| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, характеризується ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наводяться дані про апробацію отриманих результатів.
Розділ 1. "Загальна характеристика судового контролю" складається із 2-х підрозділів.
У підрозділі 1.1. "Поняття і значення судового контролю" висвітлена правова природа судового контролю, яка зумовлена сутністю судової влади й відповідно до Конституції України є іманентною функцією суду поряд з відправленням ним правосуддя (статті 29-31,55,62,124). Зробивши аналіз співвідношення судового контролю і правосуддя як напрямків реалізації судової влади дисертант дійшов висновку, що в доктрині з цієї проблеми не склалося єдності думок. Деякі науковці визнають судовий контроль елементом правосуддя (І.Л. Петрухін), видом правосуддя (В.М. Лебєдєв), особливою формою відправлення правосуддя (Н. Н. Ковтун). Поділяється точку зору, що судовий контроль не є правосуддям і становить його самостійну функцію при здійсненні судочинства (А.Р.Туманянц). Така позиція базується на тому, що й при дачі дозволів на проведення слідчим процесуальних дій, і при розгляді скарг учасників процесу на його дії й рішення, суд не повинен входити в обговорення основного питання кримінальної справи ─ про винність особи у вчиненні злочину.
Досліджуючи взаємозв’язок судового контролю і прокурорського нагляду на досудовому слідстві як 2-х самостійних видів діяльності автор з’ясував параметри їх розмежування: а) завданням суду і прокурора у процесі контрольно-наглядової діяльності є захист прав людини на стадії досудового слідства, однак поряд із цим прокурор здійснює кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочин; б) судовий контроль за досудовим слідством ніякого управлінського навантаження не несе, оскільки суд не є учасником цього слідства, а прокурор, водночас із наглядом керує також процесуальним слідством. Тому, навряд чи можна визнати безстороннім розгляд прокурором скарги на дії або рішення слідчого.
З урахуванням існуючих у теорії поглядів про ознаки судового контролю (В.Н. Галузо, Н.Н. Ковтун, Н.Г. Маратова, О.В. Хімічева, А.Р. Туманянц) у роботі наводиться авторське визначення судового контролю як функції судової влади, яка здійснюється у закріплених законом процесуальних формах з метою забезпечення доступу до суду і яка спрямована на реалізацію судового захисту особи й відновлення її порушених прав на досудовому провадженні по кримінальній справі.
У підрозділі 1.2. "Види й межі судового контролю" досліджуються предмет і межі судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу. На підставі вивчення існуючих у теорії поглядів про види судового контролю (Н.О.Лопатка, М.О.Колоколов, Н.Н.Ковтун, В.О.Яблоков, О.В. Хімічева) науково обґрунтовано класифікацію судового контролю. Особливої уваги надано дослідженню попереджувального судового контролю (прийняття судом рішень про провадження процесуальних дій) і наступного (перевірка судом законності й обґрунтованості дій або рішень, прийнятих у ході досудового провадження).
Аналіз норм Конституції та вітчизняного кримінально-процесуального законодавства й рішень Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що до предмета попереджувального судового контролю варто віднести дії й рішення слідчого, прокурора, які: а) істотно обмежують конституційні права громадян; б) породжують наслідки, що виходять за рамки кримінально-процесуальних правовідносин; в) призводять до таких обмежень конституційних прав, які не можуть бути відновлені в результаті наступного судового контролю або судового розгляду. Доводиться перелік таких рішень, обґрунтовуються пропозиції по вдосконаленню процедури застосування заходів кримінально-процесуального примусу тільки за рішенням суду.
До предмета наступного судового контролю, на думку дисертанта, входять рішення й дії (бездіяльність) посадових осіб, які проваджують кримінальне судочинство, що здатні завдати шкоди конституційним правам людини або ускладнити її доступ до правосуддя, за винятком постанови про притягнення особи як обвинуваченої, оскільки її перевірка до закінчення досудового слідства означатиме вирішення судом питання про винність особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті.
Для позначення меж судового контролю сформульовано інституціонально-функціональний підхід, який ураховує незалежність і неупередженість суду, преваги судової процедури при здійсненні судового контролю і полягає в тому, що а) судовий контроль не повинен перетворюватися на управління розслідуванням і б) неприпустимо при його здійсненні порушувати систему стадій кримінального процесу.
Стверджується, що участь судді на попередніх стадіях кримінального процесу створює ймовірність або хибність його думки про винуватість особи, а це може вплинути на його безсторонність при розгляді справи на наступних етапах. Ось чому потрібно введення спеціалізованих суддів, які виконують винятково функцію судового контролю і не мають повноважень по відправленню правосуддя не тільки у кримінальній справі, по якій вони приймали рішення на досудових стадіях, але по будь-якій іншій. Варіантом вирішення цієї проблеми є покладання функцій судового контролю на слідчих суддів.
Неприпустимою вважає дисертант практику розгляду судами за процедурою, передбаченою КПК, скарг на непроцесуальні дії й рішення слідчого та прокурора (скарги на дії слідчих, які вчиняли фізичний тиск на підозрюваного чи відмовили надати рідним побачення із затриманим, та ін.). Такі скарги мають адміністративно-правову природу і повинні розглядатися адміністративними судами.
Межі наступного судового контролю зумовлені особливостями процедури його провадження, яка базується на принципах кримінального судочинства, що створюють найбільш сприятливі умови для з'ясування обставин справи й ефективного захисту прав людини. У роботі сформульовано пропозиції щодо подальшої диференціації й удосконалення цієї процедури.
Розділ 2. „Організаційно-правові проблеми судового контролю у кримінальному судочинстві” складається з 4-х підрозділів.
У підрозділі 2.1. „Сутність судового контролю за досудовим слідством” на підставі вивчення історії вітчизняного (Україна доби Гетьманщини, періоду дії Конституції П.Орлика й Конституції УНР) й зарубіжного досвіду (Англія, Шотландія, Ірландія епохи Habeas Corpus Act) існування судового контролю за досудовим слідством пропонується створення його сучасної вітчизняної моделі, становлення й розвиток якої в нашій країні відбувається під впливом таких чинників як а) визнання Конституцією України необхідності судового контролю за досудовим слідством, б) реалізація в Україні судово-правової реформи й в) імплементація національним законодавством норм міжнародного права.
На сучасному етапі розвитку правової системи України ідея поширення контрольних повноважень суду на стадії досудового слідства в теорії сприймається неоднозначно (В.Г. Бесарабов, К.А. Колоколов, Н.Г.Муратова). Однак результати проведеного анкетування свідчать, що більшість респондентів її підтримують. Із 462 опитаних суддів 450 відповіли "так"; із 350 опитаних адвокатів ствердно відповіли 346; 533 слідчих підтримали цю ідею, а 115 – ні; і лише всі опитані прокурори (122) з нею не погодилися. Ось чому акцентується увага на науковому обґрунтуванні динамічності судового контролю й необхідності поширення переліку примусових заходів, які застосовуються до особи лише за рішенням суду.
Завдання судового контролю на стадії досудового слідства похідні від загальних завдань кримінального судочинства й полягають у судовому захисті прав людини, втягненої у кримінальний процес. Його предметом є правовідносини між учасниками досудового слідства, пов’язані з обмеженням прав і свобод особи та іншими порушеннями її законних інтересів. Що ж до процесуальної форми здійснення судового контролю за досудовим слідством, то автор пропонує детальніше її розробити у проекті Кримінально-процесуального кодексу України.
У підрозділі 2.2. „Судовий контроль за застосуванням заходів процесуального примусу, які суттєво обмежують права людини й основні свободи” досліджуються проблемні питання ефективності судового контролю за застосуванням кримінально-процесуальних примусових заходів як специфічного виду державного примусу.
У зв’язку з процесуальними цілями такий контроль класифіковано за 3-ма групами. Це судовий контроль за примусовими заходами: 1) спрямованими на запобігання чи припинення неправомірної поведінки суб'єкта кримінального судочинства: а) затримка підозрюваного (ст.106 КПК України), б) привід обвинуваченого (ст. 136), в) відсторонення обвинуваченого від посади (ст.147), в) поміщення особи, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину, в приймальник-розподільник (ст.7 3); 2) що мають за мету: а) одержання й перевірку доказів (наприклад, вилучення чи відібрання зразків для експертного дослідження ─ (ст. 199), б) примусове поміщення обвинуваченого в лікувальну установу для стаціонарного експертного дослідження (ст. 205); 3) спрямованими на забезпечення цивільного позову й можливої конфіскації майна.
В умовах гуманізації кримінального процесу практиці застосування процесуальних заходів примусу повинні відповідати адекватність та ефективність судового контролю в цієї царині. У підрозділі розвиваються пошуки вчених (В.Г. Бесарабов, К.А. Колоколов, В.І. Маринів, Н.Г. Муратова, А.Р. Туманянц) критеріїв якості останнього за застосуванням цих заходів і запропоновано визначення ефективності й методики її виміру. До критеріїв оцінки ефективності судового контролю належать а) дотримання судом при його здійсненні Конституції й законів України, б) забезпечення справедливої процедури його здійснення, в) поновлення порушених прав особи й г) повне відшкодування завданих їй збитків.
У підрозділі 2.3. „Судовий контроль за затриманням і взяттям під варту осіб, які вчинили злочин” розкривається зміст судового контролю за додержанням прав осіб при їх затриманні або взятті під варту. Логічне тлумачення ч. 2 ст. 29 Конституції, ст. 106, ч. 3 ст. 165 2 КПК України дозволило зробити висновок, що погоджене з прокурором подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинно бути представлено суду не пізніше, ніж до закінчення відведеного законом 72-годинного строку, початком якого є момент поміщення особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину, в камеру для затриманих. Наголошується, що положення українського процесуального законодавства в частині продовження судом строку затримання з ініціативи підозрюваного до п'ятнадцяти діб (ч.8 ст.165 2 КПК) не відповідає ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Право на свободу має занадто велике значення для особи в демократичному суспільстві, щоб можливо було обмежити її свободу лише з тієї причини, що вона сама дала згоду на тримання її під вартою (рішення Європейський суду з прав людини у справі “Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії").
Наведений порівняльний аналіз практики застосування судового порядку обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту свідчить, що після введення судового контролю гарантії прав людини, свобода якої обмежується, зросли, що здійснюється гуманізація застосування до неї таких заходів. Якщо в першому півріччі 2001 р. в Донецькій області прокурорами було санкціоновано 3829 арештів підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочинів, то в другому судами було винесено 3308 таких постанов. Подальше поглиблене вивчення судовій практики показало, що судді врівноважено підходять до взяття особи під варту. Так, у 2002 р. судами зазначеної області з 6849 подань слідчого про взяття особи під варту задоволено 6436; у 2003 р. 6169 ─ 5690; у 2004 р. з 5848 ─ 5497.
При прийнятті рішення про взяття людини під варту суд на підставі аналізу фактичних даних, які є у справі, і враховуючи конкретну життєву ситуацію, повинен достовірно знати, що підозрюваний чи обвинувачений неодмінно ухилиться від слідства чи суду, перешкоджатиме встановленню істини або продовжуватиме злочинну діяльність. При цьому в сукупності й динамічній єдності з підставами суддя має враховувати й умови взяття особи під варту (ст. 150 КПК).
При здійснені судового контролю за продовженням строку тримання обвинуваченого під вартою суду належить ретельно перевіряти й оцінювати причини, з яких необхідно продовжувати цей строк. На жаль, суди недостатньо активно реагують на порушення слідчими вимог закону. Шляхом аналізу 324 справ установлено, що по 138 справах (43,2%) подання слідчих про продовження строку тримання особи під вартою не містили всієї необхідної інформації, яку вимагає ч.1 ст.165 3 КПК України, по 167 (52,4%) ─ подання направлені в суд з порушенням строків, передбачених ч.2 ст. 165 3 КПК, і тільки по 40 (12,6 %) суди реагували винесенням на адресу слідчого окремої ухвали (постанови).
У підрозділі 2.4. „Судовий контроль за законністю проведення окремих слідчих дій” розглядається контрольна діяльність суду на досудовому слідстві, пов’язана з наданням слідчому дозволу на проведенням слідчих дій, які суттєво обмежують конституційні права людини на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції (огляд та обшук її житла чи іншого володіння, виїмка, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку).
Ретельне вивчення співвідношення міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини з конституційними та кримінально-процесуальними нормами вітчизняного законодавства й існуючими в науці поглядами (В.Т.Маляренко) дозволило дисертанту стверджувати, що Україна встановила недоторканність не тільки житла, а й іншого володіння особи, чим поширила гарантії її житлових прав, передбачені в міжнародно-правових актах (ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).
На підставі комплексного дослідження поняття "житло", що містять Конституція й законодавство України, та практики Європейського суду з прав людини обґрунтовано висновок, що під захист підпадає фактичне проживання особи а) в особистих будинках з усіма побудовами, призначеними для постійного чи тимчасового мешкання в них, а також тих, які є складовою частиною будинку; б) в будь-яких житлових приміщеннях незалежно від форми власності, які входять у житловий фонд і використовуються для постійного або тимчасового проживання; в) у будь-яких інших приміщеннях чи забудовах, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового мешкання.
Запропоновано врегулювати в КПК України підстави й порядок проникнення до житла без мотивованого рішення суду в невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей, майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (ч.3 ст.30 Конституції України).
Докладно розглядаються підстави та процедура прийняття судом рішення про виїмку а) предметів і необхідних документів з житла чи іншого володіння особи, б) документів, що становлять банківську таємницю, про огляд місця події, якщо ним виявилося житло чи інше володіння особи; в) арешт кореспонденції, г) зняття інформації з каналів зв'язку, сформульовані пропозиції про вдосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо проведення зазначених дій.
Розділ 3. „Організаційно-правові проблеми оскарження в суді процесуальних дій і рішень органу дізнання, слідчого та прокурора” складається з 3-х підрозділів.
У підрозділі 3.1. „Сутність інституту оскарження в суді процесуальних дій і рішень слідчого” підкреслюється, що цей інститут являє собою встановлений у законі порядок подання, прийому, розгляду й вирішення скарг на дії чи рішення органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, які порушують права осіб, що беруть участь у справі.
Пропонується авторське тлумачення поняття „скарга”, як засноване на законі звернення учасника кримінального процесу до органу державної влади з вимогою про усунення порушення прав особи, допущеного органами чи посадовцями, які здійснюють кримінальне судочинство, й аналізується співвідношення цього терміна з категорією „клопотання”.
Спираючись на докладне вивчення практики й існуючих у теорії права думок щодо визначення меж судового розгляду скарг на дії й рішення органу дізнання, слідчого та прокурора (Л.В.Солодилов, О.В.Хімічева, Л.В.Черечукіна), робиться висновок, що найоптимальнішим варіантом вирішення порушеної проблеми є порядок, відповідно до якого безпосередньо судом повинні розглядатися скарги а) на дії й рішення органів досудового слідства та прокурора, оскарження яких у суді передбачено чинним КПК України та б) на інші дії (бездіяльність) і рішення, здатні припинити доступ заінтересованої особи до правосуддя. При цьому важливо, щоб будь-яка дія чи рішення цих органів неодмінно одержали правову оцінку суду. Тому, як вбачається, доцільно передбачити в законодавстві посаду слідчого судді, основним обов'язком якого є виконання судового контролю. Не ставлячи перед собою мету вирішити це питання остаточно, разом із тим вважаємо, введення такої посади у структуру судової системи України є корисним, оскільки це підвищить ефективність судового контролю, поширить гуманізацію та якість досудового провадження .
У підрозділі 3.2. „Процесуальний порядок розгляду судами скарг на дії й рішення органів дізнання, слідчого та прокурора” досліджуються проблеми, пов'язані з процедурою розгляду судами скарг на дії й рішення суб'єктів, які провадять досудове слідство.
Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства й судової практики по розгляду скарг на дії чи рішення органів досудового провадження дає підставу зробити однозначний висновок, що такі скарги повинні слухатися судами, як правило, у відкритому судовому засіданні за участю прокурора та інших заінтересованих осіб. Скарга може бути подана в суд будь-яким учасником кримінального судочинства (потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим) чи іншими особами, які не беруть участі у справі, але якщо дія чи рішення цих органів стосується їх прав чи законних інтересів.
Звертається увага на існуючі в судовій практиці порушення встановлених законом строків подачі скарг на дії й рішення органів досудового провадження та прокурорів, що в остаточному підсумку не сприяє ефективності судового контролю. Наводяться аргументи щодо необхідності законодавчого встановлення 10-денного строку як найоптимальнішого для розгляду судом таких скарг. Рекомендується удосконалити процедуру участі в судовому засіданні суб'єктів оскарження, оскільки результати вивчення судової практики свідчать, що вони часто позбавляються можливості взяти участь у слуханні скарги по суті, бо суд не повідомляє їх про час слухання справи (з 210 матеріалів, розглянутих місцевими судами Донецької, Луганської й Харківської областей у 2004 р. ця вимога закону була виконана в повному обсязі лише у 12 матеріалах).
Обґрунтовано, що розгляд судом скарги відбувається в ревізійному порядку. Суд не пов'язаний з доводами, наведеними у скарзі, і зобов'язаний всебічно перевірити законність та обґрунтованість оскаржуваних дії чи рішення.
У підрозділі 3.3. Проблеми оскарження судових рішень, які приймаються у процесі здіснення судового контролю в кримінальному судочинстві” проаналізовано правову сутність інституту апеляції як одного з гарантій реалізації права заінтересованої особи на розгляд незалежним і колегіальним складом суду її апеляції на рішення, винесене судом у процесі здійснення функції судового контролю за досудовим провадженням. У зв'язку з тим, що пропонується розширити коло оскаржуваних у суді дій і рішень, прийнятих на досудовому слідстві, автор вважає за необхідне розширити перелік судових рішень, на які може бути подана апеляція (ч. 2 ст. 347 КПК), зокрема, доповнити їх постановами, що завдають шкоди конституційним правам учасників кримінального процесу або ускладнюють їх доступ до правосуддя.
Серед суб’єктів апеляційного оскарження особлива увага приділяється прокуророві. Відповідно до п.8 ст.348 КПК України, право на його подачу мають прокурор, який брав участь у слуханні справи судом першої інстанції і який затвердив обвинувальний висновок. І хоча дисертантом поділяється існуюча думка, що позбавлення Генерального прокурора України, його заступників, обласних і прирівняних до них прокурорів права подавати апеляції в суд апеляційної інстанції суперечить ст.25 КПК, але відзначається, що в рамках чинного законодавства постанова суду про застосування примусового заходу, винесена ним за участю помічника районного (міського) прокурора, може бути переглянута в апеляційному суді лише за поданням або цього ж помічника прокурора, або прокурора району (міста), який давав згоду слідчому на звернення до суду з даного питання.
Анкетування здійснювалося в Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській та Одеській областях. |
