Переверза Формування неправдивих показань, система тактичних прийомів їх виявлення і подолання

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, визначаються його завдання, методологічна основа, характеризується емпірична база, новизна, теоретичне та практичне значення роботи, особистий внесок дисертанта, викладаються дані про апробацію результатів дослідження та їх впровадження в практику.

Перший розділ. "Поняття, види, причини неправдивих показань" складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Поняття свідомої неправди і помилки" досліджується питання про те, що поняття неправдивих показань, крім загального поняття показань, також визначається тим, що розуміють під неправдою в кримінальному праві і, відповідно, у кримінальному процесі та криміналістиці, в психології, філософії та лінгвістиці.

У лінгвістиці під неправдою розуміють навмисне перекручування істини (під неправдивістю – навмисне і ненавмисне перекручування істини), а помилка асоціюється з помилковою думкою. Використовуване в юридичній літературі словосполучення "добросовісна помилка" є тавтологічним. Стан "омани" розуміється як ненавмисне перекручування істини, правдивість і чесність особи, що помиляється, не піддається сумніву, у зв'язку з чим слово "добросовісне" у цьому словосполученні є зайвим. Словосполучення "ненавмисне перекручення істини" саме і вказує на добросовісність особи. У психології під неправдою розуміють насамперед вольовий акт, пов'язаний із свідомою мовленнєвою діяльністю людини. Реальне перекручування фактів - не визначальна ознака неправди. Такою ознакою є намір суб'єкта. А під помилкою розуміється не усвідомлене людиною явище. Філософський словник пояснює, що неправда - "висловлення, що спотворює дійсне положення речей", і тому "варто розрізняти неправду свідому і ненавмисну (помилка)". Обман, із точки зору науки кримінального права, є більш широким поняттям, ніж неправда, оскільки неправда може бути тільки в активних діях, у повідомленні, а до обману відноситься також і умовчання, приховування певних обставин. На думку автора, наука кримінального права дотримується логіко-філософського розуміння неправди і, відповідно, неправдивих показань, як повідомлення особою інформації, що не відповідає дійсності.

Підрозділ 1.2. "Види і причини неправдивих показань" включає дослідження недоліків усіх наявних класифікацій неправдивих показань, які полягають у тому, що в них виділяються тільки свідомо неправдиві показання, іменовані просто неправдивими показаннями, або лише неправдиві показання, дані в силу помилки. У запропонованій загальній класифікації виділяються два види неправдивих показань: свідомо неправдиві показання, здійснювані тільки у вигляді активних дій (повідомлення свідомо неправдивих відомостей) і неправдиві показання, дані в силу помилки, які на основі оптимізації класифікації Н.І.Гаврилової доцільно поділити на такі різновиди: помилкове об'єднання різних об'єктів; помилкове перебільшення і зменшення явищ; помилкове додавання й усунення властивостей об'єктів; помилкова перестановка, заміна об'єктів, зміщення їх у часі або перенесення їх з одного місця на інше; перекручування форми, структури, послідовності реальної події; помилкове ототожнення і розчленування об'єктів; помилкове висловлення і розуміння сказаного. В основу цього розподілу покладено психологічний момент усвідомлення або неусвідомлення суб'єктом того, що його показання не відповідають об'єктивній дійсності.

Причини свідомо неправдивих показань завжди пов'язані з вольовим свідомим актом - мотивом (спонукальною силою до дії). При характеристиці ж причин помилки не можна говорити про мотиви, оскільки помилка не пов'язана зі свідомою діяльністю. В аспекті застосування тактичних мір і рекомендацій слід віддати перевагу єдиній класифікації причин неправдивих показань, оскільки в деяких випадках обидва види неправдивих показань (часткова свідома неправда, часткове перекручування показань у силу помилки, перебільшення, зменшення в часі та просторі) можуть бути породжені однаковими причинами. У деяких ситуаціях перекручування об'єктивної істини може відбутися у зв'язку з тим, що особа дає одночасно і свідомо неправдиві показання, і неправдиві показання, які сформувалися в силу помилки, тому потрібен аналіз усіх причин у сукупності.

Досліджені причини неправдивих показань свідків і потерпілих, підкреслено, що причини помилок та свідомої неправди учасників кримінального судочинства при дачі показань на попередньому слідстві і в суді в основному співпадають, однак у суді зростає кількість помилок, пов'язаних із небажанням згадати будь-які факти з плином часу, із впливом спілкування з іншими свідками, спілкування із зацікавленими особами з оточення підсудного, які мимоволі своїми розмовами "нав'язують" особі своє уявлення про подію злочину і роль в ньому підсудного та потерпілого. Іноді це також результат спілкування з дізнавачем або слідчим, який шляхом сугестії "нав'язав" свідкові або потерпілому певну думку.

Іноді на попередньому слідстві свідки або потерпілі дають правдиві показання, а в суді – свідомо неправдиві показання. Це відбувається тому, що на початковому етапі розслідування, у перші кілька днів, (а іноді протягом кількох годин після скоєння злочину, "по гарячим слідам"), коли збираються основні докази і робиться допит свідків та потерпілих, на них не встигають вплинути родичі і знайомі підозрюваного, а також сам підозрюваний. Як правило, ці особи, при наявності їхніх досить детальних і без протиріч показань, до суду більше не допитуються. Причиною зміни підсудним правдивих показань на свідомо неправдиві є те, що він дійшов висновку про недостатність зібраних доказів для його обвинувачення, і шляхом дачі свідомо неправдивих показань у суді прагне уникнути кримінальної відповідальності або домогтися більш м'якого покарання.

Другий розділ дисертації "Особливості формування неправдивих показань" складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. "Особливості механізму формування показань при помилці" автором подається системний аналіз наступної групи питань: 1)_помилки сприйняття; 2) помилки пам'яті; 3) дія непроцесуального впливу на формування помилкової думки; 4) помилки мовного спілкування особи, яка дає показання, із слідчим, дізнавачем, суддею; 5) помилкова думка, що виникає внаслідок впливу обстановки, в якій даються показання (процесуальний вплив); 6) помилки фіксації показань дізнавачем, слідчим, суддею (останні по суті до формування показань не відносяться, але їх доцільно розглядати разом із зазначеними вище, оскільки в процесуальному аспекті показання можуть бути використані тільки у зафіксованому вигляді). Окремо підкреслено, що до суб'єктивних і об'єктивних чинників, які впливають на помилковість показань свідків, а також показань потерпілих і в деяких випадках підозрюваних (обвинувачених, підсудних), належать помилки сприйняття часу, які можуть бути зумовлені не тільки об'єктивними чинниками, але й суб'єктивними. Ці помилки можуть також виникнути у процесі запам'ятовування сприйнятого.

Крім того, достовірність показань свідків і потерпілого залежить не тільки від того, наскільки адекватно була сприйнята інформація, який обсяг її було запам'ятовано і яка якість цього процесу, але й від того, як подіяв на процес опрацювання інформації непроцесуальний вплив, який не усвідомлюється суб'єктом.

Таким чином може впливати на допитуваного повідомлювана в газетах, по радіо і телебаченню інформація про злочин, яка не завжди є достовірною, може містити різні перекручування і неточності, пов'язані з відсутністю тих або інших даних, із джерелом, з якого були отримані відомості, а іноді зумовлені і спрямованістю відбору і подачі інформації. Більшою мірою, ніж преса, негативно впливають на достовірність показань свідків і потерпілих чутки, оскільки в них, як правило, відсоток достовірної інформації вкрай невеликий. Спілкування осіб, що дають показання, як між собою, так і з зацікавленими особами, яке призводить до помилкової думки, полягає в тому, що подібний вплив ведеться на такому рівні мислення, як підсвідомість, тому подолати його дуже складно. Для виявлення такого впливу необхідно встановити, по-перше, факт спілкування, по-друге, факт впливу зацікавленої особи. І тільки потім шляхом детального аналізу показань можна припустити, що особа піддавалася впливові, але довести це практично неможливо.

Дисертант виділяє дві групи помилкових думок, що виникають у ході мовного спілкування на допиті: а) помилка допитуваної особи (полягає в тому, що вона з будь-яких причин не здатна об'єктивно передати в показаннях наявну в неї інформацію в силу особливостей мислення); б)_помилка особи, що допитує.

На думку автора, всі помилки при фіксації показань можна поділити на дві групи. Перша група помилок носить стилістичний характер. Це помилки у словосполученнях, у неправильному вживанні багатозначних слів, при побудові речень. Друга група помилок, що виникають при фіксації показань, іменується значеннєвими помилками. Їх можна розділити на такі: стилізація протоколів допиту, прикрашання і надолуження за рахунок інших даних, пропуски.

У підрозділі 2.2. "Особливості механізму формування свідомо неправдивих показань" у механізмі формування свідомо неправдивих показань дисертантом виділяються наступні етапи: 1) прийняття рішення про дачу свідомо неправдивих показань (включаючи боротьбу мотивів і формування настанови на свідому неправду); 2)_планування змісту майбутнього свідомо неправдивого показання (саме на цьому етапі відбувається переробка сприйнятого і створення уявної моделі лжесвідчення, утримання в пам'яті моделі свідомо неправдивих показань, побудова моделі процесу їх повідомлення на допиті); 3) відтворення свідомо неправдивих показань на допиті. Звертається увага на те, що для підозрюваного, коли факт затримки для нього є несподіванкою, із психологічної точки зору властиве, з одного боку, прагнення поспілкуватися й отримати будь-яку інформацію від особи, що веде допит, а з іншого, - він розуміє, що в результаті такого спілкування його становище може не поліпшитися, від нього будуть вимагати правдивих достовірних показань, він боїться повідомити будь-яку інформацію про себе. Механізм боротьби мотивів потерпілого і свідка при настанові на дачу неправдивих показань має деякі особливості. Тут, як правило,  немає чинника раптовості, тобто рішення не треба приймати в надто короткий проміжок часу, оскільки дача показань не є для особи несподіванкою. В такій ситуації настанова на неправду формується до початку допиту, свідомо неправдиві показання логічно продумані. Але під час допиту зацікавленого свідка, котрому невідомо, із приводу чого його будуть допитувати, прийняття рішення дати неправдиві показання й обмірковування відбувається в процесі допиту, в ході відтворення показань.

Добре обміркувати свідомо неправдиві показання вдається в тих випадках, коли між стадією прийняття рішення і відтворенням є досить значний проміжок часу. У тих випадках, коли часу немає, процес планування змісту неправдивого показання не є яскраво вираженим, він носить швидкоплинний характер.

Головною особливістю відтворення свідомо неправдивих показань є те, що допитуваному постійно доводиться контролювати свою мовленнєву діяльність, щоб не сказати "зайвого", не допустити проговірок, які розкривають його поінформованість про приховані факти. Його показання, як правило, у тій частині, яка дається в ході вільної розповіді, менш емоційно забарвлені, в них усе сухо і чітко без зайвих слів, але є труднощі в мовленнєвому оформленні, коли мова йде про питально-відповідну частину допиту. Крім того, при заучуванні показань можуть вживатися слова і вислови, не властиві освітньому рівню або віку допитуваного.

Третій розділ дисертації "Тактика виявлення і подолання помилки" складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Виявлення і подолання помилкової думки в процесі допиту і при аналізі показань" подана класифікація прийомів допиту особи і місце у ній прийомів виявлення та подолання помилки і свідомої неправди.

Дисертант зазначає, що результати проведеного з приводу цього анкетування вважаються об'єктивними, заснованими на практичному досвіді, оскільки 31% слідчих, що брали участь в анкетуванні, працюють на займаних посадах від 1 до 3 років, 38% - від 3 до 6 років, 12% - більше 6 років, 10% - більше 10 років; судді працюють на займаних посадах: 8% - від 1 до 3 років, 33% - від 3 до 6 років, 17% - від 6 до 10 років, 40 % - більше 10 років.

Анкетування слідчих і суддів дозволило виділити наступні найбільш ефективні способи виявлення ознак помилки, які використовуються в практиці: зіставлення одних і тих елементів події, по-різному описаних у показаннях цієї особи, даних у різний час (слідчі - 45%, судді - 52%); зіставлення окремих обставин події в описі особи з іншими даними про ті ж самі обставини (слідчі - 32%, судді -41%); зіставлення пов'язаних між собою подій і похідних елементів події, освітленої в процесі допиту (слідчі - 15%, судді - 4%). Для того, щоб виявити помилки сприйняття, а потім подолати її в ході допиту без пред'явлення будь-яких доказів, на думку дисертанта, крім того, необхідно проаналізувати показання з точки зору того, скільки часу може знадобитися особі для виконання тих або інших операцій, дій; як ці обставини описує особа в ході одного допиту й у ході різних допитів; чи допускає вона при цьому суперечливі описи і висловлення. Варто проаналізувати показання з точки зору того, чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що вона дає показання (зокрема, при швидкоплинності подій); чи могла бути в описуваних нею умовах така кількість об'єктів і суб'єктів; чи могли події відбуватися в тій або іншій послідовності й у тому або іншому обсязі; чи могли описувані предмети, об'єкти мати ті властивості, котрими їх наділяє особа, що дає показання.

Зазначається, що правильна постановка питань також відіграє важливу роль при подоланні помилкової думки, викликаної непроцесуальним впливом преси, чуток, спілкування із зацікавленими особами, помилок мовленнєвого спілкування із тим, хто допитує, помилкових думок, що виникають внаслідок впливу обстановки, в якій даються показання, помилок фіксації показань. Для подолання таких помилкових думок необхідно з'ясувати шляхом постановки питань такі обставини: звідки вперше особа дізналася про подію, про яку дає показання, чи знайомилася з повідомленнями про це в засобах масової інформації, з ким із осіб спілкувалася на цю тему, що вони розповідали з цього приводу. При повторному допиті іншою особою необхідно з'ясувати, в якій обстановці проходив перший допит, як ця обстановка вплинула на особу, що дає показання. Особливості пред'явлення різних видів доказів особі, яка помиляється, полягають у тому, що вони пред'являються з метою подолання помилок мовного спілкування та фіксації показань (уточнення понять, термінів, формулювань).

У дисертації наводяться також емпіричні дані про виявлені прийоми, які слідчі та судді не часто застосовують для подолання помилки.

Автор акцентує увагу на тому, що у суді є більше можливостей для зіставлення показань як самого допитуваного, даних у різний час на попередньому слідстві  й у суді, так і з показаннями інших осіб та іншими доказами, оскільки до моменту цього зіставлення в розпорядженні судді є в повному обсязі матеріали попереднього слідства і деякі матеріали судового слідства, а на відміну від судді слідчому доводиться допитувати свідка, потерпілого, підозрюваного на такому етапі, коли ще не всі докази виявлені. Специфіка полягає в тому, що в суді частіше, ніж на попередньому слідстві, оголошуються показання самого допитуваного. Оголошувати в присутності допитуваного показання інших осіб немає необхідності, оскільки ці особи викликані в суд, тому протиріччя можуть бути усунуті шляхом безпосереднього допиту або очної ставки в суді.

У підрозділі 3.2. "Встановлення і подолання помилки за допомогою інших слідчих дій" зазначається, що на думку дисертанта, встановлення і подолання помилок може бути здійснено шляхом проведення допиту, додаткового огляду місця події, аналізу протоколу огляду місця події, відтворення обстановки й обставин події, очної ставки, психологічної і психіатричної експертизи, а також впізнання.

У дисертації подаються види помилкових думок, які можуть бути виявлені за допомогою додаткового огляду місця події та аналізу протоколу огляду місця події.

При виїзді на місце події у ході відтворення обстановки й обставин події в допитуваного шляхом асоціацій поліпшується пам'ять, пожвавлюється спогад про те, про що раніше забув сказати, він згадує і повідомляє певні подробиці.

Дисертант відзначає, що слідчий у практичній діяльності зштовхується з проблемою організації проведення психологічної експертизи. Так, в Україні її можна провести тільки в обласних центрах в 1-2 закладах. Є також проблема доставки на таку експертизу підозрюваних (обвинувачених, підсудних), які не утримуються під вартою, а також свідків і потерпілих, що проживають за межами обласного центру, оскільки через брак коштів для відшкодування витрат на дорогу та за проведення експертизи провадження її стає неможливим (це також відноситься і до інших експертиз).

Дисертант вважає, що необхідно закріпити законодавчо у частині другій статті 69 КПК України можливість проведення психологічних експертиз для визначення здатності не тільки сприйняття, але і запам'ятовування та відтворення, оскільки це є більш точним формулюванням, ніж те, що є в нинішній редакції цієї статті.

Судово-психіатрична експертиза може бути використана для виявлення помилкових думок при сприйнятті, запам'ятовуванні, відтворенні, зумовлених особливостями хворобливої психіки особи, ґрунтуючись на психіатричному аналізі здатності особи правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати сприйняте. Подолання ж помилкових думок у психічно хворих осіб за допомогою даної експертизи можливе тільки шляхом роз'яснення суті експертиз особам, у відношенні яких така експертиза проводиться, із вказівкою на те, що вони могли допустити помилку в силу своїх особливостей (однак це можливо тільки в тому випадку, якщо психіка осіб не піддана дуже великій деформації).

Як свідчать наведені у дисертації емпіричні дані, найбільш часто помилка на попередньому слідстві долається за допомогою аналізу показань, пред'явлення доказів на допиті, проведення очних ставок, експертиз, відтворення обстановки й обставин події, огляду місця події, а в суді - у ході допиту як самої особи, що дає показання, так і в ході допиту інших осіб, та шляхом проведення експертиз. На попередньому слідстві помилку в більшості випадків вдавалося перебороти. Незначна кількість слідчих дій, що проводилися, за винятком допитів, у суді з метою подолання помилки, зумовлена тим, що помилка в суді нечастотне явище, у порівнянні з попереднім слідством. У ході аналізу кримінальних справ встановлено, що помилялось у ході попереднього слідства 25% свідків, 19% потерпілих, 3% підозрюваних, 6% обвинувачених; а в суді 6% свідків, по 3% - потерпілих і підсудних. Помилка була подолана в ході допиту особи, що дає показання: свідка у 21% випадків дачі таких показань; потерпілого у 18% випадків; підозрюваного в 3,5% випадків; обвинуваченого і підсудного - по 6% випадків. Помилка долалася у ході додаткового огляду місця події в 13% випадків, у 2,5% випадків огляд місця події не проводився, хоча така необхідність була. Дані для інших слідчих дій такі: шляхом відтворення обстановки й обставин події - 11%, очної ставки - 4%, проведення експертиз - 19%, впізнання - 0,3% випадків.

Четвертий розділ "Тактичні прийоми викриття і подолання свідомої неправди допитуваних" складається із двох підрозділів.

Підрозділ 4.1. "Викриття і подолання свідомої неправди в ході допиту і при аналізі показань" розкриває способи попередження свідомо неправдивих показань, діагностику свідомої неправди, викриття свідомої неправди на попередньому слідстві у ході допиту, особливості викриття і подолання свідомої неправди на допиті у ході судового слідства.

До способів попередження свідомо неправдивих показань відносяться: вивчення особистості допитуваного; емоційний вплив; апеляція до релігійних почуттів; постановка запитань у такій формі, яка не дає можливості здогадатися про їх мету; невідкладний виклик свідків на допит; бесіда підозрюваного (обвинуваченого) із захисником; використання звукозапису; виключення відволікань допитуючого під час допиту; виключення анкетних даних свідків та потерпілих з процесуальних документів; в певних випадках попередній підбір понятих при огляді місця події. Дисертант приєднується до точки зору, що не можна застосовувати поліграф для діагностики свідомо неправдивих показань і використовувати дані, отримані в результаті його застосування, в якості доказів, однак поліграф можна використовувати як прилад для діагностики емоційної напруженості і реалізації даних, отриманих у ході цього дослідження, у тактичних цілях та в оперативно-розшуковій діяльності.

Дані анкетування свідчать, що практикам легше проводити змістовний аналіз показань з точки зору їхньої логічної узгодженості, ніж класти в основу конкретні ознаки свідомої неправди із запропонованого переліку. Це пояснюється тим, що на конкретний перелік можна орієнтуватися тільки на початковому етапі розслідування, коли ще немає матеріалу для порівняльного дослідження. Крім того, сама по собі ознака, без аналізу в сукупності з іншими матеріалами, не може дати однозначної відповіді, оскільки вона в деяких випадках може бути зумовлена не свідомою неправдою, а особливостями процесу сприйняття, запам'ятовування, відтворення.

У роботі подається система тактичних прийомів допиту, спрямованих на викриття свідомої неправди, на основі емпіричних даних вказані прийоми, які не знаходять широкого практичного застосування.

Автор вважає, що із введенням у дію статті 63 Конституції України і зміною ст. 43, 43-1, 44 КПК України слідчому доводиться змінити в деякому напрямку тактику допиту, вона повинна бути більшою мірою у вигляді змагання. Якщо підозрюваний виявив бажання, щоб у його першому допиті брав участь захисник, а така ситуація, як правило, складається саме тоді, коли він вирішує активно захищатися, не визнавати себе винним у скоєнні злочину, має намір повідомляти свідомо неправдиві відомості, то слідчий, у свою чергу, повинен більш ретельно підготуватися до допиту, оцінити ті нечисленні докази, що є в його розпорядженні, продумати, чи буде він їх пред'являти і як з урахуванням участі захисника в допиті і можливих при цьому питань. При цьому слідчий обов'язково повинен особливо враховувати, що інформація про обставини справи, яка відома йому і повідомлювана ним на допиті (у вигляді питань або пред'явлення доказів), буде використана захисником разом із підозрюваним для вироблення певної лінії поведінки, тому слідчому в залежності від обставин справи при проведенні цього допиту слід прагнути максимально обмежити обсяг повідомлюваної ним інформації і завжди з цих позицій продумувати доцільність пред'явлення наявних доказів. Ситуація, коли у слідчого немає достатнього об'єму доказів і він сподівається їх отримати в ході допиту підозрюваного, а також у ході інших слідчих дій із його участю, характерна для попереднього слідства. Проте у зв'язку з участю адвоката до першого допиту з урахуванням формування настанови на неправду отримання таких доказів у ході першого допиту стає проблематичним.

При протоколюванні показань необхідно точно фіксувати всі питання, які задаються слідчим і захисником, і відповіді на них, а в кінці протоколу варто обов'язково записати питання про те, чи повно все записано і чи є доповнення, і відповідь на нього, щоб згодом виключити посилання захисника на неточність протокольного запису. Якщо можливо, то в особливо складних справах у цих випадках доцільно для ведення протоколу запрошувати помічника слідчого. У роботі дисертант наводить дані анкетування слідчих з цього питання. 

Як свідчить анкетування суддів та аналіз кримінальних справ, саме зачитування показань у суді дає кращий результат, ніж з'ясування в допитуваного причин дачі свідомо неправдивих показань. Цей прийом застосовується досвідченими суддями найчастіше. Тому необхідно навчати майбутніх юристів умінню допитувати не прямолінійно, а більш гнучко. Головною ж особливістю є те, що в суді викриття і подолання свідомої неправди відбувається в умовах більш стислого у часі судового слідства, в умовах публічності і з урахуванням того, що підсудний і потерпілий ознайомлені з усіма матеріалами кримінальної справи.

У підрозділі 4.2. "Викриття і подолання свідомої неправди в процесі інших слідчих дій" перш за все йдеться про те, що додатковим оглядом місця події вдається виявити, а в деяких випадках шляхом зачитування допитуваному протоколу цього огляду перебороти свідомо неправдиві показання, які цілком складаються із вимислу, в основному у випадках самообмови.

Автором виділяються завдання, які можуть бути вирішені шляхом проведення відтворення обстановки і обставин події для викриття свідомо неправдивих показань, а саме: здатність особи бачити на певній відстані й освітленні; здатність особи чути на певній відстані і в певній обстановці; здатність особи робити будь-які дії в певних умовах із використанням або без використання будь-якого інструменту, і час, витрачений на це; здатність особи орієнтуватися в часі; наявність в особи професійних та інших людських навичок; знання особою обстановки на певному місці. Відтворення обстановки і обставин події дає можливість викрити самообмову, неправдиве алібі, обмову, свідомо неправдиві показання про суб'єктивну та об'єктивну сторони складу злочину, повну неправду.

Щодо очної ставки, то мова може йти тільки про подолання, а не виявлення свідомої неправди, оскільки одним із моментів підготування очної ставки є діагностика того, хто з майбутніх учасників очної ставки дає правдиві показання, а хто - свідомо неправдиві. Проведення очної ставки між двома особами, які дають свідомо неправдиві показання можливе, але за певними правилами і в тому випадку, якщо ці особи по одним епізодам говорять правду, а по іншим – неправду. Тактика очної ставки повинна будуватися на використанні протиріч між ними шляхом загострення конфліктної ситуації, спрямованої на поглиблення розбіжностей між учасниками. Однак, необхідно підкреслити, що незважаючи на те, що 53% слідчих, які брали участь в анкетуванні, найчастіше з метою подолання свідомої неправди проводять очну ставку, дана слідча дія на практиці не завжди є настільки ефективною. Про це можуть свідчити результати аналізу кримінальних справ. Свідома неправда була подолана у ході очної ставки в 10% випадків дачі таких показань, а в 6% випадків очна ставка не проводилася, хоча така необхідність була. Крім того, в дисертації подані рекомендації, які, на думку дисертанта, не знайшли широкого застосування у практиці щодо проведення очної ставки.

Автор вважає, що при призначенні експертиз доцільніше проводити допит підозрюваного (обвинуваченого) про обставини, пов'язані з предметом експертного дослідження, до його ознайомлення з постановою про призначення експертизи, щоб він не зміг зі змісту постанови (зокрема, із зазначених у ній питань і об'єктів, спрямованих на дослідження) припустити зміст наступних висновків експертів і відповідно будувати свої показання.

Зазначається, що можна побудувати таку систему найчастіше призначуваних у цих випадках експертиз: 1) психіатрична, 2) психологічна, 3) судово-медична, 4)_товарознавча, 5) трасологічна, 6) фоноскопічна, 7)_криміналістична експертиза письма, 8) автотехнічна, 9) хімічна, 10)_судово-бухгалтерська.

У дисертації підкреслюється, що найбільш доцільно проводити впізнання людини в ситуації дачі свідомо неправдивих показань у випадках, коли особа: 1) стверджує, що знає іншу особу, але називає недійсним ім'ям і прізвищем, або повідомляє тільки його прізвисько; 2) називає цю особу правильно, але вона заявляє, що той, хто впізнає, не знає її; 3) стверджує, що вона не знає імені і прізвища цієї людини, але може його впізнати за певними прикметами.

Аналіз кримінальних справ свідчить, що свідомо неправдиві показання в ході попереднього слідства по них давали: 28% свідків, 24% потерпілих, 44% підозрюваних, 52% обвинувачених, а в суді: 9% свідків, 10% потерпілих, 50% підсудних.

Свідома неправда була викрита в ході допиту особи, яка дає показання: свідка - 6% випадків, потерпілого - у 10% випадків, підозрюваного - у 7% випадків, обвинуваченого - у 9% випадків, підсудного - у 4% випадків. Вона була викрита в ході додаткового огляду місця події в 17% випадків, у 6% випадків огляд місця події не проводився, хоча така необхідність була. Відповідні дані для інших слідчих дій такі: відтворення обстановки й обставин події - 18%; очна ставка 10%; проведення експертиз - 51%, у результаті впізнання - 6%, у результаті обшуку - 1%. У 54% вивчених справ були виявлені неправдиві показання, як дані в силу помилки, так і свідомої неправди.

Базуючись на емпіричних даних, дисертант вважає необхідним зазначити, що, виходячи з можливостей експертних досліджень, експертні висновки для виявлення і викриття свідомо неправдивих показань використовуються ще не повною мірою. Те ж відноситься і до обшуку. Це може свідчити про недостатню кваліфікацію слідчих, які не призначають у необхідних випадках відповідні експертизи, а також і про невчасність проведення обшуків. Очна ставка, поряд з оглядом місця події, відтворенням обстановки й обставин події є одним із найбільш ефективних слідчих дій, застосовуваних для викриття свідомої неправди слідчими, у суді ж найбільш ефективно свідома неправда долається в ході допитів самих осіб, що дають свідомо неправдиві показання, та інших осіб, очної ставки, додаткового огляду місця події.