ВАКАНСІЇ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційного дослідження, її науково-теоретичне підґрунтя, визначаються мета й завдання, методичні, теоретичні, нормативні й емпіричні засади. Указується на наукову новизну отриманих результатів, на практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію основних результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1 “Правовий статус суддів України” містить п'ять підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Правовий статус судді: поняття і зміст” комплексно досліджені юридична природа, структура і зміст категорії “правовий статус судді”, сформульовані й аргументовані такі концептуальні для всього дослідження положення: 1) правовий статус є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей особи, на яку покладено функцію здійснення судової влади в державі; 2) правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв'язком із конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод та обов'язків, закріплених у Конституції України, що виступають фундаментом спеціального професійного статусу судді; 3) зміст правового статусу судді визначається цілями й завданнями його професійної діяльності, виконуваної соціальної функції і становить відповідну сукупність правових можливостей, міру свободи поведінки судді в суспільному житті і професійній діяльності; 4) при характеристиці правового статусу судді повинно йтися не про статут посади, а про правовий статус суб'єкта, що обіймає цю посаду; 5) специфіка професійної діяльності судді вимагає певного обмеження (виключення) деяких конституційних прав і свобод громадянина.

Аналіз чинного законодавства дозволяє авторці вирізнити такі обмеження конституційних прав та свобод судді, як-то: (а) заборона брати участь у політичній і профспілковій діяльності і (б) обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності. Досліджуючи сутність і передумови закріплення в Конституції та законодавстві України заборони брати суддями участь у політичній діяльності, дисертантка аргументує необхідність нормативного визначення вичерпного переліку дій, які можуть бути визнані як політична діяльність, участь у якій несумісна зі статусом носія судової влади. На думку авторки, наявність у законодавстві цього обмеження пов'язано з необхідністю зміни сформованих стереотипів, підвищення авторитету суддів у сучасному суспільстві. Надалі, в умовах правової держави й громадянського суспільства, ця заборона не буде затребуваною.

Аналізуючи обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності, авторка підтримує точку зору тих правознавців, які обстоюють думку про необхідність установлення меж і критеріїв допустимості такої діяльності.

Критично осмисливши погляди вітчизняних і зарубіжних учених про сутність категорії “правовий статус посадової особи”, дисертантка доходить висновку, що донині вона ототожнювалася із поняттям “правовий статут посади” і вказує на неприпустимість використання існуючого в науці адміністративного права такого підходу при визначенні правового статусу судді. Обстоюється позиція, що аналогія з державними службовцями не може бути застосована до суддів, тому що за природою вони різні. Дисертантка акцентує на сутності професійної діяльності судді як своєрідній єдності, взаємопроникненні виконуваної соціальної функції й особистості судді (виконавця). Додатково аргументується обґрунтованість запропонованого в літературі підходу до визначення правового статусу судді: мова повинна йти не про правовий статус суддівської посади, а про правовий статус судді — особи, яка обіймає посаду носія судової влади.

На підставі аналізу теоретичних підходів до визначення структурних елементів правового статусу судді пропонується в якості таких розглядати службові права, обов'язки, повноваження і правосуб'єктність судді.

Таким чином, у дисертації вперше визначено поняття правового статусу судді шляхом опису єдності об'єктивних характеристик суддівської посади і суб'єктивних аспектів — вимог до особи, яка її обіймає.

Підрозділ 1.2. “Службові права суддів: юридична природа і класифікація” присвячено теоретичному дослідженню сутності службових прав суддів, основних організаційно-правових проблем їх реалізації. Наводиться порівняльно-правовий аналіз службових прав суддів України і службових прав суддів низки інших держав, розглядаються передумови й етапи становлення деяких службових прав суддів, даються практичні рекомендації, що забезпечують їх реалізацію.

Ґрунтуючись на загальнотеоретичних положеннях про сутність службових прав, авторка досліджує характерні ознаки службових прав суддів, зміст яких визначається нею як єдність виду й міри наступних можливостей: а) певної поведінки самого носія статусу судді; б) вимагати відповідного поводження від інших осіб; в) звернутися в необхідних випадках за сприянням у реалізації цих прав до компетентного державного органу; г) користатися конкретними соціальними благами.

Залежно від змісту в роботі класифікуються та детально розглядаються групи службових прав суддів, саме права: а) що вказують на винятковість (привілейованість) правового статусу судді (право на повагу професійної честі й гідності, особисту й майнову недоторканність, стабільність трудової зайнятості, на кар'єрний зріст, відставку тощо); б) які безпосередньо сприяють виконанню службових функцій (право самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень, вимагати створення й забезпечення необхідних умов здійснення професійної діяльності, на суддівський індемнітет та ін.); в) що встановлюють можливість користатися додатковими соціальними благами (право на соціальний і правовий захист, одержання гідної матеріальної винагороди за роботу, на інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством, на поліпшені житлові умови, пільги щодо житлово-комунального, транспортного та іншого обслуговування, на відпочинок, вільний вибір додаткової педагогічної, наукової і творчої діяльності, на страхові гарантії, підвищення кваліфікації тощо).

Досліджуються організаційно-правові проблеми реалізації деяких службових прав суддів, запропоновано шляхи їх вирішення, вказується на необхідність чіткого нормативного закріплення переліку службових прав суддів, їх змісту, механізму реалізації й захисту.

У підрозділі 1.3. “Службові обов'язки суддів: юридична природа і класифікація” вивчається й аналізується юридична природа і зміст службових обов'язків суддів, організаційно-правові проблеми їх реалізації.

Ґрунтуючись на загальнотеоретичних дослідженнях сутності і змісту обов'язків, авторка розглядає службові обов'язки суддів як нормативно визначений вид і міру необхідної поведінки носія судової влади, що забезпечує реалізацію інтересів суб'єктів, з якими суддя вступає у правовідносини при здійсненні професійних функцій. Невиконання (неналежне виконання) суддею своїх службових обов'язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, аж до втрати статусу.

Досліджуючи зміст службових обов'язків суддів, дисертантка вказує на їх двоїсту природу — правову і моральну. Наслідком цього є висновок про неможливість нормативного закріплення вичерпного переліку службових обов'язків суддів. Залежно від вимоги, що міститься в обов'язку, виділяються й детально розглядаються три блоки службових обов'язків суддів: а) дотримання Конституції та законодавства України; б) дотримання етичних основ діяльності; в) сумлінне і професіональне виконання службових функцій.

Особлива увага приділяється вивченню організаційно-правових проблем реалізації службових обов'язків судді. Обстоюється позиція, відповідно до якої належна реалізація службових обов'язків повинна забезпечуватися не тільки за допомогою юридичного інструментарію (правових норм, що закріплюють перелік службових обов'язків судді, основних форм і способів їх реалізації, відповідальності за невиконання), а й шляхом урахування впливу індивідуальної, соціально-психологічної структури особистості носія цих обов'язків (його ціннісні орієнтації, установки, цілі) в контексті відповідних політичних, організаційних, ідеологічних та інших соціальних умов і передумов, що спонукають до свідомого й сумлінного виконання суддею службових обов'язків.

У підрозділі 1.4. “Повноваження судді: юридична природа і класифікація” аналізуються юридична природа, структура і зміст повноважень судді, суб'єктивний і об'єктивний аспекти їх реалізації. Виходячи з існуючих підходів до визначення структури повноваження, авторка підтримує погляди С.С. Алексєєва, І.Я. Дюрягіна, В.В. Лазарєва, І.Л. Петрухіна, В.А. Юсупова про особливу юридичну природу повноважень судді, додатково аргументує необхідність включення в їх структуру такого елемента, як розсуд судді.

Обстоюється позиція точка зору, що при дослідженні процесу реалізації повноважень судді крім об'єктивних чинників, необхідно брати до уваги й суб'єктивний аспект: адже реалізує їх людина, яка наділена відповідними соціальними і психофізіологічними характеристиками, що суттєво впливають на процес ухвалення рішення.

Запропоновано таку класифікацію повноважень судді: (а) за змістом — предметні й функціональні і (б) за обсягом — основні й додаткові. Відповідно до логіки аналізу детально розглядаються повноваження судді з урахуванням сучасної судової системи.

У підрозділі 1.5. “Правосуб'єктність як елемент правового статусу судді” правосуб'єктність розглядається як необхідна умова набуття й володіння статусом судді. Дисертантка пропонує розглядати правосуб'єктність судді як юридичну характеристику особистості носія судової влади, її якостей і здібностей з погляду відповідності законодавчо встановленим критеріям, що визначають успішність професійної діяльності. Додатково аргументовано необхідність розгляду правосуб'єктності не тільки як передумови, й як структурного елемента правового статусу судді.

Правосуб'єктність судді досліджується як реальне правове явище, що має самостійний зміст і структуру. На думку дисертантки, зміст досліджуваного поняття зумовлено специфікою правового статусу носія судової влади й полягає у визнаній державою за допомогою правових норм відповідності особистості судді вимогам його професійної діяльності.

Як структурні елементи правосуб'єктності судді вирізняються соціальна, психофізіологічна, професійна й моральна компетентність. Підкреслюється, що встановлення професіональної придатності суб'єкта до здійснення професійної діяльності судді можливо шляхом порівняння структури його особистісних якостей з “ідеальною моделлю”, закладеною в соціопсихограмі судді. Додатково обґрунтовано необхідність соціально-психологічного аналізу професійної діяльності судді (розробка професіограми суддівської діяльності), що є фундаментом, який визначає зміст його правосуб'єктності.

РОЗДІЛ 2 “Організаційно-правові проблеми кадрового забезпечення судової влади” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Статус кандидата на посаду судді” досліджується генеза інституту кандидата на посаду судді в порівняльно-правовому аспекті його становлення в Україні й низки зарубіжних країн. Розглядаються етапи підбору кандидатів на заміщення вакантних посад носіїв судової влади, сформульовано шляхи вдосконалення зазначеної процедури.

Спираючись на нормативно-правову базу, авторка наводить аналіз системи і критерії підбору кандидатів на посади суддів у період а) перебування України у складі Росії (1654-1917 рр.); б) боротьби за встановлення української національної державності (1917-1920 рр.); в) за радянських часів (1917-1991 рр.); г) в роки незалежності України (з 1991 р. по сьогодення). Сформульовано низку практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення нормативно-правової бази в цій царині. Обґрунтовано необхідність перегляду кваліфікаційних вимог, що ставляться до кандидатів на посади суддів. Зокрема, пропонується передбачити: вимогу успішного завершення навчання в Академії суддів України; необхідність попереднього медичного обстеження; підвищення мінімального і встановлення граничного віку претендента на цю посаду; легалізацію конкурсних засад і принципу гласності при підборі кандидатів на посади суддів; проведення тестування на придатність до суддівської діяльності; розроблення й використання при підборі кадрів професіограми суддівської діяльності.

Досліджено організаційно-правові проблеми проведення кваліфікаційної атестації кандидатів на посади суддів, обґрунтовано доцільність єдиної процедури добору кандидатів — як тих, які вперше претендують на посаду судді, так і тих, які претендують на безстрокове обрання. Головна роль у цьому процесі, на думку авторки, має належати Вищій раді юстиції.

У підрозділі 2.2. “Діяльнісно-особистісний підхід до формування суддівського корпусу” розглядається можливість використання діяльнісно-особистісного підходу до формування суддівського корпусу України, розроблені практичні рекомендації щодо його використання.

Фундаментом організації підбору й розміщення суддівських кадрів, з точки зору авторки, повинен стати науково-практичний аналіз їх професіональної діяльності через систему вимог, що ставляться до судді, включаючи його особистісні якості, особливості процесів мислення, знань, умінь і навичок. Це дозволить сконструювати професіограму суддівської діяльності, що створить передумови для наукового підходу до проблеми формування суддівського корпусу.

У результаті проведеного дослідження, дисертантка дійшла до висновку, що сутність професіограми полягає в соціально-психологічному аналізі професійної діяльності, на підставі якого вирізняється комплекс необхідних здібностей, якостей і рис особистості, що становлять зміст соціопсихограми. У роботі по-новому, з огляду на сучасні вимоги, досліджено структуру професіональної діяльності судді, детально характеризуються такі її підструктури, як пізнавальна, моральна, комунікативна, організаційна і творча.

Авторка акцентує увагу на необхідності вивчення особистості судді і визначення впливу якостей останньої на виконання покладених на нього функцій для того, щоб встановити такі властивості, які є професіонально корисними і які актуалізують успішність професійної діяльності. Використовуючи концепцію функціональної динамічної структури особистості, запропоновану К.К. Платоновим, дисертантка описує оптимальну структуру особистості судді, обґрунтовує зміст її структурних елементів. Результати теоретичних досліджень підтверджуються емпіричними даними, отриманими при анкетуванні суддів. У роботі сформульовано науково обґрунтовані й підтверджені практичною діяльністю судді як професійно необхідні, так і негативні якості його особистості, що становлять зміст соціопсихограми носія судової влади. Запропоновано використовувати кваліфікаційні, об'єктивні, психологічні критерії оцінки професійно важливих якостей і здібностей судді при психодіагностичному методі дослідження особистості.

У підрозділі 2.3. “Проблеми підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації суддів” дається оцінка існуючої в Україні системи підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації суддів, аналізується досвід низки зарубіжних держав, розглядаються організаційно-правові проблеми в цій сфері, пропонуються конкретні рекомендації щодо їх вирішення.

На підставі аналізу міжнародно-правових актів, що закріплюють окремі елементи статусу суддів, норм національного законодавства й порівняльної характеристики досвіду деяких зарубіжних країн обґрунтовується необхідність створення єдиної державної системи навчання суддів, що складається із трьох елементів: підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації. Розроблено конкретні пропозиції стосовно змісту навчальних програм та організації навчального процесу. Основне місце в системі навчання посадових осіб судової влади надається Академії суддів України, при цьому доводиться доцільність створення відділення підготовки суддів на базі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати теоретичного дослідження проблем підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації суддів ґрунтуються також на емпіричних даних.

Оскільки підготовка суддів повинна мати цілеспрямований характер, пропонується передбачити три відділення — загальне, господарське, адміністративне. Акцентується увага на необхідності нормативного закріплення як критерію підбору кандидатів на посади суддів вимоги успішного завершення відповідного відділення підготовки суддів. Опрацьовано конкретні рекомендації щодо способів і процедури добору слухачів, їх матеріального забезпечення, організації навчального процесу тощо. Особлива увага приділяється завершальному етапу підготовки — підсумковій атестації, що повинна мати, на думку авторки, характер кваліфікаційної, проходити у формі іспиту, результати якого дійсні на всій території України. При такому підході особливого значення набувають питання організаційного і правового забезпечення, зокрема, статус Державної атестаційної комісії, її склад, процедура проведення іспиту і зміст підсумкової атестації слухача.

Навчання за програмою професійної перепідготовки посадових осіб судової влади, на думку дисертантки, є обов'язковим для тих суддів, які: а) переводяться на посаду професійного судді в суд вищої інстанції без зміни спеціалізації; б) переводяться на посаду професійного судді в суд вищої інстанції або суд того ж рівня зі зміною спеціалізації; в) переводяться на посаду професійного судді в суд іншої юрисдикції; г) призначаються (обираються) на адміністративні посади.

Підвищення кваліфікації суддів — це продовження навчання з метою поновлення й поглиблення теоретичних і практичних знань професійних суддів, розвитку умінь і навичок, необхідних для ефективного вирішення покладених на них завдань, що сприяє підтримці рівня відповідності обійманій посаді. Розглянуто такі елементи системи підвищення кваліфікації суддів, як-то: а) навчання на відповідному відділенні Академії суддів України; б) систематичне самостійне навчання (самоосвіта); в) відвідування тематичних лекцій і семінарів науковців і практиків; г) участь у проведенні короткострокових тематичних семінарів; д) участь у науково-практичних конференціях; д) стажування. Аргументується необхідність нормативного закріплення обов'язку кожного судді підвищувати свою кваліфікацію систематично.