Овсяннікова О.О. Транспарентність судової влади

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання, об’єкт і предмет, методологічна основа, розкривається наукова новизна, формулюється теоретичне і практичне значення основних положень дисертації, викладається апробація результатів дослідження та перелік публікацій.

Розділ 1 “Правова природа транспарентності судової влади”  складається з трьох підрозділів і присвячений визначенню теоретико-методологічних підходів щодо аналізу сутності транспарентності судової влади та її юридичного змісту.

У підрозділі 1.1. “Транспарентність як принцип судової влади» досліджується розвиток транспарентності як однієї з основних вимог до діяльності органів державної влади, а також наводиться теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад транспарентності судової влади.

На підставі аналізу складових транспарентності органів державної влади взагалі (М. Вебер, У. Дж. Мартін, Дж. Кін, К. Поппер, І.Л. Бачило, О.С. Денісова, Н.Ю. Корченкова, В.М. Лопатін, Т.А. Костецька, В.О. Серьогін, Ю.М. Тодика та ін.) та судової зокрема (О.Б. Абросімова, В.В. Городовенко, А.І. Марущак, І.Л. Петрухін, М.К. Треушніков та ін.) зроблено висновок, що змістовними елементами транспарентності судової влади є інформація про: (а) суд як орган державної влади; (б) конкретний судовий процес; (в) судове самоврядування, його структуру, органи дисциплінарної влади, порядок їх формування та діяльності.

Доводиться необхідність розгляду транспарентності судової влади як принципу її організації й діяльності, що має соціально-політичне, виховне, наукове значення, особливо для розвитку теорій судового і процесуального права. При цьому принцип транспарентності судової влади розглядається в узагальнюючому значенні й охоплює також принцип доступності судової влади.

В роботі зроблено семантичний аналіз слова “транспарентність”, критично оцінені синонімічні слова, що вживаються в науковій юридичній літературі як терміни для позначення предмета нашого дослідження – «відкритість», «прозорість», «гласність», «публічність», «доступність» судової влади. Наголошується, що ці поняття хоча не є тотожними, але взаємопов’язані в контексті транспарентності. Незважаючи на те, що відкритість, прозорість, гласність є самостійними характеристиками судової влади, вони, як атрибути транспарентності її діяльності, органічно поєднують різні аспекти цього принципу. Зауважується, що відсутність хоча б одного з  названих компонентів не дозволяє забезпечувати транспарентність  судової влади як інструмент демократії.

Транспарентність розглядається як інформаційна відкритість судової влади, що покликана виконувати такі функції: (а) контроль з боку суспільства за незалежністю і справедливістю судочинства; (б) створення умов для одноманітності застосування і дотримання закону, перш за все, судової практики; (в) забезпечення процесуальної економії, що дозволяє громадянам повно й оперативно охопити як весь нормативний матеріал, так і правозастосовну практику.

У підрозділі 1.2. “Зміст транспарентності судової влади” розкрито сутність поняття “транспарентність судової влади”, під яким автор розуміє такий рівень організації судової влади в демократичному суспільстві, який забезпечує громадянам вільний доступ до правосуддя, судових процедур та судових рішень, до формування корпусу суддівських кадрів та органів суддівського самоврядування. Змістом транспарентності судової влади є  сукупність суспільної інформації про її діяльність, вільний доступ до якої є необхідним та достатнім для задоволення потреби громадян в отриманні повного комплексу відомостей про діяльність суду як органу судової влади і суддів як носіїв цієї влади, для здійснення відповідного контролю.

Проведене автором опитування громадян засвідчило, що найбільший інтерес у пересічних громадян викликає питання отримання вільного доступу до інформації про: а) порядок подання  заяв та вимоги до них (71,2%); б) зразки документів для звернення до суду (69,4 %); в) графік роботи судів та їх місцезнаходження (62, 8%); г) порядок оскарження судових рішень (44,2%); д) розгляд судами конкретних справ та дати їх слухання (43,4%). Менше цікавлять громадян тексти ухвалених судових рішень (20,4%), узагальнення й аналіз судової практики (18%) та результати роботи суду за певний період (16%).

У підсумку автор доводить, що зміст поняття «транспарентність судової влади» складається з: (а) відкритості інформації про суд як орган державної влади (графік роботи судів та їх місцезнаходження;  компетенція суду; порядок подання громадянами заяв та вимоги до них; зразки документів для звернення до суду; порядок оскарження судових рішень; підсумки роботи суду за певний період; узагальнення та аналіз судової практики (судова статистика); (б) відкритості судового процесу (гласність; інформація про дату та місце розгляду судами конкретних справ; про поточний судовий календар; можливість ознайомлення з матеріалами справи і судовими рішеннями; свобода доступу до судової установи та до залу судового засідання); (в) відкритості інформації про органи суддівського самоврядування та суддів (структура їх органів та порядок роботи; діяльність органів дисциплінарного типу, порядок їх формування; інформація про кандидатів на посаду суддів і про суддівську кар’єру). Зміст транспарентності охоплює також й доступність судових рішень.

У підрозділі 1.3. “Міжнародно-правові стандарти транспарентності судової влади” проаналізовано міжнародно-правові акти, що містять положення щодо забезпечення доступу громадськості до інформації. Усі міжнародно-правові акти з цих питань класифіковано на документи, які: (а) закріплюють право громадян на отримання інформації щодо діяльності органів публічної влади (загальний доступ до інформації); (б) закріплюють вільний доступ до інформації про діяльність органів судової влади; (в) передбачають підстави до обмеження вільного доступу як до інформації щодо діяльності органів публічної влади, так і діяльності органів судової влади зокрема (обмеження принципу транспарентності).

Одним із перших міжнародно-правових актів, у якому сформульовано стандарти у галузі правосуддя, є Загальна декларація прав людини, в якій серед універсальних принципів правосуддя міститься вимога про необхідність забезпечення природного та невід’ємного права кожного на розгляд його справи „гласно та із додержанням всіх вимог справедливості незалежним та неупередженим судом”; принцип гласності розглядається як необхідний складник презумпції невинуватості.

Питання транспарентності судової влади знайшли свій подальший розвиток у нормах таких міжнародних документів, як  Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, а також у багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини («Претто й інші проти Італії» (1983 р.), «Екбатані проти Швеції» (1988 р.), «Обершлік  проти Австрії» (1991 р.) та ін.), де зазначається, що відкритий, публічний  характер судочинства сприяє справедливості судового розгляду, гарантування якого є одним з основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства.

 На основі аналізу міжнародно-правових стандартів у сфері судоустрою та доступу до інформації запропоновано їх систему. Автор наголошує, що порівняно із законодавством України існуючі міжнародно-правові акти містять низку положень, що істотно розширюють і деталізують право громадян на інформацію про діяльність органів судової влади. Обґрунтовується необхідність приведення національного законодавства в цій сфері у відповідність до європейських стандартів.

Розділ 2 “Організаційно-правові засади забезпечення транспарентності судової влади ” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Забезпечення гласності судового процесу та підстави її обмеження” досліджується принцип гласності судового процесу як одна з основних компонент транспарентності судової влади й формулюється перелік підстав проведення судового засідання у закритому режимі.

Під гласністю судового процесу розуміється його відкритість, такий порядок розгляду справ, за якого доступ до судового засідання є вільним для всіх громадян, представників преси та інших осіб, а хід і результати процесу можуть вільно висвітлюватися у пресі або інших засобах масової інформації.

Автор обґрунтовує тезу, що гласність судового процесу полягає у реалізації:  (а) можливості осіб, що не беруть участі у справі, бути присутніми при її розгляді; (б) права таких осіб спостерігати за ходом судового розгляду та їх права вести необхідні записи, фіксувати все, що відбувається в залі судового засідання.

Залежно від особливостей правового становища суб’єктів права на інформацію та мети його використання, пропонується розрізняти загальну інформацію для таких осіб, яку вони отримують внаслідок присутності у судовому розгляді справи, у тому числі: а) для осіб, що мають професійний інтерес (представники ЗМІ, студенти юридичних вузів тощо); б) для  осіб, які мають особисту заінтересованість (сторони у справі, їх родичі тощо); в) для осіб, які не мають особистої заінтересованості (інші присутні у судовому засіданні). 

Окрема увага приділяється фіксуванню судового процесу технічними засобами з метою реалізації конституційних положень. Наголошується на обов’язку суду здійснювати повне фіксування судового розгляду технічними засобами навіть за відсутності з цього приводу клопотання сторін. У цьому аспекті актуальним є обов’язок касаційного суду  повідомляти про розгляд справи, а відкритий характер судового процесу має бути закріплений у процесуальному законодавстві України відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також п. 7 ст. 129 Конституції України. Обґрунтовується необхідність отримання дозволу суду та осіб, які беруть участь у справі, на проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також на транслювання судового засідання.

Аналіз обмежень гласності судового процесу, встановлених у міжнародних документах та закріплених у деяких країнах світу, дозволив виділити обов’язкові підстави обмеження інформації про судовий процес: (а) інтереси державної безпеки (державна таємниця); (б) інтереси неповнолітньої особи; (в) інтереси моралі й моральності, громадського порядку; (г) інтереси забезпечення й належного визнання та поваги прав і свобод інших осіб (таємниця особистого життя). До інших підстав проведення судового засідання у закритому режимі можна віднести наявність у справі інформації про: (а) таємницю усиновлення (удочеріння) дитини; (б) комерційну або іншу таємницю, що охороняється законом; (в) наявність у справі інших відомостей, публічне обговорення яких може зашкодити правильному розгляду справи. У дисертації вказаним оцінним поняттям дається широке трактування. При цьому зауважується, що суд повинен ініціювати максимально можливу відкритість проведення судового засідання; питання розгляду справи у закритому режимі має бути вирішено судом, за умови детального вивчення усіх матеріалів, за клопотанням або згодою сторін і за відсутності у справі інформації, яка є суспільно значущою (відомості, події, факти, явища, що відбуваються у суспільстві та є предметом громадського інтересу, якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист).

У підрозділі 2.2. «Проблеми доступу до судових рішень» аналізуються питання оприлюднення судових рішень шляхом їх внесення до  Єдиного реєстру судових рішень (далі – Реєстр), публікації у засобах масової інформації, оприлюднення у збірках судових рішень судів вищих інстанцій, а також  у інших друкованих та електронних виданнях.

Вивчено міжнародний досвід у галузі оприлюднення судових рішень і здійснено порівняльний аналіз законодавства України та інших демократичних країн з цих питань (Німеччини, Іспанії, Франції, Сполучених Штатів Америки та деяких інших).

Проведене опитування громадян засвідчило, що у більшості опитаних респондентів виникала необхідність в ознайомленні з текстами судових рішень, причому у 13,2 % потреба в цьому була викликана тим, що рішення торкалися їх особисто; 21,8 % опитаних зазначили, що ознайомлювалися із рішеннями через те, що вони стосувались їх рідних та знайомих, а 39,3 % посилалися на професійну діяльність. Узагальнення результатів опитування довело, що основна кількість громадян отримувала судове рішення  безпосередньо в суді, як учасники процесу – 40,2 %; ще 16,4 % респондентів указали, що із текстами рішень вони ознайомлювалися в друкованому виданні; 19,2 % – у мережі Інтернет.

Аналіз наукової літератури та Закону України «Про доступ до судових рішень» дозволив виокремити такі основні проблеми оприлюднення судових рішень: (а) несвоєчасність передачі судових рішень до відповідного Реєстру або взагалі неможливість формувати їх у електронному вигляді; (б)  доцільність внесення до Реєстру всього масиву судових рішень; (в) дотримання конфіденційності особистих даних при публікації судових рішень.

Обґрунтовується, що для забезпечення нормального функціонування Єдиного державного реєстру судових рішень необхідною є реалізація програми повної комп’ютеризації судів, що створить необхідні умови для подальшого впровадження інформаційних і комунікаційних технологій у судочинство; прийняття швидких та адекватних дій, спрямованих на зменшення паперового документообігу та введення в усіх судах посади спеціаліста з інформаційних технологій.

Автор наголошує, що публікуватися в Реєстрі мають тільки ті рішення, які набрали законної сили. У тексті такого рішення слід вказувати, чи було подано апеляцію або касацію по цьому рішенню, з яких підстав та яке рішення було ухвалене судом вищої інстанції. Що стосується внесення до Реєстру усіх проміжних актів судової влади, то такі акти, на погляд автора, не можуть викликати інтерес у користувачів Реєстру, оскільки не впливають на результати розгляду справи та судової статистики і, отже, потреби в цьому немає. Одночасно актуальним залишається питання про терміни збереження судових рішень у Реєстрі.

Публікації судових рішень у засобах масової інформації має забезпечити вимоги, передбачені для оприлюднення судових рішень, шляхом внесення їх до Єдиного реєстру судових рішень, а саме: всі відомості персонального характеру задля збереження приватної або іншої таємниці, що охороняється законом, повинні бути замінені літерними та цифровими позначеннями. Додержанню таких вимог має сприяти посилення відповідальності ЗМІ за порушення права на інформацію.

У підрозділі 2.3. “Забезпечення прозорості діяльності органів суддівського співтовариства” розглянуто проблеми реалізації права на отримання інформації про діяльність органів суддівського самоврядування та кваліфікаційних комісій суддів.

На думку автора, доступними для громадян та засобів масової інформації повинні бути такі аспекти діяльності органів суддівського співтовариства: (а) найменування і реквізити органу суддівського співтовариства, що постійно діє (адреса, телефон довідкової служби, адреса електронної пошти); (б) керівництво і персональний склад Ради суддів України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рад суддів і кваліфікаційних комісій суддів (прізвище, ім'я, по батькові, посада або сфера діяльності); (в) нормативні акти, що встановлюють порядок формування і діяльності органу суддівського співтовариства; (г) регламент роботи органу суддівського співтовариства; (д) рішення органу суддівського співтовариства, прийняті на відкритих засіданнях; (е) відомості стосовно вакантних місць на зайняття посади судді та інформація стосовно осіб, які рекомендуються на зайняття цієї посади; (ж) інформація стосовно притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та рішення органів суддівського співтовариства щодо цього питання.  Інші відомості про діяльність органу суддівського співтовариства пропонуємо надавати з відома голови даного органу суддівського співтовариства, якщо це не суперечить принципам незалежності суддів і невтручання в судову діяльність, інтересам захисту конституційних прав громадян на недоторканність приватного життя.

Особлива увага приділена питанням забезпечення прозорості й відкритості в діяльності кваліфікаційних комісій суддів, для чого пропонується визначити на законодавчому рівні друковані органи (як центральний, так і місцеві), де завчасно мають публікуватися повідомлення про час і місце засідання кваліфікаційної комісії суддів та її порядок денний. Кваліфікаційні комісії суддів мають використовувати й інші інформаційні канали для висвітлення всіх сторін своєї діяльності, у тому числі й електронні. Для цього на сайті (або його сторінці), що представляють кваліфікаційні комісії суддів у мережі Інтернет, слід розміщати необхідну інформацію про діяльність комісій, яка в подальшому може бути розповсюджена не тільки друкованими, а й аудіовізуальними ЗМІ. Крім того, доцільною є присутність представників ЗМІ на засіданнях таких комісій,  ініціювання оприлюднення ними суспільно значущої інформації про діяльність комісії та прийняті нею рішення тощо. Підвищенню рівня прозорості діяльності кваліфікаційних комісій суддів також сприятиме включення до їх складу представників наукової спільноти, які мають не тільки юридичну освіту, а й певний стаж роботи за спеціальністю, а також суддів у відставці.

У підрозділі 2.4. «Правові засади взаємодії судової влади та засобів масової інформації» розкриваються питання повноти, об’єктивності, компетентності висвітлення діяльності судів та судової системи, проблеми взаємодії судової влади та засобів масової інформації та вносяться пропозиції щодо шляхів їх розв’язання.

З метою отримання інформації про стан взаємовідносин між ЗМІ та судами, оцінки існуючих організаційних форм такої взаємодії, визначення ставлення суддів та журналістів до участі ЗМІ у висвітленні проблем судової влади автором було проведене анкетування професійних суддів та журналістів. Переважна більшість журналістів (88,2 %) упевнені, що висвітлення питань діяльності судової влади входить до завдань ЗМІ. Важливість такої діяльності ЗМІ визнають і судді (75,3 %). Водночас журналісти вважають, що матеріалів щодо висвітлення цих проблем в українських ЗМІ замало (50,8 %) або їх взагалі немає (20,9 %). І тільки 14,9 % респондентів із журналістського середовища стверджують, що діяльність судів у ЗМІ висвітлена достатньо. Із опитаних суддів 48,6 % висловили думку, що, навпаки - недостатньо, і тільки 17,1 % впевнені, що діяльність судів  ЗМІ відображаються у повному обсязі. До того ж 8,4 % суддів стверджують, що діяльність судів у ЗМІ у більшості випадків висвітлена необ’єктивно та непрофесійно. Основними причинами такого становища, на думку журналістів, є: (а) небажання суддів спілкуватися зі ЗМІ, закритість найбільш цікавої інформації (33,8 %); (б) необізнаність журналістів у судовій та правовій тематиці (32,9 %); (в) позиція власників ЗМІ (8,9 %); (г) некомерційність подібних матеріалів (7,5 %); (д) відсутність інтересу до них широкої громадськості (4,5 %). Судді вбачають такими причинами наступні: (а) необізнаність журналістів у проблемах судочинства (62,5 %); (б) некомерційність подібних матеріалів (13,6 %); (в) позиція редакційного менеджменту (11,5%).

Для налагодження плідних стосунків між вітчизняними ЗМІ та суддями слід застосувати позитивний досвід європейських країн: запровадити комплекс заходів, які, на думку автора, дозволять представникам ЗМІ та суддям налагодити плідну співпрацю та забезпечать прозорість  діяльності судових органів. Зокрема, необхідним є: (а) введення в судах прес-служби та штатних прес-секретарів; (б) встановлення таких ефективних форм взаємодії судових органів та засобів масової інформації, як-от: проведення прес-конференцій, круглих столів, спільних конференцій та семінарів, конкурсів, виділення спеціальних рубрик для виступів співробітників суду, створення громадсько-редакційних рад, проведення днів відкритих дверей для ЗМІ; (в) введення інституту акредитації з професійних ознак; (г) спеціалізація журналістів; (д) встановлення відповідальності журналістів за дискредитацію органів судової влади та її посадових осіб.