповідальність. Дисертант пропонує заміну солідарної цивільної відповідальності на часткову, що буде більше відповідати інтересам осіб, які не досягли 18-річного віку. Заміну солідарної відповідальності на часткову необхідно передбачити і у разі завдання матеріальної шкоди підлітками, які не досягли 15-річного віку, якщо вони діяли за підмовою дорослої особи. Таку відповідальність будуть нести батьки неповнолітнього. Автор пропонує доповнити ст. 433 КПК України пунктом 7 – “Роль неповнолітнього у заподіянні шкоди”, що дозволить у кожному випадку завдання матеріальної шкоди підлітком разом з дорослими співучасниками злочину встановлювати ступінь вини неповнолітнього в цьому та залежно від цієї обставини приймати справедливе рішення про цивільно-правову відповідальність останнього.

У підрозділі розглядаються також окремі способи доказування цивільного позову у справах про злочини неповнолітніх.