Шицький І.Б. Правовий статус місцевих господарських судів в Україні: становлення і розвиток

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюється ступінь її вивчення, зв'язок роботи з науковими програмами темами, визначаються мета, завдання, об'єкт та предмет дослідження, зазначаються і характеризуються методи, використані при написанні дисертації. Також характеризуються емпіричне, теоретичне та нормативне підґрунтя роботи, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється практичне значення і апробація результатів дослідження, надаються публікації за темою дисертації.

Розділ перший “Огляд літератури та вибір напрямків дослідження” присвячений дослідженню питань, пов'язаних із визначенням стану вивчення проблеми та методологічного підґрунтя дослідження.

Проведено аналіз існуючої літератури, яка безпосередньо або опосередковано стосується проблематики дисертаційного дослідження. Здійснюючи відповідний аналіз, літературу та джерельну базу за темою дисертаційного дослідження класифіковано відповідно до мети та завдань, що поставали перед автором. Тому весь масив літератури, котра стосується проблематики дисертаційного дослідження, поділено на дві групи: 1) нормативний матеріал; 2) наукові дослідження у галузі права, насамперед, ті, що стосуються аналізу судової гілки влади, системи господарських судів та правового статусу її окремих ланок. Враховуючи те, що поряд з дослідженнями, які дають можливість ознайомитися із станом справ у радянський період, а також пострадянський, сучасний період, і мають важливе значення для встановлення ступеню вивчення проблеми і визначення напрямів дисертаційного дослідження, було вивчено нормативні акти та наукові праці фахівців у галузі судоустрою, а також історії права, які спеціально або дотично стосуються питань становлення системи господарських судів взагалі і місцевих господарських судів, зокрема Ці праці також були класифіковані за різними ознаками.

Зокрема, на підставі "предметного" критерію, наукові розвідки згруповані таким чином: 1) праці, що стосуються засад організації судової влади та судочинства, передумов та чинників судової реформи, її перебігу, у тому числі й у історичному аспекті, підручники, навчальні посібники, довідкові видання тощо, які містять інформацію з питань, що охоплюються проблематикою даного дисертаційного дослідження; 2) праці, що стосуються власне становлення системи господарських судів, її організації, функціонування тощо. Наукові дослідження за "географічним" критерієм систематизовані і об'єднані у певні групи: 1) праці вітчизняних науковців; 2) праці російських науковців; 3) праці науковців інших країн.

На основі проведеного аналізу зроблено загальний висновок про недостатній рівень вивчення більшості питань, що стосуються організації та діяльності місцевих господарських судів в Україні, у юридичній у тому числі й історичній літературі. Особливо це стосується такого питання, як визначення правового статусу місцевого господарського суду, який зовсім не було досліджено у літературі. І якщо історія становлення і розвитку, принципи організації і діяльності цієї ланки спеціалізованих судів у нашій державі привертали увагу науковців, то правова природа судів взагалі і господарських судів зокрема, їх правовий статус потребують ще свого дослідження.

Розділ другий “Становлення і розвиток судів господарської юрисдикції в Україні” присвячено дослідженню питань історії становлення і розвитку господарських судів в Україні, визначенню місця і ролі місцевих господарських судів у системі господарських судів України, яка формувалася протягом тривалого часу.

У підрозділі 2.1. “Становлення і розвиток господарських судів та господарської о судочинства” на основі історико-правового методу здійснено дослідження розвитку судової системи, системи господарського судочинства у ній як результату багатовікового розвитку органів господарської юрисдикції, проаналізовано специфіку становлення та розвитку судів господарської юрисдикції в конкретних історичних умовах. На підставі дослідженого матеріалу та проведеного аналізу зроблено низку висновків. Зокрема історія становлення органів господарської юрисдикції поділена на чотири етапи (кожен етап поділено також на періоди). Перший період охоплює часи Київської Русі, коли суд ще не був відділений від адміністрації. Проте вже у цей час (XII ст.) були створені купецькі корпорації та суди для торгівельного стану. Другий період - доба Російської Імперії. Цей період характеризується виокремленням розв'язання купецьких справ у одному магістраті, створенням Головного магістрату спеціально для розгляду торгівельних справ, і нарешті - створенням комерційних судів з особливою компетенцією, які існували до 1917 року. Третій період - радянський, що характеризується суперечливим ставленням до органів господарської юрисдикції, сприймаючи їх загалом як засіб опосередкованого впливу на господарські відносини з боку органів державної влади. На першому етапі (1917 - 1921 рр.) відбувається ліквідація існуючих комерційних судів. Другий етап характеризується створенням арбітражних комісій (1922 р.), а в подальшому - державних арбітражів (1931 р.). Об'єднуючим для цього етапу є те, що незалежно від назви застосовувався напівадміністративний порядок розгляду господарських спорів. На третьому етапі, якісно новому, створюється єдина система арбітражних судів як одна з ланок судової системи (1991 р.). Четвертий період – пострадянський, який пов'язаний із набуттям Україною незалежності і створенням власної судової системи. Цей період умовно складається з декількох етапів, перший з яких характеризується прийняттям Конституції України, що визначила нові засади розбудови вітчизняної судової системи. На другому етапі відбувається створення господарських судів як спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції (2001 р.). Саме на цьому етапі виокремлюються місцеві господарські суди. Третій етап продовжується сьогодні і пов'язаний із аналізом результатів т. зв. "малої судової реформи" і визначенням перспектив подальшого розвитку органів господарської юрисдикції і господарського процесуального законодавства.

У підрозділі 2.2. “Місцевий господарський суд у системі господарській судів України” визначається місце місцевих господарських судів як у судовій системі, так і у системі господарських судів України. Зазначається, що спеціалізовані суди входять до системи судів загальної юрисдикції, тож Конституція України пішла шляхом розбудови системи судів загальної юрисдикції не тільки за принципом територіальності, а й за принципом спеціалізації. Аналізуючи чинне законодавство і узагальнюючи проведене дослідження, виокремлюються конститутивні ознаки господарської юрисдикції як системи спеціалізованих судових установ, якими є: організаційна єдність при диференціації функції правосуддя стосовно різних ланок спеціалізованих судів; єдиний предмет судового захисту і судової діяльності; єдина процесуальна форма і процесуальне законодавство, що регламентує процесуальний порядок розгляду і розв'язання спорів. При цьому зазначається, що місцевий господарський суд „наділений усіма повноваженнями й атрибутами незалежної і самостійної гілки судової влади. Ця самостійність обумовлена низкою факторів, зокрема; а) специфікою предмету діяльності - розгляд господарських спорів; б) особливістю кола суб'єктів як учасників господарського процесу - підприємств, організацій - юридичних осіб та громадян-підприємців; в) особливістю господарського процесу, що характеризується оперативністю, відсутністю твердої регламентації процедури розгляду спорів. Наголошується на тому, що місцеві господарські суди є основною ланкою спеціалізованих судів, вони є найбільш наближеними до населення, організовані у відповідних адміністративно-територіальних одиницях, розглядають у першій інстанції (по суті) усі справи, що підвідомчі господарським судам. Враховуючи комплексний характер господарських відносин, предметом судового захисту визнаються суб'єктивні права та законні інтереси зазначених суб'єктів (суб'єктивна ознака обсягу судового захисту), а предметом судової діяльності - господарські спори (об'єктивна ознака обсягу судового захисту).

Розділ третій “Правовий статус місцевого господарського суду” присвячений питанням визначення і специфіки правового статусу місцевого господарського суду, з одного боку, як юридичної особи публічного права, а з іншого, - як державної організації – органу державної влади, що має державно-владні повноваження у відповідній сфері.

У підрозділі 3.1. “Загальна характеристика правового статусу місцевого господарського суду” аналізуються загальні питання визначення правового статусу, а також проблеми визначення правового статусу місцевого господарського суду. При вирішенні цього складного питання зазначається, що суди, завдяки особливостям функцій і специфіці порядку діяльності, займають особливе місце у державному механізмі. Вони не входять до будь-якої іншої системи державних органів, а отже, організаційно не підпорядковані будь-якому органу державної влади або державного управління. Суди є за своєю формою державними організаціями. З огляду на зазначене, наголошується на тому, що у контексті даного дисертаційного дослідження при аналізові питань правосуб'єктності місцевих господарських судів слід застосовувати поняття організації як такої, що охоплює юридичних осіб.

Враховуючи те, що існує різниця між правовим статусом державних і недержавних організацій, проводиться розмежування між ними за декількома підставами. Аналізу піддано місцеві суди як органи держави, при цьому зазначається, що функції державного органу визначають їх спеціальну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Органи держави як суб'єкти права є учасниками конституційних, адміністративних, земельних, кримінально-правових, процесуальних та інших правовідносин. Лише прямо зазначені в законі права та обов'язки складають їхні правові статуси. Вихід державних органів за межі відповідних правових статусів при здійсненні ними своїх функцій є протиправним. На підставі проведеного дослідження робиться висновок про те, що місцеві господарські суди є державними організаціями (а саме — установами) і виступають у правовідносинах при реалізації своїх владних повноважень, котрі знаходять прояв у їх праві приймати акти застосування права, а також у можливості матеріальними, примусовими і організаційними засобами забезпечувати їх виконання та дотримання. Вони є також органами держави, що змушує враховувати і особливості визначення поняття та характеристики останніх у вітчизняній юридичній літературі Система таких органів, як правило, встановлюється Конституцією. Крім цього, суди, як встановлено Законом України "Про судоустрій України", є юридичними особами. Таким чином, детальне дослідження правової природи державних органів, у тому числі і місцевих господарських судів, дозволяє сформулювати положення про те, що державні органи є державними установами, котрі разом із тим, мають статус юридичної особи.

У підрозділі 3.2. “Спеціальна правосуб'єктність місцевого господарського суду” розкривається сутність місцевого господарського суду як специфічної державної організації з чітко визначеною правосуб'єктністю, цільовою спрямованістю діяльності, особливим правовим статусом. При цьому встановлено, що правосуб'єктність суду є спеціальною і полягає в можливості набувати лише обмежене, точно визначене коло прав і обов'язків, пов'язаних з досягненням певної мети, виконанням завдань, покладених законом на даний суб'єкт. Мета створення і призначення місцевого господарського суду потребують від нього реалізації його правосуб'єктності в галузі здійснення правосуддя. У цьому випадку він виступає як орган судової влади, що здійснює повноваження, надані йому Конституцією України та законами, шляхом реалізації правосуддя у формі господарського судочинства. Але разом із тим юридичний побут вимагає від місцевого господарського суду також участі від власного імені в цивільному обігу, що вимагає реалізації ним своєї цивільної правосуб'єктності, як юридичної особи, статус котрої надано судам ч. 7 ст. 130 Закон України “Про судоустрій України”. Таким чином, досліджується і правосуб'єктність місцевого господарського суду, як органу судової влади, і правосуб'єктність місцевого господарського суду, як юридичної особи, тобто, з'ясована його здатність бути суб'єктом відповідних відносин, що виникають при здійсненні правосуддя, та цивільних відносин.

Розгляд правосуб'єктності місцевого господарського суду супроводжується детальним аналізом таких ключових у цій сфері понять, як “компетенція”, яка є проявом правосуб'єктності стосовно державних організацій, і “повноваження”. При цьому наголошується на тому, що родове поняття “компетенції” для судів найкраще виражати за допомогою поняття “юрисдикція” як традиційного і більш точного за суттю основних цілей правосуддя.

При аналізі таких складових компетенції господарського суду, як підвідомчість та підсудність, робиться висновок про те, що недоцільним вбачається виділення у господарському процесі родової підсудності. Враховуючи положення ст. 13 ГПК, родова підсудність у господарському процесі втрачає сенс, оскільки, на відміну від цивільного процесу, таких категорій справ, які б розглядалися Вищим господарським судом у першій інстанції, просто не існує. Певна увага приділена розмежуванню підвідомчості місцевого господарського суду з іншими судами судової системи України, у тому числі з адміністративними судами з урахуванням набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України.

У підрозділі 3.3. “Місцевий господарський суд як юридична особа публічного права” на основі проведеного аналізу поняття, ознак та характерних рис публічного та приватного права та, відповідно, юридичних осіб публічного та юридичних осіб приватного права дисертантом встановлено, що критеріями їх розмежування є: І) галузь, у якій має здійснювати свою діяльність юридична особа; 2) мета, для досягнення якої створена юридична особа; 2) порядок створення юридичної особи. Отже, з врахуванням цих ознак місцеві господарські суди автором виділені у особливий підвид юридичних осіб публічного права, завданням яких є здійснення правосуддя на засадах верховенства права з метою забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Щодо останнього критерію розмежування, дисертант дійшов висновку, що вказана ознака юридичної особи публічного права - створення у спеціальному порядку - при зовнішній прозорості цієї ознаки викликає низку питань і потребує додаткової характеристики. Насамперед виникає питання, чи поширюється вимога реєстрації, передбачена у ст.80 ЦК України, на юридичні особи публічного права, в тому числі на місцеві господарські суди? Аналіз ч. З ст. 81 ЦК України дав автору підставу для твердження, що хоча положення ст. 89 ЦК України про державну реєстрацію юридичної особи поширюються на всіх юридичних осіб, особи публічного права мають реєструватися у особливому порядку.

Оскільки це питання не вирішено чітко в спеціальному законі (Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” лише зазначає, що у ньому можуть бути встановлені особливості створення, зокрема, органів державної влади, але не встановлює таких особливостей), та з метою уникнення розбіжностей у тлумаченні цих положень законодавства, автором пропонується вирішити його у відповідному законі про особливості створення юридичних осіб публічного права або у законі про особливості створення судів. Як компромісний варіант вирішення цього питання запропоноване внесення доповнень до Закону України "Про судоустрій України". Зокрема пропонується внести до зазначеного Закону статтю 20-1 “Державна реєстрація судів загальної юрисдикції” такого змісту: “Державна реєстрація судів загальної юрисдикції має здійснюватися Міністерством юстиції з подальшим поданням відомостей державному реєстратору на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, який вносить необхідні дані до Єдиного державного реєстру.”

Автором також зроблено висновок про необхідність уточнення поняття “створення юридичної особи”, котре фігурує у частині 2 ст. 81 ЦК України, стосовно судів взагалі і місцевих господарських судів, зокрема. На думку дисертанта, цей вираз слід тлумачити поширювально, маючи на увазі, що утворення юридичної особи може бути результатом не тільки заснування юридичної особи, але й реорганізації юридичної особи, котра існувала раніше, оскільки в цьому випадку також утворюється нова юридична особа, наділена власною правосуб'єктністю. Зокрема створення нової юридичної особи шляхом реорганізації може бути злиття або поділ місцевих судів внаслідок зміни адміністративно-територіального поділу; перетворення суду внаслідок зміни системи судів тощо.

Розділ четвертий “Організація діяльності місцевих господарських судів” присвячений питанням принципів організації діяльності, функцій місцевого господарського суду. Аналізу піддано також правовий статус судді місцевого господарського суду та з'ясовано особливості організаційно-правового забезпечення цих судів.

У підрозділі 4.І. “Принципи організації діяльності місцевих господарських судів” з врахуванням того, що статус судової влади розкривається у першу чергу через сформульовані в законі керівні ідеї (принципи) дисертантом здійснено аналіз принципів організації діяльності місцевих господарських судів, насамперед конституційних. Конституційні принципи правосуддя розуміються при цьому як закріплені в Конституції України й інших законах основні, вихідні, нормативні положення (правила, вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію і діяльність судової влади, спрямовану на виконання завдань, що стоять перед нею.

Встановлено, що конституційні принципи правосуддя відносяться до міжгалузевих принципів. Крім того, в залежності від об'єкта регулювання принципи господарського процесу поділяють на дві великі групи: принципи організації правосуддя; принципи, що визначають процесуальну діяльність господарського суду. До першої групи належать принцип здійснення правосуддя лише судом, одноособовий або колегіальний порядок розгляду справ, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу перед судом, гласність судового розгляду. Другу групу складають принципи законності, змагальності, процесуальної рівності сторін, усності, безперервності та безпосередності, а також принцип оперативності.

Крім того, до зазначених принципів необхідно віднести принципи компетентності, об'єктивності і неупередженості суду, що закріплені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.) та Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Євроконвенції) (1950 р.).

При аналізі зазначених принципів автором особливу увагу приділено співвідношенню принципів верховенства права та законності. Принцип верховенства права означає, що право має тлумачитися не як продукт безпосередньо вольових рішень вищих об'єктів державної влади, не як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил поведінки (масштаб, міра), вироблених суспільною практикою і фактично сприйнятих суспільством. У суспільстві, де реально діє принцип верховенства права, він має співвідноситися не тільки з принципом рівноправності, а й розглядатися як основа розрізнення права і закону. У цьому контексті судова влада повинна мати тверді орієнтири стосовно того, що є право, тобто стосовно змісту і суті права. Серед основних вимог законності називається втілення ідеї панування права у житті суспільства та держави, верховенство закону, рівність усіх перед законом, неухильність дотримання (виконання) правових актів усіма суб'єктами права, належне і ефективне застосування права, послідовну боротьбу з правопорушеннями тощо.

Результатом проведеного дослідження є висновок дисертанта про те, що суди повинні керуватися, насамперед, принципом законності, тобто здійснювати свою діяльність відповідно до закону, у встановленій законом процесуальній формі тощо. Але, якщо закон не є досконалим і внаслідок цього спір не може бути справедливо розв'язаним, судді мають керуватися принципом верховенства права. Крім цього, як здається, суди мають керуватися справедливістю, добросовісністю та розумністю. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити права та забезпечити виконання обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання правових відносин з врахуванням як інтересів усіх учасників останніх, так і публічного інтересу.

У пілрозділі 4.2. "Функції місцевих господарських судів” на основі проведеного дисертантом дослідження встановлено, що захист економічних та інших прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин є змістом і основним напрямком діяльності господарських судів, а відтак, стержневою, провідною функцією системи судів господарської юрисдикції. Функція захисту економічних прав та охоронюваних законом інтересів реалізується судовою системою передусім шляхом здійснення функції правосуддя. В цьому аспекті правосуддя визначається як легальна процедура здійснення органами судової влади функції захисту прав і свобод учасників відповідних правовідносин шляхом розгляду і остаточного вирішення в процесуальному порядку справ судової юрисдикції відповідно до Конституції та законів України. Автором стверджується, що ця функція є більш характерною саме для судів місцевого рівня, тобто судів першої інстанції.

Місцеві господарські суди виконують також і інші функції, серед яких попереджувальна функція, функції нагляду та контролю. Однією з важливих функцій суду є виявлення та попередження соціально-економічних причин і умов, що сприяють злочинності та корупції.

Щодо функції судового контролю, яка посідала помітне місце серед інших функцій, виконуваних місцевими господарськими судами, після створення системи адміністративних судів та прийняття Кодексу адміністративного судочинства питома її вага дещо зменшиться, але вона не зникне взагалі.

Підрозділ 4.3. “Правовий статус судді місцевого господарського суду” присвячений дослідженню поняття та змісту правового статусу судді місцевого господарського суду. При аналізі категорій “статус суду” та “статус судді”, які у юридичній літературі часто ототожнюються, дисертантом зроблено висновок про те, що вони різняться за своїм змістом та сутністю. Статус судді розуміється як сукупність юридичних елементів (правосуб'єктність, права, обов'язки, гарантії діяльності), що визначають сутність і зміст діяльності судді господарського суду відповідно до чинного законодавства. Таким чином, елементами правового статусу судді є сукупність прав та обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій. Такий статус суддів, зокрема, і суддів місцевих господарських судів, закріплений та гарантується нормами Конституції України, законами України “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, “Про судоустрій України” та ін. Зазначається, що великого значення набуває при визначенні правового статусу судді місцевого господарського суду крім додержання принципів судочинства, ще й політична нейтральність судді та додержання вимог несумісності. При цьому необхідна за законом політична нейтральність судді не може бути зведена тільки до формальних заборон його зв'язків з політичними партіями і рухами. Можливі й інші прояви суддею його політичних симпатій або антипатій (надання матеріальної підтримки певним партіям, участь у вуличних демонстраціях, агітація за кандидатів у депутати та інше), які за своєю сутністю є акціями політичного характеру, і суддя повинен залишатися осторонь них. Якщо ж його політична зацікавленість перетворюється на постійний фактор, на фоні якого він продовжує виконувати свої професійні суддівські обов'язки, то незалежно від відсутності у судді формального членства в партії або русі, цілком правомірним є порушення питання про припинення його суддівських повноважень. Крім цього, судді мають не лише обов'язки щодо здійснення своєї професійної діяльності, але й зобов'язані також бути еталоном моральності, відповідної поведінки у повсякденному житті. Це пов'язано з особливим статусом судді як носія судової влади.

При дослідженні комплексу питань щодо незалежності суддів взагалі і місцевих господарських судів зокрема автором зазначається, що може йтися про зовнішню незалежність (тобто від впливу органів законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, ЗМІ, посадових осіб, громадян), внутрішню (від впливу посадових осіб судової системи, учасників конкретного судового процесу тощо) та морально-психологічну незалежність (рівень правової та моральної свідомості судді).

У підрозділі 4.4. “Особливості організаційно-правового забезпечення функціонування місцевих господарських судів” при аналізі питань організаційно-правового забезпечення судів, дисертантом робиться висновок про те, що у радянські часи під час існування тоталітарної держави, здійснення організаційної діяльності у судочинстві розглядалося як судове управління і включало завдання певного спрямування судової практики та контроль за розглядом справ. У демократичній правовій державі акцент переноситься на організаційне, кадрове і матеріально-технічне забезпечення судової влади, забезпечення її незалежності.

Аналіз системи нормативних актів, які регулюють діяльність органів судової влади, дозволив авторові дійти висновку про можливість її поділу на два великих блоки: процесуальне та позапроцесуальне законодавство. При цьому зазначається тісний зв'язок. При цьому зазначається тісний зв'язок між цими блоками. Тому позапроцесуальна (організаційна) діяльність, як і процесуальна, має величезне значення для злагодженої роботи усієї судової системи.

Організаційне забезпечення діяльності судів є позапроцесуальним, організаційним напрямком діяльності, який забезпечує виконання функції правосуддя. Практично до цього поняття можна включити все те, що безпосередньо не пов'язане з розглядом справ та винесенням за результатами такого розгляду рішень у відповідних процесуальних формах. Вказана діяльність охоплює вирішення питань створення судів, кадрових, організацію прийому громадян, діловодства, ведення статистики, організацію архівної справи, підтримання порядку в приміщенні суду тощо. Організаційне забезпечення судів здійснюється Державною судовою адміністрацією України, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Однак, попри те, що цей орган створений у системі державної виконавчої влади, а не у судовій системі, органи суддівського самоврядування все ж таки уповноважені його контролювати. Саме цим і визначається спеціальний статус Державної судової адміністрації. Дисертантом зазначається, що у визначенні статусу Державної судової адміністрації є певні проблеми, які пов'язані із неузгодженістю підходів до вирішення цього питання у Законі України “Про судоустрій України” та в Указі Президента України “Про Державну судову адміністрацію”. Пропонується узгодити це питання, і у законодавчому порядку остаточно визначити вид статусу зазначеного органу, тим більше, що питання зміни статусу (спеціальний) такого специфічного органу, як Державна судова адміністрація, не може відбуватися у підзаконному порядку.