Гаркуша О.О. Організація і діяльність судів цивільної юрисдикції в Україні Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначаються об’єкт і предмет дослідження та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлюється її теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ перший “Реалізація судової влади в Україні через здійснення правосуддя у формі цивільного судочинства” складається з двох підрозділів і присвячується огляду нормативного регулювання організації і діяльності судових установ в окремих державах Європи, а також в ретроспективі в державних утвореннях в межах території Україні в часи гетьманщини, Російської імперії, Української Народної Республіки, в Українській РСР. Аналізується спеціалізація судової діяльності, як умова, що забезпечить оптимальне функціонування судової влади.

У підрозділі 1.1. “Міжнародно-правові та історичні фактори впливу на процеси реформування судової влади в Україні в сфері цивільної юрисдикції” зазначається, що проблеми або здобутки процесуального оформлення всіх форм судочинства не тільки можна але й потрібно розглядати крізь призму судоустрою в державі. В першу чергу мову потрібно вести про існування певної моделі судової системи в державі, яка, як правило, визначається в Конституції держави. В Конституції України закріплене класичне розуміння доктрини поділу влади, тобто державна влада в Україні поділяється на три гілки, кожна з яких виконує різні функції: законодавчу, виконавчу та судову. Ст. 124 Конституції України встановлює, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суду України. Поряд з тим мають бути створені вищі спеціалізовані суди. Вочевидь, що ці суди мають виконувати функції касації, але питання полягає в тому як ці функції будуть розмежовані між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами. Це одне з головним питань, оскільки у межах існуючої інстанційної системи відбувається галузеве структурування судів за окремими юрисдикціями, що впливає на особливості їх організації. Отже, визначена Конституцією доктрина судоустрою держави є визначальним чинником в оформленні структури судової влади. Саме ця обставина обумовлює напрямок підготовки відповідних проектів законів та інших організаційних заходів.

Сутність касаційної системи оскарження судових рішень у європейських країнах романо-германської системи права полягає в тому, що рішення у справі, розглянуте першою та апеляційною інстанцією та яке набуло законної сили, може бути переглянуто, вирішено по-іншому або скасовано судовою інстанцією вищого рівня, на яку покладено функції забезпечення однаковості судової практики. Така інстанція є найвищою в судовій системі і має назву касаційного суду. Касація властива тільки інстанційно організованій системі судочинства, в якій касаційний розгляд здійснює спеціальний судовий орган, виключною функцією якого є перегляд справ. Оскільки Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції він не може бути позбавлений функції касації, яка визначена ст. 129 Конституції як одна з основних засад судочинства. Касація є останньою судовою інстанцією в таких країнах, як Франція, Бельгія, Італія та Нідерланди, касаційні постанови у зазначених країнах не підлягають подальшому перегляду.

Вибір моделі організації і діяльності судової влади, в т.ч. спеціалізації судової діяльності обумовлюється не лише правовими традиціями, але й, не в останню чергу, економічною спроможністю держави забезпечувати функціонування більшої кількості судових установ. В європейських держав широко розповсюджена спеціалізація саме у цивільному судочинстві на рівні судів першої та апеляційної інстанції без створення вищих цивільних судів на чолі з верховним (вищим) судом як єдиною касаційною інстанцією.

У підрозділі 1.2. «Спеціалізація судової діяльності як фактор оптимального функціонування судової влади» зазначається, що відповідно до ст. 19 Закону України «Про судоустрій України» на сьогодні в системі судів загальної юрисдикції утворені загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди. Одночасно законодавець в ч. 3 вказаної статті допускає запровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції. Такий підхід виправданий, оскільки законодавство більшості галузей динамічно змінюється, а за існуючого навантаження судді, принаймні місцевих судів, просто фізично не в змозі вчасно і належним чином вивчати зміни та доповнення до всіх нормативних актів. Зрозуміло, що вказана можливість спеціалізації судді має на меті покращити оперативність вирішення правових спорів і своєчасно захистити права і інтереси особи, тобто підвищити якість судової діяльності. Конкретні форми реалізації принципу спеціалізації індивідуальні для кожної держави, оскільки є результатом її історичного розвитку, традицій, розвинутості правової системи і соціально-економічного стану суспільства. Вважається, що створення окремої системи спеціалізованих судів є переважно результатом політичної доцільності та економічної спроможності створити і утримувати ще одну складову системи. Спеціалізація судової діяльності судів цивільної юрисдикції здійснюється за різними критеріями. Імперативно в нормі права визначена спеціалізація суддів лише загального апеляційного суду та Апеляційного суду України, в яких утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах, а стосовно останнього суду – ще й військова судова палата (ч.5-6 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»). У складі Верховного Суду України обов’язково діють судові палати у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах та діє Військова судова колегія (ч.2 ст. 48 Закону України «Про судоустрій України»). Спеціалізація суддів у місцевих судах законодавцем не передбачена, як і те, що голова місцевого суду та його заступник не наділені повноваженнями запроваджувати спеціалізацію суддів. Посада судді визначається в наказі голови відповідного суду (ч. 4 ст. 61 Закону України «Про судоустрій України»). Водночас ч. 3 вказаної статті встановлює, що особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів. Оскільки спеціалізація судів є конституційним принципом системи судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції), а не лише спеціалізованих судів, тому правила, викладені в ч. 3 ст. 61 вказаного Закону, про набуття особою статусу професійного судді з обов’язковим визначенням відповідного рівня і спеціалізації судів слід розуміти як імператив щодо безумовного визначення у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України не лише прізвища особи, обраної (призначеної) на посаду судді, найменування суду, але й спеціалізації (найменування палати). В цьому контексті сучасна практика призначення суддів в апеляційні загальні суди без визначення спеціалізації у відповідних актах Президента України і Верховної Ради України є наслідком внутрішньої колізії ст. 61 Закону України «Про судоустрій України». Проблемні питання спеціалізації судової діяльності прямо кореспондуються з гарантіями незалежності суддів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 62 Закону України «Про судоустрій України» суддя може бути переведений до іншого суду за його письмовою заявою. Проте згоди судді на зміну спеціалізації в місцевому загальному суді, наприклад, з розгляду справ цивільної юрисдикції на справи кримінальної юрисдикції, в місцевому загальному суді закон не вимагає. Так само Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» не вимагають згоди судді при переведенні з однієї посади на іншу в межах одного суду. Така практика не відповідає міжнародним стандартам незалежності суддів. Так, у п. 15 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя зазначається, що за винятком системи регулярної зміни (ротації) кадрів, судді не можуть бути переведені з одного суду до іншого чи з одної посади на іншу без їхньої особистої згоди. Видається, що конституційний принцип спеціалізації системи судів загальної юрисдикції передбачає створення саме спеціалізованих судів, а не підсистем спеціалізованих та загальних судів, як про це визначено в законодавстві України. Категорія «загальні суди» в Конституції не згадується, тому законодавець в ст. 19 Закону України «Про судоустрій» невиправдано посилається на Конституцію як на підставу створення в системі судів загальної юрисдикції загальних та спеціалізованих судів окремих судових юрисдикцій.

Звісно, в Конституції України йдеться про побудову системи судів за принципом спеціалізації, а не суддів за визначеною спеціалізацією. Однак важко не погодитись, що апеляційні загальні суди та й Верховний Суд організовані за принципом спеціалізації судової діяльності, яка відбувається у відповідних палатах. В умовах економічної кризи недофінансування видатків на утримання судів не тільки не зменшиться, але й може вкрай негативно позначитись на виплаті заробітної плати суддям та працівникам апарату судів. В таких умовах необхідно зосередитись на організаційних аспектах вирішення проблем спеціалізації судової діяльності з урахуванням принципів територіальності та інстанційності. Зокрема, пропонується принцип спеціалізації суддів місцевих та інших судів загальної юрисдикції визначити в Законі «Про судоустрій України» як визначальний принцип незмінюваності суддів, а відтак їх незалежності. Такий підхід відповідає основним принципам незалежності судових органів і певною мірою може допомогти у подоланні проблеми формування суддівського корпусу, про що в літературі неодноразово зазначалося. Необхідно визнати, що на період подолання економічної кризи держава Україна не може забезпечити реалізацію конституційного принципу побудови системи судів загальної юрисдикції на основі їх спеціалізації шляхом утворення додаткових судових установ. При цьому можлива і доцільна побудова системи судів загальної юрисдикції на основі спеціалізації суддів за галузевим критерієм та шляхом утворення відповідних палат. Необхідно погодитись, що за умов визначення в законі структурних підрозділів судів, що діють за галузевою спеціалізацією, а не за предметною спеціалізацією (не за певною категорією справ), в цьому випадку необхідно говорити не про спеціалізацію суддів, а про побудову системи судів за принципом спеціалізації. Наявність відгалужених судів (господарської, адміністративної юстиції) не спростовують цю тезу, оскільки, по-перше, вони також побудовані за галузевою спеціалізацією, по-друге, поділ судів на загальні та спеціалізовані не є конституційною константою. Звісно, важко знайти правові аргументи, які б виправдовували існування загальних судів, оскільки в цьому випадку необхідно спростувати конституційну настанову про організацію усіх загальних судів України на принципах їх спеціалізації. Отже, принциповим моментом, що засвідчує відсутність спеціалізації судової діяльності в сфері цивільної юрисдикції є застаріла система організації і роботи місцевих неспеціалізованих судів, які законодавець визначає як загальні.

З урахуванням одного з визначальних принципів побудови судоустрою в державі – принципу доступності правосуддя, пропонується спеціалізацію судової діяльності здійснити в межах цивільної, адміністративної, кримінальної юрисдикції у складі місцевого загального районного, районного у містах, міського та міськрайонного суду. Таким чином, місцеві загальні суди мають розглядати усі цивільні справи, а також адміністративні, кримінальні та інші справи, віднесені до їх підсудності.

В апеляційних загальних судах окрім судової палати у цивільних справах та судової палати у кримінальних справах утворюється палата в адміністративних справах.

Розділ 2. «Правове регулювання цивільного судочинства» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Цивільна юрисдикція – поняття та правові проблеми розмежування суміжних категорій» зазначається, що Конституція, ЦПК України інші Закони України не містять нормативного визначення поняття юрисдикція. В науковій літературі України одностайного розуміння правової природи юрисдикції немає. Одна група дослідників поняття «юрисдикція» пов’язує лише з діяльністю державних судів, компетенція яких визначена законом. Друга група авторів під юрисдикцією розуміє повноваження не лише судових органів, але й будь яких інших владних органів. На відміну від ЦПК України 1963 р. новий ЦПК України 2004 р. містить категорію цивільна юрисдикція як назва другої глави цього Кодексу. Впадає в око певна тотожність компетенції судів щодо розгляду цивільних справ або підвідомчості цивільних справ, що розглядаються судами в порядку цивільного судочинства. При цьому законодавець в новому ЦПК (ч. 1 ст. 15) справедливо врахував конституційні гарантії захисту судом прав і свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України), а не лише гарантії щодо розгляду судом справи по спорах, що виникають з перелічених правовідносин. Це передусім пов’язано з розширенням способів захисту прав, свобод та інтересів осіб, які застосовуються судом. Аналіз ст. 15 «Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ» ЦПК України 2004 р. дає підстави говорити, що законодавець певною мірою ототожнює цивільну юрисдикцію з підвідомчістю цивільних справ судам та під цивільною юрисдикцією розуміє наявність у суду повноважень щодо здійснення за правилами цивільного судочинства розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. В ЦПК України 1963 р. вказаний «умовний» перелік справ, що розглядаються за правилами цивільного судочинства іменувався інститутом підвідомчості цивільних справ судам. Виникає питання про підстави введення категорії «цивільна юрисдикція» в новому ЦПК: як альтернативи інституту підвідомчості визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ чи як тотожної категорії яка позначає все ж інститут підвідомчості ?

Вказана новела («цивільна юрисдикція) в ЦПК України 2004 р. обумовлена різними чинниками. Зокрема, в назві Глави 3 «Підвідомчість цивільних справ судам», в назві ст. 24 «Цивільні справи, що розглядаються судами» ЦПК України 1963 р. порушені формально-логічні та лінгвістичні правила позначення певного явища в нормі права. Вочевидь, якщо йдеться про цивільну справу, вона має бути розглянута в суді за правилами цивільного судочинства. Проте, не всі справи, що підвідомчі судам відповідно до ст. 24 ЦПК України 1963 р. та ст. 15 ЦПК України 2004 р. можна віднести до цивільних. Законодавець у новому ЦПК України правомірно в багатьох випадках уникає застосування категорії «цивільна справа» в контексті нормативного регулювання процесуальних відносин, проте в Загальних положеннях ЦПК України 2004 р., зокрема в ст.1, в ч. 3 ст. 2 Кодексу та в інших випадках цивільне судочинство пов’язується лише з розглядом цивільних справ. Такий стан речей був допустимий в умовах існування двох юрисдикцій (кримінальній, цивільній). В сучасних умовах поділ юрисдикцій має відбуватись за формалізованими в нормі права критеріями. Необхідно зазначити, що в залежності від суб’єктного складу та характеру спору цивільна справа може розглядатись в порядку цивільного, - господарського чи адміністративного судочинства. В ч. 1 ст. 15 ЦПК України реалізована формула визначення підвідомчості цивільних справ за методом виключення з цього кола справ віднесених до юрисдикції господарського або адміністративного суду. В цьому контексті виглядає зайвою ч. 2 ст. 15 ЦПК України про те, що Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного.

Видається, що правова проблема розмежування суміжних юрисдикцій має бути вирішена через призму забезпечення вільного доступу до правосуддя, в т.ч. процесуальними засобами. Проблема розмежування суміжних юрисдикцій виникла внаслідок створення відокремлених спеціалізованих судів. Рух в напрямку диференціації правил: підвідомчості справ господарським судам (ст. 12 ГПК України), визначення компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за суб’єктною ознакою, за характером правовідносин тощо, визначення цивільної юрисдикції за методом виключення з цього кола справ віднесених до юрисдикції господарського або адміністративного суду призвело не стільки до вирішення існуючих проблем, а до стрімкого виникнення інших питань. Видається, що такий розвиток подій мав бути прогнозованим, оскільки різна юрисдикція обумовлюється різницею справ та різницею судових установ, що їх розглядають. Виходом з вказаного становища або орієнтиром на шляху до подолання цих правових проблем є, як зазначалося, реальне забезпечення реалізації принципу вільного доступу до правосуддя. Такий підхід означає, що проблеми різних юрисдикцій (підвідомчості справ судам різних юрисдикцій) не повинні торкатися особи, яка звертається за судовим захистом порушених, оспорюваних прав а і т.і. Видається, що засобом забезпечення безумовного права на судовий захист є система судів першої інстанції, яка виключає множину судових установ виокремлених за критерієм розгляду і вирішення справ за правилами різних юрисдикцій. Суд першої інстанції певного регіону має вирішувати на розгляд якої палати передати розгляд тої чи іншої справи. Досягнення єдності судового захисту має розглядатись саме в організаційно-функціональному підході до цієї проблеми. З іншого боку, єдність судового захисту має бути забезпечена процесуальними засобами, що передбачає запровадження єдиного універсального процесуального кодексу для цивільного господарського та адміністративного судочинства. Вочевидь, такий універсальний процесуальний кодекс має містити процесуальні інститути, які притаманні лише певним формам судочинства. Питання дихотомії права, визначення критеріїв співвідношення та розмежування публічних та приватноправових відносин є однім з найскладніших у правовій доктрині, тому окреслення судово-юрисдикційного розподілу через призму публічності і приватності правовідносин, реалізацією одним з суб’єктів спору владних повноважень є досить спірним вибором на цьому шляху.

У підрозділі 2.2. «Суб’єкти цивільної юрисдикції» зазначається, що Цивільний процесуальний кодекс України визначає суб’єктів цивільно-правової юрисдикції через призму інстанційності. Так, ст. 107 ЦПК України встановлює, що усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами як судами першої інстанції. Апеляційною інстанцією у цивільних справах, відповідно до ст. 291 ЦПК України є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Норма, що визначає касаційну інстанцію у цивільних справах в ст. 323 ЦПК України носить бланкетний характер і відсилає до Закону України «Про судоустрій України», в якому має бути зазначено цей суд.

В окремих випадках Закон визначає суб’єкта цивільно-правової юрисдикції через призму провадження у зв’язку з винятковими обставинами. Відповідно до ч. 2 ст. 357 ЦПК України справа в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Одночасно законодавець визначив спеціального суб’єкта цивільної юрисдикції за критерієм наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону. В цьому випадку справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати (ч. 3 ст. 357 ЦПК України).

Відповідно до певного виду юрисдикції її суб’єкти визначені також Законом України «Про судоустрій України». Так, суб’єктами цивільної юрисдикції відповідно до вказаного Закону є: 1) місцеві загальні суди районів, районів у містах, міські та міськрайонні суди (ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»; 2) судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим, судова палат у цивільних справах Апеляційного суду України (ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»; 3) Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України (ст. 25 Закону України «Про судоустрій України».

Неважко помітити певний паралелізм визначення суб’єктів цивільної юрисдикції, їх повноваження в ЦПК і Законі «Про судоустрій України». В ст. 1 Закону «Про судоустрій України» встановлено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального , а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Звісна річ правосуддя в Україні здійснюється виключно судами в рамках або межах визначеної юрисдикції. В цьому контексті Закон «Про судоустрій України» встановлює види судів загальної юрисдикції (ст. 18), і, як зазначалося, види і склад і загальну компетенцію цих судів. В той же час лише ЦПК України встановлює виключне коло суб’єктів цивільної юрисдикції в контексті здійснення правосуддя.

Ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» попри її назву «Судова влада» не містить визначення цього поняття, однак в ній зазначається, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією та Законами України. В ст. 129 Конституції визначено, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

В літературі судова влада визначається як незалежна самостійна гілка влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами, призначенням якої є розв’язання виникаючих у суспільстві правових конфліктів. Окрім сутнісних ознак судової влади (суб’єкти судової влади, її об’єкти, специфіка її здійснення), окрему групу її ознак складають функціональні ознаки. Головною функцією суду має бути визнано здійснення правосуддя за різними категоріями справ. Інші функції реалізуються у межах здійснення правосуддя і, таким чином, мають похідний від нього характер. Отже, функціонування судової влади в сфері цивільної юрисдикції можна уявити як процес проведення цивільного судочинства суддею одноособово чи колегією суддів відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право» та інших актів законодавства України.

У підрозділі 2.3. «Процесуальні проблеми в сфері цивільної юрисдикції» зазначається, що обраний в Україні шлях розвитку судочинства через виділення нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції) поєднаний з прийняттям нових процесуальних кодексів – є концептуально помилковим, оскільки в такому випадку послаблюється єдність судової системи і практики застосування норм матеріального і процесуального права. З іншого боку, такий підхід ускладнює судовий механізм, призводить до зниження рівня доступності до правосуддя.

Частина 1 ст. 2 ЦПК України встановлює, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України та Закону «Про міжнародне приватне право». Імператив визначення актів цивільного судочинства у вказаній нормі застосовано помилково, оскільки цивільне судочинство включає процесуальні норми, які містяться і в інших законодавчих актах, наприклад, в Сімейному кодексі України.

Реалізація права на судовий захист певною мірою стикається з проблемою вибору того чи іншого виду судочинства в рамках якого особа може реалізувати своє право на судовий захист. Аби з’ясувати питання компетенції суду щодо розгляду цивільних справ, пересічний громадянин має, відповідно до закладеної в ч. 1 ст. 15 ЦПК України формули визначення компетенції суду цієї юрисдикції, встановити чи не відноситься певний спір до юрисдикції спеціалізованих судів. Відповідно до п. ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Одночасно в цьому випадку на суд покладається обов’язок повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Складніше пересічному громадянину у випадку відмови у відкритті провадження у справі, якщо суддя дійте висновку, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). В цьому випадку суд не зобов’язаний повідомляти заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Видається, що вищенаведене положення ЦПК України про закриття провадження у справі або відмова у такій процесуальній дії суперечить конституційним гарантіям на судовий захист, встановленим ст.ст. 55, 124 Конституції України. Вказана теза знаходить підтвердження у рішенні Конституційного суду в справі № 1 – 2/ 2002 від 9 липня 2002 р. [206]. В цій справі Конституційний Суд вирішив, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Видається, що у випадку помилкового звернення особи до суду іншої юрисдикції за захистом своїх прав саме судова влада має вирішувати цю проблему, а не особа, що шукає захисту.

Розділ 3. «Принципи організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні» складається з 4-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Загальна характеристика принципів організації судової влади та здійснення правосуддя» зазначається, що закріплення на конституційному рівні гарантій, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави та те, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність( ст. 3 Конституції), фактично вказує на те, що право в Україні почали розглядати в новому аспекті. Його вже не обмежують тільки позитивістсько – нормативістським сприйняттям і тлумаченням. Право в нашій державі все більше переходить на позиції природного права. А це означає, що слід переосмислити, удосконалити керівні ідеї усього права, в першу чергу принципи права. Адже принципи права – це явища, що не тільки пов’язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, а забезпечують єдність різних власне правових процесів.

У Конституції України закріплені основні засади судочинства, такі як: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення касаційного та апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковість рішень суду. З огляду на те, що в теорії права найбільш вживаним є термін «принципи», а у Конституції України зазначається на «засади судочинства» то виникає запитання як співвідносяться ці поняття?

В тій чи іншій інтерпретації визначення принципів як основних засад дають більшість науковців, ставлячи тим самим знак рівності між поняттями «принципи» та «засади». Таке тлумачення зумовлене перш за все, походженням терміну «принцип» ( лат. «principium»), який в перекладі з латинської означає основні найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила. Відповідно до тлумачного словника української мови «засада» – це основне вихідне положення якої – небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напрямку і т. і. Відповідно до словника синонімів української мови термін «засада» має синоніми такі, як «правило», «основа». В той же час термін «принцип» має синоніми: «правило», «положення». Тобто, з філологічної точки зору, термін «принцип» та «засада» є синонімами. Поряд з ними у цьому синонімічному ряді стоїть термін «основи», що за соєю суттю означає те головне, на чому тримається, на що спирається що - небудь.

На нашу думку, найбільш вдалою є класифікація принципів судової влади, запропонована Марочкіним І.Є. Він, зокрема, зазначає, що принципами судової влади є норми найбільш загального, керівного характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію завдань, що стоять перед судовою владою. Далі він пише, що будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональні ( загальні принципи судової влади), функціональні ( принципи відправлення судочинства) й організаційні ( принципи організації системи судових органів, або судоустрій ні принципи). Усі вони хоча і пов’язані між собою, але утворюють самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням. Отже, проаналізувавши наявні в теорії права і, зокрема в теорії судоустрою підходи щодо визначення принципів судової влади та їх класифікації ми приєднуємося до тих авторів, які під принципами судової влади розуміють правила найбільш загального характеру, що визначають місце судової влади в системі органів державної влади, її організаційну побудову та які спрямовані на реалізацію поставлених перед нею завдань

У підрозділі 3.2. «Загальні принципи» зазначається, що до загальних принципів судової влади можна віднести наступні: верховенство права; право на справедливий розгляд справи; здійснення судової влади виключно судами; доступність правосуддя; незалежність і самостійність; безсторонність.

У підрозділі 3.3. «Організаційні принципи судової влади» зазначається, що до організаційних принципів належать: єдність судової системи і статусу суддів; територіальність, спеціалізація і інстанційність у побудові судової системи; незалежність, недоторканість, незмінюваність і професіоналізм суддів; відповідальність суддів.

У підрозділі 3.4. «Функціональні принципи судової влади в сфері цивільної юрисдикції» зазначається, що до функціональних принципів можна віднести: державна мова судочинства; гласність судочинства; колегіальний та одноособовий розгляд судових справ; диспозитивність; рівність сторін в процесі; змагальність право на правову допомогу; право на оскарження судового рішення; обов’язковість судового рішення.